Герой у зв’язках із сакральною землею: нові аспекти прочитання української класики (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 5345
Скачать документ

Реферат на тему:

Герой у зв’язках із сакральною землею: нові аспекти прочитання
української класики

Ухвалена Міністерством освіти і науки України програма з української
літератури, підготовлена Інститутом літератури імені Тараса Шевченка
НАНУ, успішно впроваджується в загальноосвітніх школах. Її укладачі
пропонують розглядати літературу в єдиній системі культури, на
прекрасних художніх зразках виховувати особистість XXI століття, котра
«може дивитися на світ системно, бачити світ у всій його універсальній
єдності» [10]. Ураховуючи той факт, що програма відкриває перед творчими
вчителями «великі можливості демократичного вибору — тексту та його
інтерпретації, кількості годин, акцентів» [21], пропонуємо увазі
вчителів матеріал, що, на нашу думку, допоможе урізноманітнити
викладання літератури в школі.

Земля — один із структуротворчих елементів української етномоделі світу,
посутній чинник формування духовного світу — разом з іншими сакральними
суб-станціями (наприклад, сонцем) забезпечує повноцінність життя героїв
прози кінця XIX — початку XX ст., створює умови, за яких персонаж
реалізує себе як особистість, громадянин, член родини. Сучасні
дослідники Н. Калениченко, П. Кононенко, Ю. Кузнецов, П. Орлик, Р.
Піхманець та ін. констатують гармонію сонця, землі, людини, проте роль
сакральної землі у формуванні на-роднорелігійної моралі, культури
мислення, поведінки героїв як проблема в українському літературознавстві
не порушувалася, що підкреслює новизну нашого дослідження.

Виникнення мотиву, який спонукає до створен-ня власного висловлювання.
Він включає визна-чення ситуації спілкування, умови спілкування. Так,
скажімо, Р. Піхманець, з’ясовуючи особливості художнього мислення В.
Стефаника, зауважує, що герої творів письменника «несуть у собі
архетипний «голос тисячоліть», у їхніх стосунках із землею є щось
(курсив наш. — Л. Г.) від давніх, ще язичницьких часів» [22]. Це щось
(наголосимо!) — сакральна земля, джерела пошанування якої сягають
(учений слушно зазначає) давніх, ще язичницьких часів; це конкретна,
життєво значуща й вагома характеристика землі в системі світоглядних
переконань українців, зміст і суть якої не допускає вільного з нею
поводження, невизначеності чи неозначеності.

Отже, ще раз переконуємося, що українська класика потребує комплексного,
міждисциплінарного підходу до розв’язання проблеми духовного зв’язку
персонажів-українців із сакральною землею.

Сакральна земля — охоронний модус героїв прози кінця XIX — початку XX
ст., представників хліборобської нації — відіграє посутню роль у
формуванні народно-релігійної моралі, мікросвіту, культури поведінки
персо-нажів-українців. Порушене питання складне, не звужується лише до
меж традиційної проблеми землі, що постійно перебуває в полі зору
літературознавців, а передбачає дослідження моральної сутності,
релігійної культури, змісту й цінності життя героїв під впливом уявлень,
світоглядних переконань про землю — сакральну величину.

Зв’язки української людини кінця XIX — початку XX ст. із землею в силу
суспільно-економічних, історичних обставин зазнають змін і в таких
епічно відображених фактах, як боротьба за землю, заробітчанство,
еміграція тощо, сакральність землі, на перший погляд, ніби не заявлена.
Однак не слід забувати, що література цього періоду «знаменна»
різноманітністю інструментарію, художньо-стильових підходів до
змалювання дійсності, внутрішнього світу, душевного стану особистості й
відображає підсвідому, психологічну, емоційну, настроєву злученість
персонажів із сакральною землею. Яскравий приклад, на нашу думку, —
повість М. Коцюбинського «Fata morgana» (з промовистим уточненням — «З
сільських настроїв»), головним героєм якої літературознавці не без
підстав вважають землю.

Як ми з’ясували, у світорозумінні персонажів сакральність землі означена
в константах на зразок «праведна земля», «земля — Божа донька» тощо;
вони — промовиста характеристика героїв. «По тому, як герой уявляє і
бачить землю, вимальовується і його власне соціально-психологічне
обличчя […]. Земля — це образ самої душі народної» [17]. Сприймання,
відчування героями землі розкриває особливості народнорелігійної моралі,
духовного світу, матеріальної культури персонажів. У їхньому баченні
землі синтезувалися народні знання язичницького і християнського
походження, щоправда з яскраво вираженою перевагою язичницьких уявлень,
останні, на наше переконання, й підкреслюють своєрідність
народнорелігійних моральних норм, правил, що виражається в поглядах на
провину, кару, дозволене й заборонене.

За магіко-міфологічними уявленнями земля є універсальною, життєдайною,
всесильною, вічною субстанцією. Персонажі сприймають її як живу істоту,
підсвідомо актуалізуючи первісні уявлення про світ. Її святість у прозі
українських письменників кінця XIX — початку XX ст. представлена у
різних виявах,

наприклад, в ототожненні Параскою городу з раєм («Некультурна» О.
Кобилянської), у поетичному звертанні-молитві до землі Маланки з «Fata
morgana» М. Коцюбинського, Севрюка з «Богові невідомому» М.
Чернявського, баби Терещихи зі «Знахарки» Дніпрової Чайки тощо. Ці та
численні художні факти з інших творів ілюструють, що в світобаченні
героїв живуть первісні знання предків про сакральне сонце — до них
персонажі звертаються підсвідомо. Усе сказане вище вимагає нового
потрактування сцен, епізодів, характерів, перегляду існуючих коментарів
літературознавців. Нам видається, потребує суттєвих уточнень таке
твердження О. Бабишкіна: «О. Кобилянська підкреслила, що сліпе обожнення
землі, злиття селянина з землею вже цілком неможливе для нового
покоління і притаманне лише батькам. Пантеїстично-анімістичний погляд на
землю витиснувся капіталістичним розрахунком» [1]. Герої Ольги
Кобилянської не сліпо обожнюють землю. Тут слушно скористатися
аналітичною психологією К.-Г. Юнга, яка дає підстави розуміти землю як
первісний образ, що з самого початку присутній у колективній
підсвідомості народу й визначає психічну структуру цивілізованої людини.

Із урахуванням первісних знань про сакральну землю та пожертви на її
честь, на нашу думку, слід трактувати й глибокий за змістом мікрообраз
«відрубані пальці» Андрія Волика з «Fata morgana» М. Коцюбинського (їх
велить Андрій закопати в землю — «…я ними хліб заробляв») — це
своєрідна пожертва землі, подяка й прохання прощення за зневіру в ній
(останнє, за народнорелігійною мораллю, прирівнюється до зганьблення).
Таке рішення героя не дає підстав категорично говорити про відчуження
героя від землі, а тим паче про ненависть до неї, як про це наголошують,
наприклад, Ю. Кузнецов, П. Орлик [17]. Справді, Андрій «думками і самим
життям відривається від землі» [17], проте він не Сава («Земля» Ольги
Кобилянської), який ніколи не любив землі, і не Гриць («У неділю рано
зілля копала…» Ольги Кобилянської) та Чіпка («Хіба ревуть воли, як
ясла повні?» Панаса Мирного), у яких, у силу — найперше! — родинних
обставин, не сформована рідність із землею. Душа Андрія Волика — з
діда-прадіда хліборобська! — залишається з землею, та, власне, й
дослідники підкреслюють: «Люди на землі і земля в душі людини» [17].
Пожертва у вигляді часточки свого тіла змушує глибше осягнути трагедію
героя і констатувати, що його душа не конфліктує із землею. Отже, в
підсвідомості Андрія, найбільш суперечливого з погляду його зв’язків із
ґрунтом образу, земля не десакралізується, він, як і Маланка, любить
землю.

На нашу думку, вимагає глибшого прочитання ще один художній факт повісті
«Fata morgana»: насіння, що збирає у вузлики Маланка, — це також
своєрідні пожертви землі, щоправда, жінка не має можливості їх віддати,
і чи не тому пожертвою родини Воликів стають пальці Андрія. Такі
красномовні епізоди в художній тканині твору М. Коцюбинського сприяють
розкриттю внутрішніх зв’язків героїв із землею, окреслюють грані їхнього
духовного світу, у формуванні якого важливу роль відіграє сакральна
земля. На цих особливостях дослідники творчості письменника не
зауважують.

Характерні ознаки сакральності землі, що відповідають ідеям Р. Отто,
зафіксовані в художніх деталях, колоритних сценах, настроях,
переживаннях героїв прози українських письменників кінця XIX — початку
XX ст.:

— персонажі відчувають жах перед землею, яка,

у разі її скривдження чи недогляду, може покарати голодом, неврожаєм; із
сакральною землею, що має потаємну силу, слід поводитися чемно, як із
величним, особливим;

— персонажі отримують захоплення, внутрішнє задоволення від споглядання
засіяної ниви, уславлення землі в обрядах, на святах, у
молитвах-звертаннях, подяках, коли від називання землі святою,
переконані герої, відновлюється її дія як сакральної субстанції.

Самобутні зв’язки героїв-українців із сакральною землею сформувалися під
впливом релігійних вірувань, світобачення, досвіду, культури,
народнорелігійної моралі. Праця на землі, зауважує з цього приводу І.
Франко у статті «Влада землі в сучасному романі», — «перші безпосередні
зримі зв’язки людини з землею» [25]. Сім’я, земля, садиба, підкреслює
сучасна дослідниця Марина Гримич, в українця трактується як моє [8], що
й визначає специфіку зв’язків персонажа із сакральною землею. Герої
прози досліджуваного періоду називають землю матінкою, годувальницею,
відчувають свою рідність із нею. Згідно з народнорелігійною мораллю
шанувати ґрунт — означає шанувати батька, рідних, правцю, так
налагоджується духовний зв’язок персонажів із землею, постає
необхідність говорити про героя не лише як про соціально-психологічну
структуру, а як складний центр духовних актів, особистість, для якої
земля — не лише засіб досягнення матеріального достатку, а й свята жива
істота, що вимагає до себе поваги й пошани.

Сакральна земля впливає на характер праці, спосіб життя, думання,
персонажів-українців, вона — вісь їхнього життя: за нею сумують жовніри
з творів антивоєнного спрямування Ольги Кобилянської, В. Стефаника, М.
Яцкова; висока хліборобська культура, правила народнорелігійної моралі
зобов’язують героїв із новел Марка Черемшини «Ласка», «Писанки»,
оповідань О. Маковея «Земля», Б. Лепкого «Дід», Любові Яновської «Горе»
тощо пильнувати ґрунт. Скажімо, почуття господаря, патріархальна
свідомість, народнорелігійна мораль Ілька зі згаданого оповідання Любові
Яновської не дозволяють йому залишити землю необробленою, бо так чинити
негарно і некрасиво (!), це гріх перед святинею. Трудова етика
синтезується з народнорелігійною мораллю чоловіка. Після смерті доньки
Ілько, можливо, як ніколи раніше, відчуває свою причетність до творення
добра у світі, що складає зміст філософії життя українця. Як ми
зауважували, «від усвідомлення обов’язків перед землею герой логічно
приходить до думки про обов’язки перед онуками» [4], що підкреслює
оп-тимістично-гуманістичну налаштованість образу. У цьому та названих
вище творах викристалізовуються моральні пріоритети, суть яких
розкривається через первісні знання про святу землю, етнічну
компетентність героїв у ставленні до сакрального, внутрішню готовність
упорядкувати життя згідно з народними традиціями пошанування священного.
Отже, під впливом заглиблених у підсвідомості первісних знань про
сакральне персонаж облаштовує своє життя. Це невивчений аспект моральної
культури героя кінця XIX — початку XX ст.

Обожнення землі живе у внутрішніх структурах героя-українця на рівні
національного інстинкту, у плеканні останнього, на думку Є. Маланюка,
важливу роль відіграють «рамки національного (не етнографічного !)
стилю, магія національного обряду, атмосфера національної етики і
національної естетики. А в першу чергу — національне поступування й
ділання, бо в області чуття — віра без діл мертва, як каже Св. Письмо»
[18]. І цілком справедливою є думка П. Кононенка, що «в любові Маланки
(«Fata morgana» М. Коцюбинського. — Л.Г.) до землі — ніякої містики»
[14]. На наше переконання, це природні й щирі почуття справжньої
трудівниці, у яких слід прочитувати органічний зв’язок із первісними
уявленнями про святу землю та її пошанування, залежність долі людини від
сакрального, тобто, у характеристиці, обґрунтуванні культури поведінки й
логіки мислення героя кінця XIX — початку XX ст. необхідно
послуговуватися прадавніми знаннями, на які багатий український
фольклор, народні вірування.

Дотримання неписаних правил народнорелігійної моралі, що унормовують
ставлення до землі, — промовиста характеристика персонажів. Гріхом по
відношенню до землі є все, що може її скривдити. Старий селянин із
новели В. Стефаника «Межа» «гріхувався» прокидати сніг, щоб не змерзла і
не прокинулася земля. Через народнорелігійну заборону не тривожити землю
від Введення до Стрітення автор констатує вишукану шляхетність, характер
релігійних переживань героя, особливості його духовно-емоційного
освоєння дійсності. Дотримується батьківського заповіту — якнайменше
орати землю, не тривожити її даремно — Севрюк із оповідання М.
Чернявського «Богові невідомому», розуміє свій обов’язок перед святою
землею предків (звільнити її від боргів, щоб не була важкою і такою
віддати її дітям) Юра Василинюк із повісті А. Крушельницького «Рубають
ліс». Як бачимо, стійкі етичні норми у ставленні до землі не втрачають
своєї ваги і, що прикметно, набирають ознак канонічності. Такі та
подібні народнорелігійні імперативи складають національну традицію.
Герої обох творів свідомо вносять землю до сфери священного, у чому
виявляється їх глибоке розуміння пріоритетності духовних цінностей,
оскільки сакральне, на думку М. Еліаде, «є сильним і могутнім, тому що
воно реальне; воно діяльне, тривале […]. Священне розкривається у
багатьох модальностях і на різних рівнях» [11].

«Земля дисциплінує героїв, ієрархізує життєві вартості, вона — «це майже
єдине мірило для оцінки етичної та суспільної вартості селянина» [25].
Наведені міркування І. Франка — ключ до потрактування образу Івана
Мокана із «Писанок», який хоче спочатку «весну звеснувати», а потім іти
до в’язниці; селян із «Ласки», котрі знають вартість весняному дню і
пам’ятають обов’язки перед землею. Зазначені твори Марка Черемшини
постійно цікавлять літературознавців: акцентується увага на
саркастичному звучанні «Ласки» [20], підкреслюється, що «особистість —
своєрідний конденсат всіх моральних, етичних, ідейних і політичних сил
епохи» [6], однак не йдеться про героя як носія етнічних релігійних
цінностей, роль народнорелігійної моралі в обґрунтуванні мотивів
поведінки. А ці аспекти сприяють з’ясуванню культурної і релігійної
ідентичності героївук-раїнців.

Земля-Абсолют у життєвій філософії гуцулів виступає активною
субстанцією, морально-етичним контролером, що має повне право карати
Анничку за негідну поведінку («Грішниця» Л. Мартовича), Саву за вбивство
брата («Земля» Ольги Кобилянської) тощо. «Всевладній силі землі підлягає
навіть релігія селянина» [25], — наголошує І. Франко. На одвічних
законах предківського пошанування землі ґрунтується філософія
життєдіяльності головного героя новели Ольги Кобилянської, який утратив
сина, а отже, робочі руки. Син простить йому невиконаний обов’язок перед
нивою, а земля не вибачить, що зробив її сиротою. Хлібороб чекає кари не
від християнського Бога, а від землі, що має свої закони, і не здатний
витримати нестерпних мук, вирішує стратитися.

Як засвідчують твори В. Стефаника «Межа», Л. Мартовича «Ось поси моє»,
«За межу», Т. Бордуляка «Самітна нивка» тощо, мораль землі вносить свої
корективи в християнську догматику, підкреслюючи, таким чином,
демократизм народнорелігійної моралі. Селяни вбивають за землю
односельця, сусіда чи родича, не вважають це за гріх, не згадують
християнської заповіді «Не убий!», не бояться Божої кари. Мотиви їхніх
учинків слід шукати «не лише в економічних негараздах, а й
морально-етичній, релігійній культурі. Кожен із персонажів, претендентів
на землю (ми свідомо не вводимо до поданого вище переліку героїв образу
Сави із «Землі» Ольги Кобилянської, оскільки вчинок цього персонажа не
наближає його до землі, а віддаляє), вважає себе гідним господарем,
здатним любити землю, добросовісно, чесно її обробляти (читай: принести
святині в жертву насіння, свою працю, силу тощо), виконати обов’язок
перед землею, родиною, власним сумлінням, утвердити свою рідність із
сакральним. Це нова грань духовного світу героя-селянина, не окреслена в
сучасній літературознавчій думці. У такий спосіб актуалізуються проблеми
відповідальності, морального вибору персонажа, успішне розв’язання яких
можливе за умови залучення відомостей про первісні релігійні норми, що в
житті українських селян кінця XIX — початку XX ст. трансформуються в
народнорелігійні моральні імперативи.

«Земля любить селянина, вона цілком взяла його в свої руки, і він не
відповідає ні за що, за жоден свій крок. Коли тільки він робить те, що
йому наказує його володар-земля, йому не доводиться відповідати ні за
що» [25]. В українському літературознавстві процитовані слова І. Франка
часто використовують як аргумент, незаперечну істину чи компілюють, коли
обґрунтовують мотиви поведінки переважної більшості героїв прози кінця
XIX — початку XX ст., що не завжди виправдано. Порівняймо, наприклад,
думку І. Франка з міркування-ми сучасної дослідниці Мирослави Крупки:
«Віра в магічне «щось» позбавляє їх (селян. — Л. Г.) відповідальності»
[16]. Відчувається штучне перенесення висновку І. Франка на творчість
Ольги Кобилянської і додамо — з невдало обраною цитатою-ілюстрацією з
оповідання письменниці «Битва» («Вони жили з дня на день, не дбаючи о
будучність, і їх безнадійність, їх бажання були прості й прозорі, а
умови їх щастя — блиск сонця й синє небо»). Удамося до аргументувань.
По-перше, літературознавство як наука не допускає невизначеності на
зразок «щось», «якимось чином» тощо. По-друге, віра в землю й Бога,
покладання на їх силу виховує героя-хлібороба дисциплінованим,
відповідальним, у чому переконують позитивні образи із «Землі», «Юди»
Ольги Кобилянської та творів інших письменників, наприклад, новел
«Писанки», «Верховина» Марка Черемшини. По-третє, цитата з «Битви» Ольги
Кобилянської представляє тип українця-горянина, у якого дещо інший
спосіб життя, світосприймання, такі герої виховані в іншому етнопросторі
— горах, про вплив яких на духовний світ персонажів ітиметься далі.

??~?етом для характеристики морально-етичних аспектів поведінки всіх
персонажів. Тут найбільш показовим є образ Сави із «Землі» Ольги
Кобилянської. Наші зауваги мають стати суттєвим доповненням до існуючих
на сьогодні коментарів поведінки і вчинків Сави. Смерті Михайла зажадала
не земля (землі потрібні були інші пожертви — сила, праця, завзяття
хлібороба), а Сава (не випадково вбивство скоєне не в полі, а в чужому
лісі, за межами «свого», «магічного кола»). Земля не виправдовує і не
захищає Саву, бо вбивство брата вчинене для заспокоєння його ego, а не
для задоволення бажання господарювати, останнє допускається
народнорелігійною мораллю. Праця на землі не приносить Саві утіхи, він
не працює (та й не працював!) на землі до самозабуття, во-на ніколи не
була для нього святою, у нього не було безпосередніх, «зримих» (І.
Франко) зв’язків із ґрунтом. Тому земля не прощає того, хто її не любить
і зневажає. Можна примусити мовчати односельців, але, слушно писав І.
Франко, «землі, вітру, сонця, дощу не можна обдурити» [25]. І вважаємо
місткою з ідейного погляду введену Ольгою Кобилянською репліку
невідомого діда, який здогадується про злочин Сави: «Оцього буде вона
(земля. — Л.Г.) пекти в ноги, що йому ніде місця не буде» [12].

Критика не наголошує, що слова невідомого діда співзвучні з виголошеним
Каїну пророцтвом Господа: «А тепер ти проклятий від землі, що розкрила
уста свої, щоб прийняти кров твого брата з твоєї руки. Коли будеш ти
порати землю, вона більше не дасть тобі сили своєї. Мандрівником та
заволокою будеш ти на землі» (Буття 4:11-12). Земля тяжко карає Саву: як
відомо з чернеток письменниці до другої частини твору, вона не
забезпечує родину Сави і Рахіри хлібом і виганяє братовбивцю на
заробітки в Америку (прототип героя Сава Жижіан навіть помер на чужині,
свята земля не прийняла в своє лоно тіла грішника). Саву зневажають
односельці, і не лише тому, що вбив брата, а й тому, що забрав від землі
молоді працьовиті руки, зганьбив сакральне, не зміг на-лагодити з ним
зв’язок, не визнав землю як священну субстанцію. Отже, вчинок Сави
слушно осмислювати не лише через порівняльну (зовнішню, найбільш
помітну) паралель «Каїн — Авель», а значно глибше, через внутрішню
злученість героя зі святою землею.

Остання заувага є важливим штрихом до осмислення в повісті Ольги
Кобилянської «Земля» проблеми гріха, сутність якої полягає не лише в
порушенні Божих заповідей, як констатує дослідниця Тетяна Матвєєва, а
перш за все в нівелюванні зв’язків Сави із сакральним. Цей важливий
аспект Тетяна Матвєєва не зауважує, а отже, і її думка про те, що «роман
(«Земля» Ольги Кобилянської. — Л.Г.) є художнім дослідженням людської
природи» [19], — недостатньо обґрунтованою, оскільки не зауважено, що у
формуванні людської природи важливу роль відіграє сакральне. Такі
акценти — і не лише в повісті Ольги Кобилянської, а й інших творах
письменників — суттєві штрихи до потрактування образу селянина та
проблеми землі в українській літературі кінця XIX — початку XX ст., вони
мають застерегти літературознавців від невмотивованих оцінок та
висновків про начебто нескладні зв’язки героя із землею.

Сава не поважає землі, не любить на ній працювати й не працює, отже,
соромить батьків, нехтує народно-релігійною мораллю, гнівить Бога.
Недотримання народнорелігійних моральних правил у ставленні до
сакрального стає однією з головних причин духовного падіння Сави — так
письменниця підкреслює роль сакральної землі в розвитку особистості. І,
погоджуючись із думкою літературознавця О. Бабишкіна про те, що образ
Сави — «матеріал для нескінченних роздумувань про підсвідомі інстинкти
людини» [1], слід завжди враховувати ставлення героя до землі,
сакрального.

Земля вимагає від хлібороба поваги до себе, вона ставить перед
героями-українцями головну вимогу — працювати, селянин має постійно й
ретельно її доглядати, возвеличувати в обрядах, під час свят. Жива праця
має посутнє значення для розуміння природи етнічного [23]. У
світосприйманні героїв праця сакралізується. Літературознавці П.
Филипович, М. Грицюта, П. Кононенко, Олена Гнідан та ін. підкреслюють
увагу українських письменників кінця XIX — початку XX ст. до трудової
діяльності селянина, соціальну насиченість описів процесу праці та
творчий зміст, поезію останньої тощо» [24]. П. Кононенко, зокрема,
констатує: «І хоч праця хліборобів важка, виснажлива, вони (герої
творів. — Л.Г.) не просто орють, сіють чи жнуть, будують чи доглядають
худобу, — вони священнодіють» [15]. Однак учений не обґрунтував мотиви
священнодіянь, а вони — в народно-релігійній моралі, любові до землі,
розумінні її як священної істоти, у своєрідності характеру українця
(ліризм, чутливість, сентименталізм тощо). Це новий кут зору на
матеріальну й духовну культуру, ментальність героїв української прози
кінця XIX — початку XX ст., він увиразнює систему норм, правил,
неписаних законів народнорелігійної моралі.

Беручи до уваги сказане вище, напевно, не випадково в українській прозі
кінця XIX — початку XX ст. правця селянина не натуралізується, як,
скажімо, робота у штольнях заробітчан із бориславського циклу оповідань
І. Франка. І хоч вона важка, часом фізично спотворює тіло, наприклад,
Івана Дідуха з «Камінного хреста» В. Стефаника, однак не змінює
ставлення українця до святої землі.

Як нам видається, звичайна праця героя-селянина біля землі також має
свій «внутрішній зміст», у якому первісний міфоритуальний смисл — поклін
землі, сакральному. Не слід забувати і про різноманітні народнорелігійні
обряди, звичаї, традиції, ритуали, що передбачали урочисте поклоніння
землі, а також Біблію, де нерозривними узами зв’язані земля й людина
(Буття: 3: 17-18). Та, власне, ця урочистість лишилася й у повсякденному
житті героїв-українців, згадаймо, наприклад, поклін і молитви Юри
Василинюка й усієї його родини землі, стогові сіна (як Різдвяному
Дідуху!) після закінчення роботи в полі (повість А. Крушельницького
«Рубають ліс»). Отже, до осягнення героями сакральної землі необхідно
підходити з урахуванням народних і християнських поглядів, згідно з
якими працювати на землі, Божій доньці, — славити Бога, предків, своє
ім’я.

Працю — результат священнодійства сакральної землі й хлібороба — порядна
людина ніколи не зганьбить. У цьому виявляється ставлення особистості до
святині, психоментальні особливості героїв-українців. Поцінування праці
Анною («Земля» Ольги Кобилянської), Маланкою («Fata morgana» М.
Коцюбинського), жінками, котрі не мають власної землі, — вияв
благородства, підсвідомих знань про сакральність землі. Вражає силою
емоційної наснаги звертання Маланки до землі, її «вчування в плодючість
землі» (В. Янів), адже героїня чує, як сиплеться стигле зерно. І тут
недостатнього говорити лише про «традиційну прив’язаність до землі»
[14], оскільки єдність героїні-українки з землею зафіксовані на
підсвідомому рівні, це актуалізовані первісні знання про сакральне.

У світорозумінні Анни праця пов’язана з категорією краси. Первісна
сакральність землі, заглиблена у внутрішні структури єства героїні,
сформувала культуру її душі: йдучи разом із Михайлом полем, вона просить
не толочити колосся, бо гріх, воно гарне. Анна, наче мудрий філософ,
сприймає світ як гармонійне ціле, на її глибоке переконання, руйнування
чи нищення краси вносить дисгармонію в природу та міжособистісні
стосунки. Земля — той сакрум, що формує із селянина поета, творчий
потенціал нації, виховує вишукану побожність, «охайність» у душах і
побуті героїв. Ці аспекти характеристики Анни (а також і Маланки з «Fata
morgana» М. Коцюбинського) дозволяють внести нові штрихи (де засадничими
є давні уявлення про святе) до характеристики жіночих образів
української прози кінця XIX — початку XX ст.

Згідно з народнорелігійною мораллю зневагу людської праці
персонажі-українці прирівнюють до зганьблення трудівника: просить не йти
житом, щоб не топтати людську працю. Солонина з новели М. Яцкова «Дитяча
забавка». Пізнання героя через ставлення останнього до праці — вияв
народнорелігійної моралі. У тому, хто йшов стежкою, воїн легко пізнає
господарського сина. Підкреслимо промовисті характеристики образу, на
яких критика не зауважує: у новелі герой представлений як носій
національної культури, українська людина, котра не губиться у вирі
війни, не забуває виплеканих і збережених поколіннями традицій
пошанування праці (як, до речі, й персонажі збірки Марка Черемшини «Село
потерпає»). Це новий погляд на героя (через культуру мислення і
поведінки) антивоєнної прози. Прикметно, що навіть гультіпака Чіпка з
повісті Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» виявляє
розсудливість: не погоджується продати хліб нечесному жидові і дарує
Грицьку — результати їхньої з матір’ю праці мають потрапити в руки
господаря. Такі художні факти, деталі у прозових творах несуть важливу
інформацію щодо зв’язків трудової етики персонажів-українців із
основними постулатами народнорелігійної моралі.

Праця Параски («Некультурна» Ольги Кобилянської), Максима («Сини» В.
Стефаника), Севрюка («Богові невідомому» М. Чернявського) тощо
облагороджує простір їхнього буття, оптимістично налаштовує персонажів,
надає їх життю смислу. Про художньо змодельовану сакралізацію трудової
діяльності ми вже говорили: це образ колосків, що ростуть до неба, коня
Босака, якого Максим готовий віддати святому Юрію («Сини» В. Стефаника)
[3]. Сакральна земля для Максима — сфера реалізації фізичних можливостей
і духовних потреб. Його сприймання колосків і коня — узгоджена з
системою народнорелігійної моралі суб’єктивна реалізація прадавніх
уявлень про землю й сакральне, на яких позначилася «поетична печать
народної культури і побуту» [5]. Створений героєм простір — свідчення
активізації підсвідомих і свідомих імпульсів, уявлень персонажа.

Своєрідне потрактування сакралізованої праці виявляємо в «Некультурній»
Ольги Кобилянської, де раює на своєму городі гуцулка Параска. Цей рай
підкреслює людські чесноти героїні, узгодженість її єства з природою,
світом, Богом. Внутрішня форма раю (за О. Потебнею, чуттєвий образ
значення) окреслюється специфікою ментальної свідомості, остання
переносить рай на землю, локально визначену територію. Специфічне
бачення світу, як стверджує учений, визначається духом нації — вольової,
з високим рівнем самосвідомості, здатної до самозбереження. Чуттєвий
образ характеризує картини, що виникають у свідомості людини. І якщо
скористатися думкою О. Потебні про те, що співвідношення у слові образу
й значення має історичний характер, то можна зробити висновок, що
поетичне мислення Параски з «Некультурної» сягає прадавніх уявлень про
красу і мораль.

Рослини на городі для гуцулки — її діти. У такий спосіб автор підкреслює
своєрідність світосприймання героїні, яскравої представниці українського
національного типу, оскільки «українські селяни, особливо жінки,
наділяють увесь світ здатністю бути живим. І це язичницьке, міфологічне
сприйняття допомагає вижити в тих найтяжчих умовах, в яких українці
існували протягом віків своєї історії» [7]. «Я люблю, щоби так всього
було, се весело так» [13], — говорить Параска про різноманіття
рослинного світу на городі. Наповненість простору ототожнюється з якістю
життя; весело, тобто в світоглядному розумінні українки, — звично,
просто, природно. У словах гуцулки виражається не лише її концепція
радості існування на землі, а й погляд на прекрасне, святе, адже рай
створений на святій землі. Парасчине порівняння городу з раєм
характеризує її внутрішній світ. Душевні структури героїні вибудувані
так, що сприймають природу як свято, про що ми вже мали нагоду говорити
[2]. Героїня відчуває космос, уміє осягнути справжню сутність щоденного
буття, тому для неї і робота біля сіна — своєрідний рай, бо наймиліша
над усе, захоплює живою тишею. Тобто слушно трактувати працю не лише як
гарант стабільності, а стан душі, суттєвий чинник формування
внутрішнього задоволення Параски. Душевний спокій, мир та незалежність
від тиску навколишнього світу, «сродність» душі з естетикою природи
роблять гуцулку по-справжньому щасливою.

Для Параски город-рай — спосіб самовиразитися, краса, у якій
удосконалюється її єство, зціляється душа. Близькість українців до землі
найперше виявляється у господарюванні на полі, городі. Останній для
гуцулки є осередком благоустрою, не понівеченого цивілізацією, людською
неправдою та лицемірством. Раювання серед природи позитивно впливає на
буденне життя Параски. У «Некультурній» Ольга Кобилянська послідовно
утверджує віталістичну концепцію героя і дійсності, ідеал людини доброї,
справедливої, відвертої.

Праця на святій землі, для благополуччя рідних, коли тіло втомлене, а
душа раює («Перший раз» Т. Бордуляка), праця для дітей, виконання
обов’язків перед святою землею і власним сумлінням («Горе» Любові
Яновської) стає для героїв блаженством, що, за релігійним ученням, —
стан духовного задоволення, щастя, мета кожної віруючої людини. Тобто
працю герой-селянин осмислює в етико-релігійному ключі. Від усвідомлення
своєї злагодженості з землею персонаж раює.

Духовні зв’язки героя із землею, сакралізація праці, радість від
результатів праці та споглядання їх краси заперечують думку Г. Хоткевича
про те, що Ольга Кобилянська «символізувала психологію мільйонів рабів
землі» [26]. На наш погляд, селянина, який отримує задоволення від
праці, радіє, що забезпечує достаток родини, щиро возвеличує землю в
піснях, обрядах, святах, захоплено звертається до землі, називати рабом
недоречно. Названі поведінкові характеристики — це та поезія життя,
якої, на думку І. Франка, бракує у творах про селянство французького
письменника Е. Золя: «Він (Е. Золя. — Л.Г.) з гідною подиву гнучкістю
підгледів найдрібніші деталі їх (селян. — Л.Г.) життя і побуту, мови і
вчинків, та не заглибився в душу селянина (тут і далі в цитаті курсив
наш. — Л.Г.). Життя, яке він змалював, видається нам просто неможливим
для людей живих і мислячих: ми відчуваємо, що геніальний спостерігач
щось тут поминув, чогось недобачив і що власне це є найважливішим
чинником, який тримає людей на світі […]. Вони не мають в собі й
крихти поезії, не мають своїх пісень, переказів… І саме цим геніальний
французький автор показав, що він не пройнявся душею селянина…» [25].
Отже, переконаний І. Франко, світ селянина вибудуваний на духовному
осерді, що надає життю смислу, вартості. У повісті Ольги Кобилянської,
як відомо, немає детальних описів обрядів, не залучено і фольклорних
зразків. Але поезію душі, зв’язок героїв із сакральною землею
письменниця майстерно передає через яскраві мікро-епізоди — розмову на
полі Анни з Михайлом про колоски пшениці — чиюсь працю, яку не можна
топтати; тугу Михайла у війську за рідною домівкою, землею тощо. Ольга
Кобилянська заглибилася в душу селянина й відкрила первісні закони
єдності хлібороба з землею. Тут слушно згадати слова Івоніки: «Ми люди,
що знаємо лиш землю! Вона чорна, та й руки наші почорніли від неї, та
проте вона свята» [12].

Уявлення героїв-українців про землю та пошанне ставлення до неї сягають
давніх часів. Любов, повага, чесність підкреслюють специфіку взаємин
персонажа з землею. Сакральна земля зі своєю мораллю визначає спосіб
життя, думання, формує характер праці. Заглиблені у підсвідомості
первісні уявлення про сакральну землю доцільно виявляти у всіх
героїв-селян, це дозволяє обґрунтувати поведінку, моральні переконання
останніх.

Герої ревно вболівають за свій шматок землі, часто діють рішуче, проте,
на їх думку, справедливо. Ними часто керують почуття господаря —
персонажі вдаються до рішучих дій (вбивають за землю рідних,
односельців). Такі образи в сучасному літературознавстві викликають
найбільше дискусій. Поведінкові моделі персонажів української прози
кінця XIX — початку XX ст. вимагають індивідуального підходу в аналізі,
їх не можна трактувати за певною схемою (скажімо, вчинок Сави із «Землі»
Ольги Кобилянської і Георгія зі «Злодія» В. Стефаника); потрібні
виважені аргументи й коментарі, що враховують народнорелігійні моральні
правила, ментальні особливості, матеріальний стан, прив’язаність
героя-селянина до землі тощо.

У світорозумінні героя-хлібороба чесна праця на землі, для ближнього —
це добре ім’я господаря, во-на — показник моральності героя, поглиблює
його внутрішні зв’язки із сакральним. Праця селянина важка, виснажлива,
але не одноманітна: герой, працюючи, раює, творить, він щасливий,
відчуває себе потрібним землі («Некультурна», «Земля», Ольги
Кобилянської, «Земля» О. Маковея тощо). У трактуванні
персонажа-хлібороба праця сакралізується.

Література:

Бабишкін О. Ольга Кобилянська: Нарис про життя і творчість. — Львів,
1963. — С. 113.

Горболіс Л. Релігійна духовність гуцулів у художньому баченні О.
Кобилянської (на матеріалі творів «Битва», «Некультурна») // Література.
Фольклор. Проблеми поетики. — Вип. 6. — К., 1999. — С. 20-21.

Горболіс Л. Світоставлення українця і народно-релігійна мораль у новелі
В. Стефаника «Сини» // Філологічні науки: 36 наук. праць. — Суми, 2001.
— С. 47-52.

Горболіс Л. Філософія життя українців крізь призму народно-релігійної
моралі у прозовому доробку Л. Яновської // Сіверянський літопис. — 2000.
— № 4. — С. 153.

Гнідан О. Василь Стефаник: Життя і творчість. — К., 1991.

Гнідан О. Марко Черемшина: Літературний портрет. — К., 1985. — С. 149.

Грабовська І. Проблема дослідження засад українського менталітету та
національного характеру // Сучасність. — 1998. — № 5. — С. 64.

Гримич М. Традиційний світогляд та етнопсихологічні константи українців.
— К., 2000. — С. 300.

Грицюта М. Селянство в українській дожовтневій літературі. — К., 1979.

Жулинський М. Презентація нової програми // Українська мова й література
в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. — 2002. — № 3. — С.
8.

Елиаде М. Мифы, сновидения, мистерии. — М.; К., 1996. — С. 148.

Кобилянська О. Земля // Твори: У 5 т. — К., 1962. — Т. 2. — С. 249.

Кобилянська О. Некультурна // Твори: У 5 т. — К., 1962. — Т. 2. — С.
392.

Кононенко П. М. Коцюбинський і тема землі й селянства в літературі // У
вінок Михайлу Коцюбинському. — К., 1967. — С. 47.

Кононенко П. Село в українській літературі. — К., 1984. — С. 97.

Похожие документы
Обсуждение
    Заказать реферат
    UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2018