.

Фразеологічні і пареміологічні парадокси у прозі І.Нечуя-Левицького та Г.Квітки-Основ’яненка (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 5620
Скачать документ

Фразеологічні і пареміологічні парадокси у прозі І.Нечуя-Левицького та
Г.Квітки-Основ’яненка

Парадоксальність як особливість людського мислення, знаходячи втілення в
оксиморонах, парадоксальних висловлюваннях, творах із парадоксальним
змістом, проявляється майже в усіх літературно-поетичних епохах.
Парадоксальні висловлювання зустрічаємо як у творах за часів античності,
так і в імпресіоністському, постмодерному художньому дискурсах. Отже, ці
вислови можна вважати загальновживаним мовним засобом. Проте численні
спроби аналізу парадоксальних висловлювань мовознавцями (Г. Семен,
Е. Різель, В. Одинцов, О. Щербина, М. Маковський, О. Лосєв, В. Ужченко,
В. Мокієнко, О. Шмельов, О. Cеліванова та ін.) не дають всебічно
обґрунтованої картини цього питання.

Набуває актуальності проблема визначення мовних засобів реалізації
парадоксу не тільки на рівні мови [10], а й із проекцією на художнє
мовлення. З позицій цих орієнтирів можна розглядати явище парадоксу в
мовній палітрі прози І. Нечуя-Левицького та Г. Квітки-Основ’яненка.
Розмаїття граней художньої творчості цих авторів є об’єктами досліджень
лінгвістів, однак контрастивний аналіз мовних засобів вираження
парадоксу в прозаїчних творах цих письменників не був об’єктом окремої
статті.

Метою роботи є аналіз функціональних різновидів парадоксальних паремій і
фразеологічних одиниць (ФО) у прозі І. Нечуя-Левицького та
Г. Квітки-Основ’яненка. Досягнення мети передбачає виконання таких
завдань: розкрити зміст поняття парадокс, скласифікувати парадоксальні
паремії та фразеологізми на основі їх функціональних особливостей,
виокремити і проаналізувати найтиповіші функціональні групи
парадоксальних паремій та ФО у площині мистецького світу
І. Нечуя-Левицького («Кайдашева сім’я», «Дві московки», «Баба Параска та
баба Палажка», «На Кожум’яках») та Г. Квітки-Основ’яненка («Солдацький
патрет», «Сватання на Гончарівці», «Пархімове снідання»).

Зауважимо, що в давньогрецькій філософії стоїків термін парадокс
позначав химерну, оригінальну думку, яка суперечить здоровому глузду.
Вчені-стоїки використовували його з метою позначення оригінальності
поглядів. Популярності терміна сприяв трактат Цицерона «Парадокси».
Подібно до стоїків римський оратор і філософ звернувся до парадоксів
тому, що вони вражали слухачів своєю новизною [17]. Парадокс у той час
відповідав прагненню до ясності, майже математичній точності та
стислості під час трактування загальних положень філософії, етики,
моралі. У значенні незвичайного, оригінального судження, яке вражає
своєю новизною і суперечить загальновизнаному, слово перейшло в новітні
мови.

Спостереження давніх філософів над мовою сприяли висновкам щодо
існування тропів та схем, фігур. Аристотель нараховував понад 40 таких
схем, які ґрунтовно вивчалися Цицероном та Квінталіаном. У давніх
дослідників зустрічаємо значну кількість суттєвих зауважень щодо мови.
Цицерон, наприклад, порівнював мудрі думки із покладами солі, з яких
добувають її для того, щоб розсипати там, де це необхідно [18, 7].

Розглядаючи фігури в поетиці та риториці, А. Горнфельд зауважує, що
давні ритори виокремлюють парадокс як фігуру мовлення. Німецькі системи
відносили парадокс разом із іронією, антитезою до фігур, що зупиняють
увагу на окремій думці, трактуючи його як сполучення непоєднуваних
понять із глибинним зв’язком [1, 339].

На думку зарубіжних дослідників, парадокси дають змогу людині потрапити
в інший «реальний» світ ідей [19, 28].

Парадокси використовують як доведення неспроможності людського розуму
осягнути істину, розглядають як інтелектуальні тупіки, із яких неможливо
знайти вихід. Протиріччя в мисленнєвій діяльності «допускаються як певна
межа, кордон, за який мислення не в змозі перейти та який свідчить про
його слабкість та безсилля» [7, 228]. Однак ми підтримуємо думку, що
парадокс відображає реально існуючі протиріччя або письменник зумисно
поєднує суперечливі поняття з метою досягнення певного ефекту. Парадокс
категорично не є свідченням слабкості нашого мислення, а навпаки, від
підкреслює його силу [11, 82].

Використання парадоксу є релевантною рисою ідіостилю багатьох
письменників. Істина вверх дном, гімнастика розуму на міцно натягнутій
мотузці понять, загальноприйнятих суджень та штампів, становить собою
засіб вираження своїх поглядів тощо [2, 339].

Парадокс як певна словесна композиція і фігура мови використовується в
різноманітних функціональних стилях. Тому науковці наголошують на
необхідності вивчення парадоксу з метою виявлення його стилістичних
функцій [11, 80].

Зокрема, Г. Семен розглядає взаємозв’зок понять «літературний парадокс»
та «парадокс як фігура мови», наголошуючи на їхній нетотожності [11].
Подекуди парадокс досліджують поряд із крилатими висловами збирачі
мовних засобів комічного [16, 146]. Науковці черкаської лінгвістичної
школи вважають, що парадоксальність певних висловлювань як мовних
продуктів передусім випливає із семіотичної природи мови як системи
довільних символів. «Мовні парадокси ґрунтуються на функціональних
особливостях природної мови та не пов’язні з науковою картиною світу, а
лише з досвідом мовців. Поєднання мови з її концептуальними
(когнітивними, психічними та ін.) засадами створює мовний парадокс»
[10, 186]. Автори Енциклопедії української мови під парадоксом розуміють
фігуру мови, твердження, що містить у собі, на перший погляд, внутрішню
суперечність, логічну несполучність, тобто одна частина речення ніби
заперечує іншу, і взагалі судження, що навмисно різко розходиться із
загальноприйнятими уявленнями [14, 423].

Таким чином, ми дотримуємося думки, що парадокс – словесна композиція,
якій притаманні такі риси: наявність алогізму чи суперечності; одночасна
реалізація відношень контрасту і тотожності; узагальненість;
несподіваність у визначенні відомого і звичайного. Прийом парадоксу – це
алогічний зв’язок двох частин одного чи кількох висловлювань, за
допомогою якого об’єднуються суперечливі поняття, спростовуються
загальноприйняті погляди та уявлення.

Спостереження над явищем парадоксу дає змогу констатувати, що однією з
найпоширеніших сфер парадоксу є пареміологічна та фразеологічна
підсистеми

мови [13; 4; 10]. Оскільки найвищий рівень символічності, інформативна
імплікованість, експресивність багатьох паремій і фразеологізмів,
поєднуючись із їхньою етимологічно затемненою мотивованістю або
немотивованістю взагалі, є оптимальними чинниками створення
пареміологічних і фразеологічних парадоксів.

Мовознавці кваліфікують парадоксальність сполук фразеосистеми як
каламбур [12, 124]. В. Розенталь і М. Теленкова трактують каламбур як
фігуру мовлення, яка визначається «в гумористичному використанні
багатозначності слова чи звукової подібності різних слів» [8, 85].

В. Санников дає таке визначення каламбуру: «Каламбур – жарт, заснований
на смисловому об’єднанні в одному контексті або 1) різних значень одного
слова, або 2) різних слів (словосполучень) тотожних за звучанням
(синонімів), або 3) різних слів (словосполучень) подібних за звучанням
(паронімів), або 4) псевдосинонімів, або 5) псевдоантонімів» [11, 59].

Автори Енциклопедії української мови дають доречніше, на нашу думку,
визначення каламбуру: «Каламбур (франц. calembour – гра слів, – різновид
гри слів, що полягає в обіграванні близькозвучних або однозвучних мовних
одиниць із різним значенням» [14, 226].

Умовою, що забезпечує каламбуру успіх, є непередбаченість того чи іншого
елемента в ланцюжку мовлення, тобто адекватний ефект раптовості:
одночасно читач усвідомлює два значення, одне із яких чекав.

Установлення семіотичної природи парадоксу випливає насамперед із
когнітивної та психічної здатності людини створювати знакові засоби,
смислові зв’язки між складниками яких не відповідають наявній картині
світу і демонструють суперечливість буквального і фігурального способів
позначення. Така здатність людської свідомості ґрунтується не тільки на
екстраординарності, нестандартності мислення, а й на гомоморфізмі
співвідношення ментального лексикону, фіксованого в мові, і
концептуальної системи – натомість каламбур, на думку дослідників, не є
«природним явищем» [10, 187], а лише інтенційно зумовленою словесною
грою.

Найвідоміші на сьогодні українські фразеологи зауважують щодо виникнення
пареміологічних і фразеологічних парадоксів на тлі синтагматики,
епідигматики, парадигматики, аксіоматики та прагматики мови, тому
виокремлюють на основі паремій і ФО сучасної української мови п’ять
різновидів парадоксу: синтагматичний, парадигматичний, епідигматичний,
аксіологічний та прагматичний [10, 188].

Аналіз специфіки мовотворчості І. Нечуя-Левицького («Кайдашева сім’я»,
«Дві московки», «Баба Параска та баба Палажка», «На Кожум’яках») та
Г. Квітки-Основ’яненка («Солдацький патрет», «Сватання на Гончарівці»,
«Пархімове снідання») дають змогу переконатися в тому, що парадоксальні
паремії та ФО є маркерами індивідуальних стилів цих авторів. Найбільш
поширеним у мовотворчості аналізованих письменників є реєстр
синтагматичних та епідигматичних парадоксів, на що ми і зосередимо
докладніше увагу.

Зауважимо, що синтагматичний парадокс виникає на підставі референційної
неістинності висловлювання, логічного абсурду, семантичної абракадабри.
Конфлікт семантичної синтагматики породжує значення негативної
оцінності.

Парадокс, зумовлений референційною незв’язаністю, суперечливістю знань
людини та їх мисленнєвого аналізу, співвідноситься з логічним явищем
апорії. Пареміологічні та фразеологічні апорії специфічно представлені у
прозі І. Нечуя-Левицького, вони використовуються письменником на
позначення нісенітниці, дурниці або чогось нездійсненного, нереального.
Наприклад, «Кайдашиха таки випила чарку, хоч і скривилась, як середа на
п’ятницю, …набралася лиха, поки вивчила багачку Мотрю, а за цією
невісткою наберуся три копи лиха, ще й з верхом» [5, 305].

Із розмов «на підвищених тонах» Лавріна і Карпа («Кайдашева сім’я»)
дізнаємося, що перед Семеном Омелько Кайдаш планує оженить старшого сина
– Карпа, який ще не вирішив, кого посватає, оскільки «…в Химки очі, як
у сови, а своїм кирпатим носом вона чує, як у небі млинці печуть. А як
ходить, то неначе решетом горох точить, такі викрутаси виробляє» [5,
241]; «Хотина як вигляне в вікно, то на вікно три дні собаки брешуть, а
на виду в неї неначе чорт сім кіп гороху змолоти» [5, 242] (пор.: собаки
виють від чого) – «що-небудь неприємно діє, викликає у когось відразу,
огиду» [15, 839], (пор.: неначе чорт сім кіп гороху змолотив) – «з сл.
на виду. Хто-небудь має віспини або шрами від них» [15, 955].
Виокремлені паремії і ФО побудовані на зіставленні несумісних понять,
вони дають змогу авторові передати негативну оцінку характеристики
зовнішності та дій дівчат.

?‚”–?¬AAeUUeou

$

&

>

@

V

Z

i

[email protected]&NUO”TeZ.o/essssssssssssssssssssssssssssssssssssssssssssssss

B сатирично-гумористичний ефект. Подібні контексти із синонімічною ФО
фіксуємо в діалозі Мотрі з Мелашкою. У красномовній суперечці дві
невістки вирішують проблему приналежності груші. Мовлення Мотрі
ґрунтується на народному гуморі, фразеологічні апорії уживаються на
позначення нісенітниці: «Ще що вигада! На нашому городі та виросла ваша
груша! Це, мабуть, свекрушище тобі наговорила на вербі груші, а на осиці
кислиці» [5, 242] (пор.: на вербі груші) – «1. З сл. наговорити.
Нісенітниці, дурниці» [15, 200]. Як бачимо, нагромадження кодифікованої
й оказіональної ФО сприяє утворенню синтагматичного парадоксу на основі
референційної неістинності висловлювання.

Аналізовані ФО-фаворити для ідіостилю І. Нечуя-Левицького зустрічаємо і
в міщанській комедії «На Кожум’яках». Зокрема на зауваження матері щодо
«ми не ходимо по хатах позичати розуму та язика», Оленка відповідає:
«Авжеж. Вже ви, мамо, наговорите: на вербі груші, а на осиці кислиці»
[6, 91]. На залицяння Гострохвостого міщанки відгукуються дотепним
сміхом і синтагматично парадоксальною ФО, яка сприяє створенню
сатирично-гумористичного ефекту: «Хи-хи-хи! Цей панич наговорить три
мішки гречаної вовни! Хи-хи-хи! Весела мати родила вас, веселий і син
вдався» [6, 94]. У мовленні головних героїв комедії функціонує також
постпозиційний дієслівний фразеологізм на позначення нереальної дії:
«Еге! Добре! За сваху! А я вам подам решетом води, як ви будете сидіти
на посаді» [6, 95] (пор.: носити воду решетом) – «даремно робити
що-небудь, марно витрачати час на що-небудь» [15, 557]. Як бачимо,
оказіональна ФО (автор застосував комбінований спосіб модифікації
структури звороту, поєднавши заміну, перестановку та граматичну зміну
компонентного складу фраземи) сприяє створення синтагматичного парадоксу
з метою іронійного зображення згоди Гострохвостого бути сватом у Горпини
під час її майбутнього одруження.

Арсенал синтагматичних парадоксів художніх текстів І. Нечуя-Левицького
поповнюють багатозначні фразеологізми за структурою двоскладного
речення, які автор використовує для характеристики дій людини («Дві
московки»): «Ходить по хаті, мов нежива, і діло робить як мокре горит»
[5, 27] (пор.: як мокре горить) – «3. Повільно і погано щось проходить,
відбувається, робиться» [15, 502]. Подібні апорії в українській мові,
зокрема у прозі українських класиків, отримують негативну оцінність.

В оповіданні «Баба Параска та баба Палажка» автор вживає парадоксальні
пареміологічні висловлювання на позначення нереальної дії, негативно
зображаючи героїню: «Вона (Палажка) вміла і клубком качаться під ноги,
доїла молоко просто з стріхи» [6, 249]; «Моя душа вже чує, що Параска
говорить з пасинком про мене, бо я в неї сиджу на язиці день і ніч» [6,
258].

Менш численною є група синтагматичних парадоксів на позначення
нереальної дії у прозі Г. Квітки-Основ’яненка. Зокрема, у творах
«Солдацький патрет» і «Сватання на Гончарівці» фіксуємо парадоксальну
дієслівну ФО кишки порвати від реготу, яка надає контексту
гумористичного забарвлення.

З розмови сільських парубків («Солдацький патрет») дізнаємося про
талановитого маляра, який «що вздрить, так з нього патрет і вчеше… та
підпише», і пригоду, після якої «сміху було! Хлопці аж кишки порвали від
реготу» [3, І, 23]. Причиною цьому був портрет попової кобили, який по
«наущенію» маляра поставили біля панотцевого двора. На картині
красувалася точна копія кибили отця Микити: «і на одно око сліпа, і
хвіст вирваний, і ребра їй повилазили, та ще й голову понурила, мов
пасетьс», яку господар сприйняв як дійсну, розмовляючи з портретом:
«Тпрусьо, ряба!» – а далі як закине їй на шию пояс, як потягне до себе.
А кобила як впаде, а ми так і зареготались та навтікача! А отець Микита
стояв як укопаний, і руки і ноги одубіли, і ні з місця; а кобила перед
ним лежить догори ногами…і піпірки не вдержали, як потягнув її до
себе, щоб не втекл»” [3, І, 24].

У монологах головних героїв твору «Сватання на Гончарівці» читаємо: «А я
собі: ких – ких – ких! Кишки порвав регочучись. Годі післі того часу
молотити» [3, II, 465] (пор.: порвати кишки від реготу) – «дуже, до
зневаги, до знесилення сміятися» [15, 733]. В інших контекстах цього
літературного шедевру функціонує ФО, у якій вбачаємо майстерність автора
щодо зображення ситуації, яка сприяє створенню фразеологічного
синтагматичного парадосу: «Бач, п’яниці море по коліна! Він, знай, своє
товче» [3, ІІ, с.449]. Адвербіальна ФО дає негативну оцінку діям людини.

Розряд синтагматичних парадоксів прозової мовотворчості
І. Нечуя-Левицького і Г. Квітки-Основ’яненка доповнюють абсурдні
паремійні та фразеологічні одиниці, що є суперечливими висловлюваннями,
у яких щось стверджується й водночас заперечується. У масиві таких ФО
розмежовують два різновиди: апорії абсурду та апорії безглуздя [10,
190]. Абсурд – зіткнення формального твердження та змістового
заперечення, а безглуздя зумовлене беззмістовністю порівняння.

Наприклад: «Гарна… мордою хоч пацюки бий; сама товста, як бодня, а
шия, хоч обіддя гни» [5, 242] (пор.: хоч пацюки бий) – «дуже негарний,
несимпатичний, неприємний» [15, 23]; «Катря тиха дівчина й гарна, мов
калина, процвітає. Правда, що процвітає як макуха під лавко»” [5, 304].
Апорії абсурду аналізованих контекстів побудовані автором від твердження
до заперечення, тобто абсурдність полягає у зіткненні формального
твердження гарна мордою (перше речення), процвітає (друге речення) та
змістового заперечення ФО хоч пацюки бий і як макуха під лавкою .

З метою створення іронії Г. Квітки-Основ’яненко використовує у своїх
шедеврах також іншу адвербіальну ФО, в якій позначається референційна
неприпустимість події: «Та вже ж, Улялю, як собі хоч, а я тобі мати, так
я скажу: скоріш в мене на долоні волосся виросте, чим я віддам тебе за
Олексія» [3, II, 459] (пор.: як на долоні волосся виросте) – «уживається
для повного заперечення змісту речення» [15, 144]. Абсурдність в
аналізованому діалозі героїв драматичного твору Г. Квітки-Основ’яненка
«Сватання на Гончарівці» виникає на основі семантики слів-супровідників,
що суперечить змістові порівняння, введеного оказіональним прислівником
скоріш.

Помічено, що на відміну від абсурду, що є певним чином осмисленим з
огляду на референційну природу негації, але неістинним у самому
порівнянні, безглузде передставлене висловлюваннями, які не відповідають
вимогам семантичної або граматичної синтагматики і не є ані істинними,
ані неістинними: «Та й чоловік мій як з клоччя батіг, сказати правду»
[6, 52]. Конфлікт семантичної синтагматики породжує фразеологічне
значення негативної оцінності – «3. Слабохарактерний, нерішучий,
безвольний, не здатний щось вирішувати самостійно» [15, 18].

Деякі паремії оповідань І. Нечуя-Левицького виражають, крім
характеристики зовнішності героїнь, яскраво виражений осуд, надають
усьому тексту емоційно-оцінного забарвлення: «Вже баба Солов’їха багато
краща од неї, хоч і в Солов’їхи ніс, як за сім гривень сокира» [6, 253];
«Оце заквітчалась сіном, як вівця реп’яхами» [5, 300]. Як бачимо, у
порівняльних ФО безглузде виявляється в їх довільному виборі відносно
семантики супровідника. Некоректність таких зворотів межує з нонсенсом,
нісенітницею.

Отже, розглянуті парадоксальні паремії і фразеологічні одиниці об’єднані
загальним значенням нісенітниці, дурниці або чогось нездійсненного,
нереального; побудовані на контрасті лексичних компонентів, на
несумісності об’єднуваних понять; створюють іронічне, гумористичне і
сатиричне забарвлення, сприяють емоційній насиченості зображуваного. Ці
вирази письменники вживають у художніх описах, діалогах на позначення
негативних рис характеру, зовнішності та дій людини. Однак аналіз
пареміологічних і фразеологічних синтагматичних парадоксів не є
вичерпним, тому віднайдений ракурс контрастивного дослідження прозаїчної
мовотворчості І. Нечуя-Левицького і Г. Квітки-Основ’яненка є
перспективним для подальшого вивчення функціональних властивостей
парадоксальності як паремій, так і фразеологізмів у проекції на художній
текст.

Зауважимо, що епідигматичний фразеологічний парадокс пов’язаний з
асоціативними мовними механізмами, когнітивно забезпеченими інтеграцією
різних концептуальних сфер. Логічна природа таких парадоксів полягає в
поєднанні істинної інформації з неістинним способом її позначення за
принципом фіктивності.

Релевантним для прози І. Нечуя-Левицького є реєстр ФО епідигматичного
парадоксу із соматизмом очі: «Мотря підвела на будущу свекруху гострі
оч»” [5, 258]; «То це ти мені колеш очі через свою жінку» [5, 279];
«Його темні очі погасли й ніби померкли» [5, 280]; «З-за Балашихи з
сіней виглянула Мелашка, блиснула чорними очима, і знов сховалась у
хату» [5, 301]; «Вона як у вічі йому не вскочить – дивиться на
його…розгорілись очі!» [6, 7]; «Дивлюся я – вона вже мене їсть очима»
[6, 250]; «А очки так і блищать од злості, наче в гадюки, неначе з їх
іскри сипляться» [6, 251]. Зафіксовані парадоксальні ФО з соматизмом очі
утворені внаслідок метафоризації, що спирається на зорові або дотикові
відчуття; перенесення за функцією, дією, зі сфери фізичного стану на
позначення психічного стану людини.

Контексти оповідання Г. Квітки-Основ’яненка «Пархімове снідання» містять
дієслівну ФО, яка надає висловлюванню гумористичного характеру: «Але
їм-їм – і кінця не видно. А сльози так і заливають!.. Аж очі рогом
лізуть!» [3, І, 417]. Донорською зоною сфери психоемоційного стану
людини є тварина, яка інтегрується зі знаками суперконцепту людина і
породжує епідигматичний фразеологічний парадокс із реципієнтною зоною –
соматизмом очі.

Отже, особливістю епідигматичних парадоксів, експлікованих
фразеологізмами із соматизмом очі, є позначення стану людини, почуттів
та їх оцінку. Цю групу парадоксальних ФО доповнюють також соматичні
фразеологізми зав’язати рота, серце з перцем, гризти голову, серце
в’яне, з носа гонити дим кужелем, голова горить вогнем, в голові
зароїлись роєм невеселі думки тощо, на що ми і звернемо увагу в
подальших дослідженнях.

Література

Горнфельд А. Г. Фигуры в поэтике и риторике // Вопросы теории и
психологии творчества. – Харьков, 1911.

Горький А. М. Собр. соч. – М., 1955. – Т. 29.

Квітка-Основ’яненко Г. Твори: У 2 т. – К., 1978

Мокиенко В. М. В глубь поговорки. – К., 1989.

Нечуй-Левицький І. С. Кайдашева сім’я. – К., 1990.

Нечуй-Левицький І. С. Микола Джеря: Повісті, оповідання, нариси. – К.,
1988.

Оруджев З. М. Диалектика как система. – М., 1973.

Розенталь Д. Э., Теленкова М. А. Словарь-справочник лингвистических
терминов. – М., 2001.

Санников В. З. Каламбур как семантический феномен // Вопросы
языкознания. – 1995. – №3.

Селіванова О. О. Нариси з української фразеології (психокогнітивний та
етнокультурний аспекти ). –

К.-Черкаси, 2004.

Семен Г. Я. Парадокс как стилистический приём // Филологические науки. –
1987. – №5.

Ужченко В. Д., Авксентьєв Л. Г. Українська фразеологія. – Харків, 1990.

Ужченко В. Д. Народження і життя фразеологізму. – К., 1988.

Українська мова: Енциклопедія. – К., 2004.

Фразеологічний словник української мови / Укл. В. М Білоноженко. та ін.
– К., 1999.

Щербина А. А. Заметки о технике и искусстве комического слова // Русская
литература. – 1966. – №2.

Ciceron. Les Livres de. Les Paradoxes. – Paris, 1760.

Morley J. Aphorisms. – L. – N. Y., 1887.

Pagliaro H. L. Оp cit.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020