Контрольна робота

з культури мови

“Мова — це наша національна ознака, в мові — наша культура, ступінь
нашої свідомості… Мова — душа кожної національності, її святощі,
найцінніший скарб… І поки живе мова — житиме й народ, якa
національність. Не стане мови — не стане й національності: вона
розпорошиться поміж дужчим народом”. Ці слова були сказані ще на початку
20 сторіччя визначним українським вченим І. Огієнком, палким поборником
самобутності і самостійності української мови. Але й нині вони звучать
дуже актуально.

Багато хто не знає, що рідна мова закладена в людині генетично. Учені
підтверджують геніальний здогад Вільгельма Гумбольдта, висловлений ще у
18 ст., що мова у вигляді коду існує в нейроклітинах людського мозку і
генетично передається від батьків до дітей.

Вже кілька років діє Закон про мови. Вже кілька років українська мова
перебуває в статусі державної.

Коли говорять про мову, мають на увазі перш за все слова. Без знання
слів, притому великої їх кількості, не можна знати мову, користуватися
нею… (О. Земська).

1. Скласти словосполучення, у яких подані слова були б вжиті в
переносному значенні:

зуб — мати на когось зуб;

шапка — інтригуюча газетна шапка;

вовчий — вовчий погляд;

шовковий — шовкова вдача;

залізний — залізний характер;

широкий — широка натура;

солодкий — солодкі слова;

круглий — засідання круглого стола.

2. Записати українські відповідники до слів:

екстраординарний — винятковий, рідкісний;

репрезентувати — представляти;

хронічний — тривалий, затяжний,

постійний.

3. Скласти словосполучення зі словами:

вивільнити — вивільнити руку;

визволити — визволити місто;

звільнити — звільнити з-під варти;

особовий — особова справа;

особистий — особиста відповідальність.

4. Записати іменники в формі орудного відмінка однини:

О.в. заявою, афішею, огорожею,

мережею, думкою, працею,

позицією, фірмою, біржею,

лікарнею, суддею, Наталією,

Іллею, операцією, площею,

статтею, комісією, сім’єю,

слухачем, кобзарем, друкарем,

двором, ячменем, ступенем,

степінню, пирієм, обличчям,

прізвищем, Чорнобилем, Голосієвом.

Брюловим, Пушкіном, Глібовим,

Лебедином, Святошином, Львовом,

Глуховом, Богодуховом.

5. Записати слова, поставивши на місці крапок пропущені букви та
розкриваючи дужки:

Безсилий, розтанути, щоденно, все ж не розумію, притаманний, немовби так
і треба, приборкати, блідо-рожевий, півгодини, диригент, тиражувати,
привабливий, недовіра, ображає, президент, територія, йому не довіряють,
щогодини, допомагає, ніщо, мене не зупинить, периферія,
військовозобов’язаний, світловодолікування, червоногарячий.

6. Написати конспект наукової статті за фахом, вказавши точні вихідні
дані джерела:

юридичний журнал

“Право України” № 4

2000 р.

Право людини на соціальне забезпечення в України:

проблема термінів і понять.

Право на соціальне забезпечення — одне з природжених прав людини, яке
визнане світовим співтовариством і одержало закріплення у
Міжнародно-правових актах на всесвітньому, європейському і міжнародних
рівнях.

Конституція України встановила право громадян “… на соціальний захист,
що включає право на забезпечення їх в разі повної, часткової або
тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з
незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках,
передбачених законом”.

Юридичний механізм забезпечення цього права здійснюється за допомогою
самостійної галузі права — права соціального забезпечення.

У сфері соціального забезпечення застосовуються декілька визначальних
термінів: “соціальний захист”, “соціальне забезпечення”, соціальне
страхування”, соціальна допомога”.

Згідно з Конвенцією МОП № 102 “Про мінімальні норми соціального
забезпечення”, до цієї сфери належить медична допомога, допомоги в разі
хвороби, безробіття, старості, трудового каліцтва або професійного
захворювання, інвалідності, втрати годувальника, по вагітності і
пологах, сімейні допомоги.

Європейська хартія про основні соціальні права трудящих, підписана у
Страсбурзі в 1989 році державами-членами Європейського Союзу, у ст. 10
містить права у галузі соціального забезпечення, які поділено на дві
групи: громадяни, що працюють, мають право на адекватний соціальний
захист і соціальне забезпечення у разі втрати заробітку в зв’язку із
настанням соціального ризику, а непрацюючі громадяни, котрі не мають
засобів до існування, мають право на соціальну допомогу в розмірі
прожиткового мінімуму.

Переглянута Європейська соціальна хартія, що підписана Україною 7 травня
1999 року і згодом має бути ратифікована, передбачає у ст. 12 право на
соціальне забезпечення, а у ст. 13 — право на соціальну та медичну
допомогу. Аналіз останньої статті свідчить, що в даному разі йдеться про
соціальний захист малозабезпеченої особи, неспроможної отримати
достатніх коштів власними зусиллями. Їй має. надаватися належна допомога
та інші заходи, спрямовані на усунення перешкод для спілкування і
пересування, — доступ до транспорту, житла, культурної діяльності й
відпочинку.

Аналіз ст. 46 Конституції України свідчить, що громадяни мають “право на
соціальне забезпечення”, яке (насамперед і переважно) складається з
пенсійного права, права на соціальну допомогу, права на соціальний
догляд. З огляду на міжнародні стандарти воно також включає правова
медичну допомогу, медичне страхування; на державну підтримку сім’ї,
материнства і дитинства; на утримання та виховання за державні кошти
дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Такі права
передбачені Конституцією України, проте, систематизація цих прав,
критерії об’єднання їх в одній статті відсутні. Зокрема, звернемо увагу,
на те, що право на медичну допомогу і медичне страхування — права, які
за своїм спрямуванням та змістом належать до права соціального
забезпечення як більш системного поняття. Згідно з Основами
законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне
страхування медичне страхування — права, які за своїм спрямуванням та
змістом належать до права соціального забезпечення як більш системного
поняття. Згідно з Основами законодавства України “Про
загальнообов’язкове державне соціальне страхування” медичне страхування
— один з видів обов’язкового соціального страхування. Що ж стосується
права на охорону здоров’я — воно теж системне, комплексне, при
забезпеченні якого застосовуються засоби багатьох галузей права.

Звернемо увагу ще на одне важливе конституційне положення. Якщо в
Конституції РФ передбачене право кожного на соціальне забезпечення, то
згідно ст. 46 Конституції України право на соціальне забезпечення
належить громадянам України (!), що не відповідає міжнародним стандартам
і не узгоджується з чинним законодавством України. Склалася
парадоксальна ситуація, коли закони України та інші нормативно правові
акти передбачають більш високі гарантії у сфері соціального
забезпечення, ніж Конституція України.

Поняттям “соціальний захист” охоплюються, крім права на соціальне
забезпечення, й інші соціальні права, зокрема, право громадян, які
потребують соціального захисту, на отримання житла безоплатно або за
доступну для них плату, право на достатній рівень для себе і своєї
сім’ї, право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне
страхування, право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на
відшкодування завданої порушенням цього права шкоди, право на освіту.
Можна стверджувати, що соціальний захист стосується усієї соціальної
сфери в державі.

У теорії права терміни “забезпечення” і “захист” пов’язані із правами
людини. Так, за висновком професора П.М. Рабіновича — відомого фахівця з
проблем прав людини, “забезпечення прав і свобод людини” включає три
елементи (напрями) державної діяльності щодо створення умов для
здійснення прав і свобод людини:

1) сприяння реалізації прав і свобод (шляхом позитивного впливу
формування їх загально-соціальних гарантій);

2) охорона прав і свобод людини (шляхом вжиття заходів, зокрема
юридичних, для попередження профілактики порушень прав і свобод);

3) захист прав і свобод людини (відновлення порушення правомірного
стану, притягнення порушників до юридичної відповідальності).

Отже, поняття “захист прав людини” охоплює лише діяльність щодо скоєних
правопорушень і є вужчим за своїм змістом ніж “забезпечення”.

Законодавча практика незалежної України, склалася таким чином, що термін
“соціальний захист” застосовується щодо окремих категорій громадян —
ветеранів війни, інвалідів, громадян, котрі постраждали від
Чорнобильської катастрофи, від політичних репресій, військовослужбовців
тощо. Законодавець “інтуїтивно” застосував його, вклавши у ці закони
певний саме “захисний” зміст: тут передбачено різного роду пільги
(трудові, житлові, медичні, транспортні), надбавки до пенсій тощо.
Фінансове забезпечення здійснюється не з фондів соціального страхування,
а з державного чи комунального бюджетів. Такі соціальні виплати мають
природу державної соціальної допомоги, зокрема, однієї з її видів —
пільг.

Доцільність застосування саме терміна “соціальне забезпечення”, котрий
відображає певну загальновизнану сферу суспільних
соціально-забезпечувальних відносин, вказує і на те, що рівень
соціальних виплат та послуг має бути таким, щоб дійсно забезпечувати
життєві потреби непрацездатної особи. Тут виникає проблема
стандартизації соціальних прав, визначення та встановлення на
законодавчому рівні соціальних стандартів, зокрема прожиткового
мінімуму, межі бідності, умов, порядку їх застосування та подальшої
адаптації вітчизняних соціальних стандартів до міжнародних, насамперед,
до стандартів держав-членів Європейського Союзу.

Програмні документи у цій сфері — стратегія інтеграції України до
Європейського Союзу, основні напрямки соціальної політики на 1997-2000
роки, затверджені Указами Президента, і концепція соціального
забезпечення населення України цілком обгрунтовано розглядають саме
соціальне забезпечення як складову частину соціальної політики, яка у
відповідності із світовою практикою складається з двох основних форм:

1) загальнообов’язкового державного соціального страхування;

2) державної соціальної допомоги.

Поряд з державним соціальним забезпеченням має бути утворено недержавне
соціальне забезпечення.

Не можна обминути ще одного важливого теоретичного положення у
визначенні права людини на соціальне забезпечення — категорії
соціального ризику. У загальному сучасному значенні видається можливим
визначити соціальне забезпечення як організаційно-правову діяльність
держави щодо матеріального забезпечення, соціального утримання,
обслуговування, надання медичної допомоги за рахунок соціально створених
фінансових джерел, осіб, які зазнали соціального ризику, в наслідок
якого втратили здоров’я та /або/ засоби до існування і не можуть
матеріально забезпечити себе та своїх утриманців. Суттю такої діяльності
є намагання держави забезпечити матеріальні втрати особи, спричинені не
будь-якими причинами, а саме такими обставинами, котрі у світовій
практиці були згруповані і отримали спеціальний термін — соціальні
ризики.

Згідно з міжнародними соціальними стандартами Конституція та
законодавство України до соціальних ризиків відносять:

тимчасову непрацездатність;

вагітність і пологи;

необхідність догляду за малолітньою дитиною, або дитиною-інвалідом, або
за інвалідом, престарілим членом сім’ї;

хворобу;

інвалідність;

старість, смерть годувальника;

безробіття з незалежних від людини причин;

нещасний випадок на виробництві, професійне захворювання;

смерть та деякі інші.

Ця група ризиків суттєво відрізняється від інших ризиків, на які людина
наражається протягом свого життя — ризик підприємництва, непереборної
сили, втрати майна тощо. Соціальні ризики притаманні кожній людині як
члену людського суспільства, вони замовлені її біологічною,
фізіологічною і соціальною природою. Соціальні ризики переважно
забезпечуються у рамках загальнообов’язкового державного соціального
страхування, яке являє собою особливу форму, відмінну від
цивільно-правового страхування.

Визначення соціального ризику правоутворюючою підставою права особи на
соціальне забезпечення має практичне значення у плані переведення його
із загальносоціальної площини у суб’єктивне юридичне право особи —
закріплену у юридичних нормах можливість певної її поведінки,
спрямованої на здійснення відповідних прав людини. Володіючи
суб’єктивним юридичним правом на соціальне забезпечення, особа набуває
права на свої дії, права на чужі дії і права на примусове забезпечення
свого юридичного права з боку держави. У законодавстві має бути
встановлено вичерпний перелік соціальних ризиків, тим самим буде
підкреслено реальність і недвозначність розуміння права на соціальне
забезпечення в державі та можливість його судового захисту.

7. Скласти характеристику учня випускного класу:

Характеристика

учня 11 класу загальноосвітньої

середньої школи №135

м. Дніпропетровська

Волкова

Ярослава Андрійовича

Волков Я.А. навчається в загальноосвітній середній школі №135 з першого
класу. за час навчання виявив себе старанним, працьовитим, сумлінним
учнем. Навчається на “4” і “5”, має нахил до дисциплін гуманітарного
циклу. Активний учасник шкільної та районної команди “Що? Де? Коли?”,
учасник районної олімпіади з української мови. Бере активну участь у
житті школи, постійний організатор шкільних вечорів, диспутів.

У колективі товариський, користується авторитетом у однокласників.
Відзначається загальною культурою, ввічливий, стриманий.

Багато читає, ерудований, вміє працювати з комп’ютером, постійно прагне
розширити обсяг своїх знань.

Список використаної літератури:

Баглай І.О. Вільний розвиток української мови – Ужгород; 1993.

Ющук І.П. Практикум з правопису української мови – Київ; 1977.

Муромцева О.Г., Жовтобрюх В.Ф. Культура мови вчителя – Харків; 1998.

Право України: юридичний журнал. № 4 – Київ; 2000.

Уроки рідної мови: 9 кл.. — Тернопіль.

Ющук І.П. Практикум з правопису української мови – Київ; 1977.

— відовідає на питання ким?, чим?

Конституція України — ст. 46 — 1996.

Російська Федерація.

Конституція України — ст. 47, ч. 2 – 1996.

Конституція України — ст. 48 – 1996.

Конституція України — ст. 49 – 1996.

Конституція України — ст. 50 – 1996.

Конституція України — ст. 53 – 1996.

досягнення пенсійного віку.

Муромцева О.Г., Жовтобрюх В.Ф. Культура мови вчителя – Харків; 1998.

PAGE

PAGE 2

Похожие записи