Реферат на тему:

Два постколоніалізми: національно-екзистенціальна диференціація

Постімперська культурно-історична ситуація сучасної України закономірно
детермінує зацікавлення власною та світовою традицією постколоніальної
теорії та практики інтерпретації. Це зацікавлення має подвійно масовий
характер. По-перше, воно помітне у всіх сферах культури: від політики чи
економіки – до релігії та науки. По-друге, воно так чи інакше
виявляється навіть у тих гуманітаріїв, котрі мають іншу методологічну
домінанту: класичне літературознавство, онтологічна герменевтика,
семіотика, психоаналіз, структуралізм, неоміфологізм, постструктуралізм
тощо. Кількість студій у цьому випадку не можна вважати гносеологічним
показником якості, оскільки часто вони демонструють контроверсійну
природу. Тому, на нашу думку, варто хоча б в основних рисах окреслити
пріоритетні теоретичні проблеми новітнього постколоніалізму – з метою
його дефініціювання.

Загалом, як зазначають дослідники, однією з концептуальних проблем
постколоніальних студій, що розвинулися після Другої світової війни із
здобуттям незалежності колоніями європейських держав, є “відсутність
загальноприйнятого визначення терміна “постколоніальний” щодо явищ
культури”[6, c. 532]. Один із провідних українських фахівців у цій
галузі, Марко Павлишин, перелічує як невдалі, бо надто всеохопні і
неконкретні, “первісне хронологічне значення” (“після колоніального
періоду”), а також значення, яке пробує “об’єднати під поняттям
“постколоніальна культура” всі культурні явища, що постали під впливом
колонізації” [6, c. 532]. І з цим важко не погодитися, бо такі
визначення, виправдані на певному етапі розвитку метадискурсу, зрештою,
призводять до термінологічного колапсу, оскільки пробують об’єднати в
межах однієї лексеми виразно гетерогенні явища.

Не набагато кращим видається вихід, що його, під впливом низки західних
теоретиків, пропонує сам М. Павлишин, витворюючи, до речі, своєрідний
канон для послідовників. Дослідник пропонує тлумачити окреслений вище
термін “аналогічно до понять “постмодернізм” і “постструктуралізм”, де
префікс “пост” не заперечує паралельного існування в часі й сигналізує
не так заперечення, як діалектне злиття”. Отже, “постколоніальне, не
відмежовуючись від колоніального, рівночасно вбирає в себе його
історичний досвід, а то й співіснує з ним в одному часі, місці і навіть
в одному культурному явищі” [6, c. 532]. До того ж колоніалізм (чи
імперіалізм) цілком слушно розглядають як “ідеологію, яка впливає на
людей і на установи так, що вони приймають імперську структуру
домінування за нормальну і своєю поведінкою її зміцнюють” [5, c. 225]. А
культурний колоніалізм / імперіалізм постає як “комплекс заходів… у
будь-яких видах популярної чи високої культури, спрямований на підтримку
політичної та економічної влади – гегемонії” [6, c. 533]. Причому влади
інокультурної.

Неважко помітити, що пропонована концепція виразно еклектична і вже
через це ущербна, щоб не сказати потенційно хибна. Сумним прикладом
цього може бути сучасна українська політична та культурна дійсність, де
спостерігаємо дивовижне “діалектне злиття” національних та
антинаціональних (російсько-комуністичних, радянських) елементів – від
різношерстих свят та назв населених пунктів до “багатовекторної”
зовнішньої політики. Перші з них покликані начебто підтримувати
проголошений національний статус держави, але чомусь на практиці в межах
енкратичного (Р. Барт) дискурсу завжди програють іншим, тим, що
виконували в радянський час і виконують досі тотожну функцію: зміцнювати
антиукраїнські імперські структури. Більшу самосуперечливість, яка
випливає з відсутності національно зорієнтованої ідеології
державотворення, важко уявити. З іншого боку, ця концепція суперечить
методологічним засадам великої частини інтерпретаційних практик, котрі
окреслюють (і самоокреслюються) як постколоніальні.

Враховуючи стан осмислення сутності постколоніалізму, спробуймо
дефініціювати його, диференціюючи наведені судження, через верифікацію
національно-екзистенціальною методологією. Під останньою розуміємо
теорію і практику інтерпретації, основним принципом якої є вивіряння
будь-якого феномену національною ідеєю (в українському варіанті –
християнською ідеєю та ідеєю свободи народу), тобто ця методологія
“зобов’язує до осмислення всіх явищ суспільного життя… в категоріях
захисту, утвердження і розвитку нації” [3, c. 9].

Національно-екзистенціальний метод диференціації спонукає розглянути
постколоніалізм через теоретичні концепти, котрі червоною ниткою
проходять крізь метакритичні та критичні роботи різних авторів, а саме
поняття національної культури та імперіальної традиції, і виявити
справжнє ставлення до них дослідника. Такий ракурс розгляду проблеми дає
змогу зосередитися на системотворчому методологічному рівні й окреслити
різні (суперечливі) типи метадискурсу, які нерідко існують у межах
одного тексту того самого автора. Якоюсь мірою цей підхід нагадує “метод
стратегічного розташування” одного з провідних постколоніальних вчених
Едварда Саїда. В “Орієнталізмі” американський дослідник вказує, що цей
метод “являє собою спосіб опису авторської позиції в тексті, де
викладено орієнтальний матеріал, про який він пише” [8, c. 34].

Загалом різні типи постколоніального метадискурсу можна звести до двох
основних. Зразком першого з них можуть бути тексти Марка Павлишина,
починаючи від 90-х років. У них автор чітко розрізняє два види
протистояння колоніалізмові в культурі: антиколоніальний та
постколоніальний. Перший з них, антиколоніалізм, вважають примітивнішим
(це “простий опір колоніалізму” [6, c. 533]) і досить виразно
ототожнюється із імперіалізмом: “Свою полемічну виразність і політичну
заангажованість антиколоніалізм досягає коштом прямого успадкування
структур колоніалізму” [6, c. 533]. Науковець 1992 року висловлюється ще
конкретніше: “Антиколоніяльні стратегії об’єднує структура заперечення –
переставлення з ніг на голову – колишніх колоніяльних аргументів та
цінностей. Антиколоніялізм не менш монологічний та ідеологізований, ніж
його противник, і в дискурсі антиколоніялізму зустрічається часто
підсвідоме бажання далі говорити від імені влади – хоч, правда, влади
нової та іншої” [5, c. 227]. Як тут не згадати слушного іронізування з
такого типу надінтерпретацій Едварда Саїда: “В той час як
антиколоніалізм стає на Сході дедалі впливовішим і по суті об’єднує весь
орієнтальний світ, орієнталіст проклинає весь цей процес не тільки як
велику прикрість, а й як образу західним демократіям” [8, c. 144].

Щось зовсім інше, на думку автора, пропонує власне постколоніалізм, у
якого виявляється інша “природа” [5, c. 227]. Щоправда, у чому полягає
“кращість” тієї іншої природи, її відмінність від антиколоніалізму,
збагнути не завжди просто, особливо коли дослідник намагається
експлікувати в епістемологічних та культурологічних межах. Як,
наприклад, розуміти таке висловлювання: “Постколоніальним можна вважати
протистояння на рівні не простого заперечення колоніалізму й схвалення
протилежного (як звичайно, нації), а на рівні усвідомлення” [6, c. 533].
По-перше, якщо звернутися до української антиколоніальної традиції,
добре відомої авторові, до таких імен, як Т. Шевченко, М. Драгоманов,
І. Франко, Леся Українка, М. Міхновський, В. Липинський, Д. Донцов,
Є. Маланюк, Ю. Липа, Є. Коновалець, С. Бандера тощо, то стане очевидним,
що у творах цих авторів не знайдемо “простого заперечення колоніалізму”.
Там розроблено різні, іноді дуже складні, програми
національно-культурної емансипації та державного самоутвердження, які аж
ніяк не обмежуються “простим запереченням” імперської традиції.
По-друге, саме в цих творах дослідник міг би, якби хотів, знайти й
виразні приклади протистояння передусім “на рівні усвідомлення” через
культивування національної (хоча б у формі “мудрості своєї”
Т. Шевченка), а не імперської свідомості та світогляду.

Чіткості й стрункості інтерпретація постколоніалізму в М. Павлишина
набуває, коли дослідник переходить з мови наукової на мову політичної
ідеології лібералізму, конкретизуючи, за М. Фуко, ідеологічне коріння
свого дискурсу. Усе стає зрозумілим, бо виявляється, що
“постколоніяльне… вписується в знайому раму постмодерного” [5, c.
227]. Постколоніалізм постає перед нами як дискурс “менш реакційний,
більш оригінальний і творчий”, він “не так веде боротьбу проти
колоніалізму, як обганяє його і стає на “вищі” позиції” [5, c. 227], він
“не позбавлений політичної заангажованості”, але цю заангажованість
дослідник тлумачить (на відміну від антиколоніальної) як правильну, бо
“їй притаманна схильність до плюралізму, толерантности, компромісу й
іронії” [6, c. 533].

На відміну від образу національного антиколоніалізму (який є більш
“реакційним”, менш “оригінальним і творчим”, “нижчим” від колоніалізму,
та ще й неспроможний “сформувати власну самосвідомість” тощо)
ліберальний постколоніалізм, в уяві австралійського вченого, постає як
вищий тип свідомості: “Озброєний постструктуралістським скептицизмом,
постколоніялізм розуміє релятивність і терміна “колоніалізм”, і його
заперечення: він готовий користати з такого стану справ у сферах
політичної дії та культурної продукції. У політиці постколоніялізм
створює свободу орієнтуватися на прагматизм, звільнений від ідеології, а
в творі мистецтва він відкриває можливість використовувати старі
колоніальні міти й гратися ними – не так заперечуючи чи стверджуючи їх,
як використовуючи для власних, нових, естетичних задумів” [5, c. 227].

Якщо б ішлося про суто філософську концепцію, яка створюється для суто
гіпотетичного спекулятивного розмірковування, авторську дихотомію –
національний атиколоніалізм / постмодерний постколоніалізм – умовно
можна було б сприйняти. Але ця концепція витворена для іншого, вона стає
прямою практичною настановою для витлумачення художніх та метакритичних
дискурсів і як така не витримує, на жаль, жодної критики.

Розгляньмо декілька характерних прикладів. Перший з них стосується
“структури заперечення” – перевернення “з ніг на голову” “ієрархії
колоніальних вартостей” в антиколоніалізмі. Звучить ніби переконливо.
Мабуть, для більшості українців українські Ленін, Сталін чи Гітлер, які
винищують інші народи, руйнують їхню мову, культуру тощо, виглядали б не
менш відразливо, ніж історичні прототипи. Але ось яке “перевернення” на
практиці критикує автор: “Замість русифікаторської освітньої політики
антиколоніялізм кінця 1980-х початку 1990-х років вимагав українських
шкіл, одержавлення української мови, пожвавлення видавничої діяльності
українською мовою, посилення українськомовних засобів масової інформації
та інших державних ініціатив у сфері культури” [5, c. 226]. Усі ці, на
жаль, не реалізовані ініціативи, мали та й мають на меті одне:
відродження української культури в номінально українській державі. Що
тут є несприйнятливого, “реакційного”? Де тут “успадкування структур
колоніалізму”? Що тут заслуговує на “іронію”? Яку б мову, замість
української, пропонував вивчати українським дітям “менш реакційний”
постколоніалізм М. Павлишина? Чи не його “плюралістичний” і
“толерантний” постколоніалізм якраз і втілений у політичній практиці
новітньої русифікації, прихованій пропагуванням потворної двомовності?
На жаль, це не абстрактно-теоретичні і не риторичні питання.

>ічний для нації час – час кривавої бійні періоду другої світової, із
майже винищеної “рідної мови”, із знакових націотворчих постатей
“Великих Поетів”, а також пропагувати цю іронію можуть собі дозволити
люди, яких насправді не цікавить і яким не болить доля української
культури та українського народу, для яких усе високе і шляхетне в
національному сенсі є, у кращому разі, байдужим, а загалом ціла система
національно-духовних цінностей служить тільки приводом для висміювання,
претекстом для естетичної “гри”. Таке зрівняння національного та
імперського нагадує абсурдне зрівнювання в правах ката та його жертви.

Отже, той постколоніалізм, що його утверджує М. Павлишин, не має
націозахисного культурного спрямування і не поборює, а інтегрує у своїй
теорії та практиці імперіалістичні концепти. Це дає підстави
охарактеризувати його як постмодерний (ліберальний, космополітичний)
постколоніалізм. Дуже прикро, що австралійський вчений, пропагуючи
“не-колоніяльну” культуру, забув своє висловлювання 1990-го року:
“…треба бути обережним, щоб процес переоцінки не став простим
накиненням нового канону, породженого західними методами і оцінками, і
навантаженого їхніми ж ідеологічними передумовами” [7, c. 197].

Зовсім інший тип постколоніалістичного метадискурсу спостерігаємо,
аналізуючи роботи інших учених. Передусім ідеться про інший зарубіжний
досвід, який чомусь не став домінантним для українського дослідника.
Індійський культуролог Гомі Бгабга, критикуючи “націоналізм” швидше в
західному (а не автентичному) його розумінні, насправді сутнісно
близький до цього типу суспільного світогляду, коли утверджує концепти
“національної свідомості”, “національної культури”, “націєпростору” тощо
і пропонує “вивчення нації через її розповідність” [1, c. 562-564]. Він
рішуче критикує постмодерну епістемологію, яка виявляється чужою
реальній історичній дійсності й ставить питання виразно
“антиколоніально”: “Вимоги землі, виживання раси, культурне відродження
– усе вимагає зрозуміння і відповідей на самі концепції та структури,
які академіки постструктуралізму з’ясовують у мовних іграх, і мало хто з
них знає про політичну боротьбу реальних людей поза тими дискурсивними
межами” [9, c. 537].

Інший індійський вчений Арун П. Мукгерджі, розглядаючи поняття
“культурної сутності” та “імперської текстуальності”, виходить на
сутнісне розуміння непостмодерного постколоніалізму, який насправді
виявляється глибоко заангажованим власною культурною традицією і
водночас не зациклюється на перманентному пародіюванні імперіалістичних
концептів.

А. П. Мукгерджі критикує постмодерну теорію постколоніалізму в
найсуттєвіших контрапунктах: “…Теорія стверджує, що суб’єктивність
постколоніальних культур безнадійно прив’язана до їхніх поневолювачів.
Теорія висновує, що ми нічого не робимо, тільки займаємось пошуками або
оплакуємо втрату нашої передколоніальної автентичності та ідентичності
або постійно чинимо опір вторгненню колонізаторів у наш культурний
простір. Теоретики стверджують.., що ми не можемо відповідати нашими
потребами, а тільки настирливою ідеєю відсутності іншого” [4, c. 563].
Так розкривається імперська сутність цієї постмодерної “теорії”, яка
залишає постколоніальним ученим тільки одну методику”, котра полягає в
постійному запитуванні “європейські дискурси про єдиний, особливий
спосіб, який принижує і заперечує нашу гуманність”. І зауважує: “Я б
хотів відповісти, що наша культурна продукція витворюється відповідно до
наших потреб, і ми маємо набагато більше потреб, окрім потреби
постійного “пародіювання” імперіалістів” [4, c. 563]. Індійський
дослідник, солідаризуючись із Аязом Агмадом, прямо утверджує національну
самодостатність індійської художньої літератури: “Я погоджуюсь з Аязом
Агмадом, що наші (тут я маю на увазі індійські) літератури – це
літератури про “нашу класову структуру, нашу родинну ідеологію, наш
тілесний та сексуальний менеджмент, наші ідеології та наше мовчання”
[4, c. 563-564].

Австралійський постколоніальний інтелектуал Саймон Дюрінг іде ще далі в
критиці демоліберального постмодерного проекту. Він реабілітує в
сучасній культурології не лише поняття нації як пріоритетне, а й поняття
націоналізму: “Я відмовляюся від позиції, яку займає більшість
гуманістів, модерністів, марксистів, а саме, що націоналізм є природно
загрозливою ідеологічною формацією” [2, c. 565]. С. Дюрінг справедливо
розглядає націоналізм “як форму свободи” і окреслює його як “батарею
дискурсивної та репрезентативної практики, яка визначає, легітимізує чи
вконституйовує вартість специфіки нації-держави чи індивідуумів як
членів нації-держави”.

Водночас він переконаний, що “сьогодні твори такої колонії першого
світу, як Австралія, повинні бути націоналістичними” [2, c. 565]. І це
не популістське гасло, а глибоке розуміння ролі літературної культури та
національної культури взагалі в плані протистояння імперіалістичним
інтенціям різного виду: “…Що ж, як не культура, захищає від
культурного, економічного і військового вторгнення імперіалізму?” [2, c.
566]. Саме тому С. Дюрінг пропагує передусім “культурний націоналізм” як
“найпотужніший вияв” націоналізму. У цьому сенсі колоніальна стратегія
“культурного імперіалізму” отримує нездоланного опонента в особі
настанови “культурного націоналізму”.

Щобільше, навіть у таких виразно амбівалентних мислителів, з тенденцією
до лібералізму та постмодернізму, як Едвард Саїд, натрапляємо на прямі
апеляції в дусі “культурного націоналізму”, скажімо, щодо власної
національної ідентичності як інтерпретаційного фактора: “Чимала частка з
мого внеску в дослідження походить від того, що я мислю себе людиною
Сходу…” [8, c. 41].

Приклади можна було б множити і множити, використовуючи потенціал анти-
і постколоніальних дискурсів (минулих і сучасних) України, Польщі,
Мексики, інших країн Європи, Азії, Африки та Латинської Америки. Але
вже наведених висловлювань достатньо, щоб окреслити той інший тип
постколоніального метадискурсу як націологічний (ще – націоцентричний,
націоналістичний чи просто національний) постколоніалізм.

Отже, проведена національно-екзистенціальна диференціація дає підстави
стверджувати, що в межах постколоніальної критики існує два кардинально
відмінних між собою типи метадискурсу, які в принципі не можуть
становити єдиної теорії інтерпретації. Постмодерний постколоніалізм лише
декларує своє “протистояння” колоніалізмові, але це дивне протистояння,
бо насправді він не руйнує, а абсорбує імперські структури, консервує
їх. І навпаки, концепти національної культури, через прирівняння їх до
колоніальних, втрачають у цьому постколоніалізмі своє іманентне
значення, вони свідомо релятивізуються через перманентну пародію та
іронію. Як наслідок, замість реставрації пошкодженої імперіалізмом
національної ідентичності ця ідентичність остаточно руйнується – через
утвердження космополітичних ідеалів іншого різновиду імперіалізму, у
нашому випадку – постмодерного демолібералізму. Про пріоритетність
космополітичного (антинаціонального) говорить М. Павлишин, коли
захоплюється віршем Ю. Андруховича “Козак Мамай”, у якому архетипний
герой українського фольклору та його атрибути “переносяться в карібське
оточення і таким чином космополітизуються” [5, c. 234].

Так ліберальний постколоніалізм повністю перетворюється у ще один метод
політичної методології постмодернізму (поряд із постструктуралізом та
деякими різновидами психоаналізу, неоміфологізму тощо), генеральним
завданням якого є не вивчення національнимх дискурсів, а їх деструкція,
не відновлення національної ідентичності поневолених народів, а її
космополітизація. Це дає підстави нам окреслити постмодерний тип
постколоніалізму як інтелектуальну імітацію, як псевдопостколоніалізм.

Натомість націологічний постколоніалізм саме захист і утвердження
національної культури робить вихідним регулятивним принципом власних
розмірковувань. І тільки об’єктивна потреба протекції національної
ідентичності (а не постмодерна зацикленість на метрополії) змушує його
поборювати (руйнувати) деструктивні концепти різних імперських стратегій
і практик. Саме цей національний постколоніалізм, на нашу думку,
доцільно вважати власне постколоніалізмом, покликаним до життя не
інтелектуальною модою чи імперськими інтенціями, а самою
історико-культурною дійсністю, “історично здійснюваним тут-буттям
народу”, як сказав би Мартін Гайдеґґер, для виявлення та розв’язання
актуальних екзистенційних проблем підколоніальних і постколоніальних
народів.

Варто уточнити об’єкт постколоніальних студій, який, на нашу думку,
містить не лише теоретичні проблеми постколоніалізму, не лише
інтерпретацію імперських дискурсів та постколоніальних культур, але й,
як це можемо побачити із парадигмального “Орієнталізму” Е. Саїда,
містить також вивчення (хоча й меншою мірою) підколоніальної дійсності
(наприклад, палестинської).

Це дає нам підстави запропонувати власну робочу дефініцію аналізованого
явища. Постколоніалізм – це актуалізована (найчастіше) постімперською
історичною ситуацією загальногуманітарна методологія, в якій підставою
для інтерпретації є: пріоритетність збереження й розвитку національної
культури, утвердження її самодостатності та поборення імперських
дискурсів. Тому справжній постколоніалізм завжди націоцентричний та
антиколоніальний.

Відповідно до цього варто зазначити й таке. Існує три дискурсивні форми
побутування постколоніальних студій: “чисті” націологічні, “чисті”
постмодерні та еклектичні (найбільш поширені), у яких різновиди
постколоніалізму складно між собою співвідносяться. Наприклад, в
українському літературознавстві неважко помітити дві панівні групи
постколоніальних вчених. Першу з них утворюють дослідники, які відверто
тяжіють до постмодернізму (М. Павлишин, Г. Грабович, С. Павличко,
В. Агеєва та ін.), другу – автори, котрі або стоять на позиціях
націологічного постколоніалізму, або експліцитно тяжіють до нього
(М. Жулинський, В. Дончик, І. Денисюк, Т. Салига, С. Андрусів, Л. Сеник,
М. Ільницький, М. Зубрицька, Г. Клочек, С. Квіт, В. Пахаренко та ін.).

Не секрет, що сучасна постколоніальна ситуація незалежної України
ризикує остаточно поміняти статус і перетворитися на суто неоколоніальну
під впливом двох потужних імперських наступів – із Заходу та Росії. Тому
вибір молодого постколоніального науковця перед відразливим обличчям
новітнього колоніалізму максимально конкретизується. Він може вибрати
літературознавство як постмодерну (неоімперську) гру, байдужу чи
відверто ворожу національній культурі, або літературознавство як
інтелектуальну боротьбу за відродження та утвердження
національно-культурної ідентичності. Саме з цього другого усвідомлення
бере свій початок одна з найефективніших теорій “культурного
націоналізму” – націологічний постколоніалізм.

Література

Бгабга Г. Націєрозповідність (передмова до книги “Нація і розповідь”) //
Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.
Зубрицької. – Львів: Літопис, 1996.

Дюрінг С. Література – двійник націоналізму? // Антологія світової
літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької. – Львів:
Літопис, 1996.

Іванишин В. Непрочитаний Шевченко. – Дрогобич: ВФ „Відродження”, 2001.

Мукгерджі А. П. Чий постколоніалізм і чий постмодернізм? // Антологія
світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької. –
Львів: Літопис, 1996.

Павлишин М. Козаки в Ямайці: постколоніальні риси в сучасній українській
культурі // Павлишин М. Канон та іконостас: Літературно-критичні статті.
– Київ: Час, 1997.

Павлишин М. Постколоніальна критика і теорія // Антологія світової
літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької. – Львів:
Літопис, 1996.

Павлишин М. Канон та іконостас // Павлишин М. Канон та іконостас:
Літературно-критичні статті. – Київ: Час, 1997.

Саїд Е. Д. Орієнталізм / Пер. з англ. В. Шовкун. – Київ: Основи, 2001.

Слемон С., Тіффін Г. Постколоніальна критика // Антологія світової
літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької. – Львів:
Літопис, 1996.

Похожие записи