Реферат на тему:

Ізмарагдне автологічне слово (Паренетікон)

Передмова до збірки “Мій Ізмарагд”, власне, стосується найбільше циклів
“Паренетікон”, “Строфи”, “Притчі” і “Легенди”. Це документ, який за
своїм змістом виходить за межі передмови. Тут Франко висловлює свої
погляди на мистецтво (“правдива поезія мусить бути завсігди моральною”),
на християнську мораль “великих учителів людськості”, які шукають
“царствія Божія і правди єго”; “…Я бажав зробити, – пише автор, – свою
збірку наскрізь моральною”. Таким чином, збірка “Мій Ізмарагд” у цілому
є теж суб’єктивно-риторичною, однак у зовсім іншому сенсі. У ній (за
винятком першого і останнього циклів) не порушуються соціальні та
суспільно-політичні питання. Морально-етична філософія І.Франка, його
ставлення до релігійних догм, його спосіб творення свого “Ізмарагду” –
усе це у стислій формі знайшло відображення в передмові. Автор зазначає,
що матеріал до збірки він збирав упродовж п’ятнадцяти років (отож
морально-етична проблематика хвилювала його завжди). “На чужу основу я
накладав свої власні узори”, – пише Франко. Є в передмові проблема, яку
в сучасному літературознавстві окреслюють як присутність у тексті
поетики читача. Іншими словами, текст творився з певною настановою –
викликати в читача відповідний психологічно-інтелектуальний стан. “А
тобі, любий брате чи люба сестро, що читатимеш оті рядки “не мудрствуя
лукаво”, бажаю того душевного супокою, того м’якого, ніжного, щирого
настрою, який знаходив я…” [1; т.2; с.180]. Автор прагне, щоб у душу
його читача упала хоч крапля “доброти, лагідности, толеранції не тільки
для відмінних поглядів і вірувань, але навіть для людських блудів, і
похибок, і прогріхів”. Йдеться про розуміння людської природи і сутності
людини. Вельми цікавою є вказівка на назву збірки: “Староруський автор
(XIV ст. – Г.П.) не без розмислу назвав свою збірку “Ізмарагдом”. Він,
очевидно, вірив в те, що кажеться про сей камінь у звіснім апокрифічнім
сказанію: “Измарагдъ свhтель єсть, яко и лице человhче видhти въ немъ
яко въ зерцалh” [1; т.2; с.181].

Найвищим прагненням автора є те, щоб його слово було ясним і щоб у
ньому, “як в дзеркалі, виднілося людське, щиролюдське (курсив наш.–
Г.П.) лице” [1; т.2; с.181].

Ізмарагдне слово І.Франка, як він підкреслює, об’єднане “спільним
діапазоном морального чуття і темпераменту” самого автора.

Є ще одна дуже важлива проблема. Релігійність (її морально-етична основа
і фундаментальні засади) як спосіб буття і проблема “катехитичної,
догматичної моралі”; моральність Франка не така, як “коліноприклонна,
поклонобийна та черствосердна моральність багатьох стовпів церкви,
покликаних та непокликаних обранців релігії”. Ще на світанку своєї
поетичної творчості І.Франко писав про “Божеське в людськім тілі”, і це
він вважав основним у релігійності людини.

“Значна часть поміщених тут віршів – то правдиві Schmerzenskinder”, –
пише Франко. Діти болю. І далі: “Може, сей мій фізичний і духовний стан
відбився й на фізіономії сеї книжки. В хоробі чоловік потребує, щоби з
ним обходились м’яко, лагідно, та й сам робиться м’яким, та лагідним, та
толерантним. Його обхапує глибоке, ніжне чуття, бажання любити, дякувати
когось, тулитися до когось з довір’ям, як дитина до батька. Не знаю,
наскільки ясно відбилося те чуття в отсій книжці, та знаю, що я бажав
зробити її книжкою наскрізь моральною” [1; т.2; с.180].

Отже, моральна ідея пронизує всі двадцять чотири поезії “Паренетікону”.
Як і подальші поезії, вони майже суспіль автологічні, що, однак, не
заважає їм звучати афористично. Афористичність органічно пов’язана з
ідейним завданням збірки – оригінально, по-новаторськи переказати
моральні науки предків (проте не забудьмо про “власні узори” автора).
Вірші “Паренетікону” будуються за принципом паралелізму й своєрідної
тріади: два компоненти паралелізму і моральна сентенція. Підкреслимо
також, що в цій збірці відбилася глибока релігійність Івана Франка, його
органічне сприйняття Євангельського Слова.

І вірш. Йдеться про “багача”, який зготував “славний обід” – “наїдки
найдобірні і напитки” – та запросив на цей обід самого царя:

А солі не додав до страв, –

Які ж із них пожитки? [1; т.2; с.189]

Образ “солі”. Згадаймо Євангельське, Христове: “Ви сіль землі”, як і
Франкове із “Святовечірньої казки”: “Ви сіль сеї землі. Як звітріє вона,
то хто посолить хліб із нового зерна?”.

Далі йде образ людини, що наклала “печать на серце” і живе лише для
себе. Така людина “не приблизиться на п’ядь До бога без любови”. Все
марне без любові. Тут доречно згадати відомі слова апостола Павла з його
“Першого послання” до коринтян (13:1-8). Чеснота, труд, молитва, піст,
жертва, тривога – усе марне без любові до ближнього.

Одна любов з них зробить скарб цінний

Перед престолом Бога [1; т.2; с.189].

Тема любові продовжується. Автор подає своє глибоке розуміння
Євангельської заповіді: “Любіте ворогів своїх”. ІІ вірш теж має
компонент паралелізму (“Як добрі щепи садівник плекає”), але в цілому
поетична структура ІІ вірша позначена автологічністю. “Не слід усякого
любити без розбору”, – така “зав’язка” ідеї вірша. Немає заслуги в
любові “до брата, друга”. Це сама по собі органічна потреба людини. Але
Господь сказав: “А ви любіте своїх ворогів”. І глибший висновок, у якому
відобразилася сама суть Франкового сприйняття Євангелія. Господь:

Не мовив: “Моїх ворогів любіте!”

Оце, брати, ви добре розумійте,

Що ворог божий, ворог правди й волі

Не варт любові вашої ніколи [1; т.2; с. 190].

“Правда і воля”, – так розуміє Франко сутнісні ознаки справедливого
суспільства, прикмети праведності кожної одиниці.

За паралелізмом структурується також ІІІ вірш циклу. І тут маємо
суцільну автологію. Піст, молитва без добрих вчинків, без діл – річ
марна. Основна ідея вірша висловлена у рядку: “А без добрих вчинків
духом умирати”. Звернемо увагу на анафористичні запитання у кількох
дистихах (“І який пожиток…” чи “І яка заслуга…”), чим підкреслюється
афористичність вірша і категоричність моральної науки.

У ІV вірші стверджується ідея, яку ми теж знаємо із релігійного вчення:
“Голос Народу – голос Божий”. “Приймай потіху і науки З простих уст”, –
вчить Франко. За винятком паралелізму, що надає віршеві деяких ознак
метафористичності (тріада: народ – вороже військо – гордий мудрець, що
нехтує слово народу), структура поетичного мовлення тут автологічна.

Вірш V має назву “Багач” і складається з двох частин. Ідея вірша – осуд
фарисейства. Багач поставив свічку у церкві, але скривдив убогого –
“свічка погасла”. Багач дав милостиню, та його слуги, пасучи волів,
стоптали ниву убогого сусіда. Знаходимо таке звернення до багача:

Глупий! Ти бога здурити гадаєш

сим датком мізерним, –

????$????°?Кривда ж твоя наче грім

супроти тебе гримить! [1; т.2; с.191]

Лише останні рядки в цій поезії побудовані метафорично. Все інше –
автологія.

Своєрідним “підступом” до поеми “Мойсей” є VІ вірш. Автологія і
метафоричність тут становлять органічний сплав. Йдеться про суть
справжньої молитви. Молитва від серця і духа, молитва без слів. Саме так
молився Мойсей, і саме таку молитву чув Господь:

“Хоч ти заціпив уста

так, що й слова вони не говорять,

Але я чую аж тут,

як твоє серце кричить” [1; т.2; с.192].

У Святій Літургії є молитва, щоб Господь уберігав нас від гніву. Цей
мотив становить ідейно-моральну основу наступного вірша. Він теж
будується за паралелізмом (гнів – се огонь, чим більше докладаєш дров,
тим цей огонь сильніший; моряки під час бурі все скидають з корабля, а
потім гірко тужать за втраченим). І моральний висновок:

Так і гнівний у лютому розпалі

Не тямить, що здорове, що боляче;

А гнів мине, – згадавши, що накоїв,

Запізно плаче [1; т.2; с.192].

Похвала мудрості – так можна б назвати VІІІ вірш циклу. Афористично
звучить вже перший (автологічний) рядок: “Немає друга понад мудрість”
[1, т.2, с.192]. Останній катрен (теж, по суті, автологічний) остаточно
стверджує – у паралельному ряді – основну ідею:

Без неї (мудрості. – Г.І.) все життя пустиня

Так, як пустий без друга шлях,

І як твій дім пустий без сина,

І як пустий дурного страх [1; т.2; с.193].

Як бачимо, тут порушується ще одна екзистенційна проблема. Проблема
страху людини “без мудрості”, без віри і синтезу.

ІХ вірш закликає до самовладання – “Сам над собою запануй, то запануєш
над людьми”. Однак не до влади над людьми закликає поет. Бути
самодостатнім, знати мету власного життя – така його світоглядна засада.
Автологічне звернення до читача завершується наступною наукою:

Не кидай власної мети,

Щоб за чужою десь іти,

А власну ясно ціль пізнай,

До неї просто поспішай [1; т.2; с.193].

Ідея цього вірша перегукується з ученням Г.Сковороди про “споріднену
працю”, про самопізнання і самоповагу. “Вернися до дому свого” – учив
Ісус Христос. Пізнати “дім” свого серця, духу, інтелекту і йти до
призначеної Божим Провидінням мети. Саме таке ідейно-моральне й
екзистенційне спрямування вірша.

Анафора (однаково починаються всі п’ять строф-катренів) Х вірша
антитетично підкреслює його ідею. Краще один день прожити “у чесноті, в
думках святих, у розумі, у праці, в чеснім змаганні”, ніж сто літ
“безчесно, непоздержливо, без розуму блукаючи, ліниво, без енергії,
премудрості не знаючи”. В автологічних рядках вірша висловлюється заклик
пізнати “праведний закон”, думати і дбати про завершеність земного
шляху. Життя за “праведним законом” – це життя цілеспрямоване, виповнене
праведним трудом, життя духовне, свідоме свого призначення.

Наступний (ХІ вірш) не містить тропів. У ньому стверджується ідея
людяності. Людина не повинна віддаватися почуттям лютості, гніву, злоби.
Вірш автологічний, однак компонент паралелізму в ньому теж присутній.
Зіставляється людина і звір (худоба):

Хоч від хліба (далі – від вина. – Г.П.) здержусь,

А лютую, серджусь,

То яка ж моя віра?

Чим я ліпший від звіра? [1; т.2; с.194]

У ХІІ вірші порушується жіноча тема: зовнішня краса жінки та її духовна
краса. Так, “як сережки золотії В ніздрях бурої свині” (знову своєрідний
паралелізм), “так краса не йде в пожиток Зле вихoваній жоні”. Ідея вірша
у ствердженні жіночої щирості, високості душі жінки.

Суцільно автологічно структурується ХІІІ вірш, який є поетичною обробкою
відомого сюжету про жінку, що втопилася, але у свідомості свого чоловіка
через власну упертість попливла проти течії ріки.

Автологічний заклик “В світі праведно жить” – це зміст ХІV вірша.
“Страшніша гадюки / Людина лиха!” – така ідея ХV вірша.

Осуд пустослів’я маємо в наступній поезії. Є цвіт без запаху і є слова
“пусті”, після яких не йдуть добрі вчинки. Є цвіт “барвистий і запашний”
(тут маємо певний відступ від автології) і є слова “гарні та плідні”, за
якими йде сповнення сказаного. Через паралелізми-порівняння (не
метафоричні в цілому) викристалізовується висновок ХVІІ вірша:

Як юність минула,

То пощо з дівками жартуєш? [1; т.2; с.197]

Не чинити “невинному” зла, бо воно впаде на зловмисника – такий висновок
ХVІІІ поезії. Автологічне ствердження: “Ворог батько, ворог мати, що не
вчили сина” становить зміст наступного вірша. Ідея ХХ вірша позначена
суперечністю. Мудреця Франко порівнює з бджолою, яка висисає “сік
солодкий” з квітів, не позбавляючи їх барв і запаху. А мудрець

Що хто зробить чи не зробить,

Зле чи добре, він не дбає,

Лиш про власні діла дбає,

Злий чи добрий їх кінець [1; т.2; с.197].

Як бачимо, ця ідея якоюсь мірою протистоїть загальному морально-етичному
спрямуванню “Ізмарагду”. Однак таке екзистенційне явище існує, подібний
тип “мудреця”, наближений до аскета, серед людей трапляється.

Хто надто багато уваги приділяв “земному” з його “квітками”, той піде з
життя, “не осягнувши, що бажав” (ХХІ поезія). Іван Франко, як знаємо,
написав поему “Іван Вишенський”, у якій показав перемогу патріотичного
почуття над аскетичним.

У ХХІ вірші “Паренетікону” маємо осуд аскетизму, викликаного чи
зумовленого прагненням відійти від світу, шукаючи

Не праці, але сну,

Не посту, а страв много,

Не служби божої,

А служби тіла свого [1; т.2; с.198].

Зовнішня, отже, лицемірна віра такого ченця. Його “аскетизм” наскрізь
фальшивий:

Волів би віри він

Зректись, се менший гріх,

Ніж віру сю весь вік

Отак давать на сміх [1; т.2; с.198].

Такий “чернечий” стан – явище відоме, і ця тема не раз виникала в
світовій літературі. Згадаймо хоча б “Декамерон” Дж.Боккаччо чи повість
І.Нечуя-Левицького “Афонський пройдисвіт”. Тема чернецтва продовжується
в наступному вірші, але вже в іншому, можна сказати, протилежному
ракурсі.

Вірш ХХІІІ будується у звичному – паралельно-порівняльному – плані.
Проте автологічно будується висновок: чернець, що

Виломлюєсь із власті,

Не тіло, але душу вморить [1; т.2; с.199].

Чернець, який покине монастир, подібний до риби, викиненої на сушу або
до “запортка” (!), “потвореного” із яйця, коли із свого місця пішла
квочка.

І нарешті, останній вірш перед “строфами”. Він не позначений жодним
тропом. У першій частині життя слід здобувати знання, в другій –
достаток. Та життя мусить відзначатися чесністю:

А в третій чвертині життя

Хто чесним не був,

Той скаже в четвертій: “Бодай

Я в світі не був!” [1; т.2; с.199]

У ХХІІ вірші ініціальний рядок: “Багатство злом не є, Коли на добре
вжито”. В останньому вірші тема багатства (“майна”) продовжена: і
“знання”, і “майно” мають бути підґрунтям чесного, праведного буття
людини на Землі.

Література

Франко І. Зібр. тв.: У 50 т.– К., 1976–1986.

Похожие записи