Реферат на тему:
Фразеологізм як етнокультурний маркер у англомовній картині світу
Мова як суспільне явище, що розвивається нерозривно від того чи іншого
суспільства, здатна виконувати крім своєї основної комунікативної
функції, тобто бути засобом спілкування, ще й кумулятивну (термін В.Г.
Костомарова та Є.М.Верещагіна), сутність якої полягає в тому, що вона
здатна виступати сховищем накопиченого колективного досвіду. Завдяки
саме цій другій функції в мові, в її одиницях знаходять своє
відображення матеріальні умови життєдіяльності етнічного колективу, його
морально-етичні та естетичні принципи, звичаї та традиції, вірування
тощо. Все це часто йменується таким терміном як „етнокультура” або
“національна культура”, і які, як відомо, в кожного народу мають свої
специфічні особливості. Це і приводить завдяки кумулятивній функції до
наявності в різних мовах значної кількості національно-культурно
маркованих мовних одиниць, тобто одиниць, семантика яких пов’язана з
інформацією культурологічного характеру.
Проте ця інформація по-різному і неоднаково відображається в різних
одиницях мови. Найбільш яскраво ця інформація фіксується у
фразеологізмах. Як справедливо зазначає Б.М.Ажнюк, “одиниці
фразеологічної системи в більшій мірі, ніж одиниці будь-якого іншого
структурного рівня мови, наділені національним колоритом. Вони є носіями
не тільки предметно-логічного значення, в їх формі відображені,
“сфотографовані” характерні риси етнокультурного обличчя даного народу”
(1989: 3). Завдяки кумулятивній функції національно-культурна специфіка
проявляється в області фразеології дуже чітко, в ній знаходять
відображення своєрідність побуту та життя того чи іншого народу, вона
конденсує в собі весь складний комплекс культури і психології даного
народу, неповторний спосіб його образного мислення (Мальцева, 1984: 29).
Це означає, що фразеологізми формують у мовній картині світу, зокрема
англомовній, склад так званих етно-культурних маркерів.
Звичайно, аналіз таких національно-маркованих фразеологічних одиниць
(ФО) тісно пов’язаний з питанням співвідношення та взаємозв’язку між
мовою та культурою того чи іншого народу. Ці співвідносини та
взаємозв’язок між зазначеними поняттями є багатосторонніми та
різноплановими.
Так, з одного боку, мова може розглядатися як складова частина, як
компонент або як специфічна форма існування культури. А оскільки кожна
мова культури має свої особливості, вона, як правило, адекватно
неперекладна ні на одну іншу мову.
Однак мова, в той же час, є автономна стосовно культури в цілому, і вона
може розглядатися як незалежна, автономна семіотична система, тобто
окремо від культури. І оскільки кожен носій мови одночасно є і носієм
культури, то мовні знаки здобувають здатність виконувати функцію знаків
культури або своєрідних етнокультурних маркерів, і тим самим служать
засобом представлення основних понять культури у мовній картині світу.
Саме тому мова здатна виражати в своїх одиницях специфічні риси
національної культури того чи іншого етносу, його національно-культурну
ментальність.
На думку Супруна, “мова не стільки перетворює дійсність, скільки
відображає її в своїх формах” (1983: 118). Це значить, що в першу чергу
мова може відображати суспільні та культурні реалії, явища та події,
тобто зазнавати впливу з боку об’єктивної дійсності, що в кінцевому
рахунку приводить до національно-культурного розмаїття мов та її
одиниць. Ми приєднуємося до думки, що “картина світу в цілому формується
пізнанням, а не мовою, і словесний образ предмету виступає як форма
логічного відображення буття, як додатковий національний фон, над яким
височить загальнолюдський логічний образ” (Томахин, 1980: 80), а тому
всі національно-специфічні моделі світу мають і загальні, універсальні
риси (Урисон 1988: 5).
Найбільш логічним і адекватним з цього приводу є, на наш погляд,
твердження Ю.Д. Апресяна, який зазначає, що „погляд на світ є частково
універсальним, частково національно специфічним, тому носії різних мов
можуть бачити світ дещо по-різному, крізь призму своїх мов” (Апресян,
1995: 39). Саме це твердження знайшло широке визнання серед сучасних
дослідників.
Саме цей національно-культурний фон і призводить до того, що кожна мова
до певної міри утворює свою семантичну систему, свою “мовну картину
світу”, інакше кажучи “мова задає носіям певну картину світу, при чому
кожна мова свою” (Вежбицька 1996: 7).
Інакше кажучи, мовна картина світу є суб’єктивним образом об’єктивної
реальності, оскільки кожна людина по-своєму і неповторно відтворює світ.
Саме цим пояснюється той факт, що кожна національна мова – це
універсальна філософська система, в якій по-своєму своєрідно „живе”
світ, людство в цілому. Національна мова – це сукупність істин, знань,
мистецтва, обумовлена своєрідною психологією народу.
Таким чином, поняття “мовної картини світу” зв’язано з поняттями народ,
етнос, нація і розумінням національного характеру особистості. Кожна
мова відображає певний спосіб сприйняття й організації, тобто
концептуалізації світу. Значення, що виражаються в ньому, складаються в
деяку єдину систему поглядів, свого роду колективну філософію, що
нав’язується в якості обов’язкової всім носіям мови. З цієї точки зору
„мовна картина світу – це комплекс мовних засобів, у яких відбиті
особливості етнічного сприйняття світу”, “це сукупність уявлень народу
про дійсність, зафіксованих в одиницях мови на певному етапі розвитку
народу” (Попова 2002: 5).
Кожна національна мова у свій неповторний спосіб інтерпретує різні
явища, традиції, звичаї, обряди, спосіб життя, кодує досвід
колективно-історичної групи. Вирішальний вплив на розвиток та специфіку
національної мови має культура певної етнічної спільноти. Кожна з таких
культур відносно автономна, хоча зазнає впливу і сама впливає на
сусідні. Етнокультура виступає найважливішим показником національної
свідомості, створює специфічне „етнічне поле”, яке формує національну
ментальність. Виходячи із цього, „мовна картина світу” – це “спосіб
відбиття реальності у свідомості людини, що полягає у сприйнятті цієї
реальності крізь призму мовних та культурно-національних особливостей,
притаманних певному мовному колективу; інтерпретація навколишнього світу
за національними концептуально-структурними канонами” (Штерн, 1998:
158). Саме це зумовлює наявність у мовній картині світу практично кожної
мови значну кількість одиниць, в тому числі і фразеологічних, які
виступають у ній своєрідними етнокультурними маркерами і які є у зв’язку
з цим часто об’єктом дослідження лінгвокультурології.
Постановка проблеми дослідження фразеології у лінгвокультурологічному
аспекті стала можливою в зв’язку із становленням в працях
В.Г.Костомарова та Є.М.Верещагіна (1976, 1980, 1983) теорії
лінгвокультурології, об’єктом дослідження якої є так звані “фонові
знання”, якими володіють тільки члени певної етнічної чи мовної
спільноти, які тісно зв’язані з національною культурою і закодовані в
семантиці мовних одиниць (Томахін, 1980: 85). Наріжним каменем теорії
лінгвокультурології є також поняття про “культурний компонент значення”,
який представлений як в зазначених вчених, так і багатьох інших:
Д.Г.Мальцевої, Г.Д.Томахіна, А.Д.Райхштейна та інших. Як правило, під
„культурним компонентом значення” розуміють додаткові конотативні
„нашарування” на основне значення фразеологізму: емоційні, експресивні
та оцінні, які часто пов’язані з національно-культурною специфікою тієї
дійсності, яку вони відображають, а саме з історією, фольклором,
побутом, звичаями та традиціями тощо. Тому, відображаючи у своїй
семантиці зазначені фрагменти картини світу культурологічного характеру,
фразеологізми є, з одного боку, потужним етно-культурним маркером у тій
чи іншій мовній картині світу, а з іншого – одним із найбільших джерел
культурологічних фонових знань, які знайшли своє відображення в їх
семантиці.
Це стосується як власне ідіом, так і прислів’їв та приказок. Останні теж
нерозривно пов’язані з розвитком культури та побуту народу, вони –
дзеркало національної історії, яке відобразило в собі багатий та
складний світ людських почуттів, етичні погляди, смаки, уподобання,
соціальну оцінку дійсності тощо. Семантична структура як власне ідіом,
так і багатьох прислів’їв та приказок містить вище згаданий
“національно-культурний компонент значення”, який виражається
національно-культурними маркерами: безеквівалентною, конотативною та
фоновою лексикою. Крім цього, багато цих є національно-маркованими на
рівні всього змісту цих одиниць.
Бібліографія
1. Ажнюк Б.М. Англійська фразеологія у культурно-етнічному
висвітленні.— К.: Наук. думка, 1989. – 136с.
2. Апресян Ю. Д. Образ человека по данным языка: Попытка системного
описания // Вопросы языкознания. – 1995. – № 1. – С. 37-67.
3. Вежбицкая А. Язык. Культура. Познание. – М.: Русские словари, 1997.
– 416с.
4. Верещагин Е.М., Костомаров В.Г. Национально-культурная семантика
русских фразеологизмов //Словари и Лингвострановедение. – М.: 1983. – С.
89-98.
5. Мальцева Д.Г. Фразеологические единицы современного неметкого языка
в лингвострановедческом аспекте //ИЯШ, 1984. – №3. – С. 29-35.
6. Попова З. Д., Стернин И. А. Язык и национальная картина мира. –
Воронеж: Истоки, 2002. С.- 5-16.
7. Супрун А.Е. Общее языкознание. —Мн.: Высш. школа, 1983. —456с.
8. Томахин Г.Д. Фоновые знання как основной предмет
лингвострановедения //ИЯШ, 1980 б. – №4. -С. 84-88.
9. Урысон Е. В. Языковая картина мира. // ВЯ. 1998. – №5 – С. 5.
10. Штерн І.Б. Вибрані топіки та лексикон сучасної
лінгвістики. Енциклопедичний словник. – К.: Артек, 1998. – С.156.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
