Реферат на тему:

Два твори на одну тему в 7 кл. («Воля до життя» О. Довженка і «Вогник
далеко в степу» Г. Тютюнника)

Олександр Довженко та Григір Тютюнник — письменники різного віку та
гарту, не дуже схожі вони й за своїми художніми палітрами: один визнаний
романтик, другий — реаліст. Але, як сказав відомий митець (М. Горький),
«у значних художників реалізм і романтизм взаємно переплетені», бо немає
людей лише біленьких і лише темненьких, всі — строкаті, барвисті.

У центрі уваги обох авторів цих творів — людина, та самісінька, що
відстояла нашу батьківщину від фашизму; зуміла, переборовши всі
утруднення, відновити господарство після війни. Причому майбутнє, як
завжди, належить дітям, молоді, але тим з них, хто звик з самого малку
працювати, допомагати старшим.

Тому головним героєм новели О. Довженка «Воля до життя» є людина з
народу, солдат Великої Вітчизняної війни, а повісті Г. Тютюнника «Вогник
далеко в степу» — селянський хлопець, учень, що прийшов до ремісничого
училища, щоб навчитись, як бути корисним у відбудові народного
господарства.

…У моря втікають ріки, в ріки — струмочки. Великі та значні твори
видатних письменників нерідко виникають із «заготівок» та невеликих
оповідань. А іноді трапляється й так, що з великих переповнених озер і
водоймищ витікають струмочки і живлять навколишню землю своєю вологою.
Так сталось і на цей раз, коли вже після «Арсеналу» (1929), «Землі»
(1930), «Аерограда» (1935) були написані оповідання, пов’язані з Великою
Вітчизняною: «Ніч перед боєм», «Мати», «Воля до життя» тощо. Так,
зокрема останній із названих «малих струмочків» перекликається з
«Арсеналом», де в одній із сцен з громадянської війни під час розстрілу
робітник Тиміш стоїть незрушно; йому кричать: «Падай! Падай!», але він
дивиться смерті в обличчя і тримається.

З цим епізодом і пов’язана новела «Воля до життя» О. Довженка, де
тяжкопоранений Іван Карналюк (теж із Поділля, як і Кармелюк) не хоче
гинути, а, зібравши всі сили, коли вже серце майже не билось, прийшов у
перев’язочну госпіталю (бо його не перев’язали) й сказав: «Ви думаєте, я
вже помер?.. Перев’язку! Давайте!.. Жить хочу!..». Ця центральна в творі
романтична сцена є одночасно і реалістичною, бо такі надзвичайні слова
лунають в обставинах фронтового госпіталю, де кров і стогін. Усе ж
надтяжкопоранений сам прийшов до хірурга на своїй лише волі. Воля — це
сила духу людини. Найвидатніший педагог нашого часу Василь Олександрович
Сухомлинський про це говорив так: «Людська сила духу безмежна… людина
іноді буває на такому рубежі, коли в неї вже немає фізичних сил, але
сили духовні породжують в ній нові фізичні сили, і вона продовжує жити
борцем». Це, мабуть, якоюсь мірою розумів лікар Карналюка, котрий не
лише не заперечував подвигу свого хворого, а ще й, присоромлений, сказав
йому: «Ви виграли генеральну битву майже без всяких засобів… Дякую
вам. Ви навчили мене жити. Я схиляюсь перед благородством вашої волі»
(С. 190). Звідки ж ця шляхетність?

Іван Карналюк не з «вищих» верств суспільства, це — звичайний сільський
пастух, яких багато в наших селах, він «не змагався в силі й спритності
ні на стрільбищах, ні на боксерських рингах. Він змагався там, де
доблестю праці здобували собі славу (С. 181). Перед нами колгоспник з
Поділля «золотої своєї країни» (С. 181), з Бугу-ріки. Це не надлюдина і,
навіть, не джеколондоновський герой, що теж міг багато витримати (хоча
би й «Жага до життя», що вивчається в школі). Іван Карналюк є близьким
кожному українцеві як узагальнення кращих якостей усього народу:
мужності, сили волі, терпіння. Це підкреслено в творі описом його тіла:
«Ви гляньте, який велетень! Яка грудна клітка! А плече яке?.. А ноги
які! А шия! А хода ж! Ви бачили, як він ввійшов! Стрункий як бог» (С.
188), — зізнається хірург.

Непереможним є той народ, у якого є такі Аполони, що вміють виймати «з
чудодійної прадідівської скриньки дорогоцінне зілля, корінь життя…
вбирайте в себе його… і живіть ним…» (С. 190), — закликає
письменник, продовжуючи романтичну традицію великого Гоголя. Бо не
випадково ж Остап Бульба вже з польської плахи закричав: «Батько! де ти?
Чи чуєш ти?» і йому відгукнувся Тарас: «Чую».

Цей зв’язок поколінь українського народу є незламним. Тому Карналюк
вижив, переміг, а по виході з операційної «йому аплодувала вся палата»
(С. 190), лікар же сказав: «Він житиме більше за нас з вами! Він зробив
для свого життя уже в багато разів більше, ніж ми оце тут робимо» (С.
189). Така сила навіювання, така сила волі притаманна героєві.

Новела побудована так, що у вступі оповідач веде розмову з надзвичайно
досвідченим військовим хірургом, а в заключній частині — з читачем — про
силу волі, про прагнення людини до життя. На початку ж головної частини
твору відсутня будь-яка передісторія героя чи його характеристика (це й
притаманно новелі, вона розпочинається описом бойового епізоду, коли
Івана було поранено, після того, як він убив «снайперським засобом з
півтора десятка фашистів» (С. 181). Його ліва рука повисла, а «кров била
фонтаном з жахливо скаліченого плеча» (С. 179). Проте боєць не
зупинився, а вирішив бігти до медсанбату, проклинаючи німців:
«Здавалося, якби стрів на дорозі фашиста, — зубами, без рук роздер би на
місці» (С. 180). З цього моменту й розпочинаються його галюцинації
(«видіння»), що й потім переслідують його. Це вставні епізоди, котрі
пояснюють біографію героя: «…йому здалося, що він дома, на Поділлі:
«батько, мати, дід, баба, сестри… Та всі такі добрі — добрі,
ласкаві… А стежкою біжить вона, найдорожча, — Галина» (С. 180).
Надзвичайну мужність, волю до життя виявляє Карналюк. Втрачаючи
свідомість, він наказує собі: «Стій, стій! Не здамся!» (С. 182). Солдат
зумів міцно притиснутись до стовбура дерева раною, зупинивши цим самим
потік своєї крові. І це зробив не надхмарний герой, як в романах
Марлінського, а звичайний юнак із села, це й підкреслено автором новели:
«На зовнішній вигляд в Івані теж не було нічого героїчного. Середній на
зріст, сіроокий юнак літ йому двадцять п’ять» (С. 181). Тобто, це —
представник свого народу трударів і патріотів, таких як і інші, таких
багато було в Україні, що йшли до трудової слави «звичайними», прямими і
чесними стежками. Так, Іван «одержав золоту медаль за такого
фантастичного бика, який не снився, відколи світ стоїть, жодній ще
корові» (С. 181). Як бачимо, письмен-ник-романтик вдається до
перебільшення, до гіперболізму («відколи світ стоїть»), котрий лише
умовно можна вважати фантастичним (бо все тут виходить із життя).

Отже, Карналюк є простою людиною, котрій притаманне надзвичайне
(«фантастичне») вміння вибрати собі поведінку, найбільш адекватну
обставинам; тому він і є героєм, бо не лише безстрашний в бою, але й
рішучий в операційній (і не лише в останній сцені, про котру йшлося, але
й в інших, де він, наприклад, коли хірург роздумував, що робити з
пораненою рукою, відповів: «Відтинайте! Ріжте швидше!») (С. 184), чим
раптово здивував уже й бувалого лікаря.

Хірург, який оперував Карналюка, є дуже досвідченим лікарем, через його
руки пройшли десятки тисяч поранених. Та, як сказав він у першій частині
новели оповідачеві, ніхто так не вразив його своєю поведінкою, як Іван
Карналюк. Хірург — самовіддана людина, щира, правдива, працьовита. Він
не відходить від операційного столу по кілька діб, невтомно допомагаючи
пораненим, незадоволений поведінкою деяких з них, сам їм говорить про
це.

До того ж слід сказати, що і хірург і інші лікарі та медсестри (декого з
них виносили з операційної непритомними від безсонних ночей) виявили теж
неабияку волю та мужність. Коли хірург (про себе) вилаяв поранених за
те, що вони мовчки чекають смерті («хоч би тоді один загукав, почав
клясти… смерть, лаяти її суку» (С. 183), то це було вже від перевтоми
та нудьги, бо й він не залізний. Ці лікарі та медсестри не чекали
нагород за свою небезпечну та самовіддану працю, вони виконували
патріотичний обов’язок перед Батьківщиною, перед народом, вони любили
їх.

На жаль, подібного не можна сказати про деяких сучасних медицинських
працівників, котрі не зроблять операції не запросивши за неї казкової
ціни. Чи є сумління у таких лікарів, чи ж притаманна їм любов до
батьківщини, до її захисників, які ще живі; до свого народу? Цього
немає. А захисники батьківщини — це ті ж самі карналюки! І лікувати їх
(та й не лише їх) повинні безкоштовно, як записано в нашій Конституції.

0. Довженко не подав закінчення своєї оповіді (як часто й трапляється з
новелами): чи повернеться з війни Іван Карналюк чи не повернеться? На цю
тему можна запропонувати учням домашні твори (про зустріч його з
батьками й Галиною).

Але головне в новелі сказано: воно в силі волі людини: «Є воля — є
людина! Нема волі — нема людини» (С. 179).

Для підсумків уроку можна запропонувати учням такі запитання:

1. Хто такий Іван Карналюк і як він став героєм?

2. У чому героїзм цього персонажа?

3. Що сказано про минуле колгоспника Івана Карналюка?

4. У чому буденність цього надзвичайного героя, а в чому його романтизм?

5. Яким зображено в новелі хірурга, що оперував Карналюка? Що він сказав
про героя?

6. Чого навчає довженківський хірург сучасним медицинським працівникам?

Твір Григора Тютюнника «Вогник далеко в степу» навчає молодь життєвої
мудрості: щоб стати дорослими, слід добре працювати, рано вставати,
пізно лягати, приходити на роботу (чи навчання) пішки. Тоді й настане
раннє змужніння. Таке сталося з головним героєм повісті «Вогник далеко в
степу» Павлентієм. Чому «Вогник…»? Йдучи рано-вранці 9 кілометрів до
училища, та повертаючись пізно ввечорі, хлопці на привалах розпалювали
вогнища (котрі жевріли аж до ранку), щоб зігріватись біля них під час
зупинок своєї подорожі. Вогник було видно в степу: «Здається, що він
да-леко-далеко. А він осьо, за гони від нас»1. Так і здійснення мрії
стати дорослим не таке вже й далеке, як іноді здається. Треба бути лише
наполегливим і мужнім, сильним, а також дружити з гарними хлопцями,
допомагати їм.

Павло (Павлентієм він сам себе назвав) докладає усих зусиль, щоб
зробитись таким. У нього й немає інших варіантів: батько не повернувся з
війни, матері не стало ще раніше, є лише тітка Ялосовета (мачуха), а
живуть вони в напівзруйнованій війною хатині і тільки мріють про нову.
На трудодні не завжди вчасно дають, отже, доводиться сутужно. Великою
підтримкою виявилось те, що Павлентія все ж таки (в неповні 15 років)
прийняли до ремісничого училища в райцентрі (де він і харчується, ще й
приносить додому 200 гр. хліба від 700 гр., що видають йому там, а це не
менше, ніж як призначено було в той час шахтарям). От за яких умов
горить-жевріє в грудях Павла вогник надії на покращення, на свою працю,
кмітливість та мужність. Сам Павлентій починає відчувати себе дорослішим
тоді, коли, вставши найраніше, заходить по хлопців-друзів, щоб разом
добиратись до училища. І коли вперше його поцілувала Маня та став
«прориватись басок» (як каже «тітка Ялосовета»), він помітив: «Після
тієї жовтневої ночі коло верби, після того, як Маня повернулася від
свого двору, мовчки плачучи, я ніби виріс на кілька років уперед — і без
вороття…» (С. 149).

Але й зростання та змужніння не буває без труднощів і протиріч. Основним
конфліктом в творі є протистояння чистої та ясної душі Павла проявам
пристосуванства, шкурництва (кугутства) та безтямної й безглуздої
жорстокості. Найяскравіше це протистояння помітно у взаєминах між
хлопцями-ремісниками та злими водіями автомашин, зокрема «Фріцем»,
котрого так прозвали, бо «на ньому була жовта шкіряна шапка з козирком»
(С. 145). Але головною причиною такого «хрещення» була звичайно, не
шапка, а поведінка водія, що «ганявся за нами з корбою в руках: «Ви, —
кричить, — борт мені одламали…» (С. 145), хоч це й була явна неправда.
Хлопців обурило й те, що він свариться «і зло шкіриться» (С. 145). А
саме цей водій і «влаштував» Павлентієві такого штурхана машиною, що
хлопець просто впав на землю, і, зомлілий, втрапив до лікарні. Це —
кульмінація твору, що майже збігається з його розв’язкою (номер машини
вдалося записати друзям героя, тим, про кого кажуть: «Од них — не
втече…» — С. 165, — тобто правда переможе). Отже, постраждав головний
герой. Повість може здатись недописаною і схожою з оповіданням (бо в ній
мало подій), але справа не в жанрі, а в змісті твору, а він підказує, що
Павло вже став дорослим і готовим до боротьби з «фріцами». На кого ж
іще, крім хлопців із ремісничого, опирається мораль Павлентія?
Найріднішою йому людиною є його мачуха Ялосовета.

Це самовіддана жінка, що пішла в свій час заміж «на дитину», а по війні,
залишившись без чоловіка, виконує його заповіт («Леся, рідна, доглянь
хлопчика, як не вернуся. У нас же з ним ні кровиночки рідної нема
більше…» (С. 146).

Ялосовета — людина прекрасна, працьовита. Вона не поспішає заміж вдруге,
навіть не думає про це, хоч їй не «чуже ніщо людське». Наприклад,
помічає красу директора училища. І все ж розуміє мораль і красу широко:
«Всі люди красиві, як добрі» (С. 91). Отже, естетичне й етичне в ній
поруч, це так гармонійно поєднано в ній самій, що навіть директор не
зміг відмовити їй в прийомі до училища не дорослого ще Павла. Лише сам
Павлентій, чия душа сповнилась подякою до «мачухи», все ж не зміг
сказати їй «мамо», хоч і «пробував у голові» (С. 91).

Ялосовета — чуйна та делікатна людина. Про свого пасинка вона каже, що
«він слухняненький, роботящий» (С. 88), а помітивши симпатію Павлентія
до Мані, коли хлопець пізно прийшов додому та ще й сів до креслення,
поставила йому аж дві освітлювальні гільзи та й каже: «Довгенько ти
сьогодні. Грали?.. Тільки у березі хтось гомонів коло верби — не
впізнала» (С. 146), хоч і добре знала, що то був її пасинок зі своєю
дівчиною, про котру доброї думки: «Ловка дівчина… І з лиця така
ласкава» (С. 148).

Звичайно, такі «свята» у «тітки Ялосовети» бувають рідко, частіше Павло
бачить її «зажуреною» або ж в сльозах, бо немає чим ні протопити в хаті,
ні з чого зварити (але вона добре розуміє загальний повоєнний стан, коли
«намолотили тільки в державу, і то не хватило до плану» (С. 86). Та й
майбутнє в неї безрадісне: «Вивчишся, думаю, повезуть тебе кудись, і
зостанусь я сама, як пучка. Ні тата, ні тебе» (С. 155), — каже вона
Павлові, коли довго не спить вночі, щоб не пропустити час раннього
вставання хлопчика (котрий добре розуміє, що вона «зі мною оце вже
шостий рік мучиться» (С. 80), та й застібає йому шинель, коли він узимку
йде ще поночі, дає поради на дорогу, бо дбає про дитину, виконує
прохання чоловіка. Отже, це людина обов’язку, щира, приязна, порядна,
красива та добра.

Павлові було в кого навчатись людяності. Але основні риси характеру
успадковані ним від батька. Ми не бачимо солдата Трохима, але його образ
часто нагадує про себе Павлентієві. Він дуже любив свого сина та
дружину, з котрою був разом лише один місяць, говорив їй: «Хороша, люба,
спасибі тобі, що стрілась нам». Так він і сказав: нам…» (С. 146).
(Підкреслено Г. Тютюнником). З усього видно, що думав не про власний
добробут, а перш за все про те, щоб було добре близьким (дружині та
синові), а також тим, за кого пішов битись з фашистами на фронт, де й,
певно, загинув.

Не лише Павло, але й його друзі вірні пам’яті тих, хто не прийшов з
війни: саме з цієї причини хлопці огородили могилу солдата Івана
Івановича Кудряша, що загинув під час боїв у їхньому селі, і вирішили не
віддавати його останків у братську могилу, а самим доглядати її. Цей
образ доповнює собою пам’ять Павлентія про батька, виховує почуття
вдячності до того покоління, котре своїм життям врятувало хлопців, дало
їм життя.

?

?

нтерес з завданнями виховання робітничої зміни. У вас буде освіта і
спеціальність заводських інтелігентів… Ваше майбутнє — завтрашній день
робітничого класу…» (С. 97), — каже він.

Майстер Сніп — це герой праці, в війну він робив для армії кулемети,
вміє майструвати «з металу все: від молотка до найдрібнішого
годинникового механізму» (С. 96), голку своєї роботи дарує ремісникові
Іванові Пирогу із хутора Пироги. Він має життєвий досвід у справі
виховання дітей, а тому і в їдальні сидить не за окремим столом (як інші
майстри), а разом зі своєю групою, скромно «причепившись на краєчок
довгого ослона» (С. 97) та «поклавши пілотку, як і всі ми, собі на
коліна» (С. 97). На вигляд майстер зовсім не геройська людина:
«військова» одежа на ньому стирчить, бо завелика та й тому, що він мав
на спині горба від праці. Але майстер не зважає на те, що «штани мели
пилюку» (С. 93), він «клацнув розшнурованим черевиком об зашнурований…
ледь не збив самого себе…» (С. 96).

Та це не викликає сміху в ремісників, бо вони бачать у ньому людину, що
має «золоті руки».

Важливим для учнів є і психологічний портрет старого: майстер мав
погляд, якого не витримували й дитбудинківці, «скільки було в майстрових
очах якоїсь гострої приціленості і старечого суму» (С. 97). Ось ця
«приціленість» і любов до своєї справи і забезпечили йому успіх у
навчанні ремісників. Ведучи до майстерні своїх вихованців, він збирав по
дорозі якість трави, про котрі не знали інші майстри, а потім, коли
хлопці побили собі пальці молотками під час практичного заняття, давав
кожному прикладати подорожника, якого й нарвав ото повні кишені,
приказуючи: «Набити руку — це не означає побити руку» (С. 102).

Майстер не просто навчав, а священнодіяв. Показуючи хлопцям зубило й
молоток, «він сяяв увесь… жести його були рвучкі, очищі світилися…»
(С. 101): це дивувало учнів і викликало інтерес до праці та настанов
Федора Демидовича, наприклад: «Щоб рубати метал, треба бути сміливим»
(С. 102); він показував кожному сам, як рубати; зачудовано хлопці
дивились на його поліровані плоскогубці, кронциркулі, від чого «на стіни
майстерні розбігалися сонячні зайчики» (С. 105). До роботи він
заохочував власним прикладом, але ледачкуватих, які влаштували перекур
за бормашиною, негайно приводив до порядку.

Федір Демидович Сніп — чуйна та справедлива людина. Коли з Павлентієм
трапилось нещастя, він негайно надав йому першу допомогу та подбав про
виклик лікаря і можливості покарання винуватця.

Але хто ж такий сам Павлентій? Це — майже п’ятнадцятирічний юнак, що
прагне стати дорослим, бо покластися йому нема на кого (з війни не
прийшли, крім батька, ще й 2 брати). Тому він привчає себе не боятися
ніяких утруднень ні вдома, ні в училищі; добре вчиться й працює. Але,
крім працьовитості, має й інші якості: чуйність, правдивість,
сміливість.

Так, побачивши тітку Ялосовету зажуреною, він пішов шукати «вербеня
сухе» (С. 86), щоб протопити в хаті; пропонує мачусі (щоб не «мучилась»
з ним) вийти заміж. Павло ще по суті отрок і тому він не втаємничує
своїх уподобань та бажань (наприклад, разом із хлопцями «красти солому
вночі з поля» (С. 85) чи дивитись, як «На лататті … біліють лілії,
вони схожі на зграї білих чаєнят» (С. 87). Йому подобається бути в
училищі, але ще по-дитячому тягне й додому: «Вийти б тихенько з оцього
«шкентеля» (так називали п’яту групу, де більшість дитбудинківців —
Г.Л.) та поза спинами… Ішов ба оце шляхом понад стовпами до села» (С.
92). Але ці настрої Павло тамує в собі, бо вже мав почуття
відповідальності, та й ріс сміливим — під впливом обставин. Так, він
розповідає, що «всі гранати, які тільки знаходив, перекидав — і наші, і
німецькі» (С. 142); пригадує, як ще раніше «німця… за руку вхопив і
кричав, коли він замахнувся на тітку…» (С. 142); а також як «хату…
гасив» (С. 142). Отже, хлопець з хороброго десятка. Він також уміє
мислити, цікавий, допитливий, чесний і мужній. Останнє підсилено у творі
сценою зустрічі в степу «наодинці зі справжнім вовком, коли Павло під
час хуги хотів крикнути, побачивши підозрілі вогники, та не міг («Подих
заб’є» (С. 157): «Вогники світилися нерухомо; вони були зелені…
Вовк… Це ж вовк! Я відчув, як волосся на голові почало ніби
тужавіти… (С. 157). Але хлопець переборює острах: «Ану пішов геть,
собака! Пішов, кажу!» (С. 157). Схвильований, Павло забуває, хто перед
ним, і то кричить, то просить ніжно: «Цюцю, нах!» (С. 157), як ще малим
підкликав до себе собаку. Але ні це, ні тремтіння хлопчика (та його
невміле прохання: «Мені ж на лінійку треба» (С. 160) — не допомогло.
Павло врятувався, дякуючи своїй мужності, вчепившись з усіх сил за
буксирний гак попутної автомашини, що так і не зупинилась (не дивлячись
на прохання хлопчика: «Заберіть мене, дя! Тут вовк!!!» (С. 160), а потім
і за борт, від якого «ніяка сила не відірвала б мене…» (С. 161).

Раннє змужніння героя доповнюється сценами його з хлопцями походів до
училища (рано вранці ще затемна чи пізно ввечері, коли вже сонце не
світить), спроби накрасти в діда Штокала абрикосів та епізодом
вечірнього гуляння в неділю «на вулиці» з дівчатами.

Хлопці підрахували, що за два роки навчання вони пройдуть пішки 4500
кілометрів. На цім путі вони придумали собі «станції» для відпочинку
(Провалля, Ли, Осика та інші), котрі служили їм й орієнтирами, щоб не
заблукати, та допомагали долати труднощі шляху. А їх було чимало,
особливо для Павлентія, котрий жив найдальше і, не маючи годинника,
вставав удосвіта та й спав неміцно (щоб не проспати); отже, молодий
організм не відпочивав як слід, а тому під час роботи боліли ноги.
Доводилося закликати всю свою мужність, щоб подолати цю скруту.

Сміливість гартувалась і тоді, коли народилась ідея покуштувати абрикос
зі Штокалового саду (після розповідей Василя Силки про «банани,
апельсини, ананаси»). І хоч хлопці й не вдалися до прямої крадіжки (тим
більше, що дід сторожував коло своєї абрикоси), і натерпілися вони
страху, коли стало вже поночі, бо недалеко від них вив головний вовк
(після війни їх багато розвелось), ремісники не піддалися цим страхам, а
розклали багаття (учні вже знають з зарубіжної літератури, як вовки
бояться вогню — із оповідання «Мауглі» Кіплінга та й з життя) і вирішили
пересидіти сторожа: «Все одно наша візьме!» А коли ж сам Штокало приніс
їм абрикосів, захистили свою честь: «Та ми, діду, тільки покуштувати
хотіли! Хіба ми красти?..» (С. 123). Павлентій в цій пригоді не забув
про свою мачуху (котра вже плакала, не дочекавшись його своєчасно), і
приніс їй, крім 200 гр. хліба, ще й пілотку з абрикосами: «Та не плачте,
я більше не буду…» (С. 125).

Повне змужніння настає напередодні тяжкої зустрічі з «Фріцем», в
недільній сцені біля двору Василя Силки та місця поховання Івана
Кудряша, де й відбуваються «вулиці». До хлопців приходять «наші»
дівчата, серед них Маня Ківшик, про котру хлопці кажуть Павлентієві, що
«Любить… тебе, упадає, бач? А ти дурний…» (С. 127). Павло відчуває
та помічає ставлення до себе дівчини: адже не випадково Василь Силка
каже до Мані, щоб вона не приходила, бо при ній Павло на своєму
«інструменті» «клепа як попало і невлад» (С. 131). Як і більшість
серйозних, але ще молодих людей, Павло не танцює. Доводиться Мані
танцювати з Кібкалом, котрого вона не любить і від котрого відбивається,
коли той намагається її проводжати; Маня доганяє Павла і з ним
усамітнюється біля старої верби, обнімає та й кладе йому голову на
груди. Але Павло не певен любові Мані через Кібкала, бо «вона ж сама
бісики йому посилає і танцювати біжить» (С. 137). Невинність і наївність
Павла свідчать про його душевну чистоту. Почуття до Мані в нього є, бо
коли він йде з училища і вона «дивиться через фіранку у вікно» (С. 138),
йому це приємно, а коли вона обіймає його під шинеллю, «очі їй томно,
глибоко і гаряче блищать…» (С. 141), та й Павло каже, що вірить їй і
її обіцянкам чекати його «І з города, і з армії. Хоч і п’ять годів» (С.
141). Виникає нове свіже, юне, але відповідальне почуття і ставлення до
коханої, про котру і Ялосовета гарної думки: «Все й здоровкається до
мене: «Здрастуйте, тьотю Ялосовето! — і червоніє. — Ловка…» (С. 148).

Отже, герой протягом оповіді дорослішає, ще отроком він приходить в
ремісниче училище, але під впливом спільних досягнень колективу, дружби
товаришів, піклування «тітки» та любові Мані скоро стає відповідальним
за свої вчинки юнаком, мужнім, працьовитим, самовідданим.

Своєю волею до життя (сцени з «Фріцем») він нагадує свого літературного
«родича» Карналюка.

Подібне відбувається з його друзями Василями, але кожен із них —
індивідуалізований характер.

Василь Силка, мрійник і фантазер, любить понад усе географію, бачить уві
сні Австралію, де «кругом жовто-прежовто, і сонце пече…» (С. 115),
найкраща книжка для нього — про Дерсу Узала. Він і своїй дівчині Соні на
побаченні розповідає «про дивовижні країни за горами та океанами» (С.
136). У нього розвинене психологічне чуття: він помічає ставлення Мані
до Павла і Кібкала (останній «всихає на очах» (С. 131). Це не пустий
мрійник, він і працьовитий, і розумний юнак, хоч зовнішністю і нагадує
дивака: у нього завеликий лоб, так що «пілотка над ним стирчить,
поставлена руба — мала» (С. 116). Його тягне до науки, він і під час
«сидіння» в проваллі біля Штокалового саду розповідає хлопцям про те, що
таке екватор і що таке Еквадор, стверджує, що обов’язково піде «вчитись
на географію» (С. 122), хоч би й відробивши три роки після училища.

Якщо в Силки перемагає інтелект, то характер Василя Обори тримається на
силі; юнак не боїться вовків, хоче задушити хоч одного. Він один зумів
ускочити на ходу на автомашину, але скоро й сплигнув із неї тому, що не
хотів відстати від гурту. Добре розуміє Обора і соціальні питання,
зокрема мотиви, з яких батьки третього Василя — Кібкала (в котрого дома
все є, бо господар — машиніст) послали його в училище. «Батько, —
розповідає Кібкало, — каже: «Вивчишся на механіка, заберу тебе до
машини, підучу — коло неї не пропадеш…» (С. 155). А Обора, добре
зрозумівши підтекст, додає: «Точно… Од машини і в паровику можна
цей… зерна додому привезти» (С. 155).

Так, через Василя Кібкала дістаємось до теми «кугутової» — однієї з
темних сил, яким протистоїть не лише Павло, але ще й два Василі. Вперше
зустрічаємо це слово, тільки Павла зарахували в «найбідовішу» п’яту
групу, де один із дитбудинківців зразу ж говорить йому: «Садок є,
кугуте? Принеси груш» (С. 92). Але староста групи Гришуха тут же зупиняє
його: «Ша, він наш» (С. 92), бо знає біографію хлопця.

Кібкало поводить себе не по-товариськи, не лише запрошуючи хлопців до
свого раннього снідання, а ще й ховаючись від них з ним, заходячи далеко
вперед, щоб не видно було, як він жує. Та від Василя Обори не
заховаєшся: «Ти, Василю, якщо жереш, так іди позаду нас…» (С. 115) —
казав він, як завжди затинаючись від хвилювання. Кібкало втікає від
хлопців і під час їхньої ризикованої спроби нарвати абрикос у Штокала.
Взагалі він не подобається Павлентієві, бо «з лиця млявий, аж кислий. І
весь якийсь видовжений… Коли Кібкало мовчить і нічого не жує, губи
йому завжди обвисають куточками вниз…» (С. 114) та ще вміє він якось
наставляти «вгору свої кілочки — брови» (С. 116). Але одягнений і взутий
він краще, ніж хлопці, та ще й має офіцерську польову сумку. Жили його
батьки заможніше, то ж не диво, що коли хлопці завітали до них
передчасно, їм дали де доспати ніч в хаті (на соломі) та ще й вранці
пригостили «молоком зі справжнім чистим житнім хлібом» (С. 152), але й
«за це» Кібкалиха просила Обору: «Ти ж, Василю, крепкий, приглядай там в
училищі, щоб ніхто не зобіжав мого синочка…» (С. 154). Коли взимку
настала страшна хуга (в ту ніч і сталося нещастя з Павлом), батьки
Василя Кібкала й зовсім не пустили в училище (бо це йому не так вже й
обов’язково: хай мучаться ті, хто втратив у війну і батька й хату).

Отож, неподільчивість, прагнення дбати лише про себе — це і є справжнє
кугутство, або ж егоїзм. Воно притаманне якоюсь мірою й Пирогові із
хутора Пироги і Штокалам.

Але коли Пиріг, наївний і простий хлопець, просить у майстра голку (бо
вдома її немає), то його ще можна зрозуміти (хоч ніхто не зробив так, як
він). Але от для чого йому підлабузнюватись до Снопа? Бо саме ж за це
хтось із дитбудинківців і ширнув його, прошепотівши: «У-у, кугут, уже
вициганив!» (С. 105). І хлопець заплакав.

Складніша психологія Штокалів, зокрема дружини того діда, що сторожував
абрикоси. Вона й сама сторожує їх; це «страх яка криклива і гугнява
баба, що підкреслено гумористично. Вона як скаже «Та?» — то скрізь у
селі чути, і собаки починають гавкати» (С. 115); то й не дивно, що стара
верховодить над своїм чоловіком, посилає його сторожувати частіше. Коли
ж в 1945 році в селі святкували Перемогу і приносили хто що міг, у
складчину, Штокалиха принесла кисіль (з фруктів свого найкращого в селі
саду), але, почувши пісню про Ґандзю (а її прозивали «Гендзя» за
гугнявість…» (С. 118), стара образилась, «витягла діда зза столу — і
до дверей. Тоді обернулась та: «Оддайте наш кисіль!» (С. 119).

Це викликало загальний регіт, кисіль віддали, а голова колгоспу ще й
послав їй навздогін пусту від горілки чвертку, котру та прийняла: «На
олію буде» (С. 119). Оце вже справжнє кугутство, точніше «жлобство»,
скнарість і повна бездуховність. Старий Штокало хоч побатьківськи частує
хлопців абрикосами, все ж боїться старої, дозволяє їм рвати їх: «Тільки
тихо і не з однієї гілки, бо стара завтра як обнаруже, то буде мені…»
(С. 123). Отож сам у себе змушений красти, бо така скупа жінка.

Але найяскравіше продемонстрував своє бездушшя шофер «Фріц».

Побачивши, як Павлентій, рятуючись від вовка все ж таки втрапив до
кузова його машини, він каже: «Таки вчепився, гадьонок! Ну, я тебе
покатаю» (С. 161). І як не прохав його Павло взяти ще й двох Василів (бо
вони ж запізнюються на сніданок), той мчав: «Я вас візьму… Ви в мене
покатаєтесь!» (С. 161). Залишається лише роздумувати, звідки така шалена
лють до знедолених війною дітей, що це за людина, адже навіть вовк «і
той був смирніший» (С. 161)? Не випадково його й прозвали «Фріцем». Це
погана, жорстока людина, ще й підступна. Відсунувши віконечко в кабіні,
«Фріц» запитує у Павла: «Ти мій номер бачив?» (С. 162) не випадково, а
виконуючи свої нелюдські плани помсти, що й виконав, рвонувши машину
так, що хлопець «перекида полетів на бруківку» (С. 162), а, опритомнівши
трохи, відчув «ніби ножем полоснуло» (С. 164) весь лівий бік, «а в
голові закалатав глухий дзвін» (С. 164).

Коли Павло приходить до пам’яті, Гришуха підгодовує його пайковим
хлібом, тим самим, котрий «ремісники» завжди в їдальні посипали сіллю,
щоб взяти з собою на дорогу, на «потім»: «…у хлібові тьмяно
зблискували вдавлені дрібки солі» (С. 165), нагадуючи хлопцеві про
друзів, про те, що він і в такій скруті не один.

Як бачимо, тема взаємодопомоги, колективізму вирішується на майже
трагічному матеріалі із життя «дітей війни», що є продовженням життя
воєнного покоління (такого, до якого належав Іван Карналюк з новели О.
Довженка).

Оскільки розв’язки у повісті немає, то можна й «продовжувати» її. Для
цього слід дати учням такі теми творів: «Батько повернувся», «Яким був
Павлів батько?», «Павлентіїв батько — Карналюк», «Обговорення випадку з
Павлентієм на зборах училища», «Майбутнє Василя Силки», «Майбутнє Василя
Обори», «Хто та як ще рятував Павлентія (Ялосовета, Маня)?», «Доля
Ялосовети», «Чим мені подобається директор училища» («Якою може бути
його доля?»), «У чому відмінність між «кугутством» та «жлобством»?»,
«Чим поведінка вовка нагадує поведінку деяких «персонажів» із «Мауглі»
Кіплінга, «Чи можна порівняти «Фріца» з багатьма водіями сучасних
маршрутних таксі (стосовно їхнього ставлення до інвалідів війни)», «Що
сталося б з Павлом, якби не було в нього «тітки» Ялосовети?», «Як можна
зіставити неабияку волю до життя двох героїв (Павлентія з «Вогника
далеко в степу» Тютюнника та Карналюка з «Волі до життя» Довженка)?»,
«Чи можна побачити за непримітним значне і величне в образі майстра
Снопа? Як саме?» та ін.

Запитання для повторення:

1. Про який «вогник» йдеться у творі Тютюнника? Що він символізує?

2. Де ви бачите кульмінацію сюжету?

3. Чим подобається вам тітка Ялосовета?

4. Якими були батько Павлентія та Іван Кудряш? Як вони вплинули на
розвиток хлопця?

5. Як змальовано образ директора училища?

6. У чому складність характеру майстра Федора Демидовича ?

7. Яким ви бачите характер головного героя ?

8. Індивідуальні риси Василя Силки та Василя Обори.

9. Як у творі викривається «кугутство» та «жлобство» в творі?

10. Розкажіть про жорстокість і підступність «Фріца».

11. З якою метою письменник наприкінці твору говорить про пайковий хліб
з «дрібками солі»?

12. У чому ви вбачаєте виховний сенс повісті ?

13. Яким чином твір Г. Тютюнника пов’язаний з оповіданням О. Довженка
«Воля до життя»?

Похожие записи