Реферат на тему:

Художня семантика віршових присвят І.Франка

Кінець ХVIII – початок XIX ст. для українського народу – епоха великого
культурного перелому, одним із її наслідків було виникнення нової
української літератури. Відрізняючись за змістом, вона успадкувала
естетичні досягнення літератури попередніх епох, насамперед її жанровий
склад як один з універсальних засобів художнього відтворення світу.

Жанри, що функціонували в давній українській літературі, мали прикладний
характер, тобто виникали у зв’язку з життєвою необхідністю і як засіб
вираження ідеологічних засад християнства. Загальногуманістичний їх
зміст був спрямований на утвердження ідеалів добра, неперехідних
суспільних цінностей, віри в Бога і високе призначення людини.

Саме прикладні жанри швидко стали надбанням нової української
літератури. До них належить, насамперед, жанр присвяти. Він озвався вже
у творчості І.Котляревського (“Пісня на новий 1805 год пану нашому і
батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну”), поетів-романтиків, пізніше
Т.Шевченка, П.Куліша, Ю.Федьковича, М.Старицького та ін. В основі цього
жанру лежить метафора присвяти, що може поєднуватися з метафорами
звернення, заклику, возвеличення, захоплення кимось, повчання, викриття.

Поетичне висловлювання пов’язане із вчинком, поняттям, судженням. У
ньому наявний механізм, в основі дії якого лежить логічний чи емоційний
елемент вираження, тобто сюжет. Він має певну стадію свого зародження.
Б.Сарнов, пишучи про розуміння Г.Поспєловим сюжету, зазначає, що
письменник “спочатку усвідомлює ситуацію майбутнього твору (тобто
співвідношення соціально-історичних характерів). На цьому робота
письменника над змістом твору, власне кажучи, закінчується.
Розпочинається друга стадія – робота над формою. Для усвідомлення
ситуації письменник добирає, вишукує найбільш прийнятний сюжетний
варіант” [4; с.95]. Такою першою стадією є, скажімо, метафора присвяти й
адресат, до якого звернена мова автора. Вони створюють пасіонарну
конструкцію, тобто зародок поетичного висловлювання. Частка всесвітнього
духу переходить у душевну енергію індивіда і матеріалізується з
допомогою мови у віршових рядках.

Сюжет будь-якого твору виражає його смисл. Як вважає Є.Добін: “У самому
способі побудови сюжету, в його принципі зв’язку, в його “формулі” може
знайти втілення думка твору” [2; с.319]. Сюжет може бути мандрівним чи
його може скомпонувати автор.

Жанр присвяти виражає складну гаму людських стосунків і відзначається
різноманіттям своїх модифікацій. Вони виникають внаслідок дифузії жанрів
або їх пристосування до життєвих умов іншої епохи у процесі освоєння
нових тем та зміни естетичних орієнтирів. Немає чіткої межі між жанрами,
тим більше між їх модифікаціями. Об’єднуючим для них є один естетичний
принцип, який може вступати в комбінаторні зв’язки з іншими виражальними
засобами і творити нову змістову єдність. Відбувається видозміна,
перетворення жанру, внаслідок якого він набуває нових ознак. Як пише
В.Марко: “Жанр – форма синтетична. У ній акумулюється дія багатьох
чинників і завершуються пошуки моделі світу, найбільш адекватні пошукові
письменника” [3; с.6]. У віршах-присвятах первісна метафора поєднується
з іншими утвореннями, що й викликає появу різновидів, які можуть
набувати й самостійного жанрового значення.

Первісна метафора присвяти, сюжет, сам жанр та його модифікації – стійкі
літературні одиниці – семи. Вони складають певну знакову систему лірики
і виступають засобами вираження змісту віршів.

Провідною темою циклу І.Франка “Знайомим і незнайомим” є боротьба за
щастя свого народу. З нею пов’язаний такий різновид жанру як
присвята-заклик. Твори ці спрямовані до адресата (конкретної людини,
групи чи загалу), у них наявна якась провідна політична ідея, вимога
свого часу або поставлене завдання у формі відозви чи гасла. Вони
містять у собі первісну метафору присвяти-заклику, яка розвивається в
ліричні сюжети розмови з другом і заохочення його йти разом у бій проти
неправди (“Корженкові”, 1882); в прохання дівчини до матері відпустити
її в поле, щоб прополоти пшеницю, тобто працювати заради кращої долі
свого народу (“Анні П.”, 1880); у звертання до студентки Львівського
універистету з метою моральної підтримки кращих її рис (“Зоні
Юзичинській”, 1916).

Спорідненим із присвятою-закликом є вірш-звернення. У ньому
повідомлення, розпорядження або гасло спрямовані до конкретного
адресата. Такою є присвята-звернення І.Франка “Олі” (1886). Метафора
присвяти конкретизується визначеністю адресата – дружини автора. Сюжет
його розгортається на основі логічного паралелізму. Побачені вдови із
сиротами викликають у ліричного героя думку про можливість власної
смерті, і тоді може хтось змилується й над його дружиною та дітьми.
Автор у творі стверджує загальнолюдські принципи милосердя.

Окремим різновидом виступає вірш-присвята видатному письменникові. Тут
розкриваються його заслуги перед сучасним і грядущим поколіннями. Таким
є вірш І.Франка “Котляревський” (1873). Метафора присвяти-прославлення
людини знаходить вираження у сюжеті про орла, що, злітаючи з вершини,
підбив груду снігу, яка перетворилася в лавину. Іван Котляревський у
вірші прирівнюється до орла.

Однією із найдавніших форм присвят є вірш-звернення до читача. Ця форма
з’явилась ще у давній українській літературі. Досить поширеним був цей
жанр у новій українській літературі. До нього належить вірш І.Франка
“Моєму читачеві” (1905). Сюжет твору пов’язаний із авторськими
настановами читачеві, аби той доніс до свого скону “чисте серце” і щиру
душу, щоб не зазнав “сирітства духовного”, такого, як сам автор, тобто
не був самотнім у своїх устремліннях. “Але, – як пише В.Яременко, – це
благословення читач дістане за умови, якщо із поетичних рядків йому
відкриється історія всього народу, народні болі і страждання окремої
людини, що змусять живіше битися серце, викличуть грім у душі і сльозу в
очах, бажання активної праці” [6, с. 25]. У вірші поєдналися одночасно
повчання і побажання.

Поряд із віршем-зверненням до читача стоїть вірш-звернення до Музи. В
І.Франка наявні два таких твори: “До Музи” (1906) із циклу “Вольні
вірші” і “До Музи” (1908). Перший є зверненням-проханням. На основі
цього й розгортається його сюжет. Звертаючись до Музи, ліричний герой
просить обдарувати його своїм божественним натхненням. Іронія, що
виникає у вірші, спрямована проти принципів естетського підходу до
життя.

Другий вірш “До Музи” – це звернення-присвята Музі. Сюжет твору
будується як поклик Музи. За нею ліричний герой іде всюди – “у світ
краси й гидоти”. Він погоджується скуштувати всіх тих “утіх земних”,
коли ж утомиться, то засне навіки.

Два вірші І.Франка “Тетяна Ребенщукова” (1880) та “Гриць Турчин” (1880)
належать до оригінальних жанрових зразків – присвят героям літературних
творів. У першому випадку – героїні оповідання М.Павлика “Ребенщукова
Тетяна”, а в другому – героєві вірша про життя рекрутів селянину
Романові Гудзману. Метафора присвяти у вірші “Тетяна Ребенщукова”
поєднується з сюжетом відстоювання героїнею непідсолодженої правди.

У вірші “Гриць Турчин” метафора присвяти доповнюється сюжетною
настановою оволодівати військовою справою, щоб у будь-який момент стати
до бою проти неволі і захистити справедливість.

Вірш-повчання також може виступати різновидом жанру присвяти. До цього
ґатунку належить поезія І.Франка “Епілог” (1893) з циклу “Тюремні
сонети”. У ній автор порушує естетичні проблеми, а також дає художнє
визначення сонету. Присвячений “русько-українським сонетярам”, вірш має
іронічно-повчальний тон. Сюжет твору пов’язаний з доріканням
маломайстерним поетам та рекомендаціями, як написати справжній сонет.

Вірші-повчання І.Франка “Послухай, синку, що премудрість каже…” (1881)
із циклу “Оси” розкриває суть моралі сильних світу цього. Первісна
метафора повчання знаходить вираження в сонеті про батьківські поради
синові, як добитися успіху в житті.

ho

ho

ho

ho

ho

ho

ho

ho

ho

B

e

gdo

gdo

gdo

gdo

и віршів-присвят, як правило, стосуються смислу життя. Його розуміння
відмінне у різні епохи та в різних категоріях людей. В українській
літературі другої половини XIX – початку XX ст. актуалізується питання
пізнання правди життя. Це знаходить відображення й у вірші-присвяті
І.Франка “Молодому другові” (1883). Конструюючи сюжет, автор кличе друга
і, звичайно, читачів на цей шлях неспокою, пізнання життя у всіх його
проявах.

До філософських віршів-присвят слід зарахувати й поезію І.Франка “Честь
творцеві тварі! (Уривок)” (1908). У ній розгортається матеріалістичне
розуміння виникнення світу. Сюжет розбудовується як опис цього складного
процесу.

Вірші-присвяти І.Франка на любовну тему групуються за змістом: перша
група – це твори, у яких поєднується оспівування любові з ідеями
боротьби за волю свого народу; друга – твори, що зображують високі
пориви людської душі, породжені почуттям любові. Зокрема, вірш “N.N.”
(1883) написаний як звертання-прощання із милою. У ньому використаний
сюжет про різні життєві дороги закоханих.

“К.П.” (1883) – вірш-звертання до дівчини, але разом із тим відповідь їй
та наставляння. Метафора патріотизму як неперехідної цінності людського
життя виражається в сюжеті-роздумі про дівочу красу. Гарну дівчину кожен
полюбить. Та автор стверджує, що мало мати красу, треба ще бути
патріоткою:

Сли для очей і для пісні твоєї

Кине він все – боротьбу за ідеї,

Працю для тих, що їх тиснуть окови, –

Вір мені, серце, не варт він любови [5; т.1; с.95].

В іншому вірші-присвяті “Моїй дружині” (1887) І.Франко висловлює
вдячність своєму “сонечкові” за щире слово й підтримку в його боротьбі.
І.Франко використовує сюжет про друзів, які відвернулися від ліричного
героя.

Сюжет про роздуми в безсонну ніч поет розробляє у вірші “В альбом пані
О.М.” (1902); у формі докорів ліричного героя милій побудований сюжет
твору І.Франка “Неназваній Марії” (1908). Любов і боротьба у цих віршах
сплелися в єдиному душевному пориві, що осяває шлях щастя у житті кожної
людини.

У другій групі віршів-присвят сюжети про особисті переживання, думки,
вчинки ліричного героя пройняті високим почуттям любові (“На день 11
юлія 1875” (1875); “Михайлині Р.” (1882); “Моїй не моїй”(1896); “Ф.Р.”
(1904). У віршах-присвятах І.Франка возвеличується не тільки почуття
любові, але й суспільні та етичні ідеали самого автора.

Різновиди жанру присвята-викриття та сатирична присвята-викриття мають
загострену контрадикційну сутність. По один бік протистояння знаходиться
автор, по другий – адресат. Неприйнятна для автора позиція адресата
пов’язується з сюжетом її аргументованого заперечення. До таких творів
І.Франка належать “О.О.” (1881), “N.N.” (1883), “Новому проломові” в
альбом” (1884), “Пісня бурсака” (1884), “Шумка о.Павликова” (1884),
“Славословіє храброму рицарю Юліанові Черкавському…” (1885).

Вірші-присвяти І.Франка, що несуть у собі пафос викриття, пов’язані з
проблемами тодішнього галицького життя. Насамперед вони гостро реагують
на політичні утиски щодо українського народу з боку керівних кіл
Австро-Угорщини. І.Франко піднімається у своїх присвятах до осуду, а
також осміяння провідників такої політики – різної масті реакціонерів і
лжепатріотів. Загалом він мав величезний вплив на національне
відродження не лише в Західній Україні. Я.Грицак визначає дійову силу
його поглядів і в зв’язку з цим пише: “Франко позбавив традиційну
політику галицьких українців її “рутенської” рутини, провінційної
заскорузлості та культурницької обмеженості, догматизму і доктринерства,
вивів її на широке коло загальноукраїнських і загальноєвропейських
проблем” [1; с.163]. Присвяти-викриття І.Франка є вираженням його
позитивної програми боротьби за усвідомлення українським народом свого
місця серед інших народів Європи.

Художня семантика віршових присвят І.Франка визначається складовими їх
жанрової специфіки. Насамперед це первісна метафора, яка є узагальненим
вираженням життєвої потреби звернутися до певної особи або предмета з
якоюсь метою. Вона відображає складні стосунки між автором, який може
виступати в ролі ліричного героя, та адресатом. Первісна метафора
передає почуттєве сприйняття автором адресата, і в зв’язку з цим маємо
славослів’я на його честь, захоплення ним, заклик до нього, повчання
його. Або навпаки, – критику, негативне ставлення, висміювання. Первісна
метафора є висхідною точкою поетичного висловлювання, що відображає
певну смислову й емоційну заданість, але яке є вільним у способі свого
просторово-часового існування, тому не позбавлене варіантності.

Сюжети ліричних творів як семантичні одиниці жанру присвяти І.Франка
виражають їх зміст. Самі вірші-присвяти І.Франка мають цілком визначену
побудову. У них міститься, насамперед, звертання до особи, часто
поєднане із закликом, повчанням, доріканням чи осміянням. Така почуттєва
комбінаторність спрямована на виховання у читачів якихось ідейних,
етичних чи естетичних принципів. Сюжети присвят І.Франка в переважній
більшості випадків пов’язані із конкретними особами (адресатами) і
суспільними та моральними проблемами, що потребують розв’язання. Інколи
поет вдається до сюжетів, запозичених з античної словесності, при цьому
виражаючи з їхньою допомогою актуальний зміст. Як сталі форми передачі
конкретної думки, вони зазнають трансформації, пов’язаної зі
світоглядним спрямуванням і поетичними здібностями І.Франка.

Модифікації жанру присвяти як засоби семантичної різнорідності
виступають наслідком різноманітного змістового значення віршів І.Франка.
У переважній більшості вони належать до громадянської лірики або
підносять моральні проблеми. Модифікації жанру присвяти виникають саме
тому, що автор виходить за межі стосунків між ним і адресатом. Це надає
творові суспільного значення. Те, про що говорить автор, стосується не
лише його й адресата, але й всього українського народу. Вірші І.Франка
відтворюють комплекс авторських відчуттів, і формуються вони залежно від
того, яким є адресат у його сприйнятті, які піднімаються у зв’язку з цим
питання, який вибирається основний спосіб поетичного висловлювання. Тому
виникають такі жанрові модифікації: присвяти-заклики,
присвяти-звернення, вірші-присвяти видатним письменникам,
присвяти-звернення до читача, присвяти-звернення до Музи, присвяти
героям літературних творів, присвяти-повчання, присвяти – філософські
роздуми про сенс життя, любовні присвяти, присвяти-викриття, сатиричні
присвяти-викриття. Таким чином, присвяти становлять певну семантичну
групу лірики І.Франка.

Вірші-присвяти І.Франка містять у собі повчання і не обмежуються
стосунками “автор – адресат”, а спрямовані до читача, тому провідною в
них є функція виховання. Суть її зводиться до утвердження в свідомості
кожного почуття обов’язку перед своїм народом; така деонтологічність
випливає з традицій української літератури і переконань І.Франка. У його
віршах-присвятах багато уваги звернено на моральність, суть якої
зводиться до утвердження в оцінці стану народу й окремої особистості
гуманних приписів, загальнолюдських у своїй основі і національних за
змістом.

Література

Грицак Я. “… Дух, що тіло рве до бою…”. Спроба політичного портрета
І.Франка. – Львів: Каменяр, 1990.

Добин Е. Жизненный материал и художественный сюжет. – Ленинград:
Советский писатель, 1958.

Марко В. Діалектика жанротворення. Теоретичні аспекти // Роди і жанри
літератури. Збірник наукових праць за матеріалами міжвузівської
конференції, присвяченої пам’яті професора Г.А.В’язовського. – Одеса:
Astroprint, 1997.

Сарнов В. Что такое сюжет? // Вопросы литературы. – 1958. – № 1.

Франко І. Зібр. тв.: У 50 т.– К., 1976–1986.

Яременко В. До всіх народів і до всіх віків… // Українське слово:
Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст.: У 2
кн.– К.: Рось, 1994.– Кн.1.

Похожие записи