Курсова робота

на тему:

Художні синтаксиси у творах М.М.Коцюбинського

План

Вступ………………………………………………………………..…3

Розділ 1. Місце і значення синтаксису в курсі

української мови……………………………………………………….5

Розділ 2. Мова творів М.М.Коцюбинського….…………………8

2.1. Роль діалектизмів та художніх засобів ……..………….10

Розділ 3. Твори М.Коцюбинського…………………. ………….13

Розділ 4. Значення творчості М.М. Коцюбинського…………..18

Висновок……………………………………………………………….20

Список використаної літератури………………………………….…23

Вступ

Українська мова — національна мова українського народу. У сучасному
світі налічується майже шість тисяч мов. Наша, українська, як і будь-яка
інша, посідає своє унікальне місце. У мові нація залишає всю свою
історію, свій всебічний багатовіковий досвід, здобутки культури,
світоглядні ідеї, свою самобутність. Мова кожного народу є витвором
багатьох поколінь.

Мова є засобом комунікації, інструментом порозуміння між людьми,
спілкуванням між народами. Адже у процесі суспільної діяльності люди
мають постійну потребу вступати в різні стосунки з іншими людьми,
погоджувати з ними свої дії, ділитися власним досвідом і запозичати собі
досвід інших, давати поради й розпорядження або одержувати їх. Без мови
не може існувати будь-яке виробництво, не може розвиватися наука,
техніка, культура, мистецтво, преса, радіо і телебачення.

Мова є також знаряддям формування і вираження думки, основою духовності
народу, мідного і надійною опорою самоусвідомлення особистості,
імпульсом до творчого самовираження людини не тільки в національній
культурі, а й у світовій цивілізації

Коріння української мови сягає у сиву давнину. На найвищому державному
рівні видавалися укази, закони, постанови, положення, що сприяли
забороні і викоріненню української мови.

«Закон про мови» 1989 р. та Конституція України (1996 р., ст. 10)
–документи, що надали українській мові державного статусу.

Статус державної мови, безперечно, стимулював розширення її функцій,
сприяв розвитку української нації, її традицій і культури. Тому ми
повинні пам’ятати, що виховувати в собі повагу до мови, якою
спілкуємося, — це, перш за все, виявляти повагу до народу, його історії,
культури. Адже мова — своєрідний генетичний код нації, а не лише засіб
спілкування.

В історії нашої культури є діячі, які особливо яскраво й багатогранно
відобразили в своїй творчості душу народу, його національну
своєрідність, поетичну вдачу. До таких належить Михайло Коцюбинський,
класик української літератури, видатний письменник. У важкі часи
самодержавства він розкривав духовну велич рідного народу, його мрії, у
конкретних художніх образах утілив його віру в краще майбутнє.

Михайло Коцюбинський — великий письменник-гуманіст, виразник народних
дум і прагнень. Він посідає одне з чільних місць в історії української
літератури. Його повісті, оповідання та новели яскраво відтворюють не
тільки глибинні соціальні зрушення в суспільстві кінця XIX — початку XX
ст., а й активні пошуки, якими характеризувався літературний процес на
межі двох століть, він приніс в українську літературу елементи
декадентства, символізму, неоромантизму, — усього того, що за аналогією
з німецькою та польською літературою дістало назву модернізму.

Мета курсової роботи розглянути художні синтаксиси Коцюбинського; дати
визначення синтаксису в цілому та виявити його значення в сучасній
українській мові, розглянути художні синтаксиси у творах, написаних
Коцюбинським.

Об’єкт курсової роботи – вивчення творів Михайла Коцюбинського для
визначення художніх синтаксисів.

Предметом дослідження курсової роботи є твори М.М.Коцюбинського: «Тіні
забутих предків», «Fata morgana», «Цвіт яблуні», «Intermezzo».

Практичне значення цієї курсової роботи — детальне вивчення на основі
творів Коцюбинського художніх синтаксисів творів, що є дуже важливим
дослідженням для сучасної української мови,

Розділ 1. Місце і значення синтаксису в курсі української мови

Опрацювання синтаксису займає особливе місце курсі української мови.
Зумовлене це роллю мови як засобу формування і вираження думки, як
засобу спілкування між людьми; тільки на синтаксичному рівні мовної
системи виявляється функціональна значимість одиниць усіх інших рівнів,
їх участь у досягненні комунікативних цілей. З цього випливає
необхідність якнайтіснішого зв’язку між вивченням синтаксису і
опрацюванням матеріалу інших розділів програми.

Лексичне значення багатозначних слів, слів, ужитих у переносному
значенні, омонімів виявляється лише у контексті словосполучення чи
речення. Лише у реченні або й зв’язному висловлюванні розкриваються
функції синонімів та антонімів, зміст і функції фразеологізмів.

Спираючись на відомості з синтаксису, можна зрозуміти суть таких
способів творення слів, як перехід з однієї частини мови в іншу,
основоскладання та злиття, утворення нового слова внаслідок зміни
значення наявної у мові лексики. Опора на синтаксис необхідна для
розрізнення оморформ однієї чи різних частин мови, перехідних і
неперехідних дієслів, безособових дієслів, усвідомлення ролі
прикметників, відносних займенників, прийменників і сполучників,
розрізнення омонімічних частин мови (наприклад слів що, як).

З другого боку, синтаксичний матеріал треба вивчати на основі зв’язку з
іншими розділами, оскільки кожне синтаксичне явище виражається лише
через слова і форми слів.

Виразний зв’язок синтаксису і з практичними аспектами опрацювання
мовного матеріалу. Ряд орфограм мають синтаксичне обґрунтування:
правопис відмінкових закінчень іменних частин мови, розрізнення
однозвучних слів та сполучень слів (зате – за те, якби – як би,
по-новому – по новому шосе).

Синтаксис служить основою для більшості пунктуаційних правил. Робота з
розвитку мовлення значною мірою зводиться до синтаксичної зв’язності
висловлювання.

Термін «синтаксис» у перекладі з грецької означає «складання».
Синтаксична система мови – це сукупність можливих моделей сполучення
слів і структурно-функціональних типів речень, що обслуговують усі форми
і види мовного спілкування.

Синтаксис як розділ граматики вивчає значення форм слів, що виникають у
поєднанні з іншими словами і формами, синтаксичні одиниці і відношення
між ними, правила побудови зв’язних висловлювань.

Отже, під час опрацювання будь-якого синтаксичного матеріалу в центрі
уваги мусить бути поняття синтаксичного зв’язку, засоби зв’язку між
компонентами синтаксичних одиниць. Ці ж питання з’ясовуються і при
вивченні ряду несинтаксичних тем.

Так, у процесі вивчення морфології з’ясовується, що для зв’язку слів у
словосполученні і реченні служать закінчення слів, прийменники разом з
відмінковими закінченнями, що синтаксичні одиниці різних структурних
рівнів можуть поєднуватись за допомогою сполучників сурядності і
підрядності, що з цією ж метою вживаються і повнозначні частини мови –
займенники і прислівники, які у цьому випадку виступають як сполучні
слова.

У курсі синтаксису ці відомості закріплюються і поглиблюються. Крім
того, в учнів формується поняття про роль інтонації і порядку
розташування елементів як засобу вираження смислових і граматичних
зв’язків між мовними одиницями, а також удосконалюється уміння
користуватися цими засобами.

Синтаксичними одиницями є форма слова (оскільки вона зумовлена
синтаксичною функцією і синтаксичними зв’язками з іншими словами),
словосполучення, член речення, речення, текст (як сукупність тематично,
функціонально і граматично об’єднаних речень). Основними є
словосполучення і речення, які найбільш виразно характеризують рівні
синтаксичної системи.

Розділ 2. Мова творів Коцюбинського

“Безмежно люблячи рідну Вкраїну, її народ та мову, він знайшов засоби
перейняти й наші дитячі серця, примусив полюбити України, довів і
переконав, що українська мова – це не “мужицька” мова, а мова, якою
говорить великий народ”.

Микола Мельников

Михайло Коцюбинський, один із найвидатніших представників українського
художнього слова, пройшов складний творчий шлях, перш ніж піднятися до
вершин мовної і художньої майстерності.

Мовна практика Коцюбинського — один з яскравих прикладів широкого
підходу до розвитку літературної мови. Не заперечуючи ваги різних стилів
української літературної мови, слів-новотворів, оригінальних виразів,
конструкцій, він головним джерелом збагачення мови літератури вважав
загальнонародну розмову.

Кожний персонаж у Коцюбинського має свою окрему мову, він індивідуальний
до найтонших дрібниць. Описаний індивід зазнає переживань при дуже
напружених нервах, коли вони реагують на зовнішні показники. Для
Коцюбинського це були дуже важливі думки, і він враховував їх у своїх
імпресіоністичних творах.

Вершка своєї сили прозова мова досягла в писаннях Михайла Коцюбинського
(1864-1913). У нього завжди мова барвиста, щиропритаманна українська
фразеологія, а словник багатий, стиль писання легкий, захоплюючий, чим
Коцюбинський більш в’яжеться вже з письменниками новішого часу.

Він єдиний в нашій літературі сміліше подав руку до мови галицької
(«Тіні забутих предків» 1911 р.), й умів її по-мистецькому поєднати з
мовою наддніпрянською. Великий мистець слова, Коцюбинський був глибоким
і в психологічному змалюванні дієвих осіб, і в опису краси природи.

Багато цікавого про вивчення М.Коцюбинським особливостей української
мови і його ставлення до цих особливостей дає аналіз мовних поміток,
зроблених ним у книжках власної бібліотеки.

Наполеглива праця над мовою дала прекрасні плоди. Вже в перших
друкованих творах М.Коцюбинського – вірш «Наша хатка» (1890), оповідання
«Харитя», «На віру», «Ялинка», «П’ятизлотник» (1891-1892), «Маленький
грішник» (1893) – зовсім мало нестилістичних діалектизмів. У нього були
свої улюблені слова, вирази і навіть форми подільського (і в цілому –
південно-західного) походження.

Наприклад, у повісті «Fata morgana», зокрема в її другій частині, де, як
відомо, широко використано матеріали про події на Чернігівщині,
зустрічаємо ряд слів, звичайних для подільських говірок: обора, обрік,
ванькирчик, хустя, трусок, лейбик, ногавиця, напрасний (швидкий), зборня
та інше.

Улюбленим у М.Коцюбинського є прислівник південно-західного походження
потому. Часто, як і його сучасники, він уживає діалектизми год, город, і
тільки в пізніших його творах появляються рік, місто.

Як і в деяких інших письменників дожовтневої епохи, у М.Коцюбинського
зустрічається написання типу вибірати, хтіти, згук, баркан (паркан),
лаба (лапа), м’ясо, верхівля, веселійший. Вживається сполучник аж у
значенні поки («Ледве діждалась, аж смеркне…»), прислівники типу
даремне, ясне та інші форми і звукові варіанти, що було наслідком
невпорядкованості норм тодішньої літературної мови.

Ряд питань розвитку української мови письменник порушує в своїх художніх
творах.

Устами дядька з автобіографічного оповідання «Дядько та тітка» молодий
М.Коцюбинський розповідає, як служба в тодішніх канцеляріях робила з
людей духовних калік: «Чорнильна душа була в мене. Опріч казенщини – там
губернських та сенатських відомостей – і у руки нічого не хтілось брати.
А як візьмеш, було, книжку, то такою вона дивною здається. Читаєш,
читаєш – двадцять разів перечитуєш, а все нічого не второпаєш, ніби не
нашою мовою написана. А там простісінька річ по-простому й написана».
Образи таких канцеляристів, які зневажали свій народ, з презирством
ставилися до його мови, не раз виводили в своїх творах дожовтневі
письменники, починаючи від М.Котляревського.

Мовне розшарування, що породжувалося класовими інтересами, показано у
«Ціпов’язі». Письменник з досвідом учителя показує, якою важкою і
безплідною була наука в старій школі, де вчили нерідною мовою.

Складне коло літературно-мовних питань прагне показати письменник у
казці «Хо». Любов до рідного слова пронизує його етюд «На крилах пісні».

2.1. Роль діалектизмів та художніх засобів

Композиція твору «Тіні забутих предків» складається з низки епізодів, що
передають дух гуцульського життя, органічний зв’язок з природою,
язичницьку суть вірувань, звичаїв та обрядів цього народу.

Використовується вживання образів у контексті фольклорного матеріалу
Гуцульщини, висловленого колоритною мовою, сповненою численних
діалектизмів. Причому деякі слова вживаються паралельно з синонімічними.
Наприклад, в одному епізоді описується, як Іван «сідав десь на узбіччі
гори, виймав денцівку (сопілку) і вигравав немудрі пісні, яких навчився
од старших». А потім ми дізнаємось, що він зігрів на денцівці те, що
грав щезник, — на флоярі. Тому зрозуміло, що є щось спільне в цих
словах. Широко використовуючи лексику гуцульського краю, М.Коцюбинський
інколи вміщає в дужках пояснення слова. Наприклад: «Знав, що на світі
панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім…» Або: «Одного
разу він покинув свої корови і подряпавсь на самий грунь (верх)»,
«Витягалось найкраще лудіння (одежа)…» Чи можна було обійтись без
діалектизмів? Звичайно ж ні. Мова становить найсуттєвішу рису народу,
його характеру, світогляду, способу мислення і життя. Тому вживання
місцевої лексики і синтаксичних конструкцій – це вкрай необхідний засіб
відтворення колориту Гуцульщини, її духу.

Дивна лексика не заважає сприйняттю, вона заворожує, бере у полон
музикою слова, примушує зрозуміти не тільки буквальне значення слова,
але й цілий поетичний образ. Використовуючи діалектизми, автор змушує
читача побачити гори і ліси і тих, хто їх населяв, очима гуцулів, у яких
склався власний погляд на природу і світ. Тому вживаються слова
«щезник», «чугайстир», «наявка», які характеризують саме гуцульські
уявлення про нечисту силу лісів. Тому вживається слово «плай» на
позначення гірської стежки, «воріння» замість цілої фрази – «огорожа з
дерев’яних лат». Не кажучи вже про назви деталей одягу – гачі, креденці
(штани), табівки, дзьобні (сумки різних видів), гуля (білий кожушок)
тощо.

Ці назви, як і назви дерев, гір, річок, міфічних істот відображать
ментальність народу, спосіб його поетичного і побутового мислення. Саме
тому так природно зливається у повісті оповідь про події життя
реального, зовнішнього і не менш реального для людини внутрішнього
світу. Дійсніть і вигадка, реальність і фантастика набирають певних
національно своєрідних рис і допомагають точніше уявити собі дивний край
– Гуцульщину, — побачити її народ у проявах духовного і побутового
життя.

Неповторна своєрідність гуцульської говірки передає не тільки мелодику
мовлення, а й надає твору особливої художньої виразності, допомагає
передати національний колорит.

Повість також позначена виразними прийомами імпресіоністичного
компонування матеріалу, символічно-метафоричного окреслення образів
головних персонажів, передачі міфологічних уявлень гуцулів.

Фольклоpними джеpелами пpекpасної повісті стали і власні
спостеpеження Михайла Коцюбинського, і моногpафії Онищука А. та
Шухевича В., фольклоpні збіpники В.Гнатюка.

Свято дотpимуються вівчаpі неписаного закону, що «живий вогонь —
ватpа на полонині, яка не повинна згаснути ціле літо. Бо саме вогонь —
обоpонець од всього лихого.

Фольклоpна стихія — то не тільки міpило повісті, її основа, а й
допомога автоpові у твоpенні обpазів.

Hе залишає поза увагою автоp обpядовість гоpян, зокpема обpяд
поховання. Пpоникливо змальовує письменник в повісті святвечіp.
Звучать у твоpі фольклоpні пісні Каpпат.

3. Твори М.М.Коцюбинського

В оповіданні «Лялечка» Михайло Коцюбинський відтворює психологію
роздвоєння людського «я» та внутрішній конфлікт. Але найяскравіше цей
конфлікт показаний в етюді «Цвіт яблуні»: тут кульмінаційна точка
людської драми. Для зображення психології героя в «Цвіті яблуні»
важливим став подальший розвиток художньо-психологічної концепції
Коцюбинського: до розуміння нерозривності та циклічності психологічного
процесу (кільця психічного процесу) письменник додає уявлення про
багатошаровість психіки людини (підсвідомість, свідомість,
самосвідомість).

В етюді ліричний герой представлений у момент свого граничного
душевного напруження — вмирає його дочка. Атмосфера цього трагічного
моменту підкреслена скорботними тонами чорного кольору. Світло та тінь
становлять той художній простір, у якому відбувається дія, — це символ
боротьби життя й смерті. Роль мікрообразів у такій імпресіоністичній
структурі дуже велика, уся оповідь наче зіткана з них. І все ж тут чітко
простежуються три плани свідоме сприйняття ліричним героєм реальної
дійсності (зорові та слухові враження від усього навколишнього);
сприйняття цих самих подій підсвідомістю через мікрообраз; світ і
усвідомлення самого себе (самоспостереження) — своїх рухів, дій, думок,
почуттів. Усі три плани сплетені між собою в єдиний кільцевий
психологічний процес, який розвивається по висхідній до моменту душевної
кризи героя, а потім спадає. Таким чином побудована більшість творів
Михайла Коцюбинського. Відтворенню внутрішнього світу героїв
підпорядковано й суто імпресіоністичні засоби — світло, тінь, колір,
вібрацію.

Роздвоєння особистості героя, якому Коцюбинський приділяє значну увагу,
стає тим важливим елементом, якому підпорядковується імпресіоністична
концепція кольорів. Письменник досягає потрібного художнього ефекту
через поєднання контрастних почуттів і кольорів. У новелі «Цвіт яблуні»
роздвоєння героя передають світло та тінь, в «Intermezzo» — образи
природи та внутрішні відчуття, передусім сонце й утома. У творах «В
дорозі» й «Intermezzo» письменник зображує процес висвітлення
«травмуючого матеріалу» з надр підсвідомості. Тут роздвоєння «я»
ліричного героя між «я» —громадським обов’язком і «я» — особистими
потребами також є основою розвитку внутрішнього сюжету. Коцюбинський
показує психічний процес звільнення від комплексу вини «я»-особистого
перед «я»-громадським. У новелах 1900-х років письменник піднімається до
постановки філософських проблем сенсу буття, ієрархізації ціннісних
орієнтацій, поведінки людини в критичних і кризових ситуаціях.

Цикл «З глибини» — зразок жанру поезії в прозі — розкриває емоційну
гостроту світовідчуття митця, відтворює життя душі поета, перейнятої
«всіма скорботами світу» та трагічно самотньої. Ліричну тональність
мініатюр циклу «Хмари», «Утома», «Самотній», «Сон» визначають такі
образи-символи психологічного змісту: серце, пісня, сонце, хмари,
вогонь. Велику образотворчу роль відіграє символіка кольору: «мандрують
блакитним шляхом», «клубочиться чорними хвилями», «сірі крила над
землею», «золото серця». Широко використовуються ритмотворчі засоби
ліричної композиції (паралелізм, анафора, обрамлення). Експресивність
художніх висловів підсилюється прийомом градації, риторичними
запитаннями, конструкціями еліпсису. Мотиви й образи циклу розвинуті
письменником у новелі «Intermezzo».

Михайло Коцюбинський звертався до лексики й фразеології інших мов –
молдавської («Помстився», «Для загального добра», «Пе-коптьор»,
«Відьма»), татарської («В путах шайтана», «На камені», «Під
мінаретами»), циганської та румунської («Дорогою ціною»), єврейської
(«Він іде»); важливе значення має використання соціальних діалектизмів
для відкриття ідеології і звичаїв панівних класів, релігійного
мракобісся («У грішний світ», «Лялечка», «Подарунок на іменини»).

Одною з характерних прикмет стилю письменника є посилена метафоризація
його мови. Прикладів метафоризації можна навести багато з кожної
сторінки творів. Особливої метафоризації набувають описи морських і
гірських пейзажів.

Та найоригінальніше виявив себе письменник у синтаксисі.

І тут письменник пройшов шлях удосконалення й новаторства. Синтаксична
манера розповіді раннього Коцюбинського була дуже подібна до розповіді
Нечуя-Левицького, що виявилося насамперед, у перевазі речень з, так би
мовити, нормальною будовою, здавна узвичаєним порядком слів, за яким,
наприклад, означення звичайно ставляться перед означуваними словами, в
описах застосовуються розповідні речення; у простих реченнях, що йдуть
одне за одним, часто повторюються підмети, а присудки оформляються в
одному і тому ж часі; вводяться зв’язки був, була, було і подібні; мова
персонажів, як правило, супроводжується авторськими зауваженнями.

Але вже в 90-х роках Михайло Коцюбинський починає наполегливо
урізноманітнювати синтаксичні засоби, використовуючи для цього і
можливості розмовної мови, і новіші досягнення як українських майстрів
слова, так і письменників інших народів.

Його речення стають різноманітнішими щодо будови, з’являється багато
коротких, немовби обрубаних речень, урізноманітнюються способи поєднання
їх у більшій єдності, частіше змінюється порядок слів.

Великої вправності досягає письменник поєднанням довгих і коротких
речень. У таких випадках його мова немовби раптово уривається; цим
посилюється цікавість читача чи слухача до описуваного, роблячи його
ніби учасником змальованих подій.

Особлива увага приділяється відокремленим другорядним членам речення і
взагалі відокремленню. З’являється багато відокремлених означень; для
підсилення враження вони часто інверсуються, ставляться після
означуваних слів; означення-прикметники чергуються з
означеннями-іменниками в непрямих відмінках з прийменниками:

Андрій ввійшов у ґуральню. В тьмяному світлі сірого дня, що лилось крізь
діри вікон та через стелю, все здавалось чужим, чудним, не подібним до
того, що було вчора. Вчора тут були машини., теплі, живі, міцні апарати,
що упирались і не давались, коли їх били. Сьогодні – вони лежали худі,
спорожнілі вдвоє, з пробитим боком, руді й облізлі…

Для ще більшого посилення враження речення навіть прості діляться на
окремі неповні речення. В окремі речення можуть виділятися означення,
обставини, однорідні присудки з залежними від них словами, підрядні
речення: «Он йде Маланка. Мала, суха, чорна у чистій сорочці, в
старенькій свитці… Коло неї Графійка. Наче молода щепа з панського
саду» («Fata morgana»); «Тоді вона (Марта) встала і, затаївши дух,
підійшла тихо до ліжка. Підняла книжку і поклала на столик. Хотіла
загасить свічку, але не гасила» («Сон»).

Інверсовані означення і виділення частин речень в окремі речення – чи не
найхарактерніші прикмети стилістичного синтаксису М. Коцюбинського. У
такій мірі, як у нього, ці прикмети не виявляються в жодного іншого
нашого письменника.

Великого значення набувають у пізнішого М.Коцюбинського безособові та їх
різновид – інфінітивні речення, надаючи певним контекстам характеру
посиленої рішучості, категоричності, виключності. Помітно зростає у
нього насиченість запитальними та окличними реченнями авторської мови,
чим також посилюється реакція читача чи слухача на описувані події. Він
стає немовби їх безпосереднім учасником.

У ряді місць проза М.Коцюбинського стає ритмічною, що спостерігається і
в деяких інших письменників – сучасників і найближчих наступників
М.Коцюбинського – у Марка Черемшини, В.Стефаника, С.Васильченка.

На ці нові риси стилістичного синтаксису української переджовтневої
літератури звернув увагу І.Франко у статті «З останніх десятиліть ХІХ
ст.»

Розширюються й можливості передачі монологів. Панас Мирний, І.Франко
починають включати мову персонажів в авторську (так звана невласна пряма
мова). Широко використовує цей прийом М.Коцюбинський. авторська мова в
нього непомітно переходить у мову персонажа, виникають так звані
внутрішні монологи.

Розділ 4. Значення творчості М.М.Коцюбинського

Визначна роль творчості Михайла Коцюбинського в історії української
літератури та мови беззаперечна.

Знайомство з його творчiстю пiдтверджуе надзвичайно тонку й точну цю
характеристику. Висока художнiсть, вражаюче багатство, свiтло простота
думки й справдi немов пронизують читача життєдайним сонячним промiнням,
звеличуючи й наснажуючи для добра i творення. Його творчiсть непомiтно,
але неминуче допомагала людинi ставати людиною.

У його творчості, як ні в кого із сучасників, природно поєдналися два
протилежні полюси народницький стиль і зображення духовних порухів
простолюддя, що пізніше було злито з вишуканим естетизмом самого
зображення. Імпресіонізм виділяє Коцюбинського з плеяди класичних
письменників. Так письменник повертає своєму стилю прикмети, властиві
мистецтву, розвиненому класиками. Тому у творах Коцюбинського, крім
імпресіоністичності, помітні також романтика, риси символізму та
«ідеального реалізму». Але все ж таки в доробку письменника домінує й
переважає струм імпресіоністичності — картинного передавання настроїв,
вражень і порухів людської душі. Михайло Коцюбинський немов кидає
промінь свого мистецького освітлення, виявляючи чуттєві порухи та вдачу
людини, найсуттєвіші явності хвилини, у яких досягається просто музична
поетика зображення.

Творчсть Коцюбинського гаряче улюблено читачам, і незаперечна його
найбільша заслуга в справі удосконалення української художньої прози.

Українська радянська література багата учнями і послідовниками
Коцюбинського. Численна літературна молодь України звертається до
безсмертних творів М.М.Коцюбинського.

Нинішній рівень наукового дослідження мови і стилів української
літератури дає підстави стверджувати переломне значення прози
М.Коцюбинського для розвитку літературної мови ХХ ст. Принципово важливе
пере акцентування із зображальної на виражальну функцію мови робить
Коцюбинського неперевершеним майстром, ефекти новаторства якого,
справді, не могли бути зрозумілі і прийняті одразу, але засвоєння їх
відбувалося поетапно й розтяглося на ціле століття.

Благотворний вплив Михайла Коцюбинського помітний на творчості багатьох
письменників.

Висновок

Наприкінці ХІХ століття в українську літературу прийшла ціла плеяда
письменників новелістів, провідне місце серед яких належить М.М
Коцюбинському.

Михайла Михайловича Коцюбинського сучасники часто називали
сонцепоклонником.

М.Коцюбинський був послідовним прихильником і невтомним борцем за
єдність української літературної мови. Як і І.Франко, П.Грабовський,
Леся Українка, він виступав проти реакційного галицького москвофільства,
проти «язичія», вважаючи його гальмом у розвитку української мови. Не
схвалював він правописних систем, штучно нав’язуваних літературній мові.

Знайомство з його творчістю наочно підтверджує надзвичайно тонку й точну
цю характеристику. Висока художність, вражаюче багатство, світла
простота думки й справді мовби пронизують читача життєдайним сонячним
промінням, звеличуючи й наснажуючи для добра і творення.

Його творчість непомітно, але неминуче допомагала людині ставати
людиною. Проникливі, витончені, гідні подиву соціально-психологічні
новели й повісті майстра — одне з найвищих художніх досягнень не тільки
української прози.

Народ, однією з основних рис якого завжди виступала естетична
витонченість, любов до прекрасного, не міг не дати свого співця, що
відзначився б саме цими чеснотами у своїй творчості. Яких би тем не
торкався мудрий і вимогливий письменник, вони набирали особливого,
неповторного звучання правди і краси, що, зрештою, означатиме кінцеве
торжество життя.

Коли людина творець, тоді її дух підноситься до найвищих вершин і,
бачачи ті плоди духа, ми поклоняємося великому синові землі.

У творах Коцюбинського правдиво і всебічно відображено українське життя.
Його твори вражають не тільки актуальністю і глибиною поставлених
проблем, які хвилювали тогочасну громадську думку, а й великою силою
емоціонального впливу. Їхня художня довершеність завжди чаруватиме й
приваблюватиме читачів. Виняткова пластичність образів, мальовничість
описів природи, стислість і лаконічність оповіді, майстерне використання
засобів суміжних мистецтв характерні для творів М.М.Коцюбинського, їм
властивий гострий драматизм і напруженість дії, різкі контрасти,
незвичайні асоціації.

Велика роль М.Коцюбинського в розширенні тематики художньої літератури і
в жанровому збагаченні українського письменства взагалі, що сприяло і
збагаченню літературної мови, зокрема розвитку її лексичного складу.

Титанічна праця Коцюбинського над своїми творами дала блискучі наслідки.
Його твори – високий зразок ідейності, неперевершеної художньої
майстерності.

Нам є багато чого повчитися у М.Коцюбинського у підході до мовних питань
і на прикладах його творів учитися мовної досконалості.

Твори письменника є цінним надбанням нашого народу.

Коцюбинський вражав своїх сучасників знанням природничих наук. Він
проникав у таємниці природи через наукову літературу і власні
спостереження. Це допомагало йому глибше, по-філософськи сприймати
навколишній світ, краще збагнути і точніше відтворити життя людини в
органічному зв’язку з усім світом. Природа і людина зливаються у нього
в одне ціле, стоять в одному поетично-філософському ряду.

Мовна практика Коцюбинського — один з яскравих прикладів широкого
підходу до розвитку літературної мови. Не заперечуючи ваги різних
стилів української літературної мови, слів-новотворів, оригінальних
виразів, конструкцій, він головним джерелом збагачення мови літератури
вважав загальнонародну розмову.

Творчість Коцюбинського служить художнім прикладом уже не одному
поколінню українських письменників.

Список використаної літератури.

Возняк М. С. Історія української літератури — Л.: Феміна, 1992.

Єфремов С. О. Історія українського письменства — Л.: Фаміна, 1995.

Іваненко Б.М. І.П.Котляревський. – К.: Наукова думка, 2000. – 189 с.

Історія української літератури (Перші десятиріччя ХІХ століття).
Підручник / П.П. Хропко, О.Д. Гнідан, П.І. Орлик та інші. – К.: Либідь,
1992. – 512 с.

Історія української літератури у 2-х томах. Т.1. – К.: Наукова думка,
1987. – 630 с.

Калениченко Н.Л. Михайло Коцюбинський. – К.: Дніпро, 1984. – 189 с.

Колесник П.Й. Коцюбинський художник слова. – К.: Наукова думка, 1984. –
535 с.

Коцюбинський І. П. Твори. Передмова Шабліовського Є.С., Деркача Б.А. –
К.: Дніпро, 1980. – 439 с.

Коцюбинський І.П. Твори в 2-х томах. Т.1. – К., 1992. – 467 с.

Літературна енциклопедія. – К., 1994.

Мацько Л., Христенок В. Історія української літературної мови // Диво
слово. – 2002. — №10. – с.52.

Михайло Коцюбинський у школі. –К.: Радянська школа, 1976. – 198 с.

Москаленко А.А. Хрестоматія з історії української літературної мови. –
К., 1985. – 539 с.

Плющ П.П. Історія української літературної мови. – К.: Вища школа, 1971.
– 424 с.

Пономарів О. Стилістика сучасної української мови. Підручник. –
Тернопіль, 1000. – 248 с.

Поліщук Я. «Пейзаж людини» від Михайла Коцюбинського // Диво слово. –
2004. — № 10. – с. 44.

Семчинський С. В. Загальне мовознавство. К., 1996.

Степанишин Борис. Українська література: Підручник для 9 класу — К.:
Освіта, 1993. – 336 с.

Сучасна українська мова. – К.: Либідь, 1991.

Українська та зарубіжна література. Посібник. – К., 2001.

Чижевський Д. Історія української літератури. – Тернопіль: Феміна, 1994.

Шабліовський Є. Життя. Література. Письменник. Вибрані дослідження. –
К.: Дніпро, 1974. – 340 с.

Шевченко Г.А. Нариси з історії української літературної мови. – К.: Вища
школа, 1996. – 285 с.

Шевченко Л.Ю., Різун В.В., Лисенко Ю.В. Сучасна українська мова.
Довідник. – К.: Либідь, 1996. – 250 с.

PAGE

PAGE 24

Похожие записи