Реферат на тему:
Фонетика. Звуки мови та їх класифікація
План
Фонетика як лінгвістична дисципліна.
Класифікація звуків.
Голосні звуки.
Приголосні звуки.
Звуки мови, їх вивчення і класифікація
Фонетика як лінгвістична дисципліна. Три аспекти вивчення звуків
Будь-яка мовна одиниця (морфема, слово, речення) передається через
звукове вираження. Звукове вираження — це матеріальна оболонка мови.
Матеріальна звукова форма мови є об’єктом фонетики.
Фонетика (від гр. phoene “голос, голосовий звук”, phoenetikoes
“звуковий”) — наука, яка вивчає звуки мови.
Об’єктом вивчення фонетики є не тільки окремо взяті звуки, а й
закономірності їх поєднання (сполучуваність), фонетичні процеси (вплив
позиції звука у слові та сусідства інших звуків на його звучання),
природа й структура складу, а також наголос та інтонація.
Розрізняють фонетику загальну і конкретну. Загальна фонетика вивчає
загальні особливості, характерні для звуків усіх мов. Конкретна фонетика
вивчає звуки певної мови або якоїсь групи мов.
Звуки можна вивчати як у синхронічному, так і в діахронічному
(історичному) аспектах. Відповідно до синхронії і діахронії розрізняють
описову й історичну фонетику. Описова фонетика вивчає звукову систему
мови на певному етапі її розвитку. Історична фонетика встановлює
формування звукової системи мови, закономірності й тенденції її
розвитку.
Для дослідження звуків описова фонетика використовує безпосереднє
спостереження і різні експериментальні методи: палатографію (визначає
місце зіткнення язика з піднебінням при творенні звука); рентгенографію
(дає змогу визначити положення всіх органів мовлення при творенні
звука); осцилографію (перетворення звукових коливань на електричні,
запис їх на екрані й встановлення таким чином довготи, висоти та
інтенсивності звуків); спектрографію (фіксування спектра звука, тобто
визначення його загальної акустичної картини, сукупності значень
амплітуд його частотних складників).
Лінгвістична дисципліна, яка вивчає звуки мови за допомогою точних
приладів та апаратів, називається експериментальною фонетикою.
Осібно виділяють зіставну фонетику, яка виявляє і характеризує спільне й
відмінне в звукових системах та просодичних засобах двох чи більше мов.
Фонетика має велике практичне значення. Знання з фонетики необхідні для
створення алфавітів для безписемних мов, для удосконалення графіки й
орфографії, для навчання орфоепії рідної і, особливо, іноземної мови (як
правило, іноземну мову починають вивчати з фонетики), для виправлення
недоліків мовлення (логопедія) і навчання розуміння звукової мови
глухонімими (сурдопедагогіка), для автоматичного розпізнавання мовлення
електронно-обчислювальною машиною (навчити машину розпізнавати
передавану людським голосом інформацію). Фонетист із тонким звуковим
відчуттям, почувши декілька фраз незнайомця, може багато чого дізнатися
про нього. Згадайте професора Хіггінса з “Пігмаліона” Б. Шоу, який із
перших слів безпомилково визначав, звідки родом його співбесідник.
Фонетика пов’язана з такими нелінгвістичними дисциплінами, як фізика
(акустика), анатомія, фізіологія (творення звуків) і психологія
(мовленнєва діяльність людини е частиною її психічної діяльності ).
Звуки мови можна одночасно розглядати як фізичні, фізіологічні і
лінгвістичні явища. Фізичний аспект звука — це його звучання, акустика,
фізіологічний — творення його мовленнєвим апаратом, лінгвістичний — його
функція в мові. Відповідно до цих аспектів у вивченні мови розрізняють
акустичну, артикуляторну й функціональну фонетику.
Класифікація звуків
З акустичного погляду всі звуки мови поділяються на голосні й
приголосні, які розрізняються співвідношенням голосу (тону) і шуму. Якщо
голосні складаються з чистого голосу і шуму в них немає, то приголосні
складаються з голосу і шуму або лише шуму. Отже, голосні — це тональні
звуки. Приголосні обов’язково містять у собі шум. Співвідношення голосу
і шуму в різних групах приголосних залежить від їх природи.
Голосні й приголосні розрізняються й за артикуляційними
характеристиками. Так, при творенні голосних у мовленнєвому апараті
немає перешкоди, так що струмінь повітря проходить вільно. При творенні
приголосних видихуваному повітрю доводиться долати перешкоди. Різною є і
м’язова напруга: при творенні приголосних вона є значно більшою. Крім
того, у творенні голосних беруть участь інші м’язи, ніж у творенні
приголосних: у першому випадку ті, які служать для відкривання рота, а в
другому ті, які служать для закривання рота.
Голосні та приголосні розрізняються і функціонально. Особлива функція
голосних полягає в тому, що вони є вершиною складу, тобто
складотворчими. Правда, ця ознака не є абсолютною. У деяких мовах
складотворчими є й сонорні приголосні. Однак загалом голосні мають
більшу складотворчу силу.
Голосні звуки
Відмінності між окремими голосними звуками полягають в особливостях
типового для кожного з них тембру. Однак описати голосні звуки за
тембром дуже складно, через що найпоширенішою класифікацією голосних є
артикуляційна, тобто за ступенем просування язика вперед або назад і
ступенем його підняття при їх творенні. За цими ознаками голосні
поділяються на голосні переднього, середнього та заднього рядів і
низького, середнього та високого піднесення.
Таблиця 1.
Класифікація голосних
Більшість голосних — це голосні переднього і заднього рядів. Голосних
середнього ряду мало.
За положенням м’якого піднебіння при артикуляції голосні поділяються на
ротові й носові. При творенні ротових м’яке піднебіння підняте і
закриває прохід повітря в ніс, а при творенні носових м’яке піднебіння
опущене і повітря проходить у ніс.
Приголосні звуки
За акустичною ознакою (співвідношенням голосу й шуму) приголосні
поділяють на сонорні й шумні. У сонорних приголосних голос (тон)
переважає над шумом. До них належать [л], [р], [м], [н], [j], укр. [в];
англ. [w], [?]; нім. [?]. У шумних приголосних шум переважає над голосом
або наявний лише шум. Шумні приголосні у свою чергу поділяються на
дзвінкі й глухі. У дзвінких шум переважає над голосом. До них належать
[б], [г], [ґ], [д], [ж], [з], [дж ], [дз]; англ. [ ]. Глухі приголосні
творяться тільки шумом. До них належать [к], [п], [с], [т], [ф], [х],
[ц], [ч], [ш]; англ. [ ]; нім. [ ], [h].
З артикуляційного (фізіологічного) погляду приголосні класифікують за
місцем творення і способом творення.
За місцем творення розрізняють губні (лабіальні), язикові, язичкові
(увулярні), глоткові (фарингальні) і гортанні (ларингальні) приголосні.
Губні приголосні членуються на дві підгрупи: губно-губні, або
білабіальні (лат. bi від bis — “двічі”), до яких належать [б], [п], [м],
англ. [w] (при творенні цих звуків нижня губа змикається з верхньою) і
губно-зубні, або лабіодентальні (лат. dentalis від dens — “зуб”), як,
наприклад, [ф] і [в] (нижня губа змикається з верхніми зубами).
Язикові приголосні поділяються на передньоязикові ([д], [т]. [ж], [з],
[с], [ш], [р], [л], [н], [ц], [ч], [дж], [дз], англ, [ ], [ ]),
середньоязикові ([j], фр., ісп., італ., узб. [?]1), нім. [с]12) і
задньоязикові ([ґ], [к], [х], англ. [?]3)).
У всіх мовах найбільше передньоязикових.
За пасивним артикулятором передньоязикові поділяють на міжзубні, або
інтердентальні (англ, [ ], [ ], зубні, або дентальні ([д], [т], [з],
[с], [дз]), та піднебінні ([ж], [ш], [дж ], [ч]).
За акустикою вони бувають свистячими [з], [с], [дз] або шиплячими ([ж],
[ш], [ч], [дж]). Залежно від форми, якої набуває язик, та ділянки
передньої частини язика, що бере участь у творенні звуків, розрізняють
серед передньоязикових приголосних апікальні, дорсальні та какумінальні.
При творенні апікальних (від лат. apex “верхівка, кінець”) кінчик язика
(апекс) притискується до зубів, альвеол , ясен або загинається до
твердого піднебіння. Апікальними є англійські зубні [d], [t] та міжзубні
[9], [9], український зубний [л].
При вимові дорсальних (лат. dorsalis від dorsum “спина”) спинка язика
торкається піднебіння, а його кінчик опускається вниз, наближаючись до
нижніх зубів. Дорсальними є українські [д], [т], [з], [с]. Какумінальні
(лат. саситеп “вершина”), або церебральні (лат. cerebrum “мозок”),
приголосні утворюються при піднятому вгору краї передньої частини спинки
язика. Такими є звуки [ж], [ш], [р].
Гортанні (ларингальні) звуки утворюються при зімкненні або зближенні
голосових зв’язок. Ларингальним є англ. [h].
Глоткові (фарингальні) приголосні творяться в порожнині глотки. До них
належать укр. [г], нім, [h] (голова, галас, нім. Hand “рука”, Held
“гроші”, Freiheit “свобода”). Гортанних і глоткових звуків багато у
грузинській та інших кавказьких мовах. Є вони в івриті та арабській
мові.
Язичкові (увулярні) приголосні характеризуються активною артикуляцією
маленького язичка (увули). Таким є французький гаркавий звук [r].
За способом творення приголосні поділяють на проривні, щілинні,
зімкнено-прохідні й африкати.
Проривні, або зімкнені, утворюються зімкненням двох артикуляторів, що
створюють перешкоду, яку повітря з силою прориває, тобто це приголосні,
які творяться при різкому розкритті зімкнення, їх ще називають
вибуховими, експлозивними (від фр. explosion “вибух”) та миттєвими (їх
не можна вимовляти протяжно). До них належать [б], [п] [д], [т], [ґ],
[к].
Щілинні, або фрикативні (від лат. fricare “терти”, fricatus “тертя”), —
приголосні, які утворюються при неповному зімкненні активного й
пасивного органів, внаслідок чого утворюється щілина, через яку
проходить повітря і треться об стінки цієї щілини, витворюючи шум. їх ще
називають спірантами (від лат. spirans “який дує, дме, видихає”). До них
належать [в], [з], [ж], [г], [ф], [с], [ш], [х], англ. [ ], [ ], англ,
і нім. [h].
Зімкнено-прохідні приголосні утворюються одночасним поєднанням зімкнення
і проходу (щілини). Органи мовлення змикаються, але десь залишається
щілина для повітря. Зімкнено-прохідними є [р], [л], [м], [н],
французький увулярний [r]. Серед них розрізняють: 1) дрижачі, або
вібранти (від лат. vibrans “дрижачий”), при творенні яких арти-кулятор
(язик або язичок) дрижить і таким чином то закриває, то відкриває шлях
для повітря ([р], фр. увулярне [r]);
2) плавні, або бокові, латеральні (від лат. latus “бік”, lateralis
“боковий”), які характеризуються тим, що повітряний струмінь проходить
краями порожнини рота (наприклад, приголосний [л] утворюється боковою
щілиною при опущенні країв язика і зіткненні кінчика язика з верхніми
зубами);
3) носові, або назальні (фр. nasal від лат. nasus “ніс”), які
утворюються при опущеному м’якому піднебінні, внаслідок чого частина
видихуваного повітря проходить через порожнину носа (звуки [м], [н]).
Африкати (від лат. affricatus “притертий”) — зімкнені приголосні, вимова
яких закінчується щілинною (фрикативною) фазою. Це своєрідні гібриди
проривних і щілинних. До них належать [ц], який починає вимовлятися як
проривний [т], що згодом переходить у фрикативний [с], і [ч], початок
вимови якого нагадує [т], а кінець [ш]; звуки [дж] (укр., серб., англ.),
[дз] та нім. [pf] (Pferd “кінь”, Apfel “яблуко”, Pfeil “стріла”).
За додатковою артикуляцією, коли до основного тембру додається ще інше
(додаткове) забарвлення, виділяють звуки твердій м’які та аспірати.
М’які, або палаталізовані, звуки відрізняються від твердих тим, що при
їх творенні відбувається артикуляційний зсув у напрямку до середнього
піднебіння. Саме тому всі середньоязикові є м’якими: [j], [л’], [н’],
[с’], [т’] та ін. М’які приголосні, що утворюють із твердими пари, є
тільки у слов’янських, японській та ще деяких мовах. В інших мовах кожен
із приголосних є або м’яким, або твердим. Так, наприклад, у французькій
мові приголосні [ж] і [ш] м’які. Та й у слов’янських мовах класифікація
приголосних на тверді та м’які не збігається. Наприклад, у російській
мові [ч] є м’яким звуком, тоді як у білоруській і польській — тільки
твердим.
Аспірати, або придихові (від лат. aspirare “дути, видихати”, aspiratus
“придиховий”), — приголосні, які характеризуються великим струменем
видихуваного повітря при їх творенні, що призводить до появи фази шуму”в
кінці звучання. Придиховими є німецькі глухі приголосні [p].[t], [k],
(Pilz “гриб”, Tat “справа, дія, вчинок”, Kuh “корова” вимовляються
приблизно так: Philz, That, Khuh). Багато придихових є у санскриті,
гінді, урду, в’єтнамській, корейській і китайській мовах.
У деяких мовах існують так звані абрубтивні (глоталізовані,
зімкнено-гортанні) приголосні, які характеризуються зімкненням або
зближенням голосових зв’язок у кінцевій фазі артикуляції. Замкнута
гортань піднімається вгору, і стиснуте повітря утворює в ротовій
порожнині тиск. Відтак настає гортанний прорив, який надає приголосному
різкого забарвлення. Такі звуки є в кавказьких (грузинській,
осетинській, аварській та ін.), семіто-хамітських і деяких індіанських
мовах.
Існують також огублені (лабіалізовані) приголосні. При їх творенні
збільшується ротовий резонатор, відповідно знижується тональність
приголосного.
Pа тривалістю вимовлений (артикуляції) приголосні, як і голосні, бувають
довгими і короткими. Наприклад, в українських словах знання і життя
довгими є приголосні [н ‘], [т’], які звичайно називають подвоєними, але
в транскрипції записують як довгі звуки [знан’а], [житг’а]). У
російській мові довгими є [ж ‘] і [ш’]: вожжи [вбж ‘и], изжога [иж
‘бгъ], щи [ш ‘и], щука [ш ‘укъ]. В арабській мові довгота приголосних
широко використовується для розрізнення слів. Наприклад: [сама] “бути
високим” — [самa] “називати”.
Використана література.
1. Карпенко Ю.О. Вступ до мовознавства. — К. — Одеса, 1991. — С.
52-72.
2. Дорошенко С.I., Дудик П.С. Вступ до мовознавства. — К., 1974. — С.
50—57,66—81.
3. Маслов Ю.С. Введение в языкознание. — М., 1987. — С. 33—44.
4. Росетті А. Вступ до фонетики. — К., 1974.
PAGE
PAGE 11
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
