Реферат з мовознавства

Фонетика. Проблеми теоретичної інтерпретації просодичних характеристик
слова

Теоретична фонетика вже починає долати розрив, який створився внаслідок
непропорційної уваги до фонематики і просодики. Фонематика була
центральною проблемою фонології упродовж багатьох десятиліть (у тому
числі й після виходу в 1939 році підсумкової праці М. Трубецького
“Основи фонології”) і навіть більше того – фонетика майже отожнювалася з
фонологією, просодика ж була відтінена на задній план.

Логікою розвитку фонології (від фонем і їх звукових реалізацій, які
аналізувалися ізольовано або в типових позиціях – до мовленнєвого
потоку) пояснюється посилення інтересу до просодики, яке
спостерігається в останні десятиліття.

Залишаючи осторонь досить широку дискусію навколо тлумачення самого
терміна “просодика” (“просодія”), а також номенклатури просодичних
величин та сфер їх функціонування, зазначимо, що у переважній більшості
сучасних дефініцій у поняття просодії включається сукупність звукових
засобів, які накладаються на послідовність сегментних одиниць (фонем) і
служать для об’єднання їх у значущі мовні одиниці – слова, синтагми,
висловлювання.

Названі особливості просодичних характеристик, а саме надсегментність і
звукова специфіка (незалежність від основної артикуляції звука), повною
мірою властиві й засобам інтонації, у зв’язку з чим постає проблема
визначення сфери і меж дії просодії й інтонації. У вирішенні цієї
проблеми в сучасній лінгвістиці намітилися два діаметрально протилежні
погляди. Прихильники першого вважають, що сферою дії просодії є склад, а
сферою дії інтонації – фраза. Опоненти цього погляду відводять
просодичним властивостям (характеристикам) широке мовленнєве поле і
широкі функції: членування мовлення і об’єднання його розчленованих
частин (таких як склад, фонетичне слово, фраза тощо). Інтонація ж
визначається як фонетична підсистема, яка автономізується саме
просодичними засобами.

Особливо виразно постає специфіка понять “просодика” й “інтонація” при
розгляді наголосу в східнослов’янських мовах, де наголос відіграє
важливу роль і де між сферою словесного наголосу як ознаки окремого
слова і сферою фразового наголосу (сферою інтонації) як ознаки
висловлювання у рамках просодики існують складні взаємовідношення.
Аналіз цих взаємовідношень ускладнюється не тільки тим, що одні й ті
самі об’єктивні властивості і сприймані ознаки мовного сигналу
використовуються для його сегментної і надсегментної організації, а в
рамках останньої — для різних її систем (наголосу й інтонації), але й
тим, що просодичні ознаки, передаючи важливу лінгвістичну інформацію,
беруть участь і в передачі інформації екстралінгвістичної. Іншими
словами, дослідник просодії наштовхується на складне завдання:
відокремити в структурі мовного сигналу лінгвістичне від
екстралінгвістичного, сегментне від надсегментного, універсальне від
специфічного, явища, пов’язані зі словесним наголосом, від інтонаційних
явищ тощо.

Здійснені досі спроби опису словесної просодії зводяться головно до
аналізу його акцентно-ритмічної будови, який ведеться у напрямі
виявлення довжини слова (кількість складів), місця наголосу та частотних
типів і видів акцентно-ритмічних структур. При цьому досліджується, як
правило, словникове слово у його “застиглій ” графічній (письмовій)
формі. Тим часом, опис просодичних характеристик слова неможливий без
аналізу його “поведінки” в потоці мовлення, з урахуванням, звичайно, тих
його категорій, які встановлені лексикологією (для якої також, до речі,
до останнього часу визначальною була письмова форма мови, як найбільш
доступна для спостереження й аналізу).

У слові як основній одиниці мови фокусуються всі вияви цілісності
мовної системи. Єдність і цілісність мови як системи є одним з
постулатів сучасної лінгвістики. Зокрема широкого визнання набула ідея
Л. Щерби про єдність смислової і звукової будови мови, ідея
взаємозалежності, взаємодії і взаємопроникності фонетики, граматики,
лексики. Специфіка взаємодії фонологічного рівня з іншими мовними
рівнями полягає в тому, що він не просто пов’язаний з вищими рівнями,
але й зумовлений ними. Звукові одиниці вичленовуються і формуються на
основі їх зв’язку зі смислом, “тільки сила розуму здатна розчленувати
матеріальну природу мови й виділити окремі звуки – здійснити процес,
який ми називаємо вимовним членуванням”, “тільки смисл, можливості
смислової асоціації дають нам… ту чи іншу подільність нашого
мовлення”.

Фонетична (просодична) самостійність слова реалізується насамперед у
словесному наголосі, який, як і фонема, є обов’язковим елементом
звукового образу слова, тобто виконує фонологічну функцію (конститутивну
чи словорозпізнавальну). Разом з тим дослідження фонетичних
характеристик словесного наголосу в різних мовах в тому числі й
українській показали, що словесно-просодичні тісно переплітаються з
фразово-просодичними характеристиками. Особливо виразно це виявляється,
коли слово складає потенційний мінімум фрази – навіть окремо вимовлене
слово вже становить собою мінімальне висловлювання (з називною або
лічильною інтонацією), а відтак очевидною є необхідність співвідношення
слова з інтонаційними одиницями – синтагмою і фразою.

Досліджуючи взаємозв’язок словесного наголосу і фразової інтонації на
матеріалі слов’янських мов, Г.М. Ніколаєва дійшла висновку, що в
слов’янських мовах (в тому числі й в українській) словесна просодія
значно підпорядковується фразовій просодії. Висновку про залежність
просодичних засобів реалізації словесного наголосу від фразових умов у
слов’янських мовах доходять й інші дослідники.

Як показали експериментально-фонетичні дослідження, просодична
реалізація словесного наголосу в українській мові певною мірою
визначається акцентно-ритмічною структурою слова. Так, в
акцентно-ритмічній структурі типу – – (море), – – – (високо) на
наголошених початкових складах зосереджується максимум інтенсивності, а
в акцентно-ритмічній структурі типу – – (води), – – – (ордени) на
наголошених (кінцевих) складах зосереджується максимум тривалості. Крім
того, з’ясувалося також, що тривалість є найбільш постійною просодичною
характеристикою словесного наголосу в українській мові.

Підвищення ролі тривалості в просодії слова пояснюється тим, що на
сегментному рівні в українській мові тривалість не є фонологічною, отже
фонологічно релевантною вона є на надсегментному рівні. Однак проведені
дослідження реалізації словесного наголосу в ізольовано вимовленому
слові поки що залишають без відповіді питання, чи, описуючи наголос
слова, ми не чіпаємо сфери висловлювання, а відтак і фразової просодії,
зокрема інтонації як однієї з найважливіших ознак висловлювання? Бо, як
зазначалося вище, окремо вимовлене слово вже є мінімальним
висловлюванням, фразою. Якщо ж слово входить у неоднослівну фразу як її
складова частина, то позиція слова в інтонаційній одиниці має так само
впливати на його просодичну реалізацію, як акцентно-ритмічна структура
слова впливає на реалізацію словесного наголосу. Ще Е. Зіверс в “Основах
фонетики” висловив думку про залежність фонетичних явищ нижчих рівнів
від фонетичних явищ вищих рівнів, тобто висловлювання. Він вважав, що в
мовленні насамперед розпізнається все висловлювання, а потім, після
аналізу, розпізнаються його «частки». Іншими словами, вивчаючи фонетичні
характеристики словесного наголосу, треба враховувати інтонацію; тобто
не досить списком давати слова, а слід ставити слово в різні щодо типу
інтонації фрази, щодо місця у фразі тощо. Інтонація ж як система
безперечно автономна також не може не зазнавати впливу фонетичних
властивостей словесного наголосу. Отже, можна говорити про
взаємозумовленість словесного наголосу й інтонації, тобто про взаємодію
словесної і фразової просодії. Взаємодія словесної і фразової просодії
найбільш виразно виявляється при вписуванні слова в неоднослівну фразу.
Таке вписування супроводиться насамперед складним протиставленням різних
ступенів наголошеності і різних ступенів ненаголошеності, що пов’язане
не тільки зі ступенем семантичної ваги слова, а й з позицією слова у
фразі, з ритмікою фрази. Високий ступінь підпорядкованості словесної
просодії фразовій просодії зумовлює й динаміку словесного наголосу у
фразі. Крім рухливості словесного наголосу у межах слова при
словозміні,спостерігається його рух у межах фрази. Рух словесного
наголосу у межах фрази відбувається у двох напрямах: у напрямі до
сильної позиції (позиції фразового наголосу), або у напрямі до слабкої
позиції (аж до його нейтралізації – енклітизації чи проклітизації).
Потрапляючи у сильну позицію, словесний наголос перебирає на себе й
фразоорганізуючу функцію, складаючи, таким чином, інтонаційний центр
фрази.

Не входячи тут у проблему словорозпізнавальної й словоототожнювальної
функції словесної просодії, розглянемо тільки просодичну структуру
словесного наголосу у сильній позиції (позиції фразового наголосу). Так,
у фразі «Гарна дорога була» слово «гарна» перебуває у позиції
деавтоматизованого фразового наголосу. Деавтоматизованість фразового
наголосу виражена його інверсією на початок фрази, викликаною посиленням
смислової ваги слова «гарна». Наголошений склад гар- відповідно
оформлений «яскравішими» просодичними характеристиками, які сигналізують
про інтонаційний центр фрази. Провідними просодичними ознаками головного
наголошеного складу (інтонаційного центру) є високий тональний рівень, а
також максимум інтенсивності. Темпоральний же параметр головного
наголошеного складу фрази не входить до їх числа, він є супровідною
просодичною ознакою. Таким чином, просодичні ознаки слова «гарна» (з
акцентно-ритмічною структурою (– –/), підпорядковуючись просодії фрази,
посилюються, порівняно з реалізацією цих ознак в ізольованій позиції
слова, яка є для слова як такого сильною.

Фразова просодія у наведеному прикладі зумовлює й послаблення
темпоральної характеристики післянаголошеного голосного, який в
ізольовано вимовленому слові може дорівнювати тривалості наголошеного
голосного або навіть перевищувати її.

Оскільки мовне спілкування завжди ситуативне, інтонація описується
завжди з урахуванням комунікативної ситуації мовлення.

У щойно розглянутій інтонаційній структурі фрази «Гарна дорога була»
інтонаційний центр оформлений за типом ІК – І як розповідь –
повідомлення, у якій, крім об’єктивної модальності – констатації факту
дійсності, наявна й т. зв. вторинна, або суб’єктивна, модальність –
ставлення мовця до повідомлюваного. Засобом вираження суб’єктивної
модальності тут є інверсія слова «гарна», а відтак і посилення його
просодичних характеристик. Таким чином, у семантичній структурі фрази
«Гарна дорога була» відбулося прирощення до інтелектуальної інформації
(логічного змісту) ще й інформації ціннісної. Інверсія як тип порядку
слів у реченні в сучасній українській мові, як відомо, виконує в
основному не граматичну, а стилістичну функцію. У теорії риторики
інверсія розглядається як риторична фігура мови, тобто як така, що
використовується для привернення уваги слухача, для посилення впливу на
нього. Розширення семантичної структури аналізованого висловлювання
супроводиться розширенням його функціональної перспективи. У такій
лексично-синтаксично-просодичній його реалізації є й інформація про
органічність/неорганічність його для певнго функціонального стилю мови —
органічним для цього висловлювання є, звичайно, розмовний і художній
стилі.

З розвитком психолінгвістики дедалі виразніше вимальовується теорія
процесу сприйняття, зокрема сприйняття тексту. Перш ніж сприйняти смисл
і цінність твору (насамперед художнього), реципієнт сприймає його
інтонаційно-емоційний бік. Весь рецепційний процес відбувається на тлі
інтонації, на тлі її каталізуючої дії.

Життєвий і художній контексти створюють умови для розширення семантики
як номінативних (слів), так і комунікативних (речень) мовних одиниць.
Завдяки контекстові (комунікативній ситуації) семантика аналізованого
речення може розвиватися настільки, що виражена ним думка може набути
не тільки ширшого змісту, а навіть – протилежного. У нашому прикладі
протилежного змісту можна досягти, надавши попередньому змісту чисто
іронічного спрямування. Завдяки іронії позитивна оцінка («гарна»)
зміниться на негативну («погана»).

Виразність такого прийому як іронія є випробуваною і безперечною. Ще в
античній риториці цей прийом описаний як «сократівська іронія», а в
термінологічній номенклатурі риторичних фігур він дістав назву —
антифразис. Основу антифразису складає явище енантіосемії, тобто
вживання слів у протилежному значенні, яке досягається у поєднанні з
особливим інтонаційним контуром (виділення наше — Н. П.). Таке
визначення вочевидь вимагає уточнення. Якшо йдеться про розвиток
лексичної антонімії у межах одного слова, яка дістала назву
енантіосемії, то «механізм» розвитку такої антонімії має свою специфіку
(пор. значення слова «слава»: і як схвалення, і як осуд). Протилежні
значення слова слава розкриваються синтагматично в контексті і не
потребують «особливого інтонаційного контуру». Розвиток протилежного
змісту в аналізованому тут реченні «Гарна дорога була» відбувається саме
завдяки «особливому інтонаційному контурові». Беремо в лапки слова
«особливий інтонаційний контур», бо поки що не можемо їх однозначно
витлумачити. З одного боку, говорити про інтонацію слова як лексичної
одиниці на сучасному етапі розвитку фонетичної системи мови вже не маємо
підстав. З другого боку, те, що іронія в аналізованому висловлюванні
виражається фонетичними (просодичними) засобами мови, є очевидним.
Фонетично релевантною ділянкою, яка несе інформацію про зміну смислової
структури фрази, є той самий головний наголошений (чи акцентно
виділений) склад гар-, але просодична структура його вже інша – провідну
роль у ній перебирає на себе тривалість: наголошений голосний значно
подовжується. Зазнає змін і тональний контур: з високого
висхідно-спадного він перетворюється на висхідно-спадно-висхідний. Все
це свідчить про особливу енантіосемію, мовленнєву, оскільки реалізується
вона просодичними засобами усної форми мови. Проблема ж полягає в тому,
де провести «демаркаційну» лінію між словесною і фразовою просодією, з
одного боку, а відтак і між семантикою слова та семантикою речення – з
другого.

У науковій літературі є спроби розв’язання цієї проблеми як на користь
першої, словесної просодії, так і на користь фразової просодії
(інтонації).

Досліджуючи слово в дихотомічному модусі (слово у мові і мовленні) на
матеріалі англійської мови, Л.В. Мінаєва висловила думку про
необхідність включення в семантичну структуру слова поряд з
лексико-семантичними варіантами варіанту просодичного на тій підставі,
що «просодія, маючи семіологічну релевантність, входить у систему мови і
тому є невід’ємною частиною будь-якої мовної одиниці… Просодія не може
розглядатися як своєрідний футляр для певного змісту… оскільки слова –
це двосторонні одиниці і оскільки звернення до їхньої внутрішньої
сторони обов’язково передбачає одночасне врахування також і плану
вираження, просодичні варіанти є обов’язковими і постійними звуковими
оболонками лексико-семантичних варіантів».

Погодитися з цією думкою нам заважає позиційна обмеженість слова, якому
автор приписує мовленнєву енантіосемію (просодичний варіант), а саме –
тільки позиція інтонаційного центру, де конденсується й зміст всього
висловлювання, звичайно ж, у взаємодії з лексичними й синтаксичними
засобами мови. В інших позиціях такі перетворення у семантиці слова не
відбуваються.

Позиція інтонаційного центру справді підсилює семантичну вагу слова.
Навіть так звані неповнозначні слова (прийменники, сполучники, частки),
потрапляючи в цю позицію, «прояснюють» своє лексичне значення, (пор.: Я
поклав книгу не на стіл, а під стіл). Семантика акцентного виділення
має широкий спектр. Поле дії семантики акцентного виділення – все
висловлювання. Особливо виразно це виявляється, коли фігура антифразису
реалізується на дієслові, як синтаксичному й інтонаційному центрі
речення – фрази.

Так, наприклад, на запитання Ти напишеш йому листа? репліка-відповідь
Напишу при відповідному просодичному оформленні може мати два протилежні
значення: позитивне і негативне. Це явище описане в українській,
англійській і російській мовах як імпліцитне заперечення, тобто таке
заперечення, яке виражене не вербально, а інтонаційно.

Є й інші спроби інтерпретації впливу фразової просодії на одиниці нижчих
рівнів висловлювання, зокрема на реалізацію сегментних одиниць. Під цим
кутом зору розглядає подовження тривалості голосних О.І. Комісарова.
Проте описувані нею факти функціонально значущого розтягування
(подовження вимови) голосних свідчать не про комунікативно мотивовані
варіанти реалізації сегментних одиниць (фонем), а про варіантність
просодичної структури комунікативних одиниць – висловлювань.

Можна навести тут і інші приклади смислової конотації, вираженої
просодично. Так, розтягуванням тривалості наголошеного голосного у
фразах Спе-е-ка!, Люде-е-й логічний зміст (констатація факту)
доповнюється атрибутивністю (квалітативною або квантитативною ознакою),
а також оцінкою ступеню її вияву, які вербально тут не виражені.

Замість висновку.

Словникове слово є своєрідним стоп-кадром, вихопленим з реального
мовного життя слова. Окремі ознаки «живого» слова інколи потрапляють і
до словників. Це, по-перше, знак наголосу (щоправда, тільки в разі його
варіативності щодо місця в слові, пов’язаної або з варіантами норми або
зі смислорозрізнювальною функцією), а по-друге, ремарки типу ірон.
(іронічно). Щодо другої ознаки, то вона, на наш погляд, стосується слова
як одиниці комунікативної, тобто слова як потенційного мінімуму фрази,
а не як номінативної одиниці.

Похожие записи