Реферат на тему:
Франкова присутність у поетичній творчості бойовиків УПА
Духовний провідник покоління ХІХ віку, учитель “і живих, і мертвих, і
ненарожденних земляків” своїх оживає знову й знову у творчості
наступників, бійців національного і літературного фронту 40–50-х рр. під
проводом ОУН – УПА. Говоримо про багатоманітність буття Івана Франка в
силовому полі української поезії резистансу. Адже нормою літературного
процесу залишається явище інтертекстуальної взаємодії, – пише
А.Ткаченко, – яке засвідчує залучення попередніх текстів до власного,
коли у творчий перегук вступають ровесники, старші й молодші автори –
на синхронному і діахронному рівнях [9; с.292–293].
Перша Франкова присутність – безпосередньо через його окремий художній
текст у підпільних виданнях. Періодика, заснована Проводом ОУН-УПА,
служила не лише ідеологічно-виховним цілям Проводу, а й творила перші
“ізводи” упівського красного письменства. У циклостилевих журналах “шлях
перемоги” (видання УПА, групи “Говерла”), “На чатах” (видання Краєвого
Осередку Пропаганди для молоді), “Чорний ліс”, “За волю України”,
“Пропагандист” (видання Краєвого Осередку Пропаганди, вишколу і
політвиховання ОУН), а також у вигляді окремих брошур і книжок виходили
у світ твори упівців Марка Боєслава, Петра Гетьманця, М.Дмитренка,
С.В-ва, Марти Гай та ін. А також найкращі зразки поезії чину їхні
попередників – О.Бабія, В.Пачовського, Івана Франка [11], Лесі Українки,
щоб не переривався зв’язок поколінь і аби молоді митці мали змогу
вдосконалювати себе, орієнтуючись на класиків.
Знайдемо також у поезії УПА відгомін Франкової філософії мистецтва,
зокрема проблеми суспільного заангажування художника, якій І.Франко
присвятив чимало праць художнього і наукового характеру. Він зокрема дав
обґрунтування явищ тенденційності в літературі. “Література, стояча
понад партіями, – се тільки ваш сон, ваша фантазія, – відповідає
І.Франко своїм опонентам (яких називає “естетиками-писальниками”),
прихильникам думки, що література “повинна стояти понад партіями і
підлягати одним тільки чистим і високим законам естетики” [10; т.26;
с.13], – але на ділі такої літератури не було ніколи. […] У нас єдиний
кодекс естетичний – життя. Що воно зв’яже, те й буде зв’язане, а що воно
розв’яже, те й буде розв’язане” [10; т.26; с.13]. Література, за
І.Франком, “повинна бути робітницею на полі людського поступу. Її
тенденція і метод повинні бути наукові. Вона громадить і описує факти
щоденного життя, вважаючи тільки на правду, а не на естетичні правила, а
заразом аналізує їх і робить з них виводи, – се її науковий реалізм”
[10; т.26; с.13].
Естетика Опору, спираючись на національні традиції (література – річ
серйозна, домінування комплексу Батька, а не Матері – на рівні художньої
свідомості), сформулювала свої засади з відповідною проекцією на час,
політичну ситуацію, завдання національно-визвольного руху, і тому можна
кваліфікувати її як естетику політичну [7].
Франко як художній образ, протообраз – теж проявлення у поезії УПА
геніальної сутності Каменяра, який разом з іншими авторитетами нації
різних часів (козацькими ватажками, вождями визвольних рухів пізніших
епох, письменниками, сучасними провідниками – з І.Мазепою,
Б.Хмельницьким, М.Залізняком, Т.Шевченком, Лесею Українкою, Ольжичем,
О.Телігою, С.Петлюрою, Є.Коновальцем, Р.Шухевичем та ін.) входить до
упівського “патерика”, українського іконостасу середини століття, що
скріплює духовно націю як найбільшу святиню у протистоянні чужому,
антиіконостасу: “До боротьби, як славний Каменяр, / Як Леся Українка
сміло, / Щоб слово-криця пристрастю фанфар / Грізним прокляттям
загриміло / Комуні, Сталіну, Москві – / Катам найзлішим України…” [6]
Звернемо ще також окрему увагу на буття Франкового тексту в упівській
художній тканині. Запозичені у Франка образ чи фраза стають основою для
витворення власних, індивідуальних явищ. Наприклад, концепція мистецтва
Марка Боєслава апелює до божественної першопричини свого поетичного
заангажування. У багатьох його творах можемо знайти “епізоди”
присутності Великого Духа, художнім перевтіленням якого є образ Ангела
Божого: “Шляхом твердим повстанським йду – / Хай називає кат мене
бандитом. / Туди іти – сказав Великий Дух. / У серці голос чую той
налитий святістю”.
Цей Дух у ланцюзі образних “реінкарнацій” перетворюється на Дух Великого
Кобзаря, який є поводирем, провідником “до боїв переможних”, до
“сповнення Його Святого Заповіту”. Поет ставить його на вершину піраміди
авторитетів, на рівні з Матір’ю (Україною): “Храм і волю скупаємо в
ворога крові / І воскреснете в величі – Мати і Ти!” Таким чином, Ангел –
Великий Дух – Великий Кобзар з першопричини поетичної творчості
перетворюється у мету, на одну з основних тем пісенної “арфи” Марка
Боєслава. Образ Великого Духа у нього вказує на зв’язок поета із тією
традицією, що її започаткував Франків “Вічний революціонер”. Останній
твір є камертоном збірки політичної лірики І.Франка “З вершин і низин”
(1887), де присутній:
Дух, що тіло рве до бою
Рве за поступ, щастя й волю
Він не вмер… [10; т.1; с.22]
Великий дух у Марка Боєслава “рве до бою” (І.Франко) душу ліричного
героя “до боїв переможних” (Марко Боєслав) за українську справу (як і
“вічний революціонер” І.Франка). Порівняння двох нерівноцінних за силою
таланту поетів у цьому випадку доречне, оскільки Марко Боєслав, як і
інші поети його покоління, виховувався на поезії великого українського
письменника. Щодо самого Марка Боєслава, то вплив Франкової творчості
відчутний і в одній із ранніх його поем – “На Холмській горі”. Цей
історіософський твір присвячено постаті Данила Галицького. Використано
інваріант “вічного революцьонера” у варіанті “Великого Духа”,
спроектованого в історичну конкретику. Тим великим, неспокійним,
творчим, оновлюючим духом є дух Данила Галицького, що через молитву з
допомогою Бога воскресить свій народ: “…Хай гордий дух (тут і далі
курсив наш.– І.Р.) у смілім бою / Століття гніту прокляне! …Віки
минають злі й лукаві / І наче в пропасть всі падуть – / Лиш золотом
сіяє слава / І величний Данила дух…” [2; с.27–28]. А поезія “Хоч лях
шалів…” цього ж автора містить як ремінісценції фрагментів фраз
“Вічного революцьонера” І.Франка, так і окремі лексичні вкраплення: “Хоч
кат шалів од гніву й люті, / Хоч мордував дітей закутих, / Не вмер
народній дух – Нові борці грядуть! / Ідуть грізні без жаху і покори – /
Конає раб на серце й душу хорий. / До чину рве нова душа – / Даремний
був твій, кате, шал!..” [2; с.22]. Ще один твір – поема “Голос предтечі
на пустині” Марка Боєслава має чіткий сюжетно-композиційний та ідейний
зв’язок із поемою “Мойсей”, як і, зрештою, поема “Смерть генерала”.
“Голос предтечі…” являє читачеві “великого мужа – дитя яскині”,
охопленого в пустині екстазом молитви до Бога, твір передає його
промову, “голос” до народу. Вказівки-алюзії (мури Єрихону, бог Єгова,
пророк-предтеча), пустельний екстер’єр апелюють до біблійного контексту
і до поеми І.Франка. Знаходимо тут моменти прямого сприйняття з
незначними елементами трансформації сюжету: звертання “предтечі” (це
слово один раз використано у “Мойсеї”) до народу, анонімного у
повстанського автора, відповідають ІV і ІХ главам твору І.Франка. Зміст
звертання, що є своєрідним парафразом промови Мойсея, відповідає й
гаслам “доби жорстокої як вовчиці”. Образ предтечі має чимало портретних
рис, запозичених у великого попередника:
“Голос предтечі…”
“Мойсей”
“…кидав слова, гнівні та чудні…” [2; с.40];
“…Погрожу й попророчу…” [10; т.5; с.222];
“…Покайтеся! – гремлять уста пророка / аж гомін слів летить до мурів
Єрихону / аж іскри рясно сипляться із ока / бо сила їх палить, трясе
грізніш од грому. / Покайтеся, гнівні раби незрячі, / бо хвиля йде ясна,
як сон, як мрія! / У край мерців, де ворон кряче, / надходить месть
віків – Месія!…” [2; с.41]
“…То в очах його все ще горить / Мов дві блискавки в хмарі…” [10;
т.5; с.219];
“…Покотились слова по степу / Наче розкоти грому…” [10; т.5; с.234];
“…Горе вам, нетямущі раби / На гордині котурні!..” [10; т.5; с.234]
“…Та не гасіть в серцях огня святого, / бо стріне вас небаром кара /
страшніша ще від тирана грізного!..” [2; с.43];
“…Та не підлись у братній кровотечі, / бо суд колись прийде
кривавий!..” [2; с.42]. “…Горе вам, непокірні, палкі, / Загорілі й
уперті, / Тим упором, мов клином, самі / Унутрі ви роздерті…” [10;
т.5; с.234];
“…Горе вам, що зробив вас господь / Всього людства багаттям! / Бо
найвищий сей дар буде ще / Вам найтяжчим прокляттям!..” [10; т.5;
с.234].
Усі ці приклади свідчать про опосередковані ремінісценції. Окрім того,
не маємо тотожного сприйняття ритму прототексту.
f
?е називає. Сумнів переборюється з допомогою матері-України (її
присутність виявляється у монолозі-звертанні до персонажа). І аж тоді,
як герой почув у собі “Вкраїни віщії слова” [6; с.41] – “…знову десь
сова / Заплакала, немов мала дитина, / І грім далеко в горах застогнав –
/ І хтось так боляче захлипав: “Сину”…” [6; с.41], – цей уривок тексту
дає зрозуміти, чий лик обрав “ідол чужий”, нічна мара, – образ матері.
Подібний образ-перевтілення Азазеля, демона пустині, спровокував Мойсея
на сумнів.
Розвиток сюжету твору Марка Боєслава, зрештою, не потребував деталізації
особи демона-спокусника, оскільки у значущий колізійний момент сам автор
цього не зробив. Очевидним залишається те, що поет внутрішньо потребував
опори у всеохопному авторитеті Франка-громадянина і поета.
Остання частина поеми “Смерть генерала” – дидактична постпозиція –
Вічний дух Генерала веде на повстання вірних побратимів: “…Та дух
його, – чи чуєте, кричить, гука: / – До бою лицарі! За мною в наступ!
Сміло! / Із вами я! Ваш Генерал! Мій меч в руках! / Я вас веду! / Хай
знає ворог озвірілий, / Що у боях рішає Дух – не тіло! (курсив наш. –
І.Р.)”. Поет, отже, апелює до образу Вічного духа, що рве до бою тіло,
із Пролога до Франкової збірки “З вершин і низин”. У “Марші Чорного
лісу” теж присутня фраза-луна – “…В нас дух героїв не умер!”
Таким чином, уміщення сюжетних схем із поеми “Мойсей” І.Франка у
названих творах Марка Боєслава драматизує сприйняття реципієнта,
знайомого, звичайно, із творчістю Каменяра, про “болющий контекст
архітвору” [9; с.294].
Поетичне бачення М.Кушніра представляє образ Поета, який окрім
Прометеївського виміру має ще й інші: “тіні одвічного борця” (це веде до
філософії Платона, де речі залишаються лише скромними тінями
божественних ідей, а також до “Вічного революцьонера” І.Франка),
деміурга світу слів – полководця, що може “своєї мислі гострим лезом”
рубати, навіть плюндрувати довкілля, чи окликами голосними, мов
ратищами, убивати: “Зі щитом, зачерленим кров’ю / Як тінь одвічного
борця, / виходь, поете! Стань до герцю!…” [5; с.113]. Отож слово у
М.Кушніра – завдяки ремінісценції – божественного, нетлінного
походження. Звідси іде його справедливість, моральність, Добро (тобто
окрім естетичних параметрів воно отримує параметри етичні). Ще в одному
творі поета є фраза “два слова скресили б весну” [5; с.151], яку можна
розшифрувати як поетичну вказівку на радикальні суспільні перетворення,
якщо опертися на українську поетичну традицію, зокрема на унікальні
політичні веснянки-алегорії Івана Франка зі збірки “З вершин і низин”.
Таким чином, завдяки підтексту, породженому поетичними асоціативними
паралелями, образ слова набирає параметрів політичних і, отже, стає ще
тривалішим з огляду на свою тричленну, магічну структуру.
Рецептивне походження має і звернення М.Кушніра до свого народу, яке
продовжує поетичну традицію ліричного послання, такого доречного “…в
хвилях духовного перелому, незвичайного оживлення, загострення
противенств і суперечних інтересів, боротьби і спорів, у хвилях великих
реформацій” [10; т.30, с.70]. Маємо на увазі, зокрема, традицію
Франкового Пролога до “Мойсея”:
“Народе рабський…” М.Кушніра
Пролог із “Мойсея” І.Франка
“Народе рабський, люде м’якосердний, / криклива плачко на кривавім
полю! Приблудний пес, що в ніч на місяць виє / і скавуліти знає від
побоїв / лихого пана. / Квилінням сорому ти не прикриєш, / гарчанням
підлим не оновиш честі, / бо струпи в тебе і твоя порана / не з бою
узялася, не з рушниці – / Вона від пуги…” [5; с.121]
“Народе мій, замучений, розбитий, / Мов паралітик той на роздорожжу, /
Людським презирством, ніби струпом вкритий! / Твоїм будущим душу я
тривожу, / Від сорому, який нащадків пізніх / Палитиме, заснути я не
можу. / Невже тобі на таблицях залізних / Записано в сусідів бути гноєм,
/ Тяглом у поїздах їх бистроїзних?..” [10; т.5; с.212]
Початкова спорідненість – у перших рядках, об’єднаних ямбічним ритмом
п’ятистопних віршів з усіченою шостою стопою та пірихієм у четвертій
стопі початкових віршів. Емоційно-етичне вирішення проблеми призначення
народу – відмінне: Франко критикує і возвеличує; М.Кушнір, радше як
П.Куліш у поезіях “До рідного народу” та “Псалтирна псальма”, – засуджує
і пророкує страшні кари. Зацитуємо строфу першого твору: “Народе без
пуття, без честі і поваги, / Без правди у завітах предків диких / Ти, що
постав з безумної одваги / Гірких п’яниць та розбишак великих!..” [4;
с.188]. Погоджуємося із думкою А.Скоця, що “…не без болю у серці
народилися оці Кулішеві рядки-докори рідному народові. […] І він
залишився на позиції гіркого оскарження. А воно було криком розпуки
поета над історичним лихоліттям у рідному краю” [8; с.39]. Відомі й
політико-ідеологічні розшарування в українському суспільстві 40-50-х рр.
ХХ ст.
Інвектива М.Кушніра має хіба що елементи ритміки Куліша, який обрав
шестистопний ямб з усіченою сьомою стопою та спорадичними пірихіями у
другій, п’ятій чи четвертій стопах. У цілому вона тяжіє більше до
ритміки І.Франка (п’ятистопний ямб із усіченою шостою стопою, із
пірихіями у третій, четвертій стопах).
Водночас строфіка поезії “Народе рабський, люде м’якосердний” віддаляє
М.Кушніра від його учителів, котрі обрали інші форми: Франко –
“строфічну систему терцин, що дозволяє розгорнути динамізм думки і
чуття, зчеплених переплетенням римування (аба бвб вгв…)” [8; с.38];
Куліш – сув’язь катренів із підсумковою п’ятивіршовою строфою.
У їхнього духовного учня і послідовника строфа претендує на визначення
двадцятидев’ятирядкової, але погляд на фактуру і кількість стоп у
віршах, наголоси та їхнє варіювання в межах ритму дає змогу вичленувати
три п’ятирядкові строфи (дивовижно, що їх, типових у бароковій поезії,
обрав автор [3; с.90]), з яких третя дзеркальна за довжиною віршів, і
остання, четверта із чотирнадцяти віршів. У першій строфі маємо три
вірші п’ятистопного ямба з усіченою шостою стопою, пірихіями у четвертій
стопі першого, третій стопі другого вірша та двостопним четвертим
ямбічним віршем із усіченою третьою стопою. Друга строфа має незначні
відмінності – перший вірш аж два пірихії у третій та четвертій стопах,
другий вірш – неусічений п’ятистопний. Третя строфа “навпаки” повторює
дійство двох попередніх – від двостопного вірша із усіченою третьою
стопою до п’ятистопних віршів. А далі автор (з шістнадцятого рядка по
двадцять дев’ятий) чомусь зруйнував обрану архітектоніку строфи. Окрім
того, засвідчимо у творі відсутність рим; несистематичну співголосність
опорних голосних звуків у передостанніх складах; часті пірихії; збій
ямбічного розміру на хорейний у двостопних віршах – це частково
кваліфікує строфу як різновимірну [3; с.44]. Є й непорушність у цих
рядках двох наголосів, що наближає вірші до тонічного виміру – усі
перераховані ознаки індивідуалізують Кушніреве сприйняття поетичних
зразків його попередників. Ритмічна кардіограма твору має нахил в
окремих відрізках до ритмомелодики вільного вірша – ненав’язливий ритм
згладжує різкі судження митця.
Алюзії із “Мойсея” фіксує й епістолярій М.Кушніра. У листі до Д.Вергун
від 24.06.1944 р. читаємо: “Чи підеш Ти з мого духа печаттю у життя…”
[5; с.198] (згадаймо монолог пророка: “Підеш ти у мандрівку століть / З
мого духа печаттю…” [10; т.5; с.237]).
Хоча часті ремінісценції є результатом впливу протоавтора на
послідовників, ними не усвідомлюваного, однак означують вони той рівень
культурного простору нації, що на нього прагнуть орієнтуватись “молоді”.
Отже, геній І.Франка своєю присутністю в поезії УПА як зразок тексту,
протообраз, прототекст і взагалі громадянсько-естетичний зразок створив
“позитивний ортодоксальний риторичний контекст”, став “розпізнавальним
знаком” [11; с.293] творчої наступності поетів-військовиків у їхній
патріотично-мистецькій позиції, ознакою спадкоємності поколінь в
українському літературному процесі.
Література
Денисюк І. Франкова концепція національної літератури // Другий
Міжнародний конгрес україністів. Доповіді і повідомлення.
Літературознавство. – Львів, 1993.
Дяченко М. Вони прийдуть. Поезії. – Прага, 1941.
Качуровський І. Строфіка. – Мюнхен, 1967.
Куліш П. Твори: У 2 т. – К., 1989. – Т.1.
Кушнір М. Слова із книги бою. – Львів, 1994.
Повстанська ліра. – Львів, 1992.
Роздольська І. Політична естетика в українській поезії резистансу
40–50-х років ХХ ст. у генетичному контексті // Наукові записки. Серія:
Літературознавство. – Вип. ІV. – Т., 1999.
Скоць А. “Засяєш у народів вольних колі…” (Франків пролог до “Мойсея”)
// Українське літературознавство. – 1989. – Вип. 52.
Ткаченко А. Мистецтво слова. Вступ до літературознавства. – К., 1998.
Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. – К., 1976–1986.
Франко І. Народе мій! //Повстанець. – Рік ІІ (1945). – Ч.5–6
(квітень–травень).
PAGE 234
Ірина РОЗДОЛЬСЬКА
ВІСНИК ЛЬВІВ. УН-ТУ
VYSNYK LVIV UNIV.
Серія філологічна. 2003. Вип.32. С.228–234 Ser. Philologi.
2003. № 32. Р.228–234
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
