Реферат на тему:

Генезис образу Івана Сірка в козацьких літописах

Літописи Григорія Грабянки, Самовидця, Самійла Величка та “Історія
Русів” складають корпус козацької історіографії, авторами яких були
літописці-вчені, мислителі, вихованці Києво-Могилянської академії –
представники славетного стану військових канцеляристів, який за оцінкою
М. Грушевського, прийшов “на зміну духовних представників київської
схоластики першої половини XVIII ст. та загальноросійських ухилів її
епігонів другої половини: він підготував національне українське
відродження ХІХ століття” [3, 216]. Ретельне вивчення літописів могло б
показати ті шляхи, якими пройшло українське відродження в ХІХ ст.

Першими дослідниками козацьких літописів були Т. Шевченко, М.
Максимович, П. Куліш, М. Костомаров, О. Бодянський, М. Погодін.

Якісно новий рівень осмислення літописів як творів не лише історичних, а
й літературних знаходимо в працях І. Франка, М. Грушевського, Д.
Чижевського, Д. Дорошенка, М. Возняка, В. Крекотеня, Д. Наливайка, В.
Шевчука та інших.

Назва “козацькі літописи” прийшла до нас ще з XVIII ст. і закріпилося за
цими трьома найбільшими історичними пам’ятками зазначеного століття.
О.Апанович вважає, що термін “літопис”, яким називають твори
вищезазначених авторів, є умовним, тому що він “не відповідає характеру
цих творів, в яких привалює зв’язний, послідовний,
тематично-хронологічний виклад історичних подій, в яких відчутна
тенденція до синтетичної історичної роботи [1, 118]. У них наявні також
елементи історичної повісті.

Цікавим є також епітет “козацький”, який щодо даних історичних праць
зазнав певної смислової еволюції. Як зазначає дослідниця, для Самійла
Величка термін “козацький” був еквівалентним поняттю національної
належності. “Називаючи, наприклад, українські джерела “козацькими”, він
протиставляє їх іноземним” [1, 118]. Вже у XVIII ст. цей термін, що
означав належність до козацького стану, могли використовувати у більш
широкому значенні й позначати ним весь український народ, який колись
іменували “козацьким народом”. У ХІХ – на початку ХХ ст. у це поняття
вкладали тематичний смисл, називаючи “козацькими” літописами твори
Самовидця, Григорія Грабянки та Самійла Величка за їхній інтерес до
козацького руху.

Основною темою цих літописів була визвольна війна українського народу
під проводом Богдана Хмельницького проти експансії шляхетської Польщі,
за возз’єднання України з Росією 1648 – 1654 рр. і наступний піввіковий
етап в історії України. Кожне з трьох названих джерел закінчується
першими роками XVIII ст. До кола їхньої тематики входить також боротьба
українського народу проти турецько-татарських загарбників та відомості
про селянсько-козацькі повстання в Україні кінця XVI – першої половини
XVII ст., що передували визвольній війні.

Козацькі літописці через соціальне та службове становище мали доступ до
дипломатичної документації, часто державного значення: королівських
привілеїв, гетьманських універсалів, царських грамот. Ці документи
літописці використовували в своїх творах, розуміючи їхнє значення для
підтвердження достовірності. Тому вони вмонтовували в текст повністю або
частково копії документів з усіма атрибутами. Автори переносили у свої
роботи також статистичні дані, які інколи було зведено в таблиці.

Літописці виняткове значення надавали свідченням учасників та очевидців
подій, а також особистим спостереженням. Точність в деталях з вказівкою
днів, іноді годин тривалості подій видає залучення автора до них,
дозволяє побачити в ньому учасника дій. Такі тексти мають характер
своєрідного щоденника або звучать як згадки про минуле і набувають форми
мемуарів.

У козацьких літописах простежується намагання виявити і визначити
причини подій, пояснити їх читачам. Особливо виразно помітна така
тенденція в літописах Г.Грабянки та С.Величка. Бажання встановити
історичну періодизацію походить від спроб цих авторів до узагальнень та
своєрідному підсумку окремих історичних хронологічних відрізків. На
козацьких літописах можемо спостерігати розширення джерелознавчої бази
українських історичних творів та появу деяких елементів наукового
ставлення до історичних відомостей, посилення критичного підходу до них.

Хронологічно літопис Самовидця обмежений 1648 – 1702 рр. Я.Дзира назвав
його “винятковим за своєю самобутністю й оригінальністю явищем…”, “що
містить повідомлення про події і явища, які не збереглися в жодних
документах…” [4, 20]. В основу твору покладено “традицію національного
літопису, яку закладено ще в літописанні Київської держави” [12, 44]. За
характером викладу подій літопис чітко поділяється на дві частини. Перша
охоплює період 1648 – 1677 рр., історичного стилю викладу, з описом
подій у логічно-причинновій послідовності, у формі структурно пов’язаних
між собою, розгорнутих, епічних, закінчених оповідань про реальні події.
Кожному оповіданню автор дає назву. Друга частина охоплює 1678 – 1702
рр., де записи послідовно вкладаються в чіткі хронологічні рамки. Хоча й
тут наявний відхід від літописної традиції. Окремі ж сторінки мають
відверто емоційний характер, тим самим наближаючи твір до жанру
щоденника чи мемуарів.

Наскрізною ідеєю твору Самовидця є ідея спустошень, грабежів, знищення
матеріальних цінностей, утисків народу на всіх рівнях – від економічного
до культурного та духовного. Він проти міжусобиць, спокій – для нього
суспільний ідеал. Тому він засуджує тих, хто розв’язує кровопролитні
війни, спустошує землі й мордує невинних людей. Головна тема літопису –
зовнішня історія українського народу, тому питанням внутрішньої політики
та соціальному життю України другої половини XVII ст. відведено мало
місця.

Центральна постать літопису – Богдан Хмельницький. Постатям інших
гетьманів, які були після нього, автор присвячує небагато уваги. До того
ж за своєю холодно-об’єктивною, безпристрасною формою викладу подій
Самовидець приховує власне ставлення до видатних українських історичних
діячів другої половини XVII ст.

Перші дослідники літопису, зокрема О. Левицький, зазначали, що
Самовидець, будучи скупим на похвали, симпатизує лише двом своїм
сучасникам – Якимові Сомку та Іванові Сірку, підкреслюючи їхню
хоробрість. Ця думка стала провідною в українській історіографії і
повторювалась неодноразово різними вченими. Самовидець так відгукується
на смерть Сірка, яка сталася 1680 року: “на Запорожжю кошовий Іван
Сірко, ватаг силній, помер” [8, 388]. Дійсно, оцінка Сірка хоч і
лаконічна, але позитивна.

Літопис Самовидця мав вплив на подальший розвиток української
історіографії. Він став надійним джерелом інформації не тільки для праці
Г.Грабянки, С. Величка, автора “Історії Русів”, а також для наших
сучасників – істориків, письменників, літературознавців і для того
широкого загалу, який цікавиться історією і пам’ятками давнини.

Центральна постать літопису – Богдан Хмельницький. В ньому Грабянка
поєднує риси історичної особи та ідеального вождя. У його інтерпретації
він залишається недосяжною вершиною, прикладом для майбутніх поколінь.
Інші образи твору подано не так повно, проте досить рельєфно. У зв’язку
з цим “оскільки Григорій Грабянка – прихильник автономії України в союзі
з Москвою, то він вибирає цей критерій – ставлення до Росії – як
основний, і виходячи з нього наділяє різних осіб тими чи іншими
якостями” [10, 7]. Всі постаті у Грабянки хоч і мають певні риси
історичних осіб, проте є ідеалізованим втіленням або доброго, або злого
початків.

З цієї позиції випливає ставлення автора до Івана Сірка. Як правило, він
лише описує дії кошового отамана, але не дає власної оцінки його
вчинкам. Так, наприклад, він констатує той факт, що 1673 року “кошовий
запорізький Сірко з козаками та калмиками несподівано напав на Крим, а
потім на Білгородщину і наробив там чимало шкоди” [9, 147]. Про те, що
Сірко вирубав близько трьох тисяч визволених з кримської неволі
українців, які не захотіли повертатися додому, Грабянка нічого не пише.
Цікаво, що в подіях, позначених 1675 роком, Грабянка наголошує на тому,
що “Дорошенко замирився із запорожцями та з їхнім кошовим Сірком і вони
обоє присягли на підданство царській величності” [9, 152]. Але про те,
що Сірко 1680 р. помер, літописець не згадує навіть побіжно.

Протягом довгого часу дослідники намагалися розглядати літопис Грабянки
як історичне джерело. Але згодом, коли з’явилася змога ввести в науковий
обіг ряд документів, вдалося встановити, що в тексті є багато фактичних
помилок. Тому наука дійшла висновку, що цей твір слід передусім
розглядати як літературну, а не історичну пам’ятку. Літературно
опрацьовуючи історичні матеріали, автор намагається зробити твір
загальнодоступним. Нагадуючи про козацьку славу і автономію України, він
розраховує на емоційний вплив на читачів. Це спричиняє ідеалізацію
історичних постатей – їхнього життя та вчинків.

Літопис Самійла Величка – наймонументальніший твір української
історико-мемуарної прози XVII – XVIII ст., який завжди привертав до себе
увагу науковців – істориків, філологів, літературознавців і
письменників. Вчені довго не могли вирішити, чим є літопис – історичним
джерелом чи художнім твором.

Козаків Самійло Величко змальовує хоробрими і свідомими захисниками
України. Богдана Хмельницького називає другим Мойсеєм, який звільнив
Україну від тяжкого польського ярма. Змальовуючи постаті інших
гетьманів, Самійло Величко не просто констатує факти чи переповідає
біографічні відомості, він наділяє їх власними характеристиками, що
робить його твір цікавим і колоритним. Не обійшов своєю увагою автор
постать легендарного Івана Сірка. Іван Сірко в літописі Самійла Величка
– це насамперед великий воїн, козак, а не дипломат чи політичний діяч.
На тлі постатей гетьманів колоритна постать кошового отамана чітко
вирізняється.

Апологізація Величком постаті Івана Сірка тісно пов’язана із
апологізацією Запорозької Січі. Самійло Величко у пошуках ідеального
суспільства, яке б могло стати зразковим, зупиняється на Запорозькій
Січі, вільній республіці. Саме тому С. Величко й підносить інституцію,
де класично репрезентувалася ідея козацького стану, де кожен член мав
змогу бути вільним у своїх діях, хоч і підлягав суворій дисципліні,
проте мав право голосу. Виразником своїх ідей, а саме – ідеї визволення,
рівності, демократичності, які були притаманні козацтву, висуває Івана
Сірка.

Літопис писався тоді, коли Cіч було зруйновано: передусім за те, що
підтримала Івана Мазепу, а по-друге, за те, що визнала гетьманом Пилипа
Орлика. На думку дослідниці літопису В.Соболь, саме через образ Івана
Сірка “спростовуються характеристики українського козацтва (наприклад,
Л. Кубалею, Я. Пасеком) як схильного лише до хмільного та безтурботного
способу життя” [11, 296]. Саме так думав про козаків турецький султан,
маючи на меті зруйнувати Запорозьку Січ і викорінити запорожців: “Тож,
сподіваючись побачити Січовий кіш розореним, прислав на те діло
кораблями від Константинополя в Крим минулої осені п’ятнадцять тисяч
найвиборніших яничар та й велів кримському ханові подбати в наступну
зиму з цими яничарами та кримською ордою, щоб до решти вибити
запорожців, а їхню Січ розорити дощенту… Погоджено тоді й
постановлено, щоб тієї зими в міжсвяття господнього Різдва, коли військо
має звичку гуляти й пити, обов’язково довершити той злий зачин Турецької
Порти” [2, 180]. Величко зберіг ім’я того козака, який першим побачив на
вулицях яничар і підняв їх до бою. Це був козак Шевчик, якому січовики
завдячували врятуванням від несподіваної смерті.

Розповідь про події тієї, як декілька разів підкреслює Величко,
“багатокровної” ночі, коли бусурманською кров’ю була забарвлена вся Січ,
виписана натуралістично, з притаманними Величкові повторами та описом
козацької ради, на якій обговорювалось питання, що ж саме робити з
яничарськими трупами. Було чотири пропозиції, а саме: попалити їх,
виволікши за Січ, викинути на потраву птахам і звірям, в землю
позагрібати або покидати у воду. Військо пристало на четверту
пропозицію: віддати трупи “дніпровим глибинам і бистринам”.

Виконуючи бажання січового товариства, Сірко написав лист до Дорошенка,
в якому звинуватив його у нападі турків. Обурений Дорошенко дуже
розсердився на запорожців, але згодом, охолонувши і поміркувавши,
надіслав дружнього листа, в якому просив зняти з себе ганебну підозру,
присягаючись в щирій приязні до січовиків і просив до себе таке ж
ставлення. Лист Дорошенка переконав козаків у його непричетності до
нападу і вони знову прихилилися на його бік.

Оповідання “Про Сіркову війну на Крим” займає неабияке місце в літописі
Самійла Величка. Особливо якщо взяти до уваги той факт, що ані в
Самовидця і Грабянки, ані в “Історії Русів” взагалі немає інформації про
напад Сірка на Крим. Ця воєнна акція була помстою за зрадницький напад
на Січ у 1675 році. Величко акцентує увагу на випадку вирубленого за
наказом кошового Івана Сірка ясиру. Отримавши перемогу над ханом, козаки
захопили трофеї, худобу і татарський ясир, який налічував тринадцять
тисяч. Серед них було сім тисяч християн і тумів, котрі народилися в
Криму й ніколи не бачили України. Побачивши їхнє небажання повертатися
на Україну, Сірко зробив їм пропозицію: “Хто хоче, ідіть з нами на Русь,
а хто не хоче, вертайтеся до Криму” [2, 191]. Три тисячі людей зажадали
повернутися назад, тому “що мають уже в Криму свої осідлиська й
господарства і через це краще там бажають жити, ніж у Русі, нічого свого
не маючи” [2, 191]. Сірко їх відпустив, але до останнього не вірив, що
вони не вернуться на Батьківщину. Він наказує своїм молодцям наздогнати
їх і вирубати, а потім сам перевірив, як виконано його наказ. Побачивши
трупи, Сірко звернувся до них з проханням простити його за злодіяння, бо
думав він в той час насамперед про своїх співвітчизників та країну.

Ця подія унікальна в психологічному, моральному й етичному аспектах, а
сам випадок подано у манері, притаманній короткій психологічній повісті.
Інтерес до психологічного виміру описаного історичного факту зростає. Це
чи не найбільший гріх, яким дорікають наші сучасники Сіркові. Проте не
варто забувати, що Сірко жив в іншу епоху: жорстоку, сувору, важку.
Зрозумівши, чим загрожують Україні “перевертні”, що простують до Криму,
віддав кошовий кривавий наказ. Про це свідчать слова отамана над трупами
померлих, які взяли з літопису до своїх творів багато з тих українських
письменників, які писали про Сірка: “Простіть нас, брати, а самі спіте
тут до страшного господнього суду, ніж би вам розмножуватись у Криму
поміж бусурманами на наші християнські молодецькі голови, а на свою
відвічну без хрещення погибель” [2, 191]. Досить лаконічний переказ
змісту про напад Сірка на Крим є лише в праці О.Рігельмана “Летописное
повествование о Малой России и ее народе и казаках вообще”, але в ньому,
як зазначають дослідники, припущено деяких помилок. На думку Я.Дзири,
Рігельман брав відомості про події з того самого джерела, що й Величко.
Про це свідчить також великий лист Івана Сірка до кримського хана, який
наявний і у Рігельмана, правда, зрусифікований і без уточнення дати
написання.

В.Соболь припускає, що для обох авторів спільним було джерело
інформації, найімовірніше, рукописна віршова хроніка другої половини
XVII ст. невідомого українського шляхтича – “Короткий опис Сіркових
діянь”. Твір був винайдений Ю.Мициком і перекладений В. Шевчуком за
рукописом XVII ст. бібліотеки Польської АН у Кракові. Важливо відзначити
той факт, що Величко бере не всі факти з хроніки. По-перше, у нього
немає опису нелюдського ставлення Івана Сірка до татарських жінок та
дітей, якими так захоплюється анонім. Йдеться про те, що Сірко,
захищаючись від татарських стріл, виставляє як щит матерів, жінок та
дітей татарських:

Матері, жони, діти татарські підуть у заслону,

І татарський невільник, як щит нам подасть оборону [6, 78].

Завдяки таланту Самійла Величка, а також його творчому підходу до
обробки матеріалів, дії, вчинки, слова Івана Сірка стають визначальними,
а вкрай суперечливий момент – центральним. У хроніці невідомого автора
показано підступність Сірка, який запевняє невільників, що надумали
повертатися до Криму:

Хай у Божий час вертає, сам такому дам я допомогу –

Не гадайте, що вас хочу перекинути через ногу… [6, 83],

а через годину падають під шаблями козаків, що наздогнали їх у степу. У
Самійла Величка підкреслюється різними засобами – інтонаційно, графічно,
пунктуаційно – кожен етап трагедії, в якій увагу акцентовано як на
зробленій ним пропозиції, так і на прощальному слові до мертвих.
Відмінності ці дуже суттєві, бо Величко показує душевні терзання Сірка:
“Сірко, відпустивши тих людей до Криму, ще не вірив до решти, щоб вони
остаточно пішли в Крим, а сподівався, що вернуться на Русь. Він вийшов
на могилу, що там була, і дивився на них, аж доки стало їх не видно” [2,
191], і наказ про страту віддав лише коли остаточно зрозумів, що вони
вже не повернуться. У автора хроніки Сірко показаний не воїном, а
якимось злодієм:

Той лишивсь, хто добровільно на Сіркові йшов пороги,

Учинив собі до мислі і до задуму свойого.

Сірко справді чи Білко той, сірий, бурий і шерстивий,

Але масті золотої, в Бога в цноті, а в людей у славі.

Сірко сірий, страшний завше тим вовкам–поганам,

Тож Сірка, щоб сірих бити, Бог дав християнам [6, 90].

Там, де у Величка знаходимо слова, сповнені болю, у автора хроніки
–зловтіха і переповнені злобою на адресу вбитих настанови.

Отже, Сірко дає наказ знищити не побратимів, а потенційних ворогів –
таку мотивацію вчинкові кошового отамана дає Величко, підсилюючи її
листом Сірка до кримського хана із пропозицією викупити полонених татар.
Лист є невід’ємною частиною оповідання “Про Сіркову війну на Крим”,
хоча, на думку дослідників, це звичайна Величкова містифікація. Про що
свідчить стиль листа, смислові акценти, які незримо пов’язані з іншими
частинами літопису, насамперед з передмовами.

М. Грицай вважає, що Величко виправдовує вчинки Сірка. Проте не можна
погодитися з думкою про безоглядну ідеалізацію ним кошового отамана.
Інтерпретація дій та вчинків отамана має ознаки психологічного твору,
всю силу яких можна зрозуміти, лише враховуючи специфіку світобачення
барокової людини. До того ж Величко не змальовує у літописі руйнацію,
якої зазнав Крим від Сіркових козаків, що повоювали татарські землі
“огнем и мечем”.

Зображення смерті та поховання запорожцями Івана Сірка багатослівне і
яскраве, на відміну від двох попередніх літописів. Цій жалісній, як
тричі акцентує автор, події присвячено в творі міні-новелу. “Поховано
його знаменито 2 серпня з превеликою гарматною і мушкетною стрільбою і з
великим жалем всього низового війська. Бо це був той їхній справний і
щасливий вождь, який із молодих літ аж до своєї старості, бавлячись
воєнними промислами, не тільки значно воював Крим і палив у ньому деякі
міста, але й також погромлював у диких полях, було то на різних місцях,
численні татарські чамбули і відбивав полонений християнський ясир”
[2, 265], – такими словами вшановує пам’ять славетного козацького
ватажка Самійло Величко. А козаки насипали на могилі Сірка курган і
поставили кам’яний хрест, де зазначили його ім’я та справи.

“Історія Русів” подавала картину історичного розвитку України від
найдавніших часів до другої половини XVIII ст., власне, до 1769 року.
Автор працював у традиціях так званих козацьких літописів, користуючись
ними ж, доповнюючи переказ власними спогадами, а подекуди – документами.
Як зазначає В. Шевчук, “основна засада твору – натуральне, моральне та
історичне право кожного народу на самостійний державно-політичний
розвиток, а боротьба українського народу за визволення – головний зміст
книги” [13, 18]. Слід зауважити, що “Історія Русів” не писалася як
історія. Вона є своєрідною історією національної державницької ідеї,
носій якої – козацтво, історія державної еліти, що боронила Україну від
турецько-татарської, польсько-литовської, а згодом московської агресії
та експансії. Головною метою автора було доведення самобутності
української історії. Він робив це усіма засобами: вдавався до
політичного трактату, полемічної публіцистики, історичної оповіді,
риторичних промов, обробляв фольклорні мотиви та сюжети. Все це вказує
на оригінальний стиль автора і надає твору літературного,
публіцистичного, а не наукового звучання.

С. Єфремов, оцінюючи загальне значення твору для української культури,
зазначив: “Історія Руссов” була немов пророкуванням про близьке
національне відродження України і оправданням її нового письменства, з
якого те відродження почалося” [5, 215]. Твором захоплювалися, його
наслідували; вплинув він також і на літературу, зокрема на
М. Костомарова, М. Гоголя, Т. Шевченка, П. Куліша, О. Пушкіна і Є.
Гребінку, С. Руданського та Й. Барвінського.

Основна тема “Історії Русів” – зображення історичного шляху козацтва,
його зародження, військової та політичної діяльності, досягнень та
невдач. Як ідеолог автономії автор “Історії Русів” із захопленням
розповідає про початки козацтва, його боротьбу із зовнішніми агресорами.
Особливого пафосу досягає розповідь про Богдана Хмельницького та
Хмельниччину. В негативних тонах описує Руїну і подає тих діячів, що її
спричинили.

Постаті Івана Сірка приділяє автор цілу оповідь. Не можна не помітити
того захоплення легендарним героєм, яке відчуває сам літописець. Він
характеризує його як відважного воїна, охоронця рідної землі, який не
спускав татарам образ і завжди відповідав їм за нашестя. Зазначає, що
татари вважали його за великого чарівника і називали руським шайтаном.
Так автор “Історії Русів” описує його військовий хист: “Він з
малочисельним військом своїм завше щасливо воював і був переможцем, не
зводячи, однак, ні з ким неправедної війни. Баталії в нього вважалися за
іграшку, і жодної з них він не програв” [7, 225]. Літописець обходить
багато моментів з біографії Сірка, описаних у Самійла Величка, як-от:
напад яничарів на Січ, відповідь кошового на підступну акцію султана
війною на Крим, вирублений ясир і смерть славетного отамана. Проте у
нього є розповідь про справедливість Сірка, який був такий не лише до
співвітчизників. Йдеться про татарку, яка прийшла до кошового з малими
дітьми і питала, чим годувати дітей, адже запорожці відібрали єдину
корову. Сірко не був зажерливим або корисливим, тому наказав повернути
худобу всьому аулові і велів усім татарам, якщо жінці не буде чим
годувати малих, потроху допомагати їй. Натомість просив дітей, коли
виростуть, не ходити війною на русаків.

Закінчується опис Сіркових діянь підсумковою характеристикою: “Сірко був
людиною дивовижною і рідких прикмет щодо хоробрості, заповзятливості та
всіх військових успіхів; і при достатньому числі війська легко міг
зробитися Тамерланом або Чингизханом, себто великим завойовником.” [7,
226]. Наводиться також відповідь Сірка гетьманові Самойловичу щодо
дозволу татарам випасати на запорозьких степах худобу. В ній Сірко
говорить про те, що в нужді людям треба допомагати, а якщо сам
знаходишся у великій скруті, то не гребуй від самого дідька прийняти
поміч. “Нужда і закон зміняє” [7, 226], відповідає він гетьману народним
прислів’ям. Все життя він керувався цим прислів’ям, намагаючись принести
Вітчизні користь і благополуччя.

Отже, досліджуючи козацькі літописи XVII – XVIII ст., робимо висновок,
що постать Івана Сірка привертала до себе увагу літописців і кожен з них
в різній мірі (від простої констатації дій кошового у Г.Грабянки до
складного психологічного аналізу характеру та вчинків отамана у Самійла
Величка) розкривали образ легендарного козака, інтерпретуючи його вчинки
не лише з позиції власного світобачення, а й в контексті внутрішньої та
зовнішньої політичної ситуації в країні.

Література

Апанович Е. Рукописная светская книга XVIII в. на Украине. – К.: Наук.
думка, 1983. – 222 с.

Величко С. Літопис: У 2 т. – К.: Дніпро, 1991. – Т.2. – 642 с.

Грушевский М. Об украинской историографии ХVІІ века.// Известия Академии
наук СССР. – VІІ серия. – Отделение общественных наук. – 1934.– №3. –
С.126.

Дзира Я. Джерельна основа праці О. Рігельмана з історії України //
Історіографічні дослідження в Українській РСР. – К, 1969. – 392 с.

Єфремов С. Історія українського письменства. – К.: Феміна, 1995. – 688
с.

Іван Сірко. – К.: Веселка, 1992. – 150 с.

Історія русів. – К.: Рад. письменник, 1991. – 318 с.

Левицкий О. Опыт исследования о летописи самовидца // Летопись самовидца
по новооткрытым спискам. – К.: Типография Милевского, 1878. – 76 с.

Літопис Гадяцького полковника Григорія Грабянки. – К.: Знання, 1992. –
192 с.

Похожие записи