Реферат на тему:

Характерні засоби мовної експресії в українських народних піснях про
кохання

Проблеми мовної експресії, виражальних засобів мовлення – основні для
сучасних лінгвостилістики, лінгвопоетики, лінгвістики тексту,
лінгвоаналізу та інших лінгвістичних дисциплін. Народні пісні, особливо
про кохання, репрезентують дійсність із особливою експресією,
образністю, насиченістю, а саме тому аналіз засобів мовної експресії в
українських народних піснях про кохання є актуальним та необхідним.

Поняття мовної експресії доволі широке й трактується в сучасній
лінгвістиці доволі узагальнено – як “сукупність семантико-стилістичних
ознак одиниці мови, які забезпечують її здатність виступати в
комунікативному акті засобом суб’єктивного вираження ставлення мовця до
змісту чи адресата мовлення”. При цьому “експресивність властива
одиницям усіх рівнів мови” [7, 591]. Ширше визначають експресивність
автори енциклопедії “Українська мова”: це “властивість мовної одиниці
підсилювати логічний та емоційний зміст висловленого, виступати засобом
суб’єктивного увиразнення мови. Через експресивність виражальних засобів
мовець передає своє ставлення і до повідомлення, і до адресата” [12,
156]. Отже, експресивність надає мовленню, з одного боку, стилістичної
маркованості, виразності, а з іншого боку, виражає ставлення мовця до
мовленого та до адресата. Власне, на першому компоненті – виразності та
стилістичній маркованості – акцентується в більшості праць, присвячених
розгляду цієї лінгвістичної категорії. Скажімо, В. Григор’єв відзначає,
що експресія – “виразність, те, що передбачає вираження нетривіального
змісту” [1, 137]. З думкою дослідника перегукується й твердження
Г. Колесникова: “Експресія – це те, що протиставляється стандарту,
емоційно марковане, характерне…” [6, 93]. Інакше кажучи, “експресія
з’являється там, де існує можливість зіставлення, посилення певних ознак
на основі протиставлення експресивно нейтральних і емоційно виразних
мовних засобів”

[12, 156].

Дещо уточнює поняття експресивного у своїй монографії В. Чабаненко:
“експресія – це не те, що надає мовленню емоційності, образності,
характерності, а те, що само породжується емоційністю, образністю,
характерністю і т. д. мовлення. По-друге, експресія – це не виразність,
а інтенсифікація виразності, це збільшення впливаючої сили сказаного…,
надання йому особливої психологічно мотивованої піднесеності. По-третє,
експресія пов’язується не тільки з емоціональним та образним (художнім),
а й з іншими планами вислову – волюнтативним, естетичним,
соціально-оцінним, нормативним, формально-структурним, семантичним,
ситуативним і т. д.” [15, 7]. Таким чином, мовна (мовленнєва) експресія
– це складна стилістична категорія, що спирається на цілий комплекс
психічних, соціальних та лінгвістичних чинників і виявляється як
інтенсифікація виразності повідомлюваного, як збільшення впливаючої сили
висловлювання [15, 7].

Як семантико-стилістична категорія експресивність виявляє зв’язок з
емоційністю, оцінністю, стилістичним значенням, проте не ототожнюється з
названими поняттями. Експресивність акумулює в собі ці поняття, є
інтенсивною виразністю певного мовного знака.

Оскільки експресивність може бути притаманна одиниці будь-якого рівня
мови, то логічною видається класифікація експресивних засобів відповідно
до рівнів мовної структури, що передбачає виділення принаймні таких
видів експресивних засобів: фонетичні, лексико-семантичні,
фразеологічні, словотвірні, морфологічні та синтаксичні. Українські
народні пісні про кохання засвідчують різноманітні поєднання засобів
експресивності на всіх мовних рівнях.

Звертаючись до українського фольклору, не можна не відзначити його
виняткову милозвучність, високу організацію фонетичного рівня, яка
досягається також і використанням різноманітних експресивних засобів.
Серед них, на думку А. Коваль, “визначальною рисою … є оцінна
інтонація особливого типу – так звана експресивна інтонація. Вона
викликає членування мовлення на окремі відрізки, які за своїм значенням
дорівнюють цілим фразам” [5, 329]. Окрім цього, на нашу думку,
характерним інтонаційним засобом експресії виступають різноманітні
незакінчені (обірвані) конструкції – апосіопеси, які, на думку
дослідників, використовуються надзвичайно широко для стилістичного
маркування [пор.: 2; 3; 10; 11; 8; 14 та ін.]. Наведімо приклад:

Віддай мене за такого,

Що не має вуса.

Він на мене за…

Він на мене заморгає,

А я засміюся (с.52).

Або:

Цілий день не їм я, уночі не сплю,

Одні тільки муки у світі терплю.

А все через очі… Коли б я їх мав,

За ті карі очі душу б я віддав (с.108).

В обох наведених прикладах помітна виразна експресія апосіопеси –
посилення почуттів ліричних героїв, від яких у них “запирає дух” (через
те й обірвані речення).

Як свідчить аналізований матеріал, частіше засобом експресивності на
фонетичному рівні виступають різноманітні звуконаслідувальні
конструкції, які досягаються або вживанням ономатопей, або ж
нанизуванням однакових звуків. Доволі часто такі конструкції виступають
рефреном, напр.:

Глибока криниця, глибоко копана,

Там стоїть Катруся, як намальована.

Ла-ла-ла-ла-ла, ха-ха, (3) як намальована.

При криниці стала, водиці набрала,

Про свого Йвасика милого думала.

Ла-ла-ла-ла-ла, ха-ха, (3) милого думала (с.51).

У пісні “Час додому, час” кількаразове повторювання одного й того ж
слова породжує звукову експресію, відтворює звучання цимбалів, посилює й
увиразнює сприйняття ліричної героїні, пор.:

Додому іду,

Як риба пливу, як риба пливу,

А за мною, молодою,

Сім кіп хлопців чередою

В цимбалоньки тнуть, тнуть, тнуть, тнуть,

В цимбалоньки тнуть (с.43).

Таким чином, спостереження за текстами українських народних пісень про
кохання підтверджують думку про те, що “для усної народної творчості
характерне широке застосування різного типу звуковідтворення і
звуконаслідування” [5, 332].

Особливо багато представлені засоби експресивності в народних піснях про
кохання на лексико-фразеологічному рівні. Мова насамперед йде про
синонімію та антонімію, перифраз, паралелізм, а також про
метафоричність, якою просякнутий кожен вірш фольклорного твору.

У нашій статті ми детальніше зупинимося на аналізі емоційно-експресивної
лексики в текстах пісень про кохання. Як слушно стверджують дослідники,
поділ лексики на емоційну та експресивну доволі умовний, а тому доцільно
розглядати саме емоційно-експресивну: “Коли людина, користуючись певним
типом лексики, висловлює свої позитивні чи негативні емоції, в цьому їй
завжди допомагає експресія (сила, виразність), яка обов’язково
супроводить вияви почуттів. Тому розчленування цієї лексики на емоційну
та експресивну … умовне” [5, 90].

ue

сики належать слова, які вже в своєму значенні містять позитивну чи
негативну оцінність і називають відчуття, настрої, процеси (сум, нудьга,
жаль, досада, кохання, ласка, краса та ін.). Ці слова можуть виражати
позитивну чи негативну оцінку явищ з погляду мовця, при цьому
експресивність таких лексем може виражатися й не тільки внутрішньо,
семантично, а й зовнішньо, за допомогою словотвірних засобів – суфіксів
чи префіксів емоційної оцінки.

Загалом у мові художньої літератури емоційно-експресивна лексика
вживається специфічно: в умовах художнього контексту вона набуває
додаткових відтінків, відсутніх у цих словах за межами художнього
цілого. У текстах народних пісень, на нашу думку, експресивність
вкладається великою мірою у вокативні конструкції – поєднання звертання
з епітетами. Наприклад:

Ой дівчино, серце моє,

Личко твоє рум’янеє;

Не так личко, як ти сама –

На папері написана (с.14).

Ой ти, місяцю ясний,

Ти, мій милий, прекрасний!

Та який ти вродився на світі нещасний!

Ой який ти вродився –

Та мені знадобився,

Та який ти удався – мені сподобався (с.19).

Ой там на горі дивний див:

Там соловейко гніздо звив.

Всю нічку не спав та все щебетав,

Собі солов’їху прикликав.

Всю нічку не спав та все щебетав,

Собі солов’їху прикликав:

“Ой будь, галочко, зо мною,

То будеш мені жоною” (с.204).

Як бачимо, підбір лексики в наведених прикладах здійснений з головною
метою – виразити почуття кохання, наділити це вираження експресією,
силою тощо. Цій основній меті підпорядковані усі рівні побудови тексту,
в тому числі й лексико-семантичний рівень, який репрезентують насамперед
слова, що в текстах наведених пісень іменують закоханих: дівчино, серце,
місяцю, милий, соловейко, галочка, жона. Експресивність цих лексем
підкреслюється контекстуально – використанням промовистих епітетів та
порівнянь.

Особливо слід відзначити специфіку експресивізації тексту народної пісні
за допомогою морфемно-словотвірних засобів, серед яких превалюють,
безперечно, зменшено-пестливі афікси. При цьому деривати-демінутиви
актуалізують різноманітні оцінно-експресивні семантичні компоненти – від
кохання й бажання до туги, смутку й навіть нелюбові. Порівняймо:

Скрипливії ворітечка, брехливії люди,

На кого ж ви набрешете, як нас тут не буде (с.190).

Ой у полі вітер віє,

А жито половіє,

А козак дівчину та й вірненько любить,

А зайнять не посміє.

Ой тим її не займає,

А що сватати має (с.30).

Мамко моя солоденька,

І ти була молоденька,

Ти ходила так за няньком,

Як я тепер за Іванком (с.45).

Прийшов козак до корчомки, дівчина гуляє;

Козакові молодому серденько ся крає (с.20).

Ой високо клен-дерево має,

А ще вище два соколи літає;

Ой літають вони у Марусі у дворі,

Заглядають вони у нову світлоньку, –

Вже світлонька вже виметеная,

Ходить Маруся вже розчесаная:

Хоче її мати за Степана дати;

Вона Степана зроду полюбила,

Вона його за ворота сама випровадила,

По його сліду персником покотила (с.205).

Виразним словотвірно-морфологічним засобом експресивізації мови
виступають нестягнені форми прикметників та дієприкметників, якими
просякнуті тексти народних пісень. Їх вживання надає піднесеності,
урочистості, співучості. Більше того, нестягнені форми прикметників –
характерна риса саме українського фольклору [див.: 9, 154-157].

На синтаксичному рівні треба насамперед відзначити широке вживання в
текстах народних пісень синтаксичного паралелізму, адже чи не в кожному
фольклорному творі образи закоханих, їх почуттів, емоцій тощо
зіштовхуються з образами явищ природи, тварин, рослин та ін. Таке
поєднання надає тексту експресивізації, посилює переживання емоцій
ліричних героїв, напр.:

Дощик, дощик,

Аж із стріхи капотить…

Розсердився мій миленький,

Аж ногами тупотить (с.59).

Шумить-гуде дубровонька,

Плаче-туже дівчинонька (с.110).

Над моєю хатиною чорна хмара стала…

А на мене, молодую, поговір та слава! (с.188).

Часто синтаксичний паралелізм зіштовхує протилежні за семантикою образи,
що сприяє глибшому експресивно-стилістичному ефектові, напр.:

Воли та корови усі поздихають,

Біле личко, чорні брови повік не злиняють (с.59).

У цьому уривку протиставляються почуття кохання та меркантильні
інтереси, внаслідок чого зображення почуття кохання до дівчини
увиразнюється, експресивізується.

Окремо варто відзначити вживання в народних піснях з
експресивно-стилістичною метою різноманітних вигуків та підсилювальних
часток, без яких, зрештою, не обходиться жоден з аналізованих творів.
Напр.:

Світи, світи, місяцю, гей,

Ще й ясна зоря, та гей, гей, гей, гей! (с.148).

Підсумовуючи, відзначимо, що, з одного боку, засоби експресивізації мови
народних пісень про кохання надзвичайно різноманітні й виокремлюються на
кожному мовному рівні, а з іншого, кінцевий стилістично-експресивний
ефект можливий тільки при комплексному використанні усіх експресивних
засобів, що ми й спостерігаємо в текстах аналізованих фольклорних
творів. Досліджувана проблема для свого всеохопного висвітлення потребує
подальших студій, присвячених детальному аналізові експресивних засобів
різних мовних рівнів у народних піснях, а також досліджень, які б
ставили за мету встановити взаємозв’язок між експресивними мовними
засобами та жанрово-тематичною природою фольклорного твору, бо, скажімо,
пісні про щасливе кохання та про розлуку безумовно різняться засобами та
способами експресивізації мови.

Література

Григорьев В.П. Поэтика слова. – М.: Наука, 1979. – 344 с.

Дудик П.С. Обірвані, або незакінчені, речення // Українська мова в
школі. – 1955. – №4. – С. 11-14.

Іванова Л.П. Еквіваленти речень у російській мові // Мовознавство. –
1980. – №1. – С. 22-25.

Ковалев В.П. Выразительные средства художественной речи. – К.: Рад.
школа, 1985. – 136с.

Коваль А.П. Практична стилістика сучасної української мови. – К.: Вища
школа, 1987. – 352с.

Колесник Г.М. Мова газети в епоху НТР // Науково-технічний прогрес і
мова. – К.: Наук. думка, 1978. – С.91-109.

Лингвистический энциклопедический словарь / Гл. ред. В. Н. Ярцева. – М.:
Сов. энциклопедия, 1990. – 685 с.

Пітель В. І. Функціонально-семантична структура незакінчених речень у
сучасній українській мові: Дис. … канд. філол. наук. –
Івано-Франківськ, 2000. – 188 с.

Пономарів О. Д. Стилістика сучасної української мови. – Тернопіль:
Богдан, 2000. – 248 с.

Сковородников А. П. Об усеченных предложениях // Русский язык в школе. –
1972. – №5. – С.86-90.

Сковородников А. П. Усечение (Апозиопезис) // Сковородников А. П.
Экспрессивные синтаксические конструкции в современном русском
литературном языке. – Томск: Изд-во Томского гос. пед. ин-та, 1981. –
210 с.

Українська мова: Енциклопедія. – К.: Укр. енциклопедія, 2000. – 752 с.

Українські народні пісні про кохання. – К.: Мистецтво, 1971. – 212 с.

Цой А. А. О так называемых усеченных, или недоговоренных, предложениях
// Русский язык в школе. – 1971. – №6. – С. 76-79.

Тут і надалі в дужках вказується сторінка видання: Українські народні
пісні про кохання. – К.: Мистецтво, 1971. – 212 с.

Похожие записи