Реферат на тему:
Формальна, семантична і комунікативна неповнота речення
На дослідження будь-якої синтаксичної одиниці повинна поширюватися дія
сучасної лінгвістичної теорії, основними концептами якої є структура,
семантика, прагматика. Інакше кажучи, ця тріада може бути репрезентована
як сполучення формально-граматичного, семантико-синтаксичного й
функціонального поглядів на мову.
Актуальність роботи зумовлює потреба поглибленого осмислення семантики
неповних речень та специфіки їх функціонування в сучасній українській
мові. Новизна роботи полягає в тому, що явище неповноти частково вивчене
у формально-граматичному аспекті й майже не досліджуване в семантичному
й комунікативному. Метою нашого дослідження є аналіз форм вияву
неповноти на формально-граматичному, семантико-синтаксичному й
комунікативному рівнях. Це передбачає розв’язання таких завдань: 1)
простежити трансформації синтаксичних одиниць у мовному й мовленнєвому
вияві; 2) визначити основні категорії та ознаки речення й висловлення;
3) з’ясувати, при відсутності яких категорій чи ознак, речення
вважається неповним; 4) охарактеризувати структурні особливості неповних
речень на кожному з рівнів.
“В основі кожної синтаксичної одиниці повинна бути конструкція,
побудована певним чином, яка вступає в синтаксичні відношення з іншими
одиницями, тобто синтаксис повинен бути формальним. Будь яка синтаксична
одиниця має певний зміст, тому синтаксис повинен поставати семантичним.
Синтаксичним одиницям притаманні певні функції, які реалізуються в
процесі функціонування мови, тому синтаксис повинен бути функціональним.
Функціонування відбувається з метою комунікації, тому синтаксис повинен
бути комунікативним” [Иванова 1991: 4].
Звідси випливає необхідність виділення двох рівнів опису синтаксичної
одиниці (традиційно речення): рівень системи мови (“формальний”
синтаксис, певною мірою “семантичний”) і рівень мовлення
(“функціональний” синтаксис). Традиційно мову визначають як “засіб
спілкування”, а мовлення як “конкретне застосування цього засобу з метою
спілкування” [ЛЭС:414]. Мовлення вводить мову в контекст вживання,
мовлення контекстуально й ситуативно зумовлене, мова незалежна від
обставин спілкування. Мова – система схем, які реалізуються в мовленні.
Але мовлення це не пасивне відображення мовної системи. У мовленнєвій
діяльності виявляється творча природа людини не тільки в доборі найбільш
ефективних засобів, але й в здійсненні певних дій над ними з метою їх
зміни та удосконалення.
Реалізуючи свої функції, кожен рівень характеризується особливими
одиницями. Речення у сфері мови – “це ізольована, “самодостатня”
одиниця, що складається з мінімальної кількості конститутивних
елементів” [Вихованець 1993:48]. Речення у сфері мовлення – “це його
роль у контексті, в мовленнєвій ситуації. У мовленні воно набуває
додаткових функцій, виступаючи частиною більшого синтаксичного цілого,
його ланкою” [Вихованець 1993:48]. В.Матезіус наголошує, що “речення як
абстрактна модель є синтаксичною формою”, а в мовленні “речення
реалізується як конкретне висловлення” [У кн. Иванова 1991:5].
“Реалізація мовної (абстрактної – Т.М.) моделі в конкретних умовах
мовленнєвої ситуації супроводжується різноманітними видозмінами,
перетвореннями, ускладненнями, що виявляються у порядку слів, інтонації,
лексичному наповненні, редукції компонентів, семантичних нашаруваннях”
[Вихованець 1993:49]. Мова змінюється в мовленні залежно від умов
конкретного акту комунікації, коли ті чи інші чинники не тільки
включаються в процес спілкування, але й впливають на конкретні форми
мовленнєвих утворень (висловлень), формують їх.
Вплив цих чинників на мовленнєві утворення (висловлення) виявляється
перш за все в тому, що вони здатні створювати умови, коли стає
непотрібним словесне вираження тієї чи іншої ланки дійсності. Таким
чином окремі елементи мовленнєвого ланцюжка випадають. Але випадає лише
словесна оболонка, звукова форма, а лексична одиниця, яка виконує
номінативну функцію в процесі спілкування, залишається. Виникають так
звані неповні конструкції.
Тривалий час у лінгвістичній науці існувала думка, що неповні речення –
це варіанти повних, в яких з певною метою випускається головний чи
другорядний член речення (О.М.Пєшковський, О.О.Шахматов, П.С.Дудик,
І,Р.Вихованець). Дещо інше трактування неповноти речень пов’язане з
виникненням теорії про детермінанти (її започаткувала Г.О.Золотова),
яким стали приписувати функцію вторинного імпліцитно-предикативного
позначення дії (Н.Ю.Шведова, О.А.Бех, І.І.Слинько, Н.В.Гуйванюк,
М.Ф.Кобилянська).
У цьому разі можна розглядати неповне речення: 1) як варіант повного;
2) як окремий різновид синтаксичних конструкцій, що актуалізує проблему
співвідношення формально-граматичного, семантико-синтаксичного і
комунікативного рівнів речення, оскільки опозицію повноти / неповноти
речення можна розглядати на кожному з цих ярусів.
Для з’ясування статусу неповних речень спробуємо простежити, як
визначається речення і які ознаки воно повинно мати на
формально-синтаксичному, семантико-синтаксичному і комунікативному
рівнях.
Досить точне визначення, яке характеризує речення у цих трьох аспектах,
запропонував І.Р.Вихованець, наголошуючи, що “речення можна визначити як
основну синтаксичну одиницю, що є мовним знаком ситуації (або
взаємопов’язаних ситуацій) і вказує на стосунок до дійсності й до
повідомлюваного, характеризується непреривністю синтаксичних зв’язків й
семантико-синтаксичних відношень, а також виступає мінімальною, відносно
завершеною одиницею спілкування та вираження думки” [Вихованець
1993:53].
У формально-синтаксичному плані речення ґрунтується на синтаксичних
зв’язках і виділюваних на їх основі компонентах формального типу (членах
речення). Особливість формально-синтаксичного аспекту речення полягає
також у тому, що речення з боку формально-синтаксичної структури
автономне й самодостатнє, тобто для визначення синтаксичних зв’язків і
реченнєвих компонентів формального типу не потрібно якихось (зовнішніх)
показників. Так, речення Син приїхав навіть в ізольованому вигляді
характеризується виразною формальною побудовою: воно формується
поєднанням на основі предикативного зв’язку у формі координації
обов’язкових компонентів – форми називного відмінка іменника “син” в
ролі підмета й часово-родової форми дієслова “приїхав” у ролі присудка (
N1V f3s).
Ізольовані речення, в яких порушуються, перериваються синтаксичні
зв’язки й один або кілька формальних компонентів “випадає”,
модифікується їхня лінеарність, при цьому для їх відновлення не потрібні
зовнішні показники, традиційно називають еліптичними. Слід відзначити,
що хоча еліптичне речення і є самодостатнім, навіть в ізольованій
позиції, належить воно все-таки до формальних неелементарних. Формальне
непоширене елементарне речення будується за певним зразком, таким
зразком є структурна схема. Пропущення ж будь-якого члена речення
розглядається як неповна реалізація структурної схеми конкретного
речення і виступає вже явищем мовлення.
Еліптичні речення – кількісно найбільш репрезентований різновид неповних
речень, для яких характерні “свої”, тільки їм властиві
граматико-смислові ознаки. Головною особливістю таких речень є те, що
уявлення про відсутній елемент їхньої структури (найчастіше присудок)
встановлюється не з сусідніх речень, а безпосередньо випливає з
лексико-граматичних особливостей цих речень, підказується їхнім
значенням і формою.
У тій формі, в якій еліптичні речення функціонують у художньому тексті
чи розмові, їх не можна поповнити точним значенням неназваного слова,
саме тому, що таке слово ніде не було вжите. “В еліптичних реченнях
дійсне значення тієї чи іншої дії, що їх постійно супроводжує,
усвідомлюється синонімічно, з деякою смисловою неокресленістю, через що
ці речення не можуть або майже не можуть бути замінені будь-якими
повними конструкціями. Нестача (еліпсис) члена речення в еліптичних
реченнях є їх відносною постійною структурною рисою і не створює
неповноти їх змісту” [Дудик 1958: 218]. Через таку особливість
еліптичних речень їх слід вважати явищем мови, і тільки їх розглядати як
формально неповні конструкції.
Значення пропущеного члена, його статус впливає з лексико-граматичних
особливостей таких речень, тобто з наявності в останніх тих членів
речення, які й залежать від пропущеного присудка. Найчастіше ними є
додатки й обставини, виражені прислівниками або іменниками з
предметно-обставинними значеннями (або прикметниками, займенниками,
числівниками, що їх заступають). Позначаючи об’єкт, на який спрямовано
дію; спосіб, обставини, за яких вона відбувається; прислівники й
іменники “увиразнюють” дію, лексично не виражену в еліптичному реченні,
“… у своїй сукупності і в межах даного речення утворюють той смисловий
і граматичний контекст, на основі якого конкретне значення певної дії
мислиться з більшою або меншою приблизністю, визначеністю” [Дудик 1958:
220]. Хоча, на думку І.О. Попової, такі прислівники та іменники навіть
замінюють цю дію. До того ж дослідниця вказує, що “чим більшою мірою
неназвана дія замінена словами, які характеризують її, тим більше
семантичний центр висловлення пересувається в напрямку цих слів, тим
менше підстав говорити про еліпсис дієслівних форм” [Попова 1953: 56].
Щодо структури цих речень, то вона може бути такою:
Сполучення постпозитивної обставини з підметом: “А я з садика!” –
пролунав веселий і втішений голосок (Б. Харчук); А мати – з дому (Л.
Костенко).
Сполучення препозитивної обставини з підметом: “А в нас льотчик!”
(О.Гончар); А з очей – іскри (Б. Харчук).
Сполучення постпозитивного додатка або додатків з підметом: А дівчата –
за одіж, і, як вітром здуло, лиш лози затріщали (А. Головко); Я ішла все
лісом, дуб мене за хустку (П. Тичина).
Такі конструкції найчастіше є двоскладними. В односкладному ж реченні
(найчастіше інфінітивному) може бути пропущена форма, що виконує роль
безособово-предикативного члена: Пам’ятайте: з нею про це не говорити,
або інфінітив: Пам’ятайте: з нею про це не треба.
”
V
Z
h
j
EI:
>
@
B
O
TH
”
.Формально-синтаксична організація речення значною мірою окреслює його
семантико-синтаксичну організацію. Структурні особливості мови
відіграють вирішальну роль при конструюванні семантичної структури
речення. Прибічники денотативного напряму семантичний зміст речення
розуміють як систему відношень, яку організовує предикат – центральний
компонент речення. “Під семантичною структурою речення слід розуміти
сукупність семантичних відношень між реаліями об’єктивної дійсності,
відображених у синтаксичних конструкціях” [Загнітко 2001: 273]. Розгляд
семантичної структури речення слід здійснювати з обов’язковим
урахуванням типу предиката, його лексико-семантичної природи, від якої
залежить кількість учасників дії.
Семантична структура речення визначається по-різному. В одному випадку
до семантичної структури слід включати тільки семантико-синтаксичні
відношення, які визначаються валентними властивостями дієслівного
предиката. “Здатність дієслівного предиката вимагати певні
формально-синтаксичні і семантико-синтаксичні компоненти для розкриття
власної релятивної семантики постає діагностичним показником
встановлення ємності семантичної структури речення” [Загнітко 2001:
274-275]. Речення, в якому реалізуються усі обов’язкові правобічні й
лівобічні валентнозумовлені компоненти, є семантично елементарним, тому
що в ньому окреслюється одна пропозиція. Так, у реченні Ми привезли
посуд із Почаєва до села бабусі машиною репрезентовані всі компоненти,
визначені валентними властивостями предиката привезли. У реченні ж
Дівчинка несе квіти, дієслово нести є п’ятивалентним, але синтаксеми із
значенням адресата дії, вихідного пункту руху і кінцевого пункту руху не
названі. Отже, таке речення можна вважати семантично елементарним
неповним.
У структурі семантично неелементарного речення детермінант здебільшого
виступає як самостійний семантичний поширювач речення, тому що він
називає окрему пропозицію. “Його виключення призводить до постання
семантичної недостатності висловлення, хоча останнє як одиниця
спілкування не втрачається, але за відсутності детермінанта розмивається
точність, конкретність думки” [Загнітко 2001: 277]. Пор.: І над
стареньким комином лелека після дощу просушує крило (Л.Костенко) –
Лелека просушує крило + Був комин старенький.
Комунікативна організація речення спрямована не в сферу мови, а в сферу
мовлення. “Комунікативна організація речення визначається мовленнєвою
ситуацією, а отже, зумовленим цією ситуацією комунікативним завданням”
[Вихованець 1993:59]. Аналізуючи ізольоване речення, можна говорити про
деяку структурну чи смислову неповноту будь-якого речення. Але це
створює якусь штучність цього явища. Реалізуючись у мовленні, кожне
речення може відповідати декільком висловлюванням мовлення, тип яких
залежить від комунікативної мети. “Формально-синтаксична неповнота
речення повинна розглядатися як структурно-смислова мовна категорія на
рівні функціонування у процесах мовлення” [Дзюбак 1999: 4] .
Ступінь і характер неповноти речення визначають, на думку І.О. Попової,
такі чинники:
а) функціональна спрямованість мовлення, його соціальні завдання
загалом, настанова відповідно до цього на точність і фактичність
викладення або на його образність, на емоційний вплив і т.п.;
б) конкретні структурно-функціональними форми висловлення: питання,
відповідь, вираження почуттів, емоційна оцінка, констатація факту,
повідомлення тощо;
в) умови та форма перебігу мовлення й спосіб його викладу (значною мірою
зумовлені соціальною спрямованістю мовлення) [Попова 1953: 28].
Отже, “механізм комунікативної організації речення зрозумілий в умовах
реальної комунікації” [Дзюбак 1999: 5], результатом якої є діалог чи
монолог. У таких формах спілкування передача інформації не обмежується
лише елементарним повідомленням, а реалізується комунікативним блоком.
Окремі речення як частини більш складного мовленнєвого комплексу
(монологу чи діалогу) взаємопов’язані синтаксичними відношеннями. З
одного боку, – це відношення граматичні, в основі яких лежать
різноманітні зв’язки, а з іншого – смислові, які випливають із самої
інформації повідомлення значень його компонентного складу, що формують
його зміст.
Єдність змісту цих утворень досягається тоді, коли учасники комунікації
дотримуються певних норм і правил, закладених в ілокуції носіїв мови. У
таких умовах комунікативна мета кожного окремого висловлення
відображається в його актуальному членуванні. Мовець у комунікативному
акті намагається передусім передати найбільш інформативно важливу для
нього частину, яка містить нові значення (рему), тоді як тема є менш
значущою і задається засобами контексту чи ситуації. Залежно від того,
як “встановлюється” тема в неповних реченнях, їх поділяють на
контекстуально й ситуативно неповні речення.
Традиційно ситуативними вважають речення, пропущений член яких підказує
ситуація. Такі речення переважно виявляються в діалогах. Мовець,
“включений” в ситуацію бачить те, про що йдеться, ті предмети і
дії-стани, які на нього діють і які він сприймає безпосередньо зором,
слухом тощо. “На основі вражень від певних предметів і дій-станів, на
підставі цих перших сигналів від них розвиваються другі сигнали у
вигляді слів, які мовець удержує, фіксує у своїй свідомості і які
виступають мислимими, хоч і безпосередньо лексично не вираженими членами
відповідних неповних конструкцій ” [Дудик 1958: 156] .
Контекстуальні неповні речення функціонують лише тому, що в сусідніх
реченнях, найчастіше попередніх, уже лексично виражені ті поняття, про
які йдеться в неповному реченні, внаслідок чого немає потреби вдруге
називати те, що і без цього зрозуміле.
У таких реченнях можуть бути неназваними будь-які головні або другорядні
члени речення:
підмет: Троє їх, пастушків. Павло, Сашко і Степан. Розбирали гранату (Л.
Костенко); Але є тексти для запам’ятовування, а є – для забування
(П. Загребельний);
присудок: Дехто щастям своїм платив. Дехто платив сумлінням. Дехто –
золотом золотим (Л. Костенко); Прапорщик рушив попереду. Прапорщикова з
сумками в руках за ним (Б. Харчук). Крім простого дієслівного присудка,
може випускатися частина складеного дієслівного присудка: Поїдемо
поговорити з лісом, а вже тоді я можу з людьми (Л. Костенко);
підмет і присудок (або частина складеного присудка: Ви можете вгадати,
де я був? – У Марбурзі, – не роздумуючи, сказав Отава (П. Загребельний);
Феодора з актриси і жебрачки стала василісою імперії, а імператору –
вірною жоною (Д. Міщенко).
головний член односкладного речення: Траву дивися вдень, як обсохне, а
дівку – в будень, коли вона боса (Нар.тв.);
додаток: Запнись маминою [хусткою], Ялосоветко (О. Гончар); Шукав причин
забуття княжого, неласки – і знайти не міг (П. Загребельний). Про
формальну і семантичну неповноту можна говорити в реченні типу “А вона
все вишиває”, коли ми знаємо про об’єкт дії, а не йдеться про здатність
особи до вишивання.
обставина (неповними реченнями без названої обставини можуть бути
визнані лише ті, які мають залежне від обставини означення): На
Великдень стали два війська навпроти одне одного: Самуїл став на
правому, Василій на лівому березі Вардара (П. Загребельний);
головні і другорядні члени речення: Тож і людно на путях. Одні правлять
на торжище з полуденних країв, інші – з полуночних (Д. Міщенко); В неї
м’яса і сала: не все ж відіслала посилками. Багато роздала сусідам (Б.
Харчук).
Проаналізувавши речення з формально-синтаксичного,
семантико-синтаксичного й комунікативного боків, зауважимо, що категорія
неповноти виявляється по-різному на кожному з цих рівнів. Так, у
формально-граматичному аспекті, не кожне неповне речення (ізольоване)
буде супроводжуватися семантичною неповнотою, водночас й не кожне
формально повне речення можна вважати семантично повним.
Тому неповне речення треба кваліфікувати як окремий особливий
структурний і семантичний тип речення, якому притаманні всі категорії й
ознаки речення, особливості вияву форм якого слід досліджувати в
мовленні (мовленнєва неповнота) з послідовним врахуванням прагматичних
інтенцій мовця та розмежуванням узусних й оказіональних площин, у
простеженні співвідношення форм вияву неповноти в різних жанрах
українських стилів та окресленні ступеня повного стилістичного
закріплення.
Література
Бех Е.А. Структурно-семантические особенности неполных предложений:
Автореф. дисс. … канд. филол.наук. К., 1990. 19 с.
Вихованець І.Р. Граматика української мови. Синтаксис. К.:Либідь, 1993.
368 с.
Загнітко А.П. Теоретична граматика української мови: Синтаксис:
Монографія. Донецьк: ДонНУ, 2001. 662 с.
Золотова Г.А. Коммуникативные аспекты русского синтаксиса. М.: Наука,
1982. 368 с.
Дзюбак Н.М. Структурно-комунікативні ознаки неповноти речення: Автореф.
дис. … канд. філол. наук. К., 1999. 19 с.
Дудик П.С. Неповні речення в сучасній українській літературній мові //
Дослідження з синтаксису української мови. К.: Наук. думка, 1958.
С.129-260.
Иванова Л.Л. Структурно-функциональный анализ простого предложения:
Монография. К.: Вища школа, 1991. 167 с.
Лингвистический энциклопедический словарь / Гл. ред. В.Н.Ярцева. М.:
Сов. энциклопедия, 1990. С. 414.
Пешковский А.М. Русский синтаксис в научном освещении. 7-е изд. М.:
Учпедгиз, 1956. С.396-403.
Попова И.А. Неполные предложения в современном русском языке / Труды
Института языкознания АН СССР. Т.2. М., 1953. С.3-136.
Русская грамматика: В 2-х томах. Т.2: Синтаксис. М.: Наука, 1980. 709с.
Слинько І.І., Гуйванюк Н.В., Кобилянська Н.Ф. Синтаксис сучасної
української мови. Проблемні питання. К.: Вища шк., 1994. 670с.
Синтаксис русского языка. 2-е изд. Л., 1941. С. 128-131, 236-246.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
