Ґендерні моделі в історичному романі М.Вінграновського “Северин Наливайко” (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 3892
Скачать документ

Ґендерні моделі в історичному романі М.Вінграновського “Северин
Наливайко”

90-ті роки ХХ століття в художній літературі ознаменувалися появою
оригінального історичного роману М.Вінграновського “Северин Наливайко”,
події якого імпліцитно спрямовані на сучасність, а в паралелях минулого
і сьогодення простежуються універсальні константні ознаки української
душі, вдачі, темпераменту, загалом – українського буття. Перетоплюючи
факти в горнилі свого світовідчуття й утворюючи сильносуґестивні образи,
М.Вінграновський зміг довести історичну подію до максимального
самовиявлення. Для правдивішого та емоційнішого відтворення минулого
письменник особливу увагу приділив чоловічо- жіночим стосункам, що в
художній тканині роману, виокремлюючись у певні ґендерні моделі (схеми
чоловічо-жіночих стосунків), репрезентують ґендерну ситуацію, яка
склалася на Україні в кінці XVI століття.

Зауважимо, що, характеризуючи жіночі образи як репрезентанти ґендерних
моделей, будемо оперувати поняттям мовчання як домінантного
екзистенційного стану жінки в патріархальному суспільстві. Виходячи за
межі звичної дефініції, така неартикульованість у художньому просторі
роману стосовно кожного жіночого образу набуватиме додаткових конотацій.

Акцентуація уваги письменника на повстанській діяльності Северина
Наливайка зумовила розташування розробленої М.Вінграновським інтимної
сюжетної лінії десь на марґінесі оповіді. Однак така композиційна
особливість не завадила письменнику максимально репрезентувати тему
кохання, завдяки якій найповніше розкривається духовний потенціал
персонажів. Так, Наливайко, становлячи собою взірець маскулінності
(обрали гетьманом) під час походів і батальних сцен, не приховує від
товариства своїх ніжних і щирих почуттів до Галі, які захоплюють його
настільки сильно, що на деякий час роблять фізично слабким (“…з
намету, розкинувши важкі руки, з відкритим, задихаючись, ротом вискочив
Наливайко. Він перескочив конов’язь і, то чорніючи, то біліючи, то
сіріючи на бігу, перемайнув майдан. “Галю, я тут”, – крикнув їхній мало
не зомлілий гетьман й закляк перед дверцятами шарабана” [7, 118]). Але
хоч Северин Наливайко й відчуває гостру первинну екзистенційну потребу
бути разом з іншим “я” (з другою половиною), про що свідчать стани
антифактивності (сон – “Вони лежали пригорнені сном, і Наливайко обнімав
Галю двічі відразу: один раз тут ось, у хаті на ліжку, а другий – серед
поля в снігах уві сні ” [8, 88]; видіння – “Він вже доносив сніг до
чола, коли раптом побачив, що з його снігової долоні на нього глянула
Галя… Тоді він приклав снігову Галю до вуст і перестав дихати” [8,
58]), монологи, він усе ж таки особисте щастя підпорядкує реалізації
державотворчих ідей (весілля відкладається через похід у Молдавію). Їхні
зустрічі, під час яких самість закоханих досягає максимального самовияву
(“Наливайко прикутав її до себе… Обіймана двічі водночас, скупана в
любові Галя чула й не чула, як знадвору постукало… [8, 88]), наповнені
таїнством поглядів, дотиків, взаємного милування. Вони не потребують
постійного вербального спілкування, адже, становлячи собою дві
половинки, розуміють один одного без слів. Стосунки Северина Наливайка
та Галі, що репрезентують ідеальну духовно – тілесну цілісність
закоханих, а також епізод їхнього одруження, який, на нашу думку,
містить алюзії міфу про андрогінів, дозволяють провести наступні
міфологічні паралелі:

а) Галя та Наливайко – андрогіни;

б) шабля, на яку натрапила рука Галі під час одруження, – це те, що
заважає їхньому особистому щастю, сприяє постійній архетипічній
розщепленості, яку дуже гостро відчуває Галя, адже вона, часто
знаходячись у стані очікування (Пенелопа) та рухаючись по колу (зустріч
– розлука), переживає полярні екзистенційні стани (радість –
страждання). Ця зовні слабка, беззахисна, але духовно сильна дівчина
здатна на “ритуал присвяти себе Іншому” [2, 32], без якого, на думку
І.П. Макохи, немислиме справжнє кохання. Ось чому після звістки про
загибель Северина Наливайка вона, не уявляючи свого подальшого життя без
коханого, вирішила стати черницею. Змальовуючи образ ніжної, чуттєвої,
усе розуміючої, терплячої Галі, М.Вінграновський, знавець дівочої
психології, особливу увагу приділяє розкриттю її внутрішнього світу, що,
гармонійно поєднуючись із зовнішньою красою, переважно репрезентується в
жестах, міміці, поглядах, адресованих коханому, для якого вона стала
дружиною-товаришкою.

Отже, маємо першу ґендерну модель (Наливайко та Галя – андрогіни), що,
до речі, стосується й іншої пари – Тимоша та Оксани, яких не змогло
розлучити навіть самогубство останньої. З’явившись із води у вигляді
синього вихорця, душа Оксани-потопельниці, як янгол-охоронець, оберігала
й попереджала про небезпеку Тимоша (…“і ось уже рік від нього не
відставав. Щезав, минав, коли Тиміш рубався в боях. А потім біля лиця
Тимоша обвихрував-обвивав [7, 87]), що ризикуючи своїм життям, помстився
панові за безчестя нареченої.

До речі, стосунки між Настею та Северином Наливайком у романі
В.Кулаковського “Северин Наливайко” теж відповідають згаданій вище
моделі. Однак у цьому творі наречена для ватажка не лише товаришка, що
підтримує його у всіх починаннях, а й духовна наставниця, яка заради
державотворчої місії коханого свідомо позбавляє себе особистого щастя та
можливості створити сімейний затишок. Після її таємничого зникнення
Северин Наливайко, боляче переживаючи стан розполовиненості й гостро
відчуваючи самотність, означену Бердяєвим як “туга за транцендентним”
[3, 50], що досягалося завдяки стану андрогінності, не припиняє її
пошуків і, щоб заповнити екзистенційну порожнечу, ще з більшою
самозреченістю віддається реалізації державотворчих ідей.

Відсутність анрогінізму в стосунках Наливайків із жінками у творах
С.Черкасенка (драма “Северин Наливайко”) та М.Куліша (драма “Северин
Наливайко”), установлення фалократії, що в художній тканині
репрезентується згубною для жінок активною маскулінною сексуальністю,
утвердженням владчого права на них (суперництво Наливайка та Лободи
через Оборську), брутальністю (поводження С. Наливайка та козаків з
невільницями (С. Черкасенка “Северин Наливайко”) та жорстокістю
чоловіків (Наливайко хоче вбити Касильду (П. Куліш “Северин Наливайко”),
“демонструють світ, розчахнутий навпіл, світ фіксованої асиметрії без
жодної надії на примирення чоловічої та жіночої сторін, неможливість їх
об’єднання для дальшого продовження роду й розвитку” [10, 68]. Саме
нарцистичне ставлення до жінок як об’єкту підкорення та реалізації
фалічної сили (тобто маскулінного самоствердження) протиставляє образи
Наливайка та козаків, зображених у творах П.Куліша, С.Черкасенка і
М.Вінграновського, В.Кулаковського. Якщо останні не експлікують
негативних рис характеру представниць жіночого світу, то П.Куліш та
С.Черкасенко, продовжуючи міфологічні традиції (Пандора, Єва),
зображують жінку як осередок зла, що становить небезпеку в першу чергу
для чоловіків-чужинців (у драмі “Северин Наливайко” П.Куліш, ще з
дитинства залюблений у грецьку міфологію, ототожнює Касильду Оборську з
Оленою), які, оволодівши ними й несвідомо ставши маріонетками в їхній
політичній грі, самі зводяться на жіноче становище. Так, Лобода П.Куліша
та С.Черкасенка через підступність дружини, яка майстерно “зіграла” на
його амбіційності, зраджує Северина Наливайка.

На відміну від зображених П.Кулішем та С.Черкасенком образів ватажка,
які, дотримуючись виробленої в маскулінному середовищі хабітусної
позиції, культивують нарцистичне ставлення до представниць жіночого
світу, Наливайки з романів В.Кулаковського та М.Вінграновського,
навпаки, не маргіналізують свою Аніму, яка репрезентується
сентиментальністю, сором’язливістю (купання Северина Наливайка в річці),
вразливістю, чуттєвістю у ставленні не лише до своїх коханих, а й до
інших жінок. Ці письменники, не заперечуючи у своїх творах можливість
андрогінізму в чоловічо-жіночих стосунках, намагаються продемонструвати
можливість створення гуманного світу, позбавленого ґендерної асиметрії,
а також “глибинних екзистенційних конфліктів чоловічого та жіночого в
буденності та граничному бутті, їх продуктивне розв’язання в
метаграничному бутті через набуття стану андрогінної цілісності” [24,
49].

gdKm!

gdKm! захищеною, просто щасливою в сімейному затишку поряд із коханим
чоловіком. Своїм діалогом-доріканням із Омеляном вона, висловлюючи
негативне ставлення щодо рішення козаків не пускати їх на Запорізьку Січ
хоча б на одну ніч, перериває не лише власне мовчання-терпіння,
пов’язане з примиренням доль Пенелопи та Берегині-рабині, а й усіх тих
українських жінок, які пішли за нею. Кинувши виклик запорожцям, а в
першу чергу своєму чоловікові, ця самодостатня й сильна духом жінка
водночас внутрішньо переживає цілий спектр екзистенціальних станів:
тривога, образа, самотність?страждання (епізод у печері – “Пустимо так,
як ви нас пустили до себе, на Запорізьку Січ! А там побачимо, кому буде
гірше – чи нам без вас, чи вам без жінок? Подивимось, хто до кого
прибіжить першим? Так вона подумки говорила і посміхалась, аж коли не
відчула на своїх щоках Омелянові губи…. Кров у ній заспівала…. аби
він бачив! Омелянові було не до жінки. Як це Докія знала! Знала, і через
те кров у її осінньому тілі застукотіла жаркіше…” [8, 45]) – через
постійне випробування “залишеністю” та усвідомлення неможливості
організовувати простір і час свого існування за власним бажанням. Отже,
можемо виділити наступну модель:

українські чоловіки ? Берегині-рабині

(Одісеї, постійно відсутні) ? (Пенелопи, які знаходяться в стані
постійного очікування).

У своєму романі для правдивої психологічної реконструкції минулого
М.Вінграновський, зруйнувавши міф про жіночу пасивність і слабкість,
акцентував увагу на нетрадиційному розподілі ґендерних ролей. Його
жінкам – персонажам, які виконували функції матерів, дружин,
домогосподарок (Берегині), довелося ще оволодіти так званою маскулінною
мовою, мовою зброї, що цілком відповідає історичній правді [16]. Не
сподіваючись на допомогу чоловіків, жінки в монастирі організували свою
“Запорізьку Січ” із притаманною їй військовим порядком (монашки-амозонки
з рушницями), установленим старою ігуменею-“гетьманом”, яка, непокоячись
за майбутнє України, засудила нерозв’язаність конфліктної ситуації між
військом Наливайка та запорожцями. До речі, у романі цим репрезентантам
двох маскулінних осередків притаманна опозиційна хабітусна позиція
(матриця дії) у ставленні до жінок. Так, Наливайко, на відміну від
запорожців, забезпечив голодним, змученим жінкам і дітям, визволеним з
татарського полону, постійний і надійний захист у своєму таборі,
незважаючи на те, що вони уповільнювали пересування його війська
(“…через Рось під крило Наливайка бігли його, Ружинського, села”) [8,
91].

Трагізм становища українських жінок, так званої “підвладної групи
підвладного народу” [4] (“Не лишимося! Пропадемо! Поляки виловлять нас,
а дітей заберуть в єзуїти! – взялися криком в один голос жінки. – Без
вас нам куди й до кого?”), підсилювався ще й тим, що для
чоловіків-чужинців вони були найпершим об’єктом підкорення, бо саме
ґвалтуванням (Оксана), уярмленням (перетворення на рабинь, товар),
убивствами (Кирик Ружинський) жінок поневоленої країни вони стверджували
своє владче право на репрезентовану ними (жінками) територію.

Отже, наступна ґендерна модель:

чоловіки-чужинці ? укр. жінки

? ?

хижаки здобич (жертва), товар,

об’єкт сексуального задоволення.

Вона становить собою остаточний етап маргіналізації жінки в
патріархальному суспільстві, закріплення за нею статусу “Іншої” (товару,
полонянки, рабині), який репрезентується підкоренням і вимушеним
мовчанням, що, у праці В.Медвідя “Філософія страху, або проклятий
народ” визначаючись як ситуація смерті, перехід у небуття,
супроводжується втратою своєї самості, безпосередньо пов’язаною з
втратою волі, невизначеністю долі, позбавленістю вибору (“Очі вони
(жінки, молодиці, дівчата, монашки – пояснення наше) вже виплакали і,
щоб не вмерти, почали співати. Для татар, що не спускали тривожного ока
зі степу, було би краще, якби жінки квилили й голосили, бо від їхніх, що
млоїли серце, пісень заплакали татари,… ревли разом з бугаями та
жалкували, що доведеться жінок продавати: кого в Персію, кого в
Туреччину, Вірменію, у Багдад чи в Єгипет, і взяти за них добру
копійку. Може, хто й лишить собі яку при отарі, а хто, молодший, й
ожениться та буде мати собі з українкою домашню орду, кріпкеньких діток
– башибузуків” [8,18].

Завдяки введенню в художню тканину роману інонаціонального світу,
репрезентованого арабською принцесою, негритянками, турками, поляками,
китайцями, М.Вінграновський не лише розширює простір для вирування
стихії поетичної химери (коронування Наливайка на імператора Китаю,
негритянки на Водохрещі), а й увиразнює особливості ґендерних стосунків,
притаманних східноєвропейській моделі сім’ї, яка, ґрунтуючись на сильній
родовій матері та слабкій або повністю відсутній фігурі батька, була
опозиційною західноєвропейській моделі сім’ї з централізованим сильним
батьком та марґіналізованою слабкою матір’ю. Якщо українські жінки
виходили заміж з любові мали право голосу в родині та ділили
батьківську владу над дітьми,[16] то Хабіджа вже народилася зі станом
мовчазної “Іншої”, з яким вона змирилася (“Хабуджу вже стільки разів
продавали і перепродували, стільки разів вона переходила з рук у руки,
стільки всіляких вельможних пик слинили її тіло, що їй вже давно не
хотілося не те що жити, а й дихати” [7, 54]). Її мовчання (від неї можна
почути лише “цінь”) та підкорення маскулінному світові перетворило її на
добровільний об’єкт сексуальної насолоди, ляльку, річ, яка становить
собою деталь наступної ґендерної моделі (господар ? лялька, річ). І
лише на Україні завдяки Петрові Жбуру, який викрав її в пана
Ясельського, а також гуманному ставленню до неї ігумені та інших
українських людей відбулося народження самості арабської принцеси, яке
символічно ознаменувалося прийняттям християнства.

Саме на Україні порушують своє екзистенційне мовчання й негритянки (так
звані “двічі Інші” – жінки іншої раси), напівоголені лялі-танцівщиці,
які розважали своїх господарів, зокрема останнього з них – пана
Ясельського, звабливими танцями, збуджуючи чоловічу хіть. Саме серед
козаків, які, до речі, спочатку не могли без сорому (ознака фемінності)
дивитися на відверту оголеність жіночого тіла і лише через деякий час
звикли до подібної екзотики, завдяки їхньому дбайливому (вибирали з
негритянок шпичаки, що повпивалися в тіло, супроводжували в монастир) та
шанобливому ставленню (ніхто з козаків не ображав їхню жіночу гідність)
до незвичайних представниць протилежної статі негритянки вперше за
довгий час відчули себе “своїми”, що виявилося в поступово прогресуючій
асиміляції (спочатку перше слово з їхніх вуст звучить саме українською
мовою, потім святкують Водохрещі).

Отже, приділяючи особливу увагу жіночій екзистенції, безпосередньо
пов’язаною з маскулінним світом, М.Вінграновський продемонстрував
декілька ґендерних моделей, поданих крізь призму мовчання, яке в романі
набуває різних конотацій. Через несумісність комплексу цінностей
українських чоловіків (козацька свобода) та жінок (сім’я, осідлість,
тобто система обмежень), у результаті якої останні, перебуваючи в
статусі “Іншої” (Берегині-рабині, Пенелопи), переживають цілий спектр
екзистенціальних станів, що репрезентуються діалогами-наріканнями,
переживаннями, слізьми. Але якщо в патріархально-матріархальній
структурі українського світу, для якого притаманний м’який патріархат,
українські жінки лише усвідомлюють себе “Іншою”, то, потрапляючи до рук
чоловіків інонаціонального світу й втрачаючи свою самість, закріплюються
в статусі “Іншої” (рабині, речі, об’єкту сексуального задоволення).

ЛІТЕРАТУРА

Андрусів С. Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років

ХХ ст.: Монографія. – Львів: Львівський національний університет імені
І.Франка, 2000, Тернопіль: Джура, 2000. – 340 с.

“Ars vetus – Ars-nova”: М.М.Бахтин. – К.: Гнозис, 1999. – 216 с.

Бердяев Н. Самосознание. – М.: Прогресс, Универс, 1991. – 285 с.

Богачевська-Хом’як М. Білим по білому. – К.: Либідь, 1995. – 205 с.

Больнов О.Ф. Зустріч / Ситниченко Л.А. Першоджерела комунікативної
філософії. – К.: Либідь, 1996. – 176 с.

Вінграновський М. Северин Наливайко // Вітчизна. – 1992. – №12. –
С.23-68.

Вінграновський М. Северин Наливайко // Вітчизна. – 1993. – №1. –
С.89-121.

Вінграновський М. Северин Наливайко // Вітчизна. – 1993. – №2. –
С.17-103.

Габриэлян Н.М. Пол. Культура. Религия. // ОНС: Общественные науки и
современность. – 1996. – №6. – С.126-133.

Грабович Г. Шевченко як міфотворець. Семантика символів у творчості
поета / Пер. з анг. С. Павличко. – К.: Рад. письменник, 1991. – 212 с.

Ґендер і культура: Зб. ст./ Упоряд. В.Агєєва, С.Оксамитна. – К.: Факт,
2001. – 224 с.

Доклады Первой Международной конференции «Гендер: язык, культура,
коммуникация» 25 – 26 ноября 1999 года. – М.: Московский государственный
лингвистический университет. – 368 с.

Забужко О. Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу. – К.:
Факт, 2001. – 180 с.

Зборовська Н. Український культурний канон: феміністична інтерпретація
// Кур’єр Кривбасу. – 2000. – №7. – С.117-124.

Кузьменко-Гребінська. Українська жінка – через століття // Січ. – 1997.

№2. – С.59.

Кривоший О. Жінка в суспільному житті України за часів козаччини:
Історичні розвідки. – Запоріжжя: Поліграф, 1998. – 68 с.

Кулаковський В. Северин Наливайко. – Київ.: Молодь, 1978. – 287 с.

Куліш П. Твори: В 2 т. – Т. 1. – К.: Наукова думка, 1994. – 768 с.

Менжулина Л., Хамитов Н. Антропологические парадигмы и мифологемы
европейской философии (Средневековье, Новое Время, Немецкая классика,
новоклассическая парадигма). – К.: Випол, 1998. – 98 с.

Похожие документы
Обсуждение
    Заказать реферат
    UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2018