Реферат на тему:

Формування культури спілкування – одна із важливих проблем навчання
рідної мови

Сучасний етап розвитку національної школи характеризується посиленням
уваги до мовної освіти в країні, потребою формування особистості, яка б
відзначалася свідомим ставленням до рідної мови, мовленнєвою активністю
на всіх етапах оволодіння мовою як засобом спілкування, пізнання і
впливу, високою культурою спілкування в різних життєвих ситуаціях.

Мета статті — звернути увагу на важливість постановки проблеми
формування культури спілкування в учнів 5-6 класів у методиці навчання
української мови, оскільки найголовнішою освітньою метою і завданням є
різнобічний особистісний і мовленнєвий розвиток учнів. Реалізація нової
освітньої мети насамперед передбачає усвідомлення того, що мова — це
засіб збагачення, розвитку і реалізації мовлення кожної особистості.

Протягом життя кожен постійно контактує з іншими, спілкується з
найрізноманітнішими людьми. У спілкуванні реалізується потреба однієї
людини в іншій. Через нього люди організовують різні види теоретичної та
практичної діяльності, обмінюються інформацією, взаємно впливають один
на одного. У спілкуванні вони розвиваються фізично і духовно, формуються
як суспільні об’єкти. Потреба у спілкуванні є первинною потребою людини,
бо, спілкуючись, людина не тільки обмінюється інформацією з іншими
людьми, а й звертається до них із проханням, подякою, запитанням чи
вимогою, ставить собі за мету вплинути на співрозмовника, домогтися
потрібної відповіді, дотримуючись при цьому культури спілкування.

У процесі свого розвитку суспільство поступово виробляє певні зразки
поведінки, які визначають правила взаємодії та взаємостосунків між
людьми і функціонують як суспільні норми. Ці норми у різних спільнотах
можуть істотно відрізнятись. Етикету спілкування завжди притаманні
етнічні особливості, національна своєрідність. Щодо мовленнєвого етикету
українців, то в ньому відбито такі риси українців, як побожність, пошана
до батьків, до жінки, демократизм, емоційність, естетизм та ін.
Здавалося б, життєвий досвід, який поступово набувається, дає змогу
розв’язати будь-які повсякденні питання. Але насправді лише одиниці
самостійно відкривають правила спілкування, які допомагають уникати
додаткових труднощів у стосунках з іншими людьми. У процесі спілкування
формуються не лише пізнавальні можливості людини, а й інтегральні
складові психічного життя: самооцінка, усвідомлення власного «Я» і
відчуття його тотожності в будь-яких життєвих ситуаціях, виробляються
критерії ставлення до інших людей і твін.

Усі ми бачимо і відчуваємо на собі повсякденно, що культура спілкування
в суспільстві низька. Рівень дотримання мовленнєвого етикету, культури
спілкування часом впливає на поведінку співрозмовника більшою мірою, ніж
предметний зміст мовлення. Мовленнєвий етикет має велике значення для
життєдіяльності суспільства і для функціонування мови. Саме тут найбільш
яскраво виявляється стан мовленнєвої культури, духовні цінності, етнічні
риси суспільства, рівень стосунків між людьми. Етикетність спілкування
полягає не тільки у нормативному застосуванні формул мовленнєвого
етикету у стандартних ситуаціях. Вона охоплює комунікативну поведінку
людини загалом. І чим вища у людини загальна культура, тим вища її
культура спілкування з іншими.

Уже в ранньому віці в дитині закладаються основи культури, у тому числі
і культури спілкування. Маючи певну базу, людина протягом свого життя
прагне до підвищення своєї культури. До цього її підштовхує бажання
постійно відкривати для себе щось нове в навколишньому світі. Якщо
культура спілкування закладена в людині з дитинства і стає нормою її
життя, то вона буде виявлятися і в екстремальних ситуаціях, тобто
несвідомо. Мовленнєвий етикет формує поведінку людини — спонукає її
поводитись у певний спосіб відповідно до конкретної ситуації, у якій
дуже чітко можна побачити вплив мови на людину, на її поведінку.

Одним із засобів людського спілкування є мова — система словесних
знаків, які використовуються як форма існування, засіб засвоєння і
передавання суспільно-історичного досвіду людства. Володіючи мовою, люди
обмінюються думками, розуміють один одного і взаємодіють. За допомогою
мовлення (практичного використання мови для спілкування ), засобом якого
є слова, здійснюється вербальна комунікація. Оскільки будь-яке
повідомлення не залишає людину байдужою, то в спілкування завжди
включені емоції — невербальна комунікація.

Отже, культура мовлення — це сукупність таких якостей, які найкраще
діють на адресата із урахуванням конкретної ситуації, поставлених мети і
завдань. До них відносяться: точність, зрозумілість, чистота мови,
багатство і розмаїтість, виразність, правильність. Кожен, хто бажає
підвищити свою культуру мовлення, повинен розуміти, що таке національна
мова, в яких формах вона існує; чим книжна мова відрізняється від
розмовної; що таке функціональні стилі мовлення; чому в мові існують
фонетичні, лексичні, морфологічні, синтаксичні варіанти; що таке мовна
норма; засвоїти і розрізняти навички відбору і вживання мовних засобів у
процесі діяльності; оволодівати нормами літературної мови, її
багатствами.

Культура поведінки, культура мовлення і культура спілкування в житті
найчастіше виступають в єдності. Культура спілкування є складовою
частиною культури людини в цілому. Культура спілкування моделює
поведінку людини — спонукає її у певній ситуації поводитися у
відповідний спосіб. Характер моральної та психологічної культури
спілкування у суспільстві помітно впливає на стан економічного та
політичного розвитку країни, духовність її громадян та їх національну
свідомість. Культура спілкування формується багатьма поколіннями людей.

Суспільство в цілому і кожний його член мають прагнути до того, щоб не
тільки зберегти, а й примножити спадщину предків.

Під мовленнєвим етикетом розуміють розроблені правила мовленнєвої
поведінки, систему мовленнєвих формул спілкування. Знання правил
мовленнєвого етикету, їх дотримання дає змогу людині почувати себе
впевнено і невимушено, не відчувати незручностей через огріхи і
невиправні дії, уникнути кепкування з боку оточуючих.

«Безумовно, самі знання не забезпечать культуру спілкування, якщо вони
не будуть використовуватися. Для того, щоб спілкування було успішним,
треба мати необхідні вміння. Вони набуваються з досвідом, за допомогою
певних вправ. Для того, щоб контакт був насправді глибоким, необхідно,
щоб особистість, крім знань про спілкування, певних навичок та вмінь,
мала ще й відповідну комунікативну установку на спілкування. Причому не
просто установку на встановлення контакту, а на людину, як на
загальнолюдську цінність. Тоді цей контакт стане олюдненим і спілкування
буде вестися на високому рівні» [7; 36].

З терміном «культура спілкування» ми зустрічаємося у роботах авторів:
В.С. Гозман, О.Б. Добрович, В.М. Поздняков, Т.О. Чубукова, Л.О.
Петровська, В. Матвєєв, А. Панов, В.А. Кан-Калик, Т.К. Чмут, Я.
Радевич-Винницький та ін.

Мовлення людей здійснюється не лише як судження про дійсність, а й як
певна комунікативна ситуація: як звернутися до співрозмовника, запитати,
привітатися, подякувати, попросити пробачення тощо.

Проблемі розвитку мовлення у навчально-виховному процесі надавали
великого значення відомі педагоги Я.А. Коменський, К.Д. Ушинський,
вчені-методисти Л.І. Айдарова, Л.О. Варзацька, М.С. Вашуленко, Н.Я.
Грипас, І.А. Зязюн, В.А. Каліш, В.Я. Мельничай-ко, М.І. Пентилюк, Г.М.
Сагач, І.О. Синиця, М.Г. Стельмахович, О.Н. Хорошковська, Г.Т. Шелехова
та ін.

Термін «культура спілкування» почав з’являтися у наукових працях у 80-і
роки, в яких здебільшого характеризуються окремі види культури
спілкування, докладно описано культуру професійного (педагогічного)
спілкування.

Важливим для розуміння проблеми спілкування є доробок Г.С. Костюка про
психічний розвиток особистості, психологію розуміння та мислення.
Теоретичний і практичний внесок у розробку проблеми спілкування і його
культури внесли відомі педагоги А.С. Макаренко та В.А. Сухомлинський.

Гуманістична психологія, що виникла у 60-і роки у США, зараз переживає
відродження. Бо саме сьогодні гуманізоване спілкування — це найвищий
рівень його культури.

???????????Аналіз педагогічної, методичної літератури, присвяченої
проблемі мовленнєвого розвитку учнів, засвідчує, що в ній учені,
методисти торкалися питань культури мовлення, розвитку мовленнєвих
здібностей учнів. Для представників мовознавчої науки центральною стає
постійна увага до питань народного світогляду, народної психіки,
поведінки людини як носія національного характеру (В.В. Жайворонок, Л.І.
Мацько, В.І. Кононенко).

Однак, незважаючи на певні успіхи в цій галузі, теорія і практика
навчання культури спілкування потребує подальшого вдосконалення, тому що
у наведених дослідженнях розглядаються лише окремі аспекти проблеми.
Недослідженими залишаються важливі питання, пов’язані з методикою
системного розвитку і формування вмінь і навичок культури спілкування на
уроках рідної мови; не цілком визначено критерії відбору вправ для
формування культури спілкування і місце цієї роботи в навчальному
процесі; не розроблені питання комплексного підходу до формування
культури спілкування в учнів основної школи.

Одним із головних завдань навчання української мови є «…вироблення у
школярів умінь і навичок комунікативно виправдано користуватися засобами
мови в різних життєвих ситуаціях під час сприймання, відтворення і
створення власних висловлювань з дотриманням українського мовленнєвого
етикету» [3; 4]. Загальновідомо, що навчити учнів добре володіти мовою
можна лише в процесі мовлення. Під час опанування комунікативної
змістової лінії учні 5-6 класів отримують загальне уявлення про
спілкування і мовлення, ознайомлюються з такими поняттями, як адресат
мовлення, ситуація спілкування, практично засвоюють основні правила
спілкування, а під час вивчення лінгвістики опановують окремі елементи
культури мовлення. Але для набуття навичок та формування вмінь правильно
спілкуватися годин, відведених програмою, надзвичайно мало.

Спостереження за навчальним процесом, аналіз рівня знань, умінь і
навичок учнів дали змогу зробити висновки про те, що поставлена проблема
потребує подальшого вирішення. Це пов’язано насамперед з недостатньою
розробленістю методики формування культури спілкування.

Результати анкетного опитування вчителів української мови свідчать, що
робота з формування навичок культури спілкування ними проводиться
недостатньою мірою, не систематично, окрім уроків, спеціально відведених
програмою на розвиток зв’язаного мовлення. Хоча 98 % учителів вважають,
що така робота дуже необхідна для формування в школярів культури
спілкування в різних сферах життя. Це пояснюється тим, що перед
учителями не було поставлено чітких завдань щодо кожного з етапів
розвитку та вдосконалення в учнів умінь культурного спілкування.
Програмою з рідної мови також не визначено усіх вимог щодо рівня
сформованості вмінь та навичок з культури спілкування в учнів кожного
класу. Відповідна робота повинна проводитись не лише на спеціально
відведених програмою уроках, але повсякчас — на кожному уроці, тому що,
як відомо, вміння і навички формуються і розвиваються у людини в процесі
її навчання. Психологи виділяють у цьому процесі три основні фази: перша
— усвідомлення завдання і способів його виконання; другий — виконання
вправ, тобто багаторазове повторення даних дій з метою їх закріплення і
вдосконалення; третя — автоматизоване виконання дій.

Отже, щоб «…вивчення української мови у 10-11 класах було спрямоване
на підвищення культури мовлення і рівня грамотності учнів», потрібно,
щоб в учнів середніх класів уже були сформовані вміння і навички,
зокрема і культури спілкування.

Так, програмою передбачено, що «…заняття з української мови потрібно
будувати так, щоб кожен із проведених видів роботи виконував свою роль у
формуванні певного комунікативного вміння, щоб учні успішно оволодівали
і діалогічним, і монологічним мовленням, спираючись на знання про текст,
стилі, типи і жанри мовлення, ситуацію спілкування, набували культури
спілкування» [3; 8].

Оскільки саме у 5-6 класах закладаються основи знань, вмінь та навичок
учнів шкільного курсу рідної мови, тому і формування основних амінь
культурного етикетного спілкування має відбуватись в 11-12-річ-них
дітей.

Так, під час опрацювання теми «Звертання» слід звернути увагу учнів на
традиційно українське називання осіб і звернення до них; при знайомстві
зі вставними словами, словосполученнями, реченнями розглядати їх як
засіб етикетної модуляції мовлення; при узагальненні вивченого про
речення не можна не зупинитись на виборі синтаксичної побудови речень
відповідно до стилів мовлення та ситуації спілкування. При вивченні
розділів «Фонетика. Орфоепія» є необхідною правильна артикуляція,
наголошування слів, відповідна інтонація, дикція, темп мовлення, сила
звучання, тембр — тобто, фонетична сторона усного етикетного мовлення.

Під час вивчення розділу «Лексикологія» учні обов’язково повинні
ознайомитись із лексичним багатством української мови, а також
недоліками мовлення: багатослів’ям, заміною власне українських слів
іншомовними, суржиком, діалектною, сленговою, інвективною лексикою — з
метою уникнення використання їх у власному мовленні. Вивчаючи розділ
«Фразеологія» вважаємо за необхідне приділити особливу увагу на вибір
слів і стійких зворотів згідно норм до відповідної ситуації спілкування.
Адже знання етикетної фразеології, уміння користуватися її засобами —
невід’ємна ознака високої мовленнєвої культури школярів. Під час
вивчення розділу «Морфологія» слід знати про займенник у сфері
етикетного спілкування, про іменники, що називають осіб, про кличний
відмінок тощо, а також є можливість формування мовної поведінки у
стандартних етикетних ситуаціях: вітання, знайомлення, запрошення,
вибачення, прохання, порада, привітання, побажання, подяка, розрада,
співчуття, висловлення власного погляду, телефонування, листування і т.
ін., які пов’язані з реалізацією комунікативної та культурологічної
змістових ліній програми з мови.

Висока культура спілкування полягає не тільки у бездоганному дотриманні
стандартів, норм літературної мови, а й вона залежить також від уміння
користуватися всіма багатствами мови, її виражальними можливостями, від
здатності брати до уваги що, з ким, де, коли, для чого говорити, тобто
враховувати мовленнєву ситуацію.

Розумові здібності, ерудиція, сила волі, працездатність тощо можуть не
приносити бажаних результатів, якщо людина не вміє належно спілкуватися,
і, навпаки, досконале спілкування спроможне стати ключем до успіху в
суспільстві.

Отже, формування навичок культури спілкування не повинне обмежуватись
епізодичними вправами і завданнями, воно потребує розвитку і
вдосконалення протягом вивчення всього курсу української мови.

Все краще, що дає світові наука і практика, має бути надбанням кожного,
якщо він критично оцінює рівень своєї культури і прагне до її
вдосконалення.

Таким чином, роль культури спілкування у формуванні культури людини в
цілому є надзвичайно важливою. Проблема формування культури спілкування
потребує подальшого дослідження, недостатня розробленість цієї проблеми
в шкільній практиці вказує на необхідність створення експериментальної
методики, спрямованої на формування в школярів культури спілкування. Як
зазначав Антуан де Сент-Екзю-пері, найбільшою розкішшю, що гідна людини,
є радість людського спілкування. Щоб мати успіх у мистецтві спілкування,
треба його опановувати й застосовувати у щоденній практиці.

Література:

1. Введенская Л.А. Культура речи. Серия «Учебники, учебные пособия».
Ростов н/Д: Феникс, 2002. — 448 с.

2. Вікова та педагогічна психологія: Навч. посіб. / Скрипченко О.В.,
Долинська Л.В., Огороднійчук З.В. та ін. — К.: Просвіта, 2001. — 416 с.

3. Програми для загальноосвітніх навчальних закладів: Рідна мова, 5-11
класи / В. Новосьолова, Л. Скуратівський, Г. Шелехова. — К.: Шкільний
світ, 2001. — 95 с.

4. Радевич-Винницький Я. Етикет і культура спілкування. — Львів: В-во
«Сполом», 2001. — 223 с.

5. Семиченко В.А., Заслуженюк В.С. Мистецтво взаєморозуміння. Психологія
та педагогіка сімейного спілкування: Навч. посібник для студентів вищ.
навч. закладів. — К.: Веселка, 1998. — 214 с.

6. Степанов О.М., Фіцула М.М. Основи психології і педагогіки: Посібник.
— К.: Академвидав, 2003. — 504 с.

7. Чмут Т.К. Культура спілкування. Навчальний посібник для студентів і
викладачів вищих навчальних закладів. — Хмельницький: «ХІРУП», 1999. —
358 с.

Похожие записи