ІСТОРІЯ СЛОВЯНСЬКОГО МОВОЗНАВСТВА

Наукове вивчення старослов’янської мови розпочалося в кінці XVIII ст. і
пов’язане з ім’ям видатного чеського славіста Й.Добровського (753—1829).
Він перший почав досліджувати лексику церковних книг, зіставляючи
словникові відповідники старослов’янських текстів з лексикою живих
слов’янських мов. Але для багатьох слів такі паралелі не зазначені,
очевидно, тому, що дослідник не знайшов їх, бо користувався пам’ятками
пізніших списків, лексика яких значно відрізняється від лексики
старослов’янських пам’яток X — XI ст.

У Відні 1822 р. вийшла праця Й. Добровського «Основи давнього наріччя
слов’янської мови», яка була перекладена на російську мову -і видана під
назвою «Грамматика язьжа славеиского по древнему наречню» СІ833), У цій
праці автор зібрав великий фактичний матеріал переважно з рукописів. Але
він не згрупував його за періодами, тому факти, взяті з пам’яток різних
епох і зведені разом, створили картину якоїсь Ідеальної слов’янської
мови, котру не можна віднести до того чи іншого часу.

Цінність дослідження Й. Добровського полягає і в тому (зараз воно має
лише історичне значення), що тут наведені зіставлення
церковнослов’янської лексики з лексикою живих слов’янських мов Схоч дані
цих мов були використані обмежено) і вперше дається систематичний виклад
граматики власне старослов’янської мови.

Хибою праці є неісторичний підхід до пам’яток.

Вивчаючи старослов’янське письмо, Й Добровський написав працю,
спеціально присвячену глаголиці,— «Глаголиця» (1807).

У цій же галузі одночасно з Й. Добровським працював словенець В, Копі
тар (1780—1844), який у 1836 р. віднайшов основну частину Збірника Клопа
(12 листків) і видав з передмовою, в якій висунув помилкову теорію про
паннонське походження старослов’янської мови.

П. Ш а ф а р й к (1795—-1861), словацький учений, чимало зробив у галузі
вивчення старослов’янської мови. Він брав участь у виданні пам’яток,
досліджував лексику редакцій (ізводів), спеціально працював над питанням
походження азбук та батьківщини старослов’янської мови. [ки проблемам
присвячені його праці: «Расцвет славянкой письменности в Болгарин»
(1848), «Взгляд на древ-ость глаголической письменности» (1852), «О
происхожении й родине глаголигизма» (3857), «Взгляд на древность й
судьбу глагольской письменности» (1865).

Праці Й. Добровського, В. Копітара, П. Шафарика відіграли певну роль у
розвитку мовознавства.

Російські вчені посідають провідне місце в науці про гарослов’янську
мову. Вони є творцями важливих теоретичних положень у розробці питання
про старослов’янську мову, їхня наукова діяльність сприяла розвиткові
слов’янського мовознавства.

О. X. В ос т о к о в (1781—1864) — один з основоположників
вітчизняного слов’янознавства. У 1820 р. він видав славнозвісну працю
«Расєуждение о славянском язьке, служащее введением к
грамматике сего языка, оставленной по древнейшим оного письменным
памятникам», в якій заклав основи порівняльно-історичного методу
мовознавстві, подав нову класифікацію слов’янських мов з поділом
на три групи, встановив основні періоди розвитку старослов’янської мови,
визначив редакції (ізводи) старослов’янських пам’яток. Праця
відіграла величезну роль в історії не лише російського, а й
слов’янського мовознавства взагалі. Висновки О. Востокова
набули загального визнання і зберігають значення до нашого

часу.

У своїй книзі О. Востоков зробив чимало нових, цілком оригінальних
спостережень над фонетикою і морфологією старослов’янської мови: а)
правильно пояснив фонетичне значення зредукованих голосних ь і ь; б)
зазначив, що г, к, х не могли сполучатися з голосними переднього ряду, а
після ж, ч, ш, ц, ці не зустрічалися в давній мові голосні заднього ряду
о, у; в) з’ясував, що короткі прикметники раніше відмінювалися за
зразком іменників, а повні прикметники виникли пізніше в результаті
приєднання вказівних займенників до коротких форм; г) звернув увагу на
те, що старослов’янська мова не мала дієприслівників, а були тільки
дієприкметники та ін.

Але найбільшим досягненням автора було з’ясування справжньої природи
юсів: він перший установив носовий характер їх.

У цій же праці О. Востоков висловив обгрунтовану думку, що «чим глибше в
старовину йдуть писані пам’ятки різних слов’янських діалектів, тим
більшу подібність вони мають».

У 1843 р. О. Востоков видає Остромирове євангеліє — дорогоцінну пам’ятку
XI ст., найдавнішу східнослов’янську рукописну книгу, додавши до неї
лінгвістичний коментар ї словник.

Йому належить дослідження граматичної будови старослов’янської мови:
«Грамматические правила славянского язика, извлеченньїе из Остромирова
евангелия» (1843), «Грамматика церковнославянского язь;ка, изложенная по
древнейшим оного письменньзм памятникам» (1863), «Грамматические
обьяснения на три статьи Фрейзингенской рукописи» (1865).

Багато зробив О. Востоков у справі датування різних пам’яток. Він
сумлінно і плідно працював у галузі палеографії, тому цілком слушно І.
І. Срезневський вважає його засновником слов’янської палеографії.
Палеографічний аналіз І філологічне коментування супроводжує такі праці
О. Бостонова: «О славянской рукописи XI в., содержашей перевод творений
св. Григория Богослова» (1825), «Извес-тие о вновь открытых древних
славянских рукотшсях» (1825), «Дополнения й поправки к известию о
Супрасльской рукописи ХІ в.» (1826).

Неабияке значення для розвитку науки про старослов’янську мову мала
праця О. Востокова «Описание русских й славянских рукописей
Румянцевского музея» (1842), у якій дослідник чітко розмежовує
болгарську, сербську, російську (північну і південну) редакції (ізводи),
що сприяло відмежуванню власне старослов’янської мови від її подальших
видозмін, зокрема від сєредньоболгарської мови.

Протягом 1858—1861 рр. О. Востоков видав два томи «Словаря
церковнославянского языка». Вчений брав участь у складанні
«Словаря церковнославянского й русского языка» (1847), виданого
Російською Академією.

В. І. Григорович (1815—1876) багато уваги приділяв вивченню слов’янських
рукописів. Йому належить відкриття значної кількості і придбання ряду
цінних старослов’янських пам’яток.

У 1848 р. він видав «Очерки путешествия по европейской Турции», де
повідомляє про рукописи, що знаходяться в різних монастирях, і дещо про
болгарські та македонські говірки.

В. Григорович досліджує питання відношення кирилиці до глаголиці. Йому
належать такі праці, присвячені вивченню старослов’янської мови:
«Изыскания о славянских апостолах» (1847), «О значений
церковнославянского языка» (1851), «О древних памятниках
церковнославянской лите-ратурьІИ1851), де дано класифікацію 12
кириличних і 7 глаголичних пам’яток на основі палеографічних даних і
аналізу мови їх; «О древней письменности славян» (1852), «Славянские
древности» (1879), «Славянские наречияз (1884).

І. І. Срезневський (1812—1880) все життя присвятив дослідженню давніх
пам’яток. Він відкрив і видав деякі найдавніші пам’ятки, вивчення яких
сприяло поповненню знань про старослов’янську мову: «Издания Реймского
евангелия» (1846), «Древние письмена славянские» (1848) — і висловив
думку, що глаголиця складена за зразком кирилиці в Болгарії в IX—X ст.;
«Новые исследования о наречии старославянском» (1852). Згодом учений
вирішив серйозно зайнятися вивченням глаголиці і глаголичних пам’яток.
Найбільш відомі праці ї. Срезневського, присвячені цьому питанню, такі:
«О глаголитскои письменности» (1856), «Древние глаголические отрьгвки,
найденньїе в Праге» (1857), «Следьг глаголицьі в памягниках X в.»
(1858), «Древние глаголические памятники» (1861 — 1863), «Древние
глаголические памятники, сравнительно с памятниками кириллицы» (1866),
«Добавочные заметки о древних глаголических памятниках» (1868), «О
древней глаголиче-ской рукописи, хранящейся в Кневской духовной
академии» (1876). Однак питання про час складення глаголиці залишилося
нерозв’язаним.

І. Среяневський дуже багато часу присвятив вивченню пам’яток кириличного
письма. Тут слід назвати такі праці: «Сведения й заметки о малоизвестных
й неизвестных памятниках» (1864), «Древние памятники письма й язьїка
юго-загтадных славян (ЇХ—XII вв.)» (1865), «Древние славянские памятники
юсового письма, с описаниемих й с замечаниями об особенностях их
правописапия й языка» (1868), де дано аналіз мови і палеографічних
особливостей 33 пам’яток XI—XIV ст., з яких раніше були відомі тільки
чотири; «Несколько притюминзний о Супрасльской рукописи XI в.» (1872).

І. Срезневський був кваліфікованим палеографом. Його перу належить:
«Известие о глаголическом четвероевангелие Зографского монастыря»
(1855), «Вьшиски из списка Пандекта Антиохова XI в.» (1858),
«Палеографические заметки, сделанные во время путешествия летом 1860
г.»,

«Глаголические буквы на Иверской грамоте 982 г.» (1861— 1863), «Отрывки
из древнего глаголического служебника»

(1863) та ін.

Найбільшим внеском ученого у слов’янське мовознавство е словник, який
вийшов уже після його смерті,— «Материалы для словаря древнерусского
язика» (1893— 1912). Незважаючи на те, що значний матеріал автор не
встиг остаточно опрацювати, цей словник має велике значення у вивченні
лексики давньоруської й Інших слов’янських мов, зокрема
старослов’янської.

О. М. Б о д я н с ь к й й (1808—1877) видав ряд старослов’янських
пам’яток і написав розвідки у цій галузі: «О времени происхождения
славянских письмен» (1855), «Новые открьітия в области глаголицы»
(1856), «Московские глаголические отрывки» (1859), «Акт Зографского
монастыря на Афоне» (1873).

Ф. І. Б у с л а є в (1818—1897) багато працював у галузі російської
мови. Однак такі дослідження, як «О влиянии христнанства на славянский
язик. Опыт истсрии языка по Остромирову евангелию» (1848),
«Палеографиче-ские й филологические материальї для истории письмен
славянских» (1855), «Историческая хрестоматия церковно-славянского й
древнерусского язьїков» (1861), «Учебннк русской грамматики, сближенной
с церковнославянской» (1869), свідчать, Ідо він зробив певний внесок і в
розвиток слов’янознавства, застосував порівняльно-історичний метод при
вивченні російської мови.

Відкриття багатьох пам’яток російськими вченими, дослідження і вивчення
їх супроводжувалися дальшим порівняльно-історичним вивченням
старослов’янської мови.

Значною подією в галузі слов’янознавства було видання нових праць, —
серед яких з’являються дослідження і зарубіжних учених,

Словенець Ф. М і к л о ш й ч (1813—1891) — віденський учений — плідно
працював у галузі слов’янського мовознавства. У 1850 р. виходить його
«Фонетика І морфологія старослов’янської мови», де автор широко
використовує матеріал інших слов’янських мов. Ф. Міклошич написав першу
«Порівняльну граматику слов’янських мов» (1852— 1874). Перший том цієї
праці, «Фонетика», надрукований у 1852 р.; другий, «Морфологія», у 1856
р.; останній, «Синтаксис», у 1874 р. «Порівняльна граматика» Ф.
Міклошича (у російському перекладі — «Сравнительная морфология
славянских языков», 1884—1888), у якій перше • місце відведено
старослов’янській мові, побудована в плані опису окремих слов’янських
мов. Аналіз фактів старослов’янської мови супроводжується аналізом
фактів праслов’янської мови.

Вихід «Порівняльної граматики» мав велике значення, бо сприяв поширенню
порівняльно-історичного методу в слов’янознавстві.

У 1875—1883 рр. Ф. Міклошич здійснює друге видання, значно перероблене й
доповнене окремим томом, присвяченим словотворенню. Ця праця становить
значний інтерес і для сучасних дослідників, особливо синтаксис і
словотвір.

Велику увагу приділив учений дослідженню лексики, в результаті чого
з’являються у 1862—1865 рр. «Старослов’янсько-греколатинський словник»,
а в 1886 р. «Етимологічний словник слов’янських мов», який до останнього
часу був єдиним повним етимологічним словником слов’янських мов; однак
він дуже застарів.

Одночасно з працями Ф. Міклошича з’являються дослідження німецького
лінгвіста А. Шлей-хера (1821— 1868). Так, у 1852 р. була опублікована
«Морфологія церковнослов’янської мови». Учений тут уперше для
порівняльно-історичного вивчення старослов’янської мови залучає великий
матеріал з литовської мови, що пізніше набуло широкого застосування в
науці й допомогло у розв’язанні важливих проблем.

Питанням дописемного періоду слов’янських мов присвячено «Короткий нарис
доісторичної долі півнїчно-східного відділу індогерманських мов», який
вийшов у російському перекладі 1862 р.

70—90-ті роки XIX ст. характеризуються розвитком нового напряму у
мовознавстві — молодограматизму, представники якого звернули увагу на
вивчення живих мов і діалектів.

Нові ідеї знайшли відображення і в славістиці.

П. Ф. Фортунатов (1848—1914) застосував на практиці нові мовознавчі
принципи у вивченні старослов’янської мови. Основними предметами його
викладання були порівняльна граматика індоєвропейських мов, загальне
мовознавство, а також фонетика старослов’янської мови у порівняльному
плані.

Серед його праць найбільш оригінальним є курс лекцій з старослов’янської
мови, читаний ним у 1888-1890 рр. Цей курс опублікований після смерті
автора, — “Лексции по фонетике старославянського (церковнославянскього)
языка» (1919). У 1957 р. вони були перевидані у другому томі “Избрынных
трудов). З-пд пера його вийшли такі статті: “Состав Остромирова
евангелия” (1903), “Старославянськое тъ в 3-м лице глаголов» (1908), «О
происхождении глаголицы» (1913).

П. Фортунатов редагував видання ряду старослов’янських пам’яток,
працював у галузі слов’янської палеографії.

О. Л. Дювернуа (1840—1886) відомий у слов’янському мовознавстві як автор
праць і досліджень з порівняльної слов’янської граматики, слов’янського
словотвору, розвідок, присвячених старослов’янській мові: «О годе
изобретения славянских письмен» (1862), «Практическое руководство к
изучению наречий; старославянского, польского, чешского» (1872).

А. С. Б у д и л о в и ч (1846—1908) займався переважно старослов’янською
мовою, вивченням пам’яток. Він написав кілька праць, які заслуговують на
увагу: «Исследование языка древнеславянского перевода 13 слов Григория
Богослова» (1871), «Славянская библиография» (1871), «Очерки
этнографической и государственной истории югославян» (1878), «Начертание
церковнославянской грамматики» (1883), «Общеславянский язык в ряду
других ощих языков древней и новой Европы применительно к общей теории
русского и других родственных языков» (1892). У цій праці він розглядає
питання про праслов’янську культурну мову.

А. Вудилович у 1878—1882 рр. друкує велику працю (на жаль, вона не була
завершена) — «Первобытные славяне в их языке, быте и понятиях по данным
лексикальньш».

В. Ягич (1838—1923) — видатний представник слов’янської філології,
хорват за національністю, автор багатьох досліджень із слов’янського
мовознавства. Він залишив більше 600 праць з різних галузей: з
мовознавства, літератури, етнографії, історії письма.

В. Ягич брав участь у виданні багатьох старослов’янських пам’яток, які
здебільшого мають його передмову або коментування тексту.

Починаючи з 1876р., В. Ягич видає «Архів слов’янської філології». Цей
журнал відіграв важливу роль у справі вивчення слов’янських і
старослов’янської мов.

У галузі старослов’янської мови В. Ягичу належать такі праці: «Отношение
славянских наречий к церковнославянскому язику» (1881—1882), «Памятники
глаголиче-ской письменности. Мариинское четвероевангелие» (1883),

«Четыре критико-палеографические статьи» (1884), «Вопрос о Кирилле й
Мефодии в славянской филологии» (1885), «История славянской филологии»
(1910), «Глаголическое письмо» (1911), «Рассуждения южнославянской й
русской старини о церковнославянском язьіке» (1915), а також видана
чеською мовою «Історія виникнення церковнослов’янської мови» (1900,
1913).

І. О. Бодуен де Куртене (1845—1929), поляк з походження, більшу частину
свого життя провів у Росії і зробив дослідження, які мають велике
наукове значення. Серед праць ученого, присвяченим питанням
слов’янського мовознавства, зокрема старослов’янській мові, можна
назвати такі; «Огляд слов’янського мовного світу в зв’язку з іншими
індоєвропейськими (індогерманськими) мовами» (1884), «Сравнительная
грамматика славянских языков» (1901 —1902), «Польский язык сравнительно
с русским й древиецерковнославянским» (1912). У працях І. Бодуена де
Куртене знаходимо ряд цінних думок щодо принципів
структурно-типологічного вивчення слов’янських мов.

О. ї. Соболенський (1856—1929) — видатний вітчизняний лінгвіст, знавець
слов’янських мов — працював у галузі історії російської та інших
східнослов’янських мов, досліджував південнослов’янські мови. Певне
значення в науці мала оригінальна робота О. Соболенського, видана під
назвою «Древний церковнославянский язьгк. Фонетика» (1891), у якій
учений детально описує за пам’ятками фонетичну систему старослов’янської
мови, реконструює фонетику праслов’янської мови, користуючись даними
порівняльного мовознавства. Йому належить рад статей, присвячених
старослов’янській фонетиці, дослідження з палеографії та історії письма:
«Звуки церковпославянского языка» (1889), «Церковнославянские тексти
моравского пронсхождения» (1900), «Славяно-рус-ская палеография» (1908),
«Кириллица й глаголиця» (1909), «Синайский требник» (1910), «Один из
законов церковнославянского языка» (1910), «Образцы греческого письма по
преимушеству IX—XI вв.» (1913). Остання праця має важливе значення при
вивченні зв’язку кирилиці з грецьким письмом.

П. О. Л а в р о в (1856—1929) залишив помітний слід в історії
вітчизняного слов’янознавства. Він — відомий фахівець старослов’янської
мови і давнього слов’янського письма. П. Лавров видав окремі пам’ятки і
написав такі праці: «Обзор звукових й формальних особенностей
бол-гарского язьїка» (1893), «Палеографическое обозрение кирилловского
письма» (1914), «Кирило та Мефодій в давньо-слов’янському письменстві»
(українською мовою, 1928), «Материалы по истории возникновения
древнеишеи славянской письменности» (1930).

В. М. Щ е п к і н (1863—1920) дуже багато працював над
старослов’янськими пам’ятками, старанно вивчав їх мовні особливості,
деякі з пам’яток видав, напр., Савину книгу (1903). Він написав цінне
дослідження «Рассуждение о языке Саввиной книги» (1898—1899), у якому
дав ґрунтовний аналіз фонетики старослов’янської мови. Вивченню
особливостей старих говірок, дослідженню фонетики та морфології
середньоболгарської мови присвячена його праця «Болонская псалтьфь»
(1906).

В. Щепкін працював і в галузі палеографії. Його «Учебник российской
палеографии» не втратив свого значення й досі.

Г. А. І л ь ї н с ь к и й (1876—1938) належить до вчених, які своєю
невтомною працею сприяли розвитку слов’янського мовознавства. Він був
одним з ініціаторів створення нової галузі слов’янського мовознавства —
граматики праслов’янської мови. «Праславянская грамматиказ (1916) — це
твір, що містить багато фактичного матеріалу про фонетичну систему та
граматичну структуру праслов’янської мови. Він відомий також своїми
виданнями та аналізом давніх пам’яток: «Македонский листок. Отрьівок
неизвестного памятника кирилловской письменности XI— ХП вв.» (1906),
«Македонский глаголический листок» (1909), «Грамоты болгарских царей»
(1911), «Охридские глаголические листки. Отрывок
древнецерковнославянского евангелия XI в.» (1915). Автор приділяв значну
увагу вивченню кириломефодіївської проблеми і написав праці: «Где,
когда, кем и с какой целью глаголица была заменена кириллицей? (1931),
«Опыт систематической кирилло-мефодиевской библиографии» (1934).

Б. М. Л я п у н о в (1862—1943) — відомий славіст, який найбільше
працював у галузі Історичної фонетики, .морфології та акцентології
слов’янських мов. Серед його досліджень помітне місце посідають праці з
(старослов’янської мови: «Формы склонения в старославянском язьіке. І.
Склонение имен» (1905), «Из наблюдений над языком древнерусских и
старославянских памятников» (1908).

В. Ляпунов працює над розшифруванням і описом старослов’янських
пам’яток: «Як треба читати І В. 4—5 празьких глаголицьких фрагментів?»
(1906), «Несколько слов о рукописах евангельских чтений, хранящихся в
библиотеке Новороссийского Общества истории й древностей» (1907).

Багато цінних думок висловив учений у рецензіях на славістичні праці.

О. О. Шахматов (1864—1920) — видатний вітчизняний лінгвіст, учений з
широкими філологічними концепціями, ерудиція якого, інтерес до широкого
кола питань як з російського, так і взагалі слов’янського мовознавства
сприяли тому, що він залишив у своїй науковій спадщині дослідження, які
мають величезне наукове значення.

Основний напрям наукової діяльності О. Шахматова — вивчення історії
російської мови. Однією з фундаментальних праць, що є внеском у науку
про старослов’янську мову, є дослідження «Очерк древнейшего периода
истории русского языка» (1915), у якій автор розглянув розвиток мови від
праслов’янської до східнослов’янської (давньоруської). У цій
монументальній книзі він докладно описує фонетичну систему мови давніх
слов’ян, характеризує окремі звуки, встановлює відтінки їх у вимові.

О. Шахматову належить відкриття спеціального акцентологічного закону,
який у науці дістав назву «закон Шахматова».

Питання загального слов’янського мовознавства та питання розвитку
окремих слов’янських мов О. Шахматов розглядає у зв’язку з дослідженням
східнослов’янських мов.

Учений мав значний вплив на розвиток славістики за кордоном.

С. М. К у л ь б а к і н (1873—1941) займався переважно
південнослов’янськими мовами. Він досліджував і видавав старослов’янські
пам’ятки: «Хиландарские листки, отрывок кириалловской письменности»
(1900), «Лексика Хиландарских отрывков XI века» (1901), «Спирант V в
славян-ских язиках» (1905), «Историческое развитие й современное
состояние славянского язьїкознания» (1906), «Кирило і Мефодій та їх
діяльність» (1922), «Про мову Кирила і Мефодія» (1925), «Зредуковані в
СІнайському псалтирі» (1925), «Про лексичний склад старослов’янської
мови» (1930).

С. Кульбакін написав один з кращих і популярних на той час підручників
«Древнецерковнославянский язьік» (третє видання 1917), який був
перекладений на чеську, сербську та французьку мови.

М. М. К а р і н с ь к и й (1873—1935) — автор ряду праць із
старослов’янської мови. Його дослідження присвячені аналізові мовних
особливостей пам’яток, Історії письма: «Остромирово евангелие как
памятник древнерус-ского письма» (1903), «Образцы глаголицы» (1908),
«Перечень важнейших неточностей последнего издания Саввиной книги»
(1914), «Письмо Остромирова евангелия» (1920), «Хрестоматия по
древнецерковнославянскому й русскому язикам» (1904; друге видання — у
1911 р.), що є кращою серед подібних посібників.

Ю. Ф. К а р с ь к и й (1861—1931) — видатний вітчизняний лінгвіст,
відомий дослідник білоруської мови, багато зробив для вивчення
старослов’янської мови. Він видав «Листки Ундольского, отрывок
кирилловского евангелия XI века» (1904); йому належать такі праці:
«Грамматика древнего церковнославянского язьїка сравнительно с русским»
(1888), яка витримала 19 видань (останнє — у 1917 р.), «Надпись Самуила
993 года» (1899), «Образцы славянского кирилловского письма с X по ХУНТ
век» (1902), «Очерки по синтаксису древнего церковнославянского й
русского язьїка» (1913), «К истории термина «глаголица» (1917). Перу Ю.
Курського належить «Славянская кирилловская палеография» (1928).

М. М. Д у р н о в о (1878—1936) — філолог-славіст, діалектолог та
історик російської мови, який чимало уваги приділив вивченню
старослов’янської мови: «К вопросу о языке Киевских листков»
(1922—1923), «Русские рукописи XI й ХП вв. как памятники
старославянского язьїка» (1924, 1925—1926, 1926—1927), «К вопросу о
древнейших переводах на старославянский язык библейских текстов.
Супрасльская рукопись» (1926), «Мысли й предположения о происхождении
старославянского языка й славянских алфавитов» (1929), «Еще раз о
происхождении старославянского язьїка й письма. Несколько разьяснений по
поводу рецензии проф. С. М. Кульбакина на мои «Мысли й предположения»
(1930, 1931), «Славянское правописание X—XII вв.» (1933).

М. К. Г р у н с ь к и й (1872—1951) — видатний радянський славіст,
заслужений діяч науки УРСР, який дуже багато уваги приділяв питанням
походження слов’янського письма, виникненню слов’янських алфавітів,
дослідженню і виданню пам’яток. Серед його праць, у яких висловлено
чимало оригінальних думок з різних питань найдавнішої слов’янської
фонетики, морфології, а особливо — з характеристики різних
старослов’янських пам’яток, слід назвати такі, як «Памятники и вопросом
древнеславянской письменности, т. І—Ш. Киевские глаголические листки.
IV. Пражские глаголические отрьшки» (3904), «Пражские глаголические
отрывки» (1905), «К Зографскому евангелию» (1907), «Лекции по
древнецерковнославяяскому языку» (1907, 1914), «Очерки по истории
разработки синтаксиса славянских языков» (3910), українською мовою
вийшли «Київські листки та Фрейзїнгенські уривки» (1928), «Початкові
сторінки слов’янського письменства» (1930), «Вступ до слов’янського
мовознавства» (1946) та ін.

Наукова розробка старослов’янщини продовжувалась і за кордоном.

А. Л є с к і н (1840—1916) — видатний німецький славіст — зробив значний
вклад у вивчення слов’янських мов, зокрема старослов’янської.

А. Лєскін впроваджував у мовознавчу практику молодограматичну концепцію,
підносячи порівняльно-історичний метод на вищий рівень. Вихід праць А.
Лєскіна з старослов’янської мови був значною подією в тогочасному
лінгвістичному житті і сприяв розвитку мовознавчої науки. Йому належать
такі дослідження: «Підручник староболгарської мови» (1871;,шосте видання
— у 1922 р.), «Граматика староболгарської (староцерковнослов’янської)
мови» (1909; друге видання — у 1919 р.). У перекладі на російську мову
ця праця вийшла під назвою «Грамматика древне-болгарского
(древнецерковнославянского) языка» (1915).

В. Вондрак (1859—1925), чеський славіст, багато працював над виданням
старослов’янських пам’яток, окремі з них досліджував: «Дослідження
старослов’янської мови» (1890), «Фрейзінгенські пам’ятки, їх виникнення
і значення в слов’янській писемності» (1896), «Про походження Київських
листків І Празьких уривків» (1904).

Значне місце серед його досліджень посідає «Граматика
староцерковнослов’янської мови» (1900; друге видання — у 1912 р.).
Цінність цієї праці полягає в тому, що вона включає старослов’янський
синтаксис. Найбільше значення для науки має двотомна книга «Порівняльна
граматика слов’янських мов», І—II (1906—1908; друге видання—у 1924—1928
рр.).

Словенець В. О б л а к (1864—1896) працював у галузі старослов’янської
мови. Йому належать розвідки «Про становлення старослов’янської мови»,
«Про батьківщину старослов’янщини». У праці «Дослідження македонських
говорів» (1896) автор показав, що багато особливостей говірок сіл Сухо і
Високо, розташованих на батьківщині Костянтина і Мефодія (біля міста
Солунь), збігається з головними рисами старослов’янської мови. Ця
монографія відіграла вирішальну роль у спростуванні паннонської теорії
походження старослов’янської мови й утвердження теорії про
староболгарську основу її.

А. М е й є (1866—1936) — французький лінгвіст із світовим ім’ям, який
багато зробив і в галузі слов’янського мовознавства. Уже в перших працях
він звертається до вивчення слов’янських мов, зокрема старослов’янської.
Його праці «Дослідження вживання знахідного-родового відмінків у
старослов’янській мові» (1897), «Розвідки з етимології та словникового
складу .старослов’янської мови» (1902, 1904) присвячені категорії Істот
і вивченню виду дієслів у старослов’янській мові, проблемі слов’янської
етимології, словотворенню та іншим питанням, переважно пов’язаним з
лексикою.

Н. В а н — В е й к (1880—1942) — голландський лінгвіст, який займався
найрізноманітнішими питаннями славістики. Важливе місце в його науковій
діяльності посідає вивчення давньої слов’янської писемності і
старослов’янської мови. Він написав розвідки, присвячені багатьом явищам
старослов’янської мови: «До старослов’янського Іь» (1915), «До питання
про старослов’янські напівголосні» (1920—1924), «Про зникнення
епентетичного 1 у церковнослов’янській мові» (1921 —1922), «До складу
староцерков-нослов’янського Супрасльського кодексу» (1925), «О судьбе
звука dz в древнецерковнославянском языке» (1925—1926), «Розвиток
голосних е, а (ja) в болгарській мові» (1927),. «Так звані ітеративні
дієслова і вираження повторної дії в старослов’янській мові» (1927),
«Про вживання перфекта й аориста в старослов’янській мові» (1933).

Як наслідок багаторічної діяльності Ван-Вейка з’являється фундаментальна
праця «Історія староцерковнослов’янської мови» (1931), що має велике
наукове значення. У цій книзі зібрано значний і старанно
систематизований

фактичний матеріал із старослов’янських і почасти церковнослов’янських
пам’яток. У російському перекладі праця вийшла під назвою «История
старославянского языка» (1957).

Р. Н а х т і г а л (1877—1958) — словенець з походження, який працював
над різноманітними питаннями слов’янського мовознавства. Він цікавився
виникненням та розвитком найдавнішої слов’янської писемності,
результатом чого е розвідка «Нариси з питання про походження глаголиці»
(3943).

Центральне місце серед праць Р. Нахтігала посідає дослідження в галузі
старослов’янської мови І писемності. Вчений досліджує Сінайський требник
(перша публікація з’являється в 1925 р.), видає повний текст цієї
пам’ятки з коментарями (1941—1942).

Цікавився дослідник і слов’янською палеографією. Він висловив ряд
слушних думок з приводу походження глаголиці.

Його праця «Слов’янські мови» (1938; друге видання — у 1958 р.), що
вийшла в російському перекладі «Славянские язьїки» (І963), являє собою
коротку порівняльну фонетику і морфологію слов’янських мов, де широко
залучені матеріали всіх слов’янських мов, у тому числі й
старослов’янської.

А. В а й а н (1893) — французький славіст, учень А. Мейе, досліджував
історію сербохорватської мови, видав ряд пам’яток, написав багато статей
ї граматику сербохорватської мови (разом з А. Мейє). Його перу належать
великі праці:. «Підручник старослов’янської мови» (1948), в російському
перекладі книга називається «Руководство по старославянскому языку»
(1952), що являє собою описову граматику старослов’янської мови.
Фонетиці тут відведено небагато місця. Головна увага приділяється
морфологічній системі мови, для чого залучений великий фактичний
матеріал. Синтаксису старослов’янської мови відведено менше місця (один
розділ), але питання синтаксису розкидані в інших параграфах і розділах
з морфології у вигляді окремих зауважень. Ця монографія характеризується
ще й цікавими самостійними спостереженнями автора над старослов’янськими
текстами.

Т. Лер-Сплавінський (1891 —1965) — польський лінгвіст — написав багато
розвідок і ґрунтовних монографічних досліджень з актуальних питань
слов’янського мовознавства. Одночасно займався питаннями
старослов’янщини. У працях «Нарис граматики староцерковнослов’янської
мови» (1923; третє видання — у 1950 р.) і «Нарис граматики
староцерковнослов’янської мови на порівняльному тлі» (1949) вчений
виклав своє розуміння граматичної будови старослов’янської мови.

Польський лінгвіст М. М а л е ц ь к и й (1903—1945) досліджував
південнослов’янські діалекти. Вченого цікавили окремі питання
старослов’янської мови, яким він присвятив такі розвідки: «Чи св. Кирило
і Мефодій були греками чи слов’янами?» (1946), «Про батьківщину
староцерковнослов’янської мови» (1945), «Найдавніша літературна мова
слов’ян» (1947).

Значний вклад у розробку науки про старослов’янську (староболгарську)
мову внесли болгарські вчені. У зв’язку з цим не можна не згадати
славіста М. С. Дринова (1838—1906), який багато уваги приділив історії
болгарського народу, болгарській мові, етнографії: «Із болгарської
писемності» (1889), «Новознайдений напис в Окрідській св. Софії» (1890)
та Ін.

В. Ц о н е в (1863—1926) займався історією болгарської мови, видавав
тексти пам’яток. Його перу належать такі праці й розвідки: «Вступ до
історії болгарської мови» (1901), «Класифікація болгарських писемних
пам’яток від найдавнішого часу до кінця XVI ст.» (1905), «Які
ново-болгарські говори стоять найближче до староболгарських у лексичному
відношенні» (1915), «Історія болгарської мови». І—Ш (1919—1937).

Серед сучасних мовознавців слід назвати Е м і л я Георгієва, який
присвятив чимало розвідок вивченню староболгарської писемності та
літератури. Він написав такі дослідження: «Два твори св. Кирила. До
питання про писемну діяльність слов’янського першовчителя» (1938),
«Італійська леїенда» (1939), «Початок .слов’янської писемності в
Болгарії. Староболгарські азбуки» (1942), «Сла-вянская письменность до
Кирилла й Мефодия» (1952), «Кирило і Мефодій — основоположники
слов’янської літератури» (1956), «Основнне вопросы возникновения
старославянской (староболгарской) литературы й старославянского
(староболгарского) литературного языка» (1958), «Розквіт болгарської
літератури в ІХ—X віці» (1962), «Справа Кирила і Мефодія — вклад
болгарського народу в загальнослов’янський і загальноєвропейський
Історичний розвитою) (1969) та ін.

Закінчуючи короткий огляд, не можна не згадати видатного радянського
славіста, дослідника слов’янських мов О. М. С е л і щ е в а (1886—1942),
який своєю працею «Старославяиский язык» (ч. 1, 1951; ч. 2, 1952) вніс
значний вклад у науку про старослов’янщину. Його дослідження виділяються
з-поміж подібних видань як російських, так і зарубіжних тим, що О.
Селіщев досить повно, грунтовно і всебічно виклав багатий фактичний
матеріал у порівняльно-історичному плані. Праця не закінчена через
передчасну смерть автора, проте вона має загальнолінгвістичне значення і
наукову цінність.

Кінець 40-х — початок. 70-х років XX ст. характеризується виходом ряду
підручників із старослов’янської мови для студентів вузів: М. К.
Грунський. Вступ до слов’янського мовознавства (1946); С. Д. Н и к и ф о
р о в. Старославянский язык (1952, 1955); Л. В. Матвеева-Исаева. Лекции
по старославянскому языку (1958); Н. М. Е л к й н а. Старославянский
язык (1960); В. П. Беседина-Невзорова. Старославянский язык (1962); А.
Й. Г о р ш к о в. Старославянский язьік (1963); М. Ф. Станівський.
Старослов’янська мова (1964); В. Ф. К р и в ч и к, Н. С. М о ж е й к о.
Старославянский язык (1970); Г. А. Хабургаев. Старославянский язык
(1974).

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

Беседина – Незорова В.П. Старослов’янський язык. Х. 1962, с. 10-11.

Гунський М.К. Вступ до словянського мовознавства. – Київ – Львів, 1946,
с. 20.

Кравчик В.Ф., Можейкео Н.С. Старословянский язык. – Минск, 1970, с. 5-7.

Майе А. Общеславянский язик. – Москва, 1951, с. 36-38.

Селищев А.М. Старослов’янський язик. – Москва, 1951, с. 101-103.

Станівський М.Ф. Старослов’янська мова. – Львів, 1964, с. 52-53.

Похожие записи