Реферат на тему:

Дві душі живе у моїх грудях

(до генези франкового “роздвоєння”)

В образку “Поєдинок” та однойменній поемі (1883) “Мирон” виступає від
імені карателя, кинутого на приборкання бунтарів. Серед бою йому
являється привид: “В кождій черточці зо мною Однакий вид, і ніс, і очі,
й губи, Немов я сам перед собою стою. Я остовпів. Хоч гучно грають
труби, Я з нього вже звести не можу ока, Від нього мов жду ласки або
згуби. Якась безмірна, темна і глибока Тривога ледом обдала все тіло,
Мов пташці, що загляне в очі смока…” Sic (!) – це відчуття карателя.
Пташка, що заглядає в очі дракона; Синиця, що зважився подивитися ввічі
“boa constrictor”-a; кров Синиці на підвалинах дому, що зводиться на
крові невинних істот… “Він стрілив. Я між трупи повалився…” Хто є
хто?! Хто в чому винен?

Запорукою перемоги у поєдинку мала бути реальність. Від пострілу мав
розсіятись привид. – Живому куля привида, ясна річ, не могла учинити
нічого. Так і сталося. Реальним (“дійсним”, “правдивим”) виявився
“Мирон”, що б’єсь “лиш за високе діло, За волю люду […], За хліб для
бідних, за добро обдертих”. Привидом виявився “Мирон”, котрий на усе те
“важить”. Так, але чому він так само… “Мирон”?! “І назва й доля вся
обом нам спільна, Лишень що я живий, правдивий, дійсний, А ти мій
привид, ти мара свавільна, Нервової гарячки твір безвісний!” Слова ті
він сказав так прямодушно, Мов доктор, діагнозою утішний” [3, т. 1, с.
80-81]. Чим викликана та “нервова гарячка”, у якій губиться певність
щодо “профілів” й щодо “масок”? Чому необхідний “доктор”, й звідкіля
така “діагноза”? Привид чого вимагає хірургійного методу “лікаря”?
Привид чого сіє сумнів у відповідь: “Лікарю, ізціли себе сам!”?

Привид того ж, що породило поему “Святий Валентій” (1885). Легенду,
котра лягла в основу її сюжету, Франко почув, як відомо, іще в
дитинстві, од свого батька. “Чорну хворобу”, що її лікар Валентій
вимолив у Бога задля абсолютої саможертви “тілесним” в ім’я
беззастережної самопосвяти “духовному”, легенда трактувала як
мучеництво: “За то пан-біг по смерті взяв його до неба…” [3, т. 4, с.
455]. Над цим трактуванням поет учинив цілковитий “бурлеск”. “Святий
Валентій” – одна із найдраматичніших Франкових поем. Градусом болю,
мірою парадоксальності з нею стоять у ряду лиш “Мойсей”, “Смерть Каїна”,
“Цар і аскет”. Але муки Мойсея і Каїна увінчались прозрінням,
Гарісчандри – увільненням і “гепіендом”. Валентій же “таку муку мав при
смерті, що на сижень під собов землю вибив і руки собі по кикті скусав”
[3, т.4, с.455]. І це – ще не вишній ступінь трагізму. Вишній у тім, що
Валентій мучився … всує.

Так вважає Франко. Те, що легенда подає яко градацію до ранги святого,
Франко розцінює як деградацію. Іпостась духу Валентія у момент
остаточної “святості” виглядає ось так: “І бачить: перед ним стоїть
панич В тіснім хітоні, з розкудовченим Волоссям, з піною кровавою В
устах, з посинілим лицем страшенним” [3, т.4, с.46]. Валентій не розуміє
сенсу тієї “появи”. Та вона коментує усе сама: “Не знаєш мя, а прецінь в
серці твоїм Я викохавсь і виріс! Я – ненависть До всіх людей! Борись,
борись зо мною! Я не стерплю, щоб жив хто ще, крім мене!” [Валентій:]
“Ім’ям Господнім заклинаю тя, Демоне клятий, уступись від мене!”
[привид:] “Га-га! Ім’ям Господнім заклинаєш. А сам о мене Господа
просив! Його ім’ям приходжу я до тебе І те несу тобі, о що благав ти!”
[3, т.4, с.46].

Талановитий, чоловіколюбний Валентій полишив лікувати людей, покинув
батька і наречену – усе, що складало зміст його попереднього життя, бо
таке життя здалося йому потуранням тілу – земній, а тому “не Божій”,
природі. Лікуючи тіло хворих, віддаючись любові до тілесних істот, ти
обслуговуєш, мовляв, саму слабкість; ще й “тиражуєш” її. Твої методи
шпекулятивні, бо забирають у Духу його хліб – той, що повинен бути
єдиним. Замість (як раніше) будити діяльне співчуття, слабі люди
починають дратувати Валентія, а відтак являється ненависть “з піною
кривавою в устах”.

Аби зрозуміти, що в’яже “святого [уже] Валентія” із “правдивим Мироном”,
вслухаймось і вдивімось в образ (чи пак “появу”) Мирона злудного, у
якого оце затремтіли коліна. “А він глядів на мене ясно, сміло, Глядів з
докором на ту кров гарячу, Що тут лилась, мов се – моє все діло” [3,
т.1, с.80] (курсив наш). Не із власної волі потрапив до каральної
експедиції цей Мирон. Він просто виявився слабким. Йому не стало сили,
як його двійникові, збунтуватися проти тих, хто жене його в роль
гарматного м’яса, змушує натягати “маску” на чоловіцький “профіль”.
Прозова версія “Поєдинку” посилює і розвиває цей акцент аж до моменту, в
якім слабого, по-земному вразливого “привида”, розстрілює “доктор”. Він
розстрілює того, котрий перед хвилею почувався ось так: “Що се? Чи я
ранений? Переконуюся, що ні, але біль, проте, не перестає. Довгої хвилі
треба було, поки я міг переконатися, що се болить моє серце.

Але чого ж воно болить? Хіба я винен тій страшній руїні? Хіба я можу
спинити її? Хіба я міг опертися всемогучій силі, що пхнула мене самого
враз із тисячами інших в отсю пекельну долину на кривавий танець?” [3,
т.16, с.185].

Апостоли сили духу “святий Валентій” і “правдивий Мирон” задля
утвердження “святих”, “правдивих” ідей стають на прю проти заложників
тіла – “привидів”, гідних зневаги. Сильні пруть “проти рожна”, пливуть
“проти хвиль”; слабі – плинно, “за течією”, тож стають отим “рожном”,
отим “Картагеном”, який мусить бути подоланий. 1883 року (“Поєдинок”)
Франко лишає останнє слово за “сильними”. Інерціює “Тухля” (1882) та
віра у те, що змодельований там “ідеальний будинок” дасть себе збудувати
й на ґрунті реалій. 1885 року ця віра не так певна. “Експозиційним”
фундаментом розпочатого вже роману бродить привид Валентія. І з
“ніщо”-го все вертає розстрілений “лже-Мирон”.

Борис Граб і собі хоче вивчитися на лікаря (другий курс медицини у
Відні). Це не лише тому, що збирається оздоровлювати “малих отих рабів
німих”, слабих і морально й фізично. І не лише тому, що Франко іще в
силовім полі базаровської “імпонуючости”. Це так само тому, що митець
відчув гостру потребу уважно придивитись до явища, яке раніше вважав
прерогативою “рептилій” та їх слабосилих прислужників; яке поборював не
тільки поза собою, але й у собі (!); і яке, замість упокоритись, щезнути
у “ніщо”, цілком навпаки – із роками росло-розросталось, неословлене,
безтілесне, закляте в образі “привида”.

“Любов правдива може повстати у чоловіка здорово й нормально
розвиненого, вона спокійна, чиста, похожа більше на щиру приязнь, на
почуття своєї рівности і солідарности з коханим предметом […]. А
друге, що потрібно, – се високої, гуманної і чесної ціли, за котру б
тото подружжя боролося спільною силою весь вік; тота боротьба одна може
вічно піддержувати їх любов, бо, люблячи свою спільну ціль, мимоволі
любиться і ціниться кожного, хто йде до тої самої ціли” [3, т.48,
с.116]. Ольга Рошкевич не виявилась тією, до котрої писався цей лист. Її
слова: “покинь тоту роботу, віддайся мені, старайся наперед злучитися зо
мною, а тоді вже побачимо, що далі робити” таки з-“могли бути випливом
егоїстичної буржуазної любови, котра, крім свого щастя, не хоче нічого
бачити, ні знати” [3, т.48, с.110]. Однак потреба в “коханім предметі”,
що дивиться і йде разом з тобою в одному напрямі; віра у те, що щира
приязнь і спільна мета є головним гарантом життя любові, лишилася. “ …
Як колись ми будемо жити разом (а я вірю твердо, що ми будем жити разом)
[“Бідний Бенедьо!..” , “Бідний Максим!..”], а ти, приміром, почнеш знов
в’язати мої переконання і здержувати мене від зроблення того, що ми
велить робити совість, то я перестану тебе любити…” – Так, наче
любити, а чи переставати, вирішує хтось інший а не сама любов: “Борис в
німім одчаю глядів на неї довгу хвилю […]. Відійшов в куток, сів на
стільчику, опершись ліктями на коліна, схиливши лице в долоні, тихо,
тяжко заридав”.

Саме у час роботи над повістю “Не спитавши броду” у Франковій дущі досяг
апогею поєдинок між “привидами”: нереалізованого ідеалу подружнього
життя, котрий він з одержимістю приреченого захотів упізнати в Ользі
Хоружинській, – та антиідеальної, ворожо-ідеальної реалії, що її тоді
постановив кінцево збороти в собі, “переставши любити”… ні, іще не
Целіну Журовську…

Ще лиш привид “чогось неокресленого”, “що дуже рідко в житті
відкривається людині, мовби небачені досі літери вироку долі” [3, т.17,
с. 366]. “Фатальним для мене було те, що вже листуючись з моєю
теперішньою жінкою [!], я здалеку пізнав одну панночку польку і
закохався в неї” [3, т.17, с. 366]. У цій цитаті з листа до
А.Кримського, що (по виході в світ повісті-есе Р.Горака “Тричі мені
являлася любов”), уже стала хрестоматійною, акцентуємо курсивом
найсуттєвіший для нас зараз момент. “Борисова” втеча від “удови
Міхонської” – то втеча від Натури в Доктрину (“З теперішньою моєю жінкою
я оженився без любови, а з доктрини, що треба оженитися з українкою, і
то більш освіченою, курсисткою” [3, т. 50, с. 114]). Від Натури в
Доктрину, кожна з яких була взята за принципом зведення до екстреми. А
екстреми… Звичайно ж. У такім поєдинку одного переможця бути не може.
Однією бути може хіба що жертва – душа того, у кім вони стрілись.
Домінанта її тональності – прочування безодні.

Туди – категорично не можна! Не-туди – як? Назвавши роман застережним
народним прислів’ям, письменник (логічно) мав би показати поведінку
головного героя такою, що оте прислів’я потверджує. І вона мала вийти
такою, кинься Борис у обійми “голодної” самки. Однак – не кинеться…
Поверне до берега, лиш торкнувши зісподу холодну відсутність дна.
Поверне шукати броду, бо на це під ту пору, пізнавши О.Хоружинську, знов
здобуває надію підупалий духом Франко. Однак – не знайде…

Ця “флюхтуація” визначає внутрішній ритм малої прози письменника
середини 80-их років. Невизначений, амбівалентний. Чи можна, приміром,
точно сказати, що Франко стверджував у чудовому оповіданнячку “Пироги з
черницями” (1884)? Може, послуговуючись епізодом із життя єврейської
родини, він хотів нащепити українському читачеві думку про необхідність
жорсткішого виховання дітей, аби привчити їх змалку до відповідальності
за обіцянки-вчинки? А, може, цілком навпаки – викликав читачеву відразу
до жорсткості, що з роками переходить в жорстокість, і витворює тип
“ґешефтсманів”, на яких тримається Борислав?

Або ось – вікопомна “Грицева шкільна наука” (1883). Попри весь
неперевершений чар стилю і щирого гумору цього маленького шедевру, про
що він? Чому вчить? Для кого? І про кого? – “Тумана вісімнадцятого”,
річну науку якого в момент відтворив гусак? Чи про безглузду систему
шкільної освіти, де, “крім Гриця, таких “туманів вісімнадцятих” […]
було 18 на 30”? – “ … Сього не знати …”.

Тепер. А в кінці 70-х у “сьому” не було ні найменшого сумніву. І щодо
“тумана вісімнадцятого” (“бідного малого Мирона”), і щодо системи –
“лабораторії”, де руками садистів-учителів із дитячих голівок
вибивається евристичний потенціал “дітської” ономатопеї,
первісно-самобутніх спроб ословлення Духу. “Naturlaute” Гриця,
натомість, осміяні. Виходить, що без науки (доктрини) сама природа
людини під стать … гусакові? Адже таких “туманів вісімнадцятих” – 18
із 30-ти? Виходить, первісну людську природу не досить просто звільнити
з-під нашарувань. Звільняєш, звільняєш, аж глядь – замість “божої іскри”
de profundis … “абабагаламага”?

“Русин умер […]. – Крепкий був хлопиця, – сказав один лікар, –
погляньте, колего, які в нього кості, які м’язи, які груди, як у
Геркулеса! Я й не думав, що так швидко переможемо його своїми ліками”
[3, т.16, с.245]. Три “лікарі” (один з них закидає з-польська, два інші,
судячи з національних розкладів дальшої оповіді, – московський та
єврейський) проводять секцію тіла і “санкціонують” душу на той світ. За
цим – вже про те, “Як Русин товкся по тім світі” (1887). Однак
політичний (ідейно-тематичний) аспект цієї сатири цікавить нас тут
значно менше, аніж її внутрішній ритм, задля якого, власне, і робимо
екскурс у тогочасну малу прозу письменника. Адже той ритм диктувало
Франкове серце, котре під ту пору колошкала вищемотивована аритмія.
“Русин” товчеться по тім світі – поміж пеклом і раєм, поміж тим, що
раніше, “за життя” (до середини 80-х), існувало для нього тільки в
образі “привидів”, а тепер, унаочнившись, не приймає! Не пускає його ні
до “пекла”, ані до “раю” – ні у лоно самої натури, ні в етери самої ж
доктрини. Остаточний вердикт виносить “пан-біг”, який повертає “Русина”
у життя (де “натура” й “доктрина” злиті), аби вчинками і думками той
дістав таки змогу визначити майбутнє своєї душі.

Дивний той Русин – якийсь “нетрадиційний”? У рай він закида капелюха, на
котрім пекельна смола; а в пеклі хоче ставить церковцю… Все він
“товчеться”, все шукає щось “третє”; та поки – не віднаходить… Бідний
той Русин. Ми полишили його на Броді. Він питає себе й однодумців – як
перейти? Порада “рубача”, про якого пише в надії (1886), проста:
“Блиснуло вістря піднесеної сокири, затріщало повалене величезне дерево
і гепнулось своїм стовбуром півперек безодні, творячи вигідну кладку. В
скаженій безсильній лютості завили внизу демони пітьми і знищення,
заклекотіли запінені хвилі, бризкаючи на нас студеною піною, але се не
зупинило нас: супокійно перейшли ми по кладці” [3, т.16, с.218].

Так він пише для підбадьорення, і – від розпачу, бо прочуває, що так не
буде. Так би бути могло, якби Франко був лише науковцем, діячем,
мислителем, теоретиком, а попросту – доктринером. Однак він, “окрім
того”, – митець! У його руках, крім сокири, ще й ланцетник хірурга; у
його подорожній сумці, крім ланцетника, – камертон. Якщо дух – на вірній
дорозі, тоді з ним “творча сила” й “любва”. А Франко вже почав відчувати
недостачу і тої, і тої. Щось на взір недокрів’я, сенсорного голоду. Ота
“трепечуча, з тілом і кров’ю” вирвана “карта” виявляється “картою з
життя”, ревниво запатентованого золівськими романами. “Карті з життя”
галицького, яке ось уже десять літ так жадає об’єктивно відтворювати,
все ще бракує тієї пластичної переконливості, отієї “правди життя”, що
визнавалась би правдою і прихильниками, і опонентами. “…Ми надіємся
бачити дійсний світ – а бачимо світ франковський, ми надіємось бачити
людей реальних, а бачимо – чисто франковських” [4, с.194] – пише
Г.Цеглинський, і має рацію. Намагаючись узрівати “нових людей” і
таврувати “старих”, котрі їм заважають, ти випускаєш із поля зору людей
реальних, у яких “старе і нове” – в дифузії, і які, хоч не так показові
в “експериментальній” лабораторії, все ж – реальні, живі, “трепечуч[і],
з тілом і кров’ю”.

Живучи “без бажань власних, без вдоволень власних”, почуваєш, як
глухнуть “змисли”. Перманентна цілеспрямованість день у день паралізує
емпірику, утруднює доступ (достук) до світу живих людей. “Канонічно”
апостольський чин вимагає в офіру життя земного. Але ж тут виступає
апостол саме земного життя! Хіба можна порадити іншим, як жити щасливо,
коли сам не зумів на собі пізнати, що то таке?! “Уміти жить! Отсе велике
діло, Найбільша загадка грядущих днів…”.

Саме звідси, із цієї свідомої й підсвідомої настанови – “приватні”
колізії Франкової долі на наступне десятиліття. Справа була не в
конкретній Целіні Журовській. І не в будь-якій іншій жінці, котра
неминуче поповнила б нішу упиря-беатріче, не будь її. Справа була у тім,
що вже по перших місяцях життя в мезальянсі задля ідеї Франко збагнув
ілюзорність ставки на “чистий” дух. “Целіна” – умовний знак, індикатор
на вияв того, що дурив себе, що не бачив усієї правди життя, що життя не
прощає, що життя відвертається, опускаючи з луском заслінку бюрка. Не
тому, що був “не брюнет”. А тому що ішов крізь нього, задля нього,
попереду нього, але, як з’ясувалось, не в нім. Повість “Маніпулянтка”
(1887), натурою для якої послужила фатальна Франкова любов, – перша
спроба розшифрування того умовного знаку.

“Ах, боже! – говорила вона. – Мати таке маленьке-маленьке дитяточко,
знати, що воно моє, могти його пестити і тулити до себе, – що за щастя!
Неба не хочу, тілько один день такого щастя! Бачити, як воно,
манюсіньке, тріпочеться, як простягає до тебе пухкенькі, кругленькі
рученята, як усміхається рожевими усточками, як приляже до твоєї груді
всім своїм дрібненьким єством – і чути, що воно твоє, частина тебе
самої – ох, Целінько! тілько день, тілько годину такого щастя, а потім я
готова вмерти в найстрашніших муках!” І яка ж страшенна мука, яке пекло
мусило клубитися в душі тої нещасної, коли так чуючи і так думаючи,
зважилася підняти руку на ту живу істоту у власному лоні!” [3, т.18,
с.66].

Йдеться, звичайно ж, не про Целину подругу Олю, котра, злякавшись ганьби
за невчасну вагітність, вдалася до послуг знахарки. “Невродженії діти” –
“невиспівані співи” нагадують лікареві, що пора припиняти аборти. Те, що
кільчиться й проростає, мусить вирости, вбратись у силу, народитись –
“побачити світ”. Воно праве, бо воно є. Воно з плоті та крови, воно не
привид. Те, що ввижалося тільки самкою, розпашілою від інстинктових
домагань натури, стає невинною Целею, котрій прощається все.

p ? ?

?

?

Oe

e

i

3/4 0¦ «A?aeA AEoaaaaaaaaaaaaaOOOOOOOEE

J

кий дотик власної шкіри, почуття здоров’я, сили і свіжості власних
мускулів. Зазирнула до дзеркала, моргнула жартівливо до свого образу і
засміялася сердечно, показуючи два ряди білих рівних і дрібних зубків
з-поза ніжних рожевих губ […]. Потім підійшла до вікна і, злегка
потягнувши за шнурок, піднесла ролету […]:

– А! Як же там гарно! Добрий день, сонце! Добрий день, весно! Добрий
день, небо блакитне!” [3, т. 18, с. 35].

Дитя природи! Що від нього хотіти? Кольоровий метелик, що живе
сьогоднішнім днем… Франко освячує цей стан. Натомість піддає гіркій
іронії інший, не-природний, не-безпосередній, не отвертий у безміри
Лона, але – сконцентрований на меті, “задивлений” у конкретну
“будущину”, котра, не подаючись, обертає ту цілеспрямованість у манію,
idee fixe, “день у денне” стояння під балконом “предмета кохання”… “Се
кандидат на Кульпарків!”.

Репортер Стоколоса викликає шалене співчуття; поготів, коли знаєш, що
його [вже] вимовні муки – то жива анатомія серця його “прототипа”. Та
хіба може бути неправим суд із рожевих усточок тої, котра не тільки
зовнішністю, але й всім своїм поступуванням (співчуття до Олі та дієва
підтримка-підпоміч її осиротілій матері; гідна відсіч Темницькому,
“золоте серце”, тощо) викликає суцільне авторове захоплення: “…Що
зближення моє не справить Вам ніякої прикрості!”. Ну, відки ж я се маю
знати? Тьфу! Се якась безкровна слизь, якась ґалярета, не мужчина! Ну,
малась би я спишна, якби дала йому руку! Той би мене замучив своїми
чулостями й підозріннями! Всі жили б з мене вимотав!” [3, т. 18, с. 46].

Мазохізм? Ні, це Франко підбиває баланс власних стосунків з реальністю.
“Ви, пані […], отвори[ли] мені очі на цілу ненатуральність моїх
відносин до Вас […]. Любов моя справді така, що затроїла би Вам життя.
Гаряча, пристрасна і заздрісна любов чоловіка з великим засобом
фантазії, гарячої крові і самолюбства, чоловіка, якому доля в
дотеперішнім житті поскупилася на все, що можна назвати взаємністю і
особистим щастям, – така любов не знайшла би границь, швидко
перемінилася би на шпіона, скупаря, на тюремного сторожа і тирана. Дрожу
на саму думку про ті консеквенції, до яких вона могла б мене завести”…
[3, т. 18, с. 69].

Як бачимо, уривок з листа Стоколоси повністю підтверджує рефлексію Целі.
Франко вдається до прийому таких співпадінь упродовж всієї повістки.
Більше того. Стоколоса як правило прогнозує наступні ходи думки своєї
пасії, викликаючи цим її чимале здивування. Однак у цьому немає нічого
дивного. Ворог “усякого поневолення та тиранства”, живий-преживий, ще й
вже не малий, “Мирон”, чудово здає собі справу у тім, якою би мала бути
невчута “із-під балкона” природна реакція живої ж, безпосередньої,
реальності, тричі невинної в тім, що якась фантазуюча “ідеальність”
жадає “пошлюбити” її із собою.

Досі, йдучи “гостинцем”, Франко гадав, що поруч, пліч-о-пліч, в ряді
апостолів нового життя, має йти й та, єдина, Жінка його мрії, задивлена
у будущину – в ту саму ціль, що й він. Згадаймо: Оля (“Із записок
недужого”), Мирослава (“Захар Беркут”), Густя (“Не спитавши броду”),
“позакадрова” Ганя (“На дні”). Всі вони більше подібні до соратниць,
“товаришок по партії”, аніж до “предметів кохання”; істот, якось інакше
конституйованих, таємничих і незбагненних. Попри це “однодумство”,
Франкові ніяк не вдається налагодити стосунки із такими жінками. Вони:
або “дотягаються” (як Мирослава), або помирають (як Оля), або мають
померти (як Густя), або не з’являються зовсім (“безженний” Бенедьо
Синиця). Франко немов береже себе від доглибного вгляду в таємницю
жіночого серця, у специфіку його інакшості. Повна капітуляція
відбувається через Бориса, котрий із однією (через це) пориває стосунки,
а від іншої просто тікає. Стан душі втікача Франко пояснить аж через два
десятиліття, переробляючи один із фрагментів повісті у новелу “Дріада”:
“Женщини досі не грали в його житті ніякої видної ролі”. Їх “він уважав
предметом розкоші, люксусовим меблем, а в приложенні до себе –
математичним зрівнянням із двома невідомими, яке вносить непевність і
хиткість у всі життєві рахунки. А він так любив певність і ясність…”
[3, т. 22, с. 107]. Більше того, “жіночість” яко інакшість юний Франко
трактував здебільшого в сенсі негативному, маркуючи симптомом деградації
рутенця Михася (“Молода Русь”) його “якусь жіночу м’якість та
лагідність”; виводячи пестунчиками своїх свавільних, інстинктово
розбещених матерів “кобольда” Готліба (“Борислав сміється”), а чи
“золотоволосого, білого-білого, з дрібнесенькими пстругликами на
подовгастому лиці, з правильними і такими ніжними очертами, мов у
панночки” Едмунда (“Не спитавши броду”), якому вся та “жіночість” зовсім
не вадить, а навпаки “помагає” плекати погорду до простого люду, палити
з рушниці у все, що рухається на лоні природи, й бути цілковито
безпорадним у час випробування, тягнучи інших за собою на дно стихії.
Жінка асоціювалася зі слабкістю, упідвладненням обставинам, які він,
faber, militans, мусив долати. Тож – “проч” з таким “люксусом”.

“Але отся рожево-зелена поява – він чув се інстинктово – була зовсім з
іншої категорії, нездібна уложитися в рами його формулок. Се було
зрівняння не з двома, а, певно, з двадцятьма, невідомими…” [3, т. 22,
с. 107]. “Його вразила не так її краса, а те неокреслене щось […], те,
що дуже рідко в житті відкривається людині, мовби не бачені досі літери
вироку долі” [3, т. 17, с. 366]. Це Начко – “Полель”, що виходить на
авансцену і стає поруч “Леля” – Владка. Це – привид заклятого досі “лже”
набуває крови і плоті. Він являється не з-поза барикади, не посланцем
“страшної фурії” “звірського” світу, але – з того самого лона, що його
якнайближчий брат, брат-близнюк.

“Лель і Полель” – “сучасний” (1887) поворот в романтичне роздвоєння,
котрого, здавалось, позбувся, помиривши “Петріїв і Довбущуків”, а
відтак, спрямувавши обох дорогою “ідеального реалізму”. Все було
ідилічно: разом виростали, разом вчились, разом “ділали” на громадському
полі. Навіть “загублений” скарб віднайшовся для підпори їхніх ділань. Аж
допоки упоперек “гостинця” не постала “Регіна”, в котру, разом таки,
закохались.

“Владко” сміливо “закохав” її в себе й повів далі. “Начко”, не зумівши
цього зробити, зійшов на узбіччя. Будь вони просто “Двома товаришами”, а
чи представниками, хай “поріднених”, та все ж окремих родів, то якось
пережили б свою розлуку. Але в тому то й справа, що вони – Ціле. Одно
Ціле, двоїти яке – то його убивати. Мама-природа обом їм заповідала
“завжди триматися разом”: “Бог вас разом покликав на світ, Бог вам і
щаститиме доти, поки ви будете триматися разом!” [3, т. 17, с. 497]. Так
не сталось, бо оте подвоєне Ціле – “сучасний” статус душі їхнього
автора.

Прототипом “Начка” – Франко, що здає собі справу в реальному стані
речей. Тобто Франко, якому “Регіна” сказала “ні”. Неспроста “Начко”
вчився на філософському факультеті, укінчивши який працює газетярем
(Франко у цей час – кореспондент “Kurjera lwowskiego”, не кажучи вже про
його всежиттєві журналістські терени й терни). Він належить до тих
журналістів, котрі “не пнучись на трибуну, бо не відчувають до цього
потягу […], працюють, як слуги свого суспільства, виконують певну
громадську функцію, заспокоюючи цікавість, задовольняючи смаки й
уподобання тієї маси, з якої живуть. Їхнім гаслом є те, що сказав
безсмертний Діккенс: “Давайте цим дітям факти, тільки факти, якнайбільше
фактів!”. Можливо, ви назвете це деградацією людської гідности […].
Але я не бачу в цьому нічого поганого. Не можемо бути вчителями й
законодавцями – будьмо репортерами!” [3, т. 17, с. 343] (курсив наш).

“Начко” знає, як – “є”. Він пише про те, як “є”. В нього усе, як “є” у
житті його “прототипа”. А тому саме в нього немає “Регіни”.

“Владко” ж знає, як “має бути”. Він правник – “учитель і законодавець”.
Фах зобов’язує. Владко знає закони і дає собі з ними раду. Не лише у
суспільнім житті (виграє процес у справі “лісів і пасовиськ”, обстоюючи
інтереси селян), але й в особистому, прихиливши “Регіну” рішучістю і
сміливістю. “Владко” – зух навіть у коломийці; у той час, як його брат
наступає “Регіні” на ногу в польці: “Владко” – це “Франко в
кон’юнктиві”; той, чию долю письменник хотів би мати, як допіру хотів,
аби те, що він робить і як він робить у суспільнім і творчім житті, не
заважало його особистому щастю (між іншим, “Что делать?” Чернишевський
присвятив своїй дружині. У вже згадуваному листі до А.Кримського Франко
нарікає: “Певна річ, […] мавши іншу жінку, я міг би розвинутися краще
і доконати більшого, ну та дарма, судженої конем не об’їдеш” [3, т. 50,
с. 114]. Можливо, він мав на увазі Ольгу Рошкевич; можливо, “Владкову”
“Регіну”; можливо ж: “Лиш привиди, а не живі істоти В житті любив я і за
ними йшов…” [3, т. 2, с. 409]. Та у всякому разі – якби реальність
була прихильною до його особистої долі, то хто зна, чи не вдовольнився
би він довічним статусом homo faber-а, “збудувавши” ідилію a la
Чернишевський і повіривши, що оце вона і є – та “дійствительность”? Чи
не йшов би і далі “прямою”? Чи знайшов би оту, підсумкову свою,
траєкторію, до якої ми (разом із ним) поступово все наближаємось. А
загалом, “Франко в кон’юнктиві” – тема іншої студії. Непотрібної і
неправдивої, бо “Франко в кон’юнктиві” був неможливий).

“Владко” в засаді не мав права егоїстично позбуватися “Начка”,
полагоджуючи свою долю без нього, узурпуючи право на “Регіну” –
реальність, що для обох була однією. І для того, котрий знав, як “має
бути”, і для того, котрий відав, як “є”. “Правник” (“учитель і
законодавець”) не мав права позбуватися “репортера” (“слугу” й
“задоволювача” “смаків та уподобань” суспільства), бо цим прирікав себе
на будівництво повітряних замків; засліплювався ілюзією, що “на той
высоте, на которой они стоят, должны стоять, могут стоять все люди”, а
“брата” полишав віч-на-віч із самими отими “смаками та уподобаннями”, у
самотній “лачужке”, де тому вже не залишалось нічого, крім “деградації
людської гідності”. “Владко” думав про “людське братерство нове”, а в
“сучаснім романі” виявлявся причиною смерті брата.

“Хіба ж я смерті Авеля бажав? Я жить хотів по-свому – більш нічого”…

Переставши рахуватися із реальним, ідеальне стає доктринерським. –
Втративши зв’язок з ідеальним, реальне стає натуралістичним. Коли “іскра
божества” і “дійствительность” починають заважати одне одному – вони
гинуть обоє. У Франка інакше бути не може. Якщо Каїн став причиною
смерті Авеля – вслід за цим неминуче мусить настати “Смерть Каїна”
(1889).

“Неясна для вас ся легенда і чудно читати її? Не личить стара реверенда
На хлопськії плечі мої. Що ж, пані, ті вірші неясні – То власная повість
моя: Мої розчаровання власні І лютая мука-змія”… [3, т. 2, с. 408].

Поет “сам сказав, що мало не зробив з Каїна Христа” [3, т. 1, с. 482].
Справді, у момент каяття й прозріння Каїн осягає ту саму Благу Вість,
яку заповідав Христос, і бажає, як Він, понести її людям: “Чуття, любов!
Так ми ж їх маєм в собі! Могучий зарід їх у кождім серці Живе, лиш
виплекать, зростить його – і розів’єсь! Значить, і джерело Життя ми маєм
в собі і не треба Нам в рай тиснутись, щоб його дістати […]. Покиньте
плакати по страті раю! Я вам його несу! Несу ту мудрість, Котра поможе
вам його здобути, У власних серцях рай новий створити!” [3, т. 1,
с. 289].

Він дійсно хотів створити рай на землі. Не для себе – для всіх, отож
вірив у святість свого покликання. Він хотів зрозуміти усю світову
мудрість, щоб покласти її в підмурівок земного раю. Він приносив у
жертву вдоволення й бажання власні. Тільки Бог чомусь жертви тії … не
приймав. А натомість приймав жертву Авеля, що не була ані жодною
жертвою, бо Авель от просто собі … жив. У той час, як його одержимий
брат розпучливо й безрезультатно бив головою о стіни земного раю,
сподіючись їх “пролупати”, Авель нічим не переймався, нічого не
пізнавав, нічого не “будував” … “Малим хлоп’ятем вівці пас біленькі”;
та ще й “не думавши, попросту, Мене нагнуть хотів у ту саму дитячу
простоту, з котрої дух мій Давно вже вийшов” [3, т. 1, с. 286].

Його, Каїна, шокувало, що “Бог” обирає таких (!). Його, faber-а, це
обурило й вирвало й уст “Ex nihilo! (монолог атеїста”, 1885). Його,
“Владка”, це попхнуло “убити” “Начка” …

Пара “Каїн і Авель” дала змогу екстремно рафінувати ті “половини”
Франкового духу, які недостатньо полюсно презентувала пара “Лель і
Полель”. Остання просто була вигідним містком від “цілого” й водночас
уже не зовсім “цілого” (а тому недописаного) Бориса – до повної
об’єктивації роздвоєного Франкового “я”. “Половини”, як відомо,
харчувались плодами “дерева знання” і “дерева життя”. Плоди першого
позірно знадливі, однак від найменшого вітру “відразу попелом розсілись,
огнем розприсли, розлились смолою!” (це тому, що вони скороспілі і
штучні, вирощені в “парникових” умовах – у головах кабінетних
доктринерів, “докторів Сікстів” із роману П.Бурже “Учень”). Бог не
толерує таких харчів, однак, саме вони спокушають і “тисячі людей і
міліони”; “рої людей товпляться До дерева знання, і б’ються, рвуться за
плід його”. Їх споживав Каїн.

На “дереві життя” ж “плодів немного, з виду не блискучих, Захованих між
листям та тернами, Тож і не ласиться ніхто на них”. Та в тім то й суть,
що тільки ці плоди справжні, бо ростуть у відкритому ґрунті, а не
фабрикуються в “мастерских Веры Павловны”, не в “оранжереях”, не у
вазонках на верандах “ідеальних” будинків. Це плоди життєдайні, бо
здобуваються без бійки і конкуренції, самою натугою подолання спокуси
(крилато-хвостатого звіра-сторожа), тобто ціною всежиттєвої праці й
терпіння. Це плоди Авеля. Признавшись до них, Франко полишає
недобудовану “оранжерею”, вірячи, мов у юності, в те, що сама “творча
сила” й “любва” гарантують життю щасливу будущину: “То дерево життя:
небесний грім Вершок його розтріскав, розколов Весь пень його до самої
землі, Та не убив його живої сили! Воно росте, пускає гілля вшир, Пускає
пасиння нове довкола!” [3, т. 1, с. 282].

…“Мій друже, сіра вся теорія. Зелене жизні чудне древо” [3, т. 13, с.
243]…

Франко зазначав, що одним із джерел поеми були народні перекази про
Фавста [3, т. 1, с. 482]. У “Народній книзі (Історії про доктора Йогана
Фавста, знаменитого чародія і чорнокнижника)” Фавст залітає аж на
Кавказ, із вершин якого “надіявся він неодмінно побачити рай” [2, с.
71-72], і таки бачить. Його візія є трішки деталізованим (в дусі
середньовічних уявлень) фрагментом з “Буття”, і, хоч про два дерева у
“Народній книзі…” не йдеться, можна спокійно поповнити невистачальне
на основі біблійного тексту. Що і зробив Франко.

Тобто Франкова інтерпретація райських дерев розвиває “канонічне” зерно.
Плодів “древа жизні” Бог, як відомо, не заказував їсти первісним людям.
Табу стосувалося тільки “дерева пізнання добра і зла”, і порушено його
було саме з намови Лукавого. Отже, патос Каїна нібито й справді
вписується в контекст подолання “прозрілим” faber-ом позитивістської
“релігії знання”, апології “розуму владного без віри основ”,
“драгоманівства” е.с.r. (така версія вже стала “загальним положенням” в
“нерадянському” франкознавстві: М.Євшан, Ю.Лавріненко, Д.Козій та ін.;
поки що її піддав сумніву лише Я.Грицковян [1]. До Фавста як “чародія і
чорнокнижника” Франкова поема начебто має суто формальний стосунок: от
знайшовся такий прецедент саме в цьому сюжеті, а в польотах
“байронічного” Каїна його не було, ну, то й взяв його український
письменник саме звідси… Та звернімо увагу.

Про “сірість теорії” та “зелене жизні чудне древо” – славнозвісний
афоризм, котрим вище ми доповнили “однодухий” образ Франкового “дерева
життя” – у Гетевому “Фавсті” говорить … чорт. Мефістофель,
прикинувшись Фавстом (накинувши його плащ), цими словами спокушає
наївного “ученика” , що прийшов до мудрого доктора за екзистенційною
радою. Далі, півсторінкою нижче, той же лукавець записує “ученикові” в
альбом ще одне напучування: “Eritis sicut Deus scientes bonum et malum”
(“Будьте, як Бог, свідомі добра і зла” [3, т. 13, с. 243]). Тобто
обидва, нібито взаємовиключні, варіанти життєвого “ділання” Гете
“прописує” за відомством Мефістофеля. І блуд, і прозріння зарівно
опиняються по той бік магічного кола, яким ані “ученик”, ані сам Фавст
не спроможуться відгородити себе від упливу “нечистої” “творчої” сили.
Адже далі саме в надії скуштувати плодів “дерева життя” виснажений
безплідним “знанням” доктор кинеться “в часу клекочущії струї, в
круговорот случаїв і подій”, щоб “в вирі змисловості втішити пам’єтності
жаркі” [3, т. 13, с. 176-177], і, замість наблизитись до обітованої
миті, опиниться на порозі пекла…

Чи думав про це Франко, благословляючи устами Каїна “зелене жизні чудне
древо”? Відповідь – у наступних розділах монографії “Ecce homo (Добра
Звістка від Івана Франка)”, із анонсом до якої ви оце познайомились.

Література

Грицковян Я. “Вірю в силу духа” – ключ до вивчення світогляду Івана
Франка // Другий міжнародний конгрес україністів (Львів, 22 – 28 серпня
1993 р.). Доповіді і повідомлення. Літературознавство. – Львів, 1993. –
С. 278 – 285.

Легенда о докторе Фаусте. – Москва, 1978. – 424 с.

Франко І. зібрання творів: У 50 т. – К., 1976. – 1986.

Цеглинський Г. “Ватра”: Літературний збірник // Зоря. – 1887. – Ч. 9. –
С. 192-196.

“Смерть Каїна” Франко виношував “ще від часу, коли […] перекладував
байронівського “Каїна” [1; т. 1; с. 481].

Похожие записи