Реферат на тему:

Фітоніми верба, калина, тополя як ключові концепти української культури

Протягом кількох останніх десятиліть у мовознавстві зростало
зацікавлення до вивчення процесів мислення, сприйняття й розуміння мови,
зв’язків мови й мислення, мови й культури народів. У 70-і роки ХХ ст.
відбулось становлення когнітивної лінгвістики, що є однією з дисциплін,
які вивчають людську свідомість. В Україні та Росії теоретичними
проблемами займаються С.А.Жаботинська, О.О.Селіванова, Ж.П.Соколовська,
О.С.Кубрякова та ін. Складовими частинами когнітивної лінгвістики
виступають семасіологія та ономасіологія; предметом дослідження
семасіології є концептуальні структури значень, способи відбиття
ментальних одиниць свідомості в семантиці одиниць мови й мовлення;
ономасіологія цікавиться когнітивними структурами позначення, називання,
з’ясовує, які елементи концептуальної моделі лягають в основу номінації
[6, 6-7]. На Україні розробкою питань ономасіології активно займається
О.О.Селіванова. Провідним методом дослідження когнітивної лінгвістики
вважається концептуальний аналіз, що, однак, становить собою сукупність
різних підходів, серед яких фреймова семантика, теорія прототипів,
пропозиційна семантика, когнітивізм, конекціонізм та ін. З допомогою
різних методів проводяться дослідження фрагментів мовної картини світу
(МКС). Наша стаття являє собою спробу вивчення такої ділянки МКС, як
флористичні концепти, що посідають важливе місце в українській
ментальності.

Фітоніми увійшли до найраніше сформованого шару свідомості людей.
Рослинний, тваринний світ, географічне розташування, кліматичні умови
виступали головними чинниками формування ментальності народів на ранніх
етапах їх розвитку (Монтеск’є). Майбутні українці мешкали у м’якому
кліматі, на ласкавій, плодючій землі, тому природа в їх свідомості
набула рис доброї неньки [9], до якої люди звикли ставитися з любовю і
довірою, як до матері [13]. Рослини, що зустрічались на рідній землі,
викликали приємні асоціації, позитивно символізувались. Багата
образність і висока частотність вживання фітонімів у сучасному
українському мовному дискурсі також зумовлена позитивним ставленням
етносу до рослин та їх назв. Флористичні концепти відіграють неабияку
роль у свідомості народу.

Концепти почали формуватися з появою етносу й цей процес продовжується
досі. Як зазначає В.В.Колесов, спочатку виникає conceptum (лат. зародок,
зерно) смислу, потім денотат набуває образів, яких може бути кілька,
вони віддаляються від початкового образу, утворюючи нестійку групу, що
погрожує розпадом. На цьому етапі з’являється логічне поняття (conceptus
– судження, поняття, уявлення), що містить мінімум точно встановлених
свідомістю ознак, це дозволяє зберегти цілісність. Але розвиток на цьому
не зупиняється, виникає символ, що створює культурне середовище з
поверненням в національні форми свідомості, але він вже збагачений
раціональністю змісту. Завершується формування поверненням до концепту,
що на цьому рівні містить й образи, й поняття, й символи, стає концептом
сучасної культури. Концепт – це те, що не підлягає змінам у семантиці
словесного знака, а, навпаки, диктує мовцям певної мови, визначає їх
вибір, спрямовує думку, створюючи потенційні можливості мови-мовлення
[7, 34-39]. А ширше концепт – це ментально-психонетичний комплекс, ядром
якого є диктум пропозиції (вербалізовані істинні, об’єктивні знання про
позначуване), що корелює з асоціативно-термінальною частиною
(неістинними, зокрема метафоричними знаннями), модусом (оцінним
компонентом), а також психічними функціями: відчуттями, почуттями,
образами, інтуїцією, архетипами колективного підсвідомого [11, 94].

У культурі кожного народу існують концепти, що можуть дати уявлення про
всю культуру, представити найосновніші особливості етносу, їх називають
ключовими концептами культури [3, 35]. Деякі фітоніми здатні розповісти
про Україну завдяки наявним у структурі концептів образним, поняттєвим
та символічним значенням. Прислів’я говорить: “Без верби і калини нема
України”, — але не тільки ці концепти представляють Україну, важливими є
також вишня, дуб, тополя, яблуня, береза, сосна, явір, троянда, жито,
пшениця, мак, полин. Вони відзначаються максимально високою частотністю
вживання в сучасному поетичному

дискурсі [8, 6]. З них верба, калина, тополя, яблуня мають власне
українську символіку, а береза, дуб, сосна, явір хоч і належать до
загальнослов’янської світоглядної традиції, у кожній національній
культурі набувають певних особливостей [14, 231].

Концепт верба у свідомості українців почав формуватись давно, але цей
процес не зупинився й до теперішнього часу. Концепт дещо
переосмислюється відповідно до реалій сучасного життя, виникають також
деякі відмінності в індивідуальному сприйнятті представників етносу.
Поняття верба, що є складовою концепту, таке: “Дерево або кущ з гнучким
гіллям, цілісними листками і зібраними в сережки одностатевими квітками”
[10]. Найбільш чітко поняття виражається у текстах, позбавлених
символічного значення, де верба вказує на дерево, що росте на Україні,
підкреслюючи таким чином національну приналежність пейзажу. “На оболонях
верби у болоньях, туман, туман – нейлонові плащі”(Костенко); “Де ж те
місце, верби й осокори, Що пливли з ранкової імли?”(Палієнко); “З верби
звиса левина довга грива, струмок в яру сіріє журавлем…”(Гуцало); “А
потім я злітаю і лелеці, Що на вербі гніздо як храм будує, Галуззя
урочисто подаю” (Павличко); “Десь під сонцем несло нас веселе весло,
пам’ятаю літаючі верби” (Базилевський). Однією з причин шанування верби
була її вологолюбність. У давнину люди з побожним трепетом ставилися до
води, а це дерево завжди росло тільки там, де була вода. Криниці
зазвичай копали біля верб, оскільки було помічено, що вони очищують
воду, надаючи їй особливого смаку [12, 35].

Зміни стану рослин можуть вказувати на зміну пір року, але тут вже може
зявитись символічний компонент, це відбувається, коли зів’яле дерево не
просто говорить про осінь, а уособлює її. “Та верби похилилися додолу,
червоні ружі зблідли на виду, бо вже погналось перекотиполе за літом –
по гарячому сліду…”(Костенко); “З вогню верби – та в полум’я тополі, з
вогню тополі – в полум’я верби лечу, лечу я перекотиполем, а день, немов
волошка, голубий!” (Гуцало); “Натягне дощ свої осінні струни, торкне ті
струни пальчиком верба. Сумна арфістко – рученьки вербові! – по самі
плечі вкутана в туман” (Костенко). Тут з’являється додаткова сема ‘сум’,
що є характерною для лексеми верба. Але разом з цим верба виступає також
символом пробудження природи, весни, оскільки це дерево розцвітало
першим, коли довкола ще лежав сніг: “Біжать струмки, розбуджені весною,
Уже й верба спросоння зацвіла…” (Гнатюк). “Знову свищуть зелені диви,
поганяють вербові весни” (Суховецький), – верба виступає атрибутом
весни. “Як дві нерідних сестри, Вербова віта цвіте І жовта свіча горить.
Вербова віта цвіте На весну, на юний шум, А навіщо ця жовта свіча?”
(Свідзінський).

Верба іноді уособлює сум, жаль, печаль, ця сема може бути вербально
вираженою в тексті: “Там, де верби сумливо схилились, При низенькій
вечірній зорі, На Чернечій горі, на могилі Заспівають тобі кобзарі”
(Палієнко), – але інколи вона не називається прямо, а виступає
імпліцитно. Журба, смуток є іманентною ознакою верби, на ній можна не
наголошувати, оскільки представникам української культури це відомо, а
користуватись вже як даністю. “Не чується увосени зозуля, – чому ж
увосени нема її ніде? От би почуть її вербові звуки, її вербовий жаль,
її купальський спів!..” (Гуцало); “Осінньою жовтневою порою, коли ліси
загравами цвітуть, давай удвох над річкою постоїм, як верби, вдвох
пожуримось отут” (Гуцало); “І руки обернулися в пломіння, І весь я був,
як та верба осіння” (Павличко); “Плакучі верби не могли журитися, такі
були у іволг голоси!” (Костенко). Один з видів верби, що має довгі
звисаючі гілки, називають плакучою вербою, тут сема ‘сум, печаль’ (і як
наслідок – ‘плач’) виступила на перший план і стала провідним критерієм
номінації. Символічнним уособленням журби, смутку верба була ще на
ранніх етапах формування концепту, вже у фольклорних текстах
зустрічаються такі приклади: “Ой вижу, вижу крутую вербу, На ній листя
зів’яле, Туга на серці, туга на моїм, – Милий мене покидає” (Нар. тв.);
“Вийшла, стала під вербою Та й дивиться в воду: Тяжко, мати, важко,
мати, Нащо дала вроду?” (Нар. тв.).

Раніше верба часто виступала символом молодої дівчини, відповідні
приклади наявні у фольклорі: “Чия то верба, чия то вишня, Чия дівчина в
сад гуляти вийшла?”(Нар. тв.); “Ой у полі верба, Під вербою вода, Там
дівчина воду брала Сама молода” (Нар. тв.). Але в процесі формування
концепту це символічне значення майже повністю зникло, у наш час верба
рідко уособлює дівчину, що пов’язане з віддаленням людини від природи. В
індивідуальній МКС поета може зустрічатись авторське переосмислення
цього символу, де верба представляє людську душу: “Моя верба не зеленіє,
Моїй вербі розтяли душу… А білий день біліє Через вчорашнє мушу; А ще
верба молила БОГА, Щоб доля молоділа… А ще – упала при дорозі, Упала і
зомліла” (Тереля).

На основі іманентної семи ‘сум’ витворилось символічне значення “стара
засмучена мати”: “Ген скорбна постать матері-верби…Ген берег – як руїна
непривітна…” (Гуцало); “Ген під вербами сивими мати чиясь… А чи то
Перемога так, як мати, навколішки стала й цілує врочисті шовки?..”
(Гуцало); “Не повернуться козаки з походу, Не заграють сурми на зорі…
Будуть вік стояти біля броду Посивілі верби – матері” (Симоненко); “Я
тільки нині зрозумів до сліз, Що ви вже не повернетесь до хати… І слово
тихе й сумовите – Мати Цвіте в мені, як сивий верболіз” (Білаш). Дуже
часто верба вживається з епітетами “стара, сива”, символізуючи стару
печальну жінку, матір, вдову, що пройшла нелегкий життєвий шлях, повний
болю і втрат, посивіла з горя, має трагічну долю.

Завдяки своєму довголіттю верба здавна стала символом пам’яті: “Ой
посади, мила, голубонько сива, Та на воротях вербу, Як ітиму та од
іншої, То й до тебе зайду” (Нар. тв.). Останнім часом це значення
розширилось, доповнилось, набуло індивідуально-авторських відтінків. До
значення “пам’ять” додається сема ‘старовина’: “І тільки верб зеленим
водоспадом стара фортеця пам’ять обніма” (Костенко); “І сивіють над
річкою верби, наче спомини сиві зійшлись” (Гуцало). А це вже значення
доповнюється семою ‘втрата’, виходить “пам’ять”+’старовина’+’втрата’:
“Ще назва є, а річки вже немає. Усохли верби, вижовкли рови…”
(Костенко); “І дві вербички стали на сторожі, щоб ту могилу час не
зарівняв” (Костенко); “Вона не втішиться, не звикне, що кінь в степу не
заірже, що вже нема верби тієї, де мертвий хутір стереже могилу матері
твоєї…” (Костенко). Для індивідуальної МКС Ліни Костенко характерний
особливий жаль за минулим, що є істинним, справжнім, нормальним, це
минуле втрачається безповоротно, на його місце приходить сучасність зі
своїми аномаліями цивілізації й руйнівним ставленням до природи: “І не
було на вербах телефону” (Костенко); “Вербують верби у монографії.
Вичають біо- і гео- графію. Полюють в полі на три тополі…” (Костенко).
Рослини можуть у картині світу Ліни Костенко уособлювати вічність,
незабутнє: “Не східні царі, не волхви, не підпаски; – жоржини прийшли
поклонитись йому. І верби прийшли. І прийшло незабутнє” (Костенко).
Стара верба іноді виступає ланцюгом, що з’єднує минуле й нове життя: “І
писанку-чічку Віднесу під стару вербу І покладу межи коріння – Нехай
верба висиджує життя” (Тереля). У всіх різновидах символічного значення
“память” імпліцитно присутня сема ‘печаль’, внутрішньо притаманна вербі.

Верба виступає одним з основних символів України, Батьківщини. Її
іманентна сема ‘сум’ гармонійно сполучається з меланхолійною,
інтровертною, мрійливою вдачею

українця [4, 48 і 54], для якого Україна – зажурена мати. “І якщо впадеш
ти на чужому полі, Прийдуть з України верби і тополі, Стануть над тобою,
Листям затріпочуть, Тугою прощання душу залоскочуть” (Симоненко); “Ще
кожна гілка на землі – сопілка, сопілками цвіте уся земля, і вирізана з
верболозу гілка, як Україна, з нами розмовля” (Гуцало). Та ж сама
символіка переноситься іноді й на українську мову, вербову, сумовиту:
“Порубана, але не вбита, Замулена, але жива, Моя ти мово сумовита, М’яка
з вербового шитва” (Палієнко); “нашою мовою є: пруття вербове зірване на
острівцях піщаних де шклистий сніг…” (Калинець).

Концепт верба має дуже багату символіку, причому деякі символічні
значення суперечать іншим: поряд зі значенням дерева печалі верба
вважалась рослиною, що сприяє росту, силі, здоров’ю. Раніше для немовлят
виробляли вербові колиски, щоб вони виростали міцними й здоровими, такий
звичай був ще за часів козацтва: “А як лід закипав на Дніпрі, По степах
розлітались великих. І везли, щоб корінився рід, Неспалимі вербові
колиски” (Палієнко). Теперішня цивілізація відштовхнула в минуле вербові
колиски, тому в семантичній структурі сучасного концепту верба це
маловідоме значення перебуває на периферії й може зникнути.

До складу концепту верба входять два лексикалізовані словосполучення
Шевченкова (чи Тарасова) верба і Вербна неділя. Перше з них з’явилось
після того, як Т.Г. Шевченко посадив у Кос-Аралі вербове деревце, яке
для нього було символом Батьківщини: “Є в сквері кущ над Тихим океаном…
Той скромний кущ – Тарасова верба” (Драч); “Верба Шевченкова! Вона в
пустелі не згинула…” (Павличко). Факт відомий не всім, але у свідомості
еліти він наявний, тож сприяв формуванню концепту.

Друге словосполучення є іншою назвою релігійного свята Вхід Господень до

Єрусалима – остання неділя перед Великоднем. Мешканці цього міста
зустрічали Ісуса Христа з пальмовими гілками, якими вистилали дорогу. На
Русі ж пальми не росли, і їх було замінено на гілки верби – дерева, що
розцвітає перше рано навесні. Словосполучення Вербна неділя увійшло до
свідомості народу й стало складовим елементом при формуванні концепту
верба. “І неділями тими вербними ми до себе уже не вернемо. І тими
четвергами чистими не піднімемо з долу істину” (Трифонов); “вербальний
шлях не омине верби як не мине і вербної неділі закоханий у тору”
(Соловей). Словосполучення відтворюється у свідомості ціле зі значенням
“релігійне свято”, увага на вербі не акцентується, відбувається
авторське осмислення ролі свята в житті людей, а не ролі верби у святі –
останнє сприймається як даність.

Оригінального переосмислення в індивідуальній авторській МКС зазнав
фразеологізм груші на вербі, початкова семантика якого – нісенітниця.
“Безжурні, до нестями балакучі, У затишку чекаєте собі, Що ось ростимуть
груші на вербі І молоком проллються білі тучі!” (Павличко); “У вас там,
у Яні, на вербах вирощують груші. А у нас тут, у Ціні, й на грушах ні
цвіту, ні плоду” (Базилевський). В обох випадках йдеться про достаток,
благаполуччя, але це лише індивідуальна особливість трактування певними
людьми, до складу ж концепту національної МКС цей фразеологізм входить
зі значенням “нісенітниця”.

Отже, концепт верба посідає у свідомості українців досить важливе місце,
про що говорить наявність, крім поняття, великої кількості символічних
значень, лексикалізованих словосполучень та фразеологізмів. Усі символи
позитивні, приємні для українців: Батьківщина, мати, пам’ять, весняне
пробудження природи і навіть сум (не горе!) гармоніює з ментальними
особливостями народу.

Ще одна важлива для українського етносу рослина – це калина. Її назва
походить від псл. kalъ “мокра земля, болото, драговина” [5, 350],
оскільки калина найкраще росте в болотистій місцевості. Концепт калина
містить таке поняття: “Кущова рослина родини жимолостевих, що має білі
квіти й червоні гіркі ягоди” [10]. Поняття майже без символічного
забарвлення представлене в текстах, де змальовується національний
пейзаж: “…сонце в небі, і гай понад річкою, й дерево в листі, соловей на
калині, і в росах зелена трава” (Гуцало); “Обняв комаху в лузі і зорю,
що ягодою зріла на калині…” (Гуцало). Калина росте на всій території
України, тож за її наявністю можна визначити географічну й національну
приналежність пейзажу, калина сприймається свідомістю як “українська”
рослина.

У народному сприйнятті зміни в рослинному світі корелюють зі змінами пір
року, причому кущ може своїм виглядом вказувати на певну пору, а може
уособлювати її, у другому випадку зявляється символічний елемент. На
весну й на літо вказує калина в таких контекстах: “Калина у гаптованій
сорочці із солов’єм зустрілась віч-на-віч” (Гуцало); “І зеленим намистом
на грудях калина в гречках, щойно скинувши білу сорочку, що ткана з
туману, виглядає на сонце, й зелене намисто в разках вже світає
прийдешнім, яке не збулось ще, світанням…” (Гуцало). Про осінь говорять
червоні достиглі ягоди калини: “В калинових разках стоїть калина!”
(Гуцало); “І калина у червоній хустці кров’ю сходить по степлілім літі”
(Драч); “Грона калини гарячої осінь між листя навишивала…” (Гуцало);
“Тремтить береза голим тілом, роняючи останній лист, і на бинтах туманів
білих зірки калини запеклись…” (Гуцало). Для осені характерна сема
‘сум’, що може переноситись на калину, хоча вона не є символом суму,
печалі. “Зіграй мені осінній плач калини” (Костенко); “О, Люди!
Вслухайтесь в кромішню тишу – жалоба їхню кров колише, мов ту калину в
лузі… О, та кривава осінь…” (Сарма-Соколовський); “Тут губи беріз
побіліли. Тут губи калин кораловим болем палають на лицях зів’ялих”
(Гуцало). Ягоди калини довго не опадають, вони залишаються на кущах
навіть в морози, через цю особливість калина у свідомості народу стала
символом стійкості, нескоренності.

h?

h?

h?

h?

h?

h?

X немає у вас там, у Яні. Та тільки барвінок тримає у нас тут, у Ціні”
(Базилевський); “Сорочка збереглася від сестри, На ній вогонь із рідної
калини. Нехай сорочку носить Україна, Бо їй іще рости, рости, рости”
(Палієнко).

Символічне значення переноситься й на українців, що називають себе
синами калини, мають калинову кров: “Благословенна будь, жоно Росії! Я,
син калини, в сніговій завії Тобі, як рідній, небо прихилю” (Павличко);
“Та знаю: мене колисала калина В краю калиновім тонкими руками, І кров
калинова, як пісня єдина, Горить в моїм серці гіркими зірками” (Драч);
“що воно таке є а воно калина моя батьківщина а я її калинець”
(Калинець). Калина виступає також символом неперервності життя, роду
українців: “Росте калина на подвір’ї, сини з калиною ростуть. Ми тут
жили, вмирали тут, бо тут калина на подвір’ї” (Калинець).

Раніше калина уособлювала гарну молоду дівчину, відбувалось метафоричне
перенесення на основі спільної семи ‘зовнішня краса’. Навесні зелений
кущ весь у білих квітах подобався українцям, він став символом молодості
й краси. “Ой ти, дівчино, червона калино, Як мені на тебе дивитися
мило!” (Нар. тв.); “Дівчино люба, мила, личко – як калина” (Нар. тв.).
Зараз цей символ відійшов на периферію свідомості, використовується
рідко: “А дівчата в тузі калинами в лузі чи тополями в полі милих
виглядали, дожидали” (Гордасевич). Іноді відбувається авторське
переосмислення символу в індивідуальній МКС: білі квіти уособлюють не
молодість, а сивину: “Білі кетяги, білі! Побіліла калина… Сиві скроні,
ой сиві! Посивіла дівчина!” (Сеник). Одним із символічних значень калини
є материнство, матір: “Приїхали до двора, А немає ні кола, Тільки стоїть
кущ калини – То мати моя!” (Нар. тв.); “В моїм селі на маминому гробі
Росте калина. Знаю, то вона – Душа моєї матері сяйна Підводиться в
нев’янучій подобі” (Павличко). Зараз у зв’язку з переосмисленням з
калиною може порівнюватись будь-яка людина (українець), людська душа:
“Змерзлий кетяг калини – Пульсар замордованих Душ” (Лесів); “Калиною
розквітлою об Різдві ти повернувся, Василю, на Україну…” (Голобородько).

Раніше існував звичай ламати калину, це робили дівчата. Звичай набув
такого символічного значення: виходити заміж, любити [12, 109]. “Ой у
лузі калина стояла, Ту калину дівчина ламала” (Нар. тв.); “Лом’ю калину,
кладу на купку, Я тя кохаю, ти, мій голубку” (Нар. тв.). У наш час
відбулась десемантизація символу й втрата звичаю, калину рвати може
будь-хто, і це нічого не символізує: “підіть дітоньки під калину поки
сонце зійде зірвіть по калинці” (Калинець).

Здавна кущ калини висаджували на могилі, але він ніколи не був символом
горя, туги, він слугував збереженню світлої пам’яті про покійного [15,
145; 12, 109-110]. “Нас не розлучить ні піп, ні громада, Хіба нас
розлучить сосновая хата, Сосновая хата, висока могила, Висока могила,
червона калина! Висока могила на рученьках, Червона калина в
головоньках” (Нар. тв.); “Аж поки мене понесуть із калиною туди… ну
звідки… Тоді вже що ж …” (Костенко); “Ось і хрест. Дві калини червоні.
Під хрестом квітне петрів батіг” (Стельмах).

Виступаючи символом пам’яті, потягу до своїх традицій, калина у кінці ХХ
століття набуває додаткових відтінків значення, подекуди з’являється
сема ‘втрата’. Концепт вже не має символічного значення “гармонія життя
та природи” [12, 109], натомість приходить дисгармонія, відірваність
людини від природи, сум за минулим, що зникає назавжди. На цю
дисгармонію, втрату істинного і вказує зараз калина: “Миршавіє палітра,
гусне даль, і в кольори вбирається калина. А місто знічено мовчить…”
(Соловей); “Життя висить на волосині але я йому не вірю я вірю калині”
(Мельничук); “Зріжу калину голу, ніби зірву афішу. У чорноті довкола
стане іще чорніше” (Базилевський); “Калина міряє коралі а ти летиш по
магістралі Життя – це божевільне раллі Питаю в долі а що далі?”
(Костенко).

Однією з особливостей української ментальності є прагнення до порівнянь,
з допомогою яких можна, на думку українців, більш чітко висловитись [2,
19]. От і червоний колір іноді порівнюють з кольором калини, при цьому
перенесенні домінують ягоди, хоча часто імпліцитно, невербально. “Хто
вділив їм червоного, наче калина, вогню?..” (Гуцало); “Калина у гаю –
червоні, рвані рани, мов кетяги на сік розчавлених зірок” (Гуцало); “У
візниці за спиною поранених гроно лежало, калиновими пожежами усі вони
теж гули…” (Гуцало). Прикметник калиновий може позначати просто
червоний колір, втрачаючи звязок з первинною семантикою “той, що
належить калині, що подібний до калини”.

Своє цілісне символічне значення має лексикалізоване словосполучення
калиновий міст. Тут “калина – символ розквіту, міст – життя, що з’єднує
два береги: молодість і старість (ширше: народження і смерть). Перший
берег вже за спиною, попереду другий берег, і зворотного шляху немає. У
філософському підтексті образу є пошанування життя у хвилину розквіту і
ностальгія за тим, що минає” [1, 41]. “І я саджаю на білому аркуші
калину, що в лузі синім цвітом процвітає: поки перший рядок дописую – на
другому рядку калина уже виростає на папері, на третьому рядку калину на
той бік замерзлої річки – білої криги паперу – нахиляю, калиновий місток
– на повернення – творю” (Голобородько); “Бродить пам’ять, мов жебрак
старий, щось шукає серед попелищ!.. Пропади все пропадом! Гори синіми
бузками кладовищ! Бо отой далекий, калиновий міст, якому майже сорок
літ, – спалахне на заході – і знову на світанку – викидає квіт”
(Жиленко).

Концепт калина містить поняття і значну кількість символічних значень.
Калина стала глибоким народним символом, це зумовлено багатьма
чинниками: кольором цвіту, плодів, їх формою, лікувальними
властивостями, світоглядом, традиціями наших предків [12, 109]. У
народній свідомості символом України виступає саме калина, яка, окрім
цього, символізує також світлу пам’ять, стійкість і нескоренність
народу, дівочу красу, материнство.

Третім ключовим флористичним концептом української ментальності виступає
тополя. Цей концепт містить поняття (“Дерево родини вербових із високим
прямим стовбуром, глянсуватими листками різної форми та одностатевими
квітками у вигляді повислих

сережок” [10]) і велику кількість образних та символічних значень, що
часто поєднуються й експлікуються в одному текстовому фрагменті. Тополі
ростуть на всій території України, і наявність їх в описі говорить про
національну приналежність пейзажу. У таких контекстах концепт тополя
містить максимальну частину поняттєвого значення і мінімум символічного
забарвлення. “Медові зорі в небі прокидаються, тополі білим листям
лопотять” (Костенко); “Скрип та й скрип… Тополиний шелест, Пахощі лип”
(В.Поліщук); “А ми залишились у віхоли На полі як на долоні. Тополі там
у небо вигули. Де наші пропали коні…” (Драч); “І сонце – неначе
зачерствілий хліб. Полотняний рушник – чи обрій розлитий видніє,
тополями вишитий в хрещик…” (Гуцало); “Посеред ночі дощ пішов,
Зашелестів, як збіжжя, в полі. Ми вийшли під його покров З-під явора чи
з-під тополі” (Павличко); “зоря сиротою ходе попід тополю білу”
(Мельничук). Притаманне тополі означення “біла” обумовлене кольором
стовбура та нижньої сторони листків.

Для мовно-поетичної картини світу характерне використання рослин для
зображення зміни пір року. Тополя не виступає символом осені, навпаки,
вона уособлює весну, відродження життя, але зрідка цей концепт, як і
інші флористичні концепти, вживається при описі осені. “Останній пензель
літньої майстерні – тополя зронить краплю багрецю” (Костенко); “Тополь
золоті кунтуші До дзвону, до сивого клекоту Насипали в келих душі
Електронних тривог лелек” (Драч); “Ставить осінь на землю свою золоту
жирандоль. І, ковтаючи сльози, одягши на плечі сукману, перемотує літо
на чорні котушки тополь, шиє голим полям нескінченну сорочку з туману”
(Костенко). Символічне значення “весна” для концепту тополя знаходиться
на периферії, в українському поетичному дискурсі ІІ половини ХХ ст.
вживається рідко. “Як надійшла щаслива доля, Збудила весняну снагу Моя
душа, немов тополя, Зазеленіла на снігу” (Павличко). Із семантеми
“весна” виділяється сема ‘відродження життя’, яка виступає на перше
місце, а іноді повністю відділяється і стає окремим символом: “Кожним
листочком тополя живе Живе! Празникує Зелені Свята На подвір’ї
в’язниці…” (Кісь).

У структурі концепту тополя, як і в структурі інших флористичних
концептів, є символічне значення “вічність”. У порівнянні зі створеними
нещодавно людьми штучними предметами побуту природа здається вічною, але
разом з тим несучасною, старою. “Усе звикаємо до болю, і все скидається
на гру, а снігом вічності тополю переобтяжено стару” (Шатилов); “Гора
Чернеча стала на коліна, Взяла труну безсмертну в чисте лоно, І вічність
тополина стала поруч” (Драч). Тополя з означенням “суха” може
уособлювати смерть: “І щезла річка. Навкруги Ані човна, ні волі. Лише
лежали береги, Мов дві сухі тополі” (Стельмах). Концепт тополя іноді
використовується для підкреслення аномальності сучасної цивілізації,
відірваної від природи, штучної: “Зимовий сад дві вітром покривлені
тополі от і сад” (Калинець); “від змістовно пишнотних дерев лишились лиш
їхні абревіатури. Тут П пня – мов плаха любасці новій. Тут ухилом – У
двовідлогої сливи. Дві зрослі тополі звелися на Й з сорочим гніздом
поміж ними” (Нечерда); “закляклі тополі в скляних вазонах вагони…
вагони… “ТРАМБУЙТЕСЯЗЛАЗЬТЕ!” асфальтова мантра газдинь перону”
(Степаненко). У цих поетичних текстах концепт тополя набуває імпліцитної
семи ‘жаль’ через втрату справжнього, істинного, що замінилось новими
квазіцінностями. На противагу цьому, тополя може мати й сему ‘радість’
від спілкування зі справжнім: “Та ще хочеться до тополі щокою як є
притулитись” (Драч); “Зі знаних радощів лише – пора дощів та зверху
трохи в жовтій вохрі вершки тополь” (Суховецький).

Тополя здавна стала ключовим концептом української культури, але вона не
символізує Україну, а уособлює українське, те, що належить Україні,
рідне: “Верби й тополі, діброви й гаї, Стежка між нивами плідними, Гордо
я вас називаю – “мої”, Щиро вважаю вас рідними” (Симоненко); “Рідна моя
тополе, Як ти прийшла сюди, На голе гранітне поле, На іній слюди?”
(Павличко); “Та не вічна його героїв слава – Під небом неосяжно голубим
Тополі українські величаві Докірливо гойдаються над ним” (Симоненко); “Я
сам з цієї пущі, де з пазух тополь омела висмоктує соки” (Базилевський).
З допомогою перифразу вказується на Україну, оскільки тополя
сприймається як притаманне Україні дерево. “Ще й пішла тополенька на
сльозі у ріст, – На валах стамбульських грає бандурист” (Палієнко). Тут
тополенька символізує українців, скривджених у турецькій неволі. Для
концепту тополя характерна відсутність чітких меж між символічними
значеннями, вони іноді поєднуються й експлікуються разом в одному
віршовому фрагменті: “Тут загніздилось слово на тополі На нашій, на
Шевченковій, на вічній…” (Кісь). Одночасно використані два символи
“вічність” і “українське”, другий з яких виявляється через перифраз –
відантропонімний прикметник Шевченкова. Символічне значення “українське”
може поєднатись з семою ‘давнє’: “й тополі арфи гнуть, мов у Тичини, і
пам’ята Тичину кожна з них” (Гуцало). Тут до того ж і ремінісценція з
вірша П.Г.Тичини “Арфами, арфами…”.

На ранньому етапі формування етноконцепту тополя з’явилось символічне
значення “дівчина”, перенесення відбулось на основі схожості в
зовнішньому вигляді, спільним підґрунтям стала сема ‘стрункість’. “Ой
там в полі дві тополі, – третя зелененька; Не йди замуж, моя доню, бо ще
молоденька!” (Нар. тв.). У сучасному мовному дискурсі часто тополя
використовується з епітетом “струнка”. Довго у структурі концепту
зберігалося порівняння “струнка, як тополя; дівчина, як тополя”, тобто
висока, рівна, струнка, але в кінці ХХ ст. воно поступово втрачається.
“Тополі стоять, мов стрункі наречені” (Драч). Рідко зараз зустрічається
і символічне значення “дівчина”: “І з нею тобі, Україно, Ми народимо
сокола сина І доню тополю” (Пасічник), тут додається ще значення
“українське”. Символ “дівчина” може доповнюватись семою ‘сум’, і тоді
тополя уособлює сумну дівчину: “А дівчата в тузі калинами в лузі чи
тополями в полі милих виглядали, дожидали” (Гордасевич). Рубання тополі,
як і калини, символізувало заручення та одруження юнки [12, 219], але в
наш час цей елемент значення втратився.

Окрім дівчини, тополя може уосолювати матір: “і тополя із голубом в
листі – наче мати з дитям у вогні…” (Гуцало); “Забрела в білі вірші
тополя, в білих віршах, мов мати, стоїть” (Гуцало). Часто до символу
“мати” додається сема ‘сум’: “І проминає мати край дороги, сумна і
чорна, – теж, як та тополя” (Костенко). Символічне значення “мати”,
збагачене семою ‘сум’, може трансформуватись в новий символ – “вдова”:
“Солона моя, моя чорна тополе, Покійного сонця пекуча вдовице” (Драч);
“Вона ж, як в траурі тополя, Стояла викликом для всіх” (Драч). У
наведених прикладах природним буде використання означення “чорна”.

Для концепту тополя характерна наявність символів – абстрактних понять,
це дерево уособлює стрункість і висоту, відбулась символізація рис
зовнішнього вигляду: “Отут, де сумно опустили віти Стрункі тополі на
твердий обліг, В пропахле димом сорок третє літо Він за неправду у бою
поліг” (Симоненко); “Він їде, проминаючи тополю, високу й почорнілу на
вітрах” (Костенко); “Бульвар стає на тополиний зріст, І місто диха
бунтом і Тарасом” (Драч); “Сонце тополю тягне до неба за вуха зелені…”
(Драч); “Степовими вершниками тополі на обрії мріють…” (Гуцало); “А
серце виривається із пастки – у нетрі дум, під небо самоти. У мовчазливу
готику тополі” (Костенко). У останньому прикладі сема ‘висока’
виражається через посередництво порівняння з готичним стилем, для якого
характерна спрямованість увись. На основі схожості зовнішнього вигляду
тополі зі свічкою відбувається метонімічний перенос. “Ти не знаєш, де та
глупа ніч; А вона в душі твоїй загусла, А та кров із тополиних свіч
Прориває в твоїм серці русла” (Павличко); А десь далеко хтось запалить
свічку чи тополю” (Соловей). Набувати символічного значення може не
тільки дерево в цілому, а і його частини, наприклад, пух тополиний
уособлює розсіяність, розвіяність по світу: “Вітаю вас, мої братове,
Розсіяні, як пух тополі, По кам’яних безоднях вулиць” (Павличко).

На Україні існував звичай висаджувати тополі взовж шляхів. У структурі
концепту й досі зберігається ця національна особливість, наявна і в
поетичному мовному дискурсі ІІ половини ХХ ст.: “Даруй мені над шляхом
тополиним важкого сонця древню булаву” (Костенко); “Куди ідуть краєм
шляху тополі? Куди несуть свої думки і болі?” (Павличко); “І гнуться
тополі, і стежка біжить у світ – на люди аби розвіяти скорботу”
(Боровий); “Куди мені в розхристаному полі, тут, де хрести розхристаних
доріг, де дегустують ввечері тополі хмільне вино вишневої зорі?”
(Гуцало). В українського народу не було традиції садити тополі на
могилах, але в індивідуальній МКС І.Драча зустрічається результат
авторського доосмислення концепту: “Перо – це наша спільна доля – Все
обійти і все знайти, Аж поки в головах тополя Не прошумить за два
хрести” (Драч).

У фольклорних творах зустрічались зображення перетворення дівчини в
тополю, причиною перетворення виступала важка доля, Т.Г.Шевченко теж
використав цей образ. Він увійшов до складу концепту тополя, але у ХХ
ст. набув переосмислення, це не тільки шлях втечі дівчини від горя, але
й просто бажаний, хоч і нездійсненний вихід із надзвичайно важкої для
людських сил ситуації. Цей образ використовують, як правило,
поети-в’язні, а також невизнані, заборонені поети, яких радянська влада
змушувала вести тяжке існування: “А на світанку не коритись дневі І не
вертатись до життя, А обертатися в листочки тополеві, В каміння, повне
забуття” (Свідзінський); “Мушу стати тополею, Бодай трохи тополею стати,
Щоб відчути на кожнім листочкові Прохолоду краплини небесної” (Кісь).

Отже, концепт тополя відіграє значну роль в українській МКС. У структурі
цього концепту є поняття, образні й символічні значення, як наприклад,
дерево життя, дівчина, мати, стрункість; тополя також виступає
уособленням українського, рідного, хоча й не є символом України.
Особливістю концепту тополя є відсутність меж диференціації між
символічними значеннями: в одному віршовому фрагменті часто поєднуються
кілька символів, що взаємодоповнюються і цим збагачують картину світу.

У когнітивній лінгвістиці зараз актуальним є дослідження ментальних
особливостей народу, з’ясовується структура концептуальної та мовної
картин світу, процеси їх формування. Наша стаття, виконана в
семасіологічному напрямкові, містить спробу вивчення однієї з численних
ділянок української МКС. Комплексне вивчення всієї МКС – справа
майбутніх років, зараз же дослідники займаються вивченням фрагментів,
вдале комбінування яких дозволить у майбутньому сконструювати цілісну
картину світу українського народу.

ЛІТЕРАТУРА

Ажнюк Б.М. Мовні явища як етнокультурна цілісність // О.О.Потебня і
проблеми сучасної філології. – К.: Наукова думка, 1991. – С.26-43.

Бардіна Н.В. Когнітивний підхід до визначення поняття “рідна мова” //
Громадянський патріотизм і проблеми викладання україністики у вузах
Одещини. Матеріали наук.-практ. конф. – Одеса: Астропринт, 2001. –
С.15-20.

Вежбицкая А. Понимание культур через посредство ключевых слов. – М.:
Языки славянской культуры, 2001. – 288 с.

Гнатенко П.І. Український національний характер. – К.: ДОК-К, 1997. –
116 с.

Етимологічний словник української мови в 7 т. – К.: Наукова думка, 1985.

Жаботинская С.А. Когнитивная лингвистика: ракурсы анализа языковой
картины мира // Актуальні проблеми менталінгвістики: Науковий збірник. –
К.: Брама, 1999. – С.3-8.

Колесов В.В. Концепт культуры: образ – понятие – символ // Вестник
Санкт-Петербургского университета. Сер.2. – 1992. – Вып.3 (№16). –
С.30-40.

Коломієць І.І. Флоролексеми в українській поезії ІІ пол. ХХ ст.:
функціонально-стилістичний аспект. Автореф. дис….канд. філол. наук. –
К., 2003. – 18 с.

Кульчицький О. Світовідчування українця // Українська душа. – К.:
Фенікс, 1992. – С.48-65.

Новий тлумачний словник української мови в 4 т. – К.: Аконіт, 1999.

Селиванова Е.А. Когнитивная ономасиология. – К.: Изд-во Украинского
фитосоциологического центра, 2000. – 248 с.

Словник символів культури України / За ред. В.П.Кочура та ін. – К.:
Міленіум, 2002. – 260 с.

Цимбалістий Б. Родина і душа народу // Українська душа. – К.: Фенікс,
1992. – С.66-96.

Похожие записи