Реферат на тему:

Інтертекстуальні виміри міжлітературного діалогу Рільке — Бажан — Стус

Самодостатність національної літератури визначається у певному сенсі її
здобутками в царині перекладу рідною мовою творів митців світової
величини. До того ж “важливий не тільки кількісний, але й якісний
показник – збереження в інваріанті формозмістової єдності оригіналу” [3,
с. 105]. У цьому контексті видатному австрійському поетові ХХ століття
Р. М. Рільке в Україні пощастило: його твори перекладали найчастіше і
справжні метри перекладу, серед яких Микола Бажан та Василь Стус, що теж
опиралися на певний досвід. Та цьому передувала важка і копітка праця,
зрозуміти яку неможливо без епістолярію митців. Адже їхні листи “вводять
читача в потаємний, мерехтливий, загалом недоступний для чужих очей світ
психології творчості. Зародження задуму, перетоплення у творчому горнилі
зовнішніх вражень – життєвих, мистецьких; характер реакцій;
інтенсивність спогадів; шукання контактів зі світом, з читачем” [1,
с. 47] та критиком – і втеча в себе, те, за Стусом
“самособоюнаповнення”, – у листах знаходимо багатий і єдиний у своєму
роді матеріал для розуміння всіх цих невидимих, але засадничо важливих
творчих процесів. А у випадку В. Стуса його епістолярій взагалі має
виняткове значення для розуміння перекладання Рільке та своєрідне творче
змагання з М. Бажаном. Вплив Р. М. Рільке на українську поезію і аналіз
процесу перекладу та самих перекладів його творів на нашу мову стають
актуальними завданнями українського літературознавства. Але ця сторінка
рількезнавства мало розроблена. Крім того однією з проблем
перекладознавства є “проблема принципової можливості чи неможливості
адекватного художнього перекладу. Цілий спектр підходів до неї у своїх
крайніх виявах відбиває протилежні позиції (т. зв. перекладацький
песимізм і перекладацький оптимізм). В ідеалі перекладач має досконало
знати, крім рідної, мову й культуру народу, літературу якого опрацьовує,
бути конгеніальним авторові оригіналу, творити не тільки в
раціональному, а й в емоційному регістрі, з повною духовною
самовіддачею” [9, с. 329]. Бо ж те, що колись вважали перекладом, тепер,
виходячи із розширеного спектра форм міжлітературної взаємодії та
інтертекстуальності, кваліфікується по-різному. Використовуючи досвід
М. Коцюбинської, А. Ткаченка, Е. Соловей, М. Лановик та листування
В. Стуса, ми спробуємо у своїй статті бодай трохи заповнити прогалину в
дослідженні перекладання творів видатного австрійця та встановити
неперервний культурний діалог людей різного покоління, які, однак,
належали одній епосі. Адже на початку третього тисячоліття мусимо
констатувати: попри численні спроби вивчення інтертекстуальних вимірів
творчості різних митців, Рільке у цьому залишається одним із
найзагадковіших і “найважчих” для інтерпретації авторів ХХ століття.
Формування світогляду поета й художнє осмислення його світу відбувалося
в важливий історичний час – у задушливій атмосфері дегуманізованого
західного суспільства, в якому була втрачена цілісність й органічність
буття. Для Рільке єдино можливим світом став світ відкритий, яким, на
його думку (як це не дивно), було слов’янство, і в якому він прагнув
віднайти гармонію й красу, втрачений органічний зв’язок між людиною і
буттям. Навіть українські малюнки, образи і мотиви час від часу
з’являються (як наслідок подорожей на схід) у збірках “Книга картин”,
“Нові поезії”, навіть в “Дуїнських елегіях” та “Сонетах до Орфея”.

Усі літературознавці погоджуються з тезою, що творчість Рільке
“неабиякою мірою була свідомою й цілеспрямованою спробою синтезу
європейської культури” [2, с. 11]. Тому зрозуміти його особистість,
творчість могли тільки люди з подібним типом мислення та творчості.

В Україні інтерес до творчості Рільке зріс у 60-70-ті роки минулого
століття. Його вірші перекладають М. Бажан, М. Лукаш, Л. Первомайський,
З. Піскорська, Д. Павличко. У журналі “Всесвіт” (1968, №2) була
надрукована добірка поезій австрійського поета в перекладах
Л. Первомайського та В. Коптілова. У цьому ж журналі 1973 року з’явилися
поезії Рільке в перекладах М. Бажана з післямовою Д. Наливайка.
Принагідно зауважмо, що тоді “Всесвітові” запропонував свої переклади і
В. Стус. Однак редакція віддала перевагу М. Бажанові — привілейованому
поетові, державному діячеві. Ці та інші переклади М. Бажана вийшли 1973
року окремою книгою.

Привертає увагу та обставина, що молодий В. Стус сам тоді, ймовірно, не
бажаючи, вступив у заочний творчий спір з М. Бажаном, який був не лише
метром української поезії, але й видатним громадським діячем, увінчаним
всіма можливими нагородами. Цікаво зазначити, що після появи журнальних
публікацій перекладів М. Бажана і їх окремої книги В. Стус дав їм вельми
високу оцінку. “Маю прекрасну мороку – сидіти над Бажановими перекладами
Рільке, фіксуючи власні втрати (їх багатенько) і набутки (їх куди
менше). Я вже давніше думав, що єдиний український партнер Райнер Марії
– Бажан, чия власна сфера поетична чи не найближча до пошукуваної, як
кажуть дисертанти” [6, с. 57].

Перебуваючи в умовах ідеологізованої літератури, М. Бажан знаходив
можливість “певного вивільнення” у лірико-філософських жанрах і
перекладах. У таких ситуаціях чесні майстри ніби вели полеміку самі з
собою (але давнім, іншим, несправжнім). На думку Е. Соловей, про
полеміку М. Бажана з самим собою свідчать кращі його твори і переклади,
зокрема Рільке – поета, для якого характерні “універсалізм мислення,
сприйняття і явищ дійсності, і проблем у найширших буттєвих вимірах” [4,
с. 235].

Цікавим є процес перекладу творів Рільке у В. Стуса, оскільки зберігся
багатий епістолярний матеріал на цю тему. Спираючись на багатий досвід
попередників, працюючи зі словниками, маючи переклади М. Бажана,
полемізуючи з ними та порівнюючи їх з російськими, В. Стус дав
українській культурі чи не найадекватніший з усіх європейських
перекладів Рільке, багато чого взявши для себе особисто, для своєї
творчості та життєвої філософії.

Міркування В. Стуса про його улюблені елегії австрійця стосуються і
власної поезії періоду “Палімпсестів” – з усією повнотою
“самособоюнаповнення”, високою мірою “остудження”, відсторонення від
світу. “Він (Рільке. – Л. Ю.) пише про світ, ніби винесений за межі
життьового інтересу […]. Це думи людини, що живе пам’яттю про світ […].
Тоді вже годі знайти перші емоції, враження, прагнення, образ першого
довкола: поет заглядає крізь товщі ста-спиймань-пам’ятей” [6, с. 165].

Кредо Рільке – “Творець повинен бути для себе цілим світом і все
знаходити в собі”, його заклик – “воскресити затонулі почування” – мовби
реалізуються у Стусовому “Схились до мушлі спогадів…”, і в листах, де
спогади – від віддалених, з раннього дитинства, до зовсім свіжих –
панують як єдина справжня реальність.

Водночас Василь Стус, попри свою духовну близькість з Р. М. Рільке,
гостро відчував власну самобутність і відстороненість від свого
австрійського колеги, його відмінність від себе, яку вбачав у
“панськості”, “закомплексованості на квазі-аристократизмі” та в
жіночності. “… Що більше я читаю і працюю над Рільке – то більше
розчарування в ньому, в його надто пухкому, надто панському, надто
не-житньому хлібі… Дещо зазле я навіть скажу, що він мені нагадує […]
коли лев, володар дикої савани, вийшов з перукарні […]. Лев, поданий
стилістикою рококо. Не знаю чому, але такий Рільке мене дратує, надто
він не вірильний, надто жіночний, а це мужчині не пасує – навіть такому
оригіналові, як він” [6, с. 466]. Гіркота цього висловлювання вповні
зрозуміла: “табірне життя вимагало від кожного величезної мужності,
особливої вірильності, якої дійсно так бракувало австрійському поетові,
розніженому увагою аристократів” [3, с. 122]. Тонко відчуваючи душею
світового модерніста, В. Стус не міг не побачити в ньому тієї
жіночності, яка так єднала його з Мариною Цвєтаєвою, зумовивши їх тісну
дружбу.

Та попри певне розчарування В. Стус залишався вірним собі та своєму
захопленню поезією Рільке. Саме тому переклади його творів посідають
чільне місце в перекладацькій спадщині В. Стуса. Саме перший його
табірний термін став найпродуктивнішим періодом у його праці над
перекладами. Творчість Рільке за своїм духом була близькою творчості
самого Стуса, він ясно усвідомлював, що до кінця засвоїти поетичний
матеріал видатного австрійця він зможе лише тоді, коли перекладатиме
його на свою рідну мову. Саме тому в листі з табору до рідних у лютому
1973 він писав: “Рільке я перекладу. Бо знаю, що це дуже потрібно –
мені. А що це вже зробив Бажан – то нічого. Крім того, умови спонукують
мене естетизуватися далі і нереалізуватися (одним словом!)” [6, с. 18].
Звичайно, Стус добре розумів, наскільки складним є завдання відтворення
поезії Рільке засобами іншої мови. У нарисі про нього В. Стус писав:
“Перекладати Рільке дуже важко. Його поезії можуть трансформуватися
тільки в дуже розвинені мови. Крім того, тема віршів поета
кристалізується і змістовно, і ритмічно, і інтонаційно, і навіть
фонічно. Доносити таку в кілька способів виявлену тему, не дубльовану, а
розповнювану подібними концентратами, — мало не сізіфова робота.
Перекладаючи Рільке, мусиш гірко усвідомлювати, як багато губиться з
його чарів, з його мудрості, з його доброти і ніжної людяності, з його
природної граціозності” [5, с. 239]. І все ж вони зійшлися. Людина,
перебуваючи на каторзі, з власної волі накидає на себе ще одну каторжну
працю. І річ, здається, не в тім, що у Стуса були, за словами
Л. Рудницького, “прояви німецького поетичного світу” [цит. за 3, с.
117], а скоріше в тім, що можливість самого спілкування з поезією Рільке
за колючим дротом, здобуте собі право перекладати її в таборі стали
своєрідною формою протесту, поетичної самореалізації (поряд з його
оригінальними віршами), формою порятунку і виживання.

? надсилав дружині свої переклади, вона передавала їх на рецензію
Г. Кочурові і Ю. Бадзьові. Ті ж відповідали розлогими змістовними
рецензіями – з конкретними порадами і загальними міркуваннями.
Зауваження влучні й слушні, зокрема: “По словах тут не пройдеш – від
слова до слова, тримаючись за поруччя нехисткої поетичної ідеї, яка в
сонетах до Орфея часто серпанкова, а не простягнуто-лінійна” [цит. за 1,
с. 120]. Посилання-паралелі на переклади Бажана, на російські переклад
Т. Сільман, загально-філософські міркування, характерні як стереотипи
епохи (зокрема, посилання на Маркса про “опредмечування” людини).
В. Стус не в усьому погоджувався, висловлюючи своє розуміння діалогу з
Рільке. “Як на мене, він (Юрко Бадзьо. – Л. Ю.) фінал третього сонета
тлумачить дещо не так (бодай не так, як той фінал я його розумію). […]
ein Hauch um nichts. Ein Wehn im Gott, то тут, по-моєму є сліди
концепції поезії. Спів – не бажання, а прагнення осягнути, він є буттям
і лише цим буттям й конституюється, визначаючи свою стилістику через
автора, що не є творцем, а співтворцем. Бо через нього, імперсонального
автора, виявляється естетика світу. А світ забороняє митцеві бути особою
в іншому, не космічно-буттєвому масштабі. […]. Справжній спів – це проба
вдихнути душу в порожнечу, недуховне. Поезія — це подих небуття. Це
повів у Бозі” [6, с. 126]. Хоча ці слова і писані у 70-ті роки минулого
століття, вони цілком відповідають сучасним уявленням про літературу.

Поодинокі зауваження В. Стуса щодо перекладів з Рільке розкидані в
різних листах, де український поет переписує свої переклади, пропонує
свої варіанти тощо. Зберігся й окремий дуже великий лист (від 10 жовтня
1975р.), де він подає повний корпус своїх версій “Сонетів до Орфея” з
коментарями і міркуваннями. З листа довідуємось, що він передплатив
через “Книга-поштою” коментар до поезії Рільке, який вийшов у Москві,
але – марно, довелося багато темних місць перекладати навпомацки:
“Переклав Рільке Сонетів до Орфея понад 40, але чимало – начорно, не
так, як хотілося б” [7, с. 82].

В. Стус полемізує з деякими місцями Бажанових перекладів, називає
Бажанового Рільке іноді занадто пафосним, оберненим до читача, “немає в
ньому Рількової самовистарчальності, самодоволення дуїнського жерця.
Хіба ж Бажанові вдасться цей нюансовий дриблінг, ці пів-чвертьтони, ця
евфонія…” [6, с. 58]. “Перший сонет дуїнський – чи не найгірший з
подачі, – знати острах першопочатку, сліди є від Сільманових шукань.
[…]. Думаю, другий катрен сонету в мене ближчий до Рільке, ніж у Бажана,
котрий надто довільно повівся з текстом.

У шостому я чую померлу (а не -их). Крім того, я чую так: “Страву
померлій дарма покладати: і молоко вона знайде і хліб”. Бажан робить це
цілком інакше. Хоч у Рільке таки: “die Toten zieht’s”” [6, с. 59]. Однак
це були зауваження творчої особистості, фахівця, без тіні заздрощів. Про
це свідчать його слова: “Читаючи переклади віршів, оригінали яких я
призабув, і, звіряючись із різними рівнями пам’яті, кажу собі: переклади
ці – прекрасні. Читаючи книгу – не згірш за Пастернаків варіянт, але без
відльотів того (“краскою карминной в нем набрано: закат, закат, закат”)”
[6, с. 58]. Називає М. Бажана “найцікавішим із покоління” перекладачів
Рільке.

Василь Стус звертався і до поетичних збірок Рільке різних років. Його
переклад “Народної пісні” ритмомелодійно й образно ближчий до оригіналу,
аніж переклад М. Бажана. Достатньо порівняти першу строфу пісні. У
перекладі В. Стуса збережено фактично всі особливості оригіналу: у
першому слові наголос не на першому складі, як у Бажана, а як у
першоджерелі – не акцентується; у другому та третьому вірші у Бажана два
дактилі та хорей, а в Стуса – дактиль і два хореї, що адекватно
оригіналові. Свого часу він якось зауважив щодо цього: “Найбільші, як на
мене, вади Бажанові – строката мова, що окошилася на стилі ряду поезій,
а також його маломузичність (він чує тільки ритми маршових бубнів). От
би Бажанові та Тичинене вухо” [6, с. 57].

І, зрозуміло, перебуваючи в неволі, В. Стус не міг не перекласти
“Пантеру” – вірш, в якому, як вдало формулює Т. І. Сільман, втілена
трагедія втраченої волі [10, с. 35]. Та в цьому вірші є ще одна тема –
тема незламності духу полоненої живої істоти, тема внутрішньої свободи
за металевими ґратами. З усіх перекладачів найбільше наблизився до
оригіналу єдиний В. Стус: у німецькій мові пантера не жіночого, а
чоловічого роду, і лише Стус не зупинився перед тим, щоб відкинути
пантеру-жінку та замінити її чоловіком-барсом, бо “у вірші Рільке
відображена чисто вірильна, чоловіча дика енергія та воля, а не жіноча
гнучкість та ніжність пантери української” [3, с. 127]. Саме тому
В. Стус волів назвати свій переклад “Барс”, увібравши в це слово всю
чоловічу силу, мужність, незламність та нескореність. Можна впевнено
сказати, що його переклад, хоч і є найбільш конгеніальним оригіналові,
виразно носить сліди власне стусівського, перепущеного через його долю,
страждання:

Його погляд від мерехтіння прутів

Так втомився, що вже нічого більше не утримує.

Йому видається, ніби прутів – тисячі,

А за тисячами прутів немає світу

[6, с. 443].

Стусівський художній простір – це не клітка у зоопарку, як у Рільке, це
– тюрма з її ґратами, які, як справедливо пишуть дослідники, “стали
категорією Стусового життя” [10, с. 126]. “Стус зосереджує увагу читача
саме на них своїми повторами, які відсутні в оригіналі”:

Йому несила втоми подолати

Од миготіння нескінченних “ґрат”.

Неначе світ – це “ґрати”, “ґрати”, “ґрати”,

Помножені в очах увістократ

[10, с. 126].

Українське слово “ґрати” має сильнішу конотацію, аніж його російський
еквівалент “решетка”, асоціюючись з поняттями “в’язниця”, “неволя”.

Процитована строфа – це психологічний автопортрет перекладача-в’язня,
для якого весь зовнішній світ звівся до прутів на вікнах, на воротах.
Металеві прути стали категорією Стусового життя. Та в цих же рядках
відчутна і та велика воля (der grosse Willen), якої ніхто не може
придушити. Стус мав право написати: “Шкода, мій світ є інший від того, в
якому жив Рільке” [7, с. 174]. Ці світи – світи Рільке і Стуса –
зіставити неможливо. Можна зіставити хіба їх прагнення повністю
реалізувати своє призначення.

Отак для Стуса листи, особливо до рідних, в умовах табору й заслання
були тим самим, що численні записники й зошити студентських та
аспірантських років: все-таки якась гарантія, що збережеться те, чим
дихав і жив. “Подекуди вони сприймаються як конспект – з цитатами,
посиланнями, рефлексіями з приводу прочитаного” [1, с. 132]. Увесь цей
епістолярний матеріал видається таким неспівзвучним ситуації, в якій
постав. Ведеться спокійний фаховий діалог – конкретну ситуацію
зігноровано. З листа до дружини від 10 серпня 1981р.: “… другий бік
культури – репараційний, компенсаційний: вона рятує людину од загрузання
в часі, і в “злобі дня”. Вона береже людський дух – аби був неуярмлений
в часі, аби – як і належить духові – витав, ширяв над” [6, с. 392].

Варто задуматись: звідки у В. Стуса така глибока й стійка зацікавленість
поезією Рільке, така наполегливість у її освоєнні й перекладанні (кажемо
тільки В. Стуса, бо І. Світличний не мав такої тісної прив’язаності)?
Гадаємо, до Рільке Стуса провадив його загальний інтерес до європейської
духовної культури, зокрема новітньої. Адже творчість Рільке – це не лише
одне з яскравих породжень цієї культури, а й її високий поетичний
синтез. Проте в основі своїй творчість австрійця пов’язана з глибинною
традицією німецькомовної поезії, яка позначена передусім філософською
наповненістю, заглибленістю, і водночас – інтенсивним ліризмом, широтою
його діапазону й експресивністю. Звідси – схильність до напруженого і
проникливого ліричного переживання не лише особистих радостей і печалей,
а й усієї повноти буття, його духовних реальностей, включаючи й світ
філософських абстракцій. Усе це було близьке й духовному складові Стуса.

Тому для нас, людей ХХІ ст., художній переклад постає передусім у своїй
“культурній, естетичній, історичній, просвітницькій, нарешті,
пізнавально-комунікативній, інформаційній ролі” [8, с. 5] як
універсальний засіб спілкування та взаємозбагачення народів, культур,
цивілізацій, як унікальний спосіб взаємо- та самопізнання кожної нації,
людської спільноти та окремої особистості і, отже, як уведення тих чи
інших культурних реальностей у всесвітній контекст і в прямий діалог, а
епістолярій якраз допомагає розібратися у глибинах цього процесу.

Література

Коцюбинська М. “Зафіксоване і нетлінне”: Роздуми про епістолярну
творчість. – Київ: Дух і Літера, 2001. – 300 с.

Рільке Р. М. Думки про мистецтво і поезію. – Київ: Мистецтво, 1986. –
293 с.

Райнер Марія Рільке і Україна: Наукові студії про Р. М. Рільке.
Переклади його творів. – Дрогобич: Вимір, 2002. – Вип. 1. – 331 с.

Соловей Е. Українська філософська лірика. – Київ: Юніверс, 1999. – 368
с.

Стус В. Твори: У 6 т. – Львів: Просвіта, 1994. – Т. 4.

Стус В. Твори: У 6 т. – Львів: Просвіта, 1997. – Т. 6 (додатковий), кн.
1.

Стус В. Твори: У 6 т. – Львів: Просвіта, 1997. – Т. 6 (додатковий), кн.
2.

Тисячоліття. Поетичний переклад України-Русі. Антологія / Упоряд. і авт.
передмови М. Н. Москаленко. – Київ: Дніпро, 1995. – 693 с.

Ткаченко А. Різномовні переклади одного вірша як матеріал компаративіста
// Літературознавча компаративістика: Навчальний посібник / За ред.
Р. Гром’яка. – Тернопіль: ТДПУ ім. В. Гнатюка, 2002. – С. 318-335.

Чайковский Р.Р., Лисенкова Е.Л. “Пантера” Р.М.Рильке в русских
переводах. – Магадан: МАОБТИ, 1996. – 132 с.

Похожие записи