Реферат на тему:

До історії становлення акцентуаційних норм

Значний вплив на становлення і розвиток української мови взагалі й
акцентної системи зокрема мали твори Лесі Українки, у яких знайшли своє
відображення як регіональні, так і загальні мовні процеси. Поетичні
твори письменниці становлять для сучасних мовознавців неабиякий інтерес
ще і тому, що вона працювала в час (кінець XIX ст.), на який припадає
інтенсивний розвиток акцентної системи української мови.

Для української мови на сучасному етапі розвитку мови характерна
відносна стабільність наголосу, загальні тенденції до уніфікації
акцентних варіантів, які лексем ілюструють неусталеність літературної
норми, особливо в розмовній мові.

У поетичній мові Лесі Українки побутує цілий ряд іменників з варіантним
наголошуванням. Розглянемо особливості двоякого акцентування іменників
чоловічого і жіночого роду в зіставному аспекті із сучасними
лексикографічними джерелами.

Іменник рік у формах множини у слововжитку Лесі Українки функціонує
переважно з кореневим наголошуванням: “У дитячі ро?ки, коли так душа
бажала Надзвичайного, дивного, Я любила вік лицарства.” (1,159); “Марне
убивати немає честі нам, та й небезпечно, бо як дізнаються про те
ахейці, що еліна убито без вини, то знову можуть розпочати чвару на
довгі ро?ки ” (IV, 71). В українській мові вказане слово має кореневе
наголошення в однині і варіантне – флексійне і кореневе – у множині:
рік, ро?ку, ро?кові… – ро?ки, ро?ків, ро?кам та роки?, рокі?в, рока?м
. Саме таке наголошування фіксують найновіші нормативні словники (90-х
років ХХ століття): рік — ро?ку, (у) ро?ці, мн. роки?, рокі?в і ро?ків
(Головащ., 2003, 240); рік — ро?ку, (у) ро?ці,

мн. ро?ки?, ро?кі?в (Орфогр., 1999, 739). Проте, як зазначають
дослідники, рекомендованим для цього слова у формі множини поки що є
кореневий наголос і допустимим – флективний [Винницький 2002: 50]. Саме
таке наголошування лексеми рік властиве поетичній мові Лесі Українки.

Цікавим є наголошення у слововжитку поетеси непохідного трискладового
іменника товариш, який у формах множини вживається з флексійною
акцентуацією: “Сумний був час; товариші? мої Пішли у військо, кликали й
мене ” (I, 136); “Нічого, так і треба, я мушу знать, що я тут раб рабів,
що він мені чужий, сей край неволі, що тут мені товариші?в нема” (III,
268); “Невже гадаєш ти, що є прибуток якийсь товариша?м з твоєї смерті?
” (III, 230).

У формах множини лексема товариші мала флексійний наголос ще в поезії
XVI-XVII ст., двояке наголошення форм мнoжини аналізованої лексеми
характерне для поетичної мови XIX і XX століття [Винницький 2002:
51-53]. Лексикографічні джерела фіксують флексійне наголошення форм
множини іменника товариш: товариші?, товариші?в, товариша?м (Голоск.,
398; Грінч., IV, 269; Орф., 651, Погр., 537; УЛВН, 651). Флексійну
акцентуацію подають нормативні словники кінця XX ст.: това?риш —
товариші?, товариші?в (Орфогр., 1999, 866); това?риш — мн., товариші?,
товариші?в (Головащ., 2003, 283; ВОС, 2003, 699).

Лексикографічні джерела вказують на варіантне наголошення лексеми гурт у
родовому відмінку однини: гурта? і гу?рту (Орф., 163; Погр., 78; УЛВН,
147). Найсучасніші словники форму родового відмінка однини слова гурт
подають так: гу?рту та гурта? (Орфоеп., 2001, I, 348); гу?рту і гурта?
(Головащ., 2003, 66); гу?рту і гурта? (Орфогр., 1999, 189; ВОС, 2003,
150). Кореневе наголошення граматичної форми цього іменника властиве
поетичній мові Лесі Українки: “Мир, жінко добра, й вам. До гу?рту просим
” (V, 31); “Я дбав про харч, про хату для гу?рту цілого й про старців,
що ниткою за нами волочились, а сам голодний, зібганий, як пес, їв
облизні та думкою, як дурень, мав багатіти…” (V, 151)

Двояке наголошування властиве непохідному іменнику чоловічого роду –
кінь в орудному відмінку множини – кі?ньми і кіньми?, ко?ня?ми (Голоск.,
171; Грінч., II, 245; Орф., 309; УЛВН, 323). Сучасні словники подають цю
лексему так: кі?ньми – ко?нями (Орфоеп., 2001, I, 655); кі?ньми і
ко?нями (Офогр., 1999, 352); кі?ньми і рідше ко?нями (Головащ., 2003,
78).

У поетичній творчості Лесі Українки зазначена словоформа функціонує з
наголосом, який відповідає сучасній акцентній нормі, наприклад: “Я б так
хотів зостатися хоч на днину, та й з кі?ньми вже товариш дожидає” (II,
163). Характерно, що поетеса надає перевагу варіантові з акцентованим
коренем, хоча в минулому лексему кінь в орудному відмінку множини
вживали переважно з флексійним наголошенням [Скляренко 1983: 48 ]

Деякі непохідні іменники чоловічого роду з наголосом в однині на корені,
які у відмінюваних формах множини мали наголошену флексію. Своєрідність
наголошення цього типу іменників виявляється у тому, що форми множини
мали в минулому не флективну, а кореневу акцентуацію [Винницький 1984:
41; Скляренко 1989: 147] і тільки у пам’ятках кінця XVII – початку XVIII
століття з’являються форми з наголошеним закінченням. Неусталеність
акцентуації деяких іменників цього типу виявляється у варіантному
наголошенні деяких іменників.

Давній тип наголошення іменника вітер у формах множини спостерігаємо у
Лесі Українки: “Не страшні для мене ві?три, ні підводні каміння,- Я про
них би й не згадала в краю вічного проміння” (I, 100); “Спи, моє серце!
Хай ві?три північні в лаврах лагідних тремтять, затихаючи…” (I, 156);
“… од подиху ві?трів гучних розходились хвилі великі потворні, із
горами рівні” (II, 302) і в давальному відмінку множини: “І линуть з
північними ві?трами спільно Високо під ясні зірки” (I, 129).

Лексикографічні джерела подають дві словоформи місцевого відмінка однини
іменника гай: у гаю? та у га?ї (Голоск., 70; Грінч., I, 265; Орф., 123;
УЛВН, 306). Словники, що вийшли після 90-х років ХХ століття фіксують
таке наголошення лексеми гай у формі місцевого відмінка однини: у га?ї і
у гаю? (ВОС, 2003, 121) у га?ї і у гаю? (Орфогр., 1999, 159), у га?ї і у
гаю? (Головащ., 2003, 47). Словоформа у гаї взагалі не зареєстрована
найсучаснішими нормативними словниками. Не побутує вона і у слововжитку
поетеси, а словоформу у гаю Леся Українка вживає з різним акцентуванням:
“Та пісень тих я чуть не здолаю, і весняні квітки запашні Не для мене
розквітли у га?ю…” (1, 48); “Навчи мене матінко-феє, розмови берез у
гаю?, хай буде мій милий щасливий, як дрібна пташина в маю” (II, 100).

З варіантним наголошенням форм однини зафіксований у лексикографічних
джерелах минулого століття іменник жаль: жа?ль, жа?лю, жа?лем … та
жаль, жалю?, жале?м (Орфогр., 215; Погр., 114; УЛВН, 195). Сучасні
словники теж подають форми однини з двояким акцентуванням: жалю? (ВОС,
2003, 206), жа?лем і жале?м, (у) жа?лю і (у) жалю? (Орфогр., 2001, I,
458); жа?лю?, жа?ле?м (Орфогр., 1999, 246); жа?лю і жале?м, жа?лю і
жалю?, жа?лем і жале?м (Головащ., 2003, 86), причому кореневий наголос є
рекомендованим, а флексійний – допустимим. У поетичному мовленні Лесі
Українки кількісно домінує кореневе акцентування: “І розбилось від жа?лю
сього Серце смутне… – Чи хто теє чує? Чи не скаже хто часом того, Що
розбитеє серце віщує? ” (I, 64); “Тиша така тепер всюди панує. Лиш в
листі сухім Вітер зітха, мов дріада сумує, із жа?лем глухим ” (I, 63).

У поетичному мовленні ХХ століття продовжується акцентний розвиток
відмінкових форм однини та множини лексеми гість [Винницький 2002: 54].
В українській мові наголошення цієї лексеми має певну акцентуаційну
історію.

Давні пам’ятки засвідчують кореневу акцентуацію лексеми гість в однині і
варіантне наголошення у формах множини (називний і знахідний – на
корені, родовий відмінок – на корені і флексії, давальний і місцевий –
на корені, орудний – на флексії). Сучасні словники фіксують таке
наголошення: гі?сть — го?стя, го?стем, на го?стеві і го?стю?…- го?сті,
госте?й, д. го?стя?м, у го?стя?х (Орфоеп., 2001, I, 315); гість, го?стя,
го?стем…- го?сті, госте?й, го?стям… і гостя?м, го?стями і
гостя?ми… (гі?стьми і гістьми?), (у) го?стях і гостя?х (Головащ.,
2003, 58-59); гість, го?стя, го?стем, го?сті, госте?й, го?стя?м, (у)
го?стя?х (ВОС, 2003, 135).

У поетичній мові Лесі Українки простежується неусталеність у
наголошуванні форм множини цієї лексеми: “Пряди, пряди – ниток багато
білих зарученій потрібно на весілля, на шлюбні шати й на дари для
го?стей ” (IV, 43); “ Та не хочу я нічого! – Дід покликнув нетерпляче –
Дайте лиш вина, то краще Я госте?й ним почастую “, “Не розумію, Хусо, що
мала б я робити з тими гі?стьми” (V, 164); “Чого се ти мене турбуєш в
го?стях ” (IV, 10).

Вживання іменника чоловічого роду рай у мові поетеси є яскравою
ілюстрацією процесу розвитку наголосу. У місцевому відмінку однини
простежується двояке акцентування, зафіксоване словниками: у ра?ї та у
раю? (Орф., 634; Погр., 446; УЛВН, 543). Варіантність наголошення
зумовлене впливом первісної кореневої форми акцентування [Винницький
2002: 60; Скляренко 1971: 23]. Двояке наголошення підтверджують і
сучасні джерела: рай – (у) ра?ї і раю? (Головащ., 2003, 236); рай – (у)
ра?ї і раю? (Орфогр., 1999, 725); (у) ра?ї і раю? (ВОС, 2003, 586).
У поетичній практиці Лесі Українки віддзеркалено процес неусталеності
наголосу: акцентований корінь у родовому відмінку однини і двояке
наголошення словоформ місцевого відмінка однини: “… Так … в кожній
країні є спогади ра?ю! ” (I, 174); “Люди мучились, як в пеклі, Пан
втішався як у ра?ю ” (II, 71); “… А ні при хатньому багатті
привітному, Ні на землі, ні в пеклі, ні в раю? Він не забув своєї
Беатріче! ” (I,179).

P T .

4

A

o

th

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h4

h?

h?

h?

h?

h?

A

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

PAEPocococococococoUeococococoUeocoUeoNAEococoNoNoNo»ocococococococococo
co»o»ococo h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

E. Більшість словників кінця XIX – поч. XX ст. фіксують лише кореневе
наголошення форм називного – знахідного відмінків однини й флективне для
інших відмінкових форм (Голоск., 436; Грінч., IV, 467; Желех., 1074;
УЛВН, 705). Варіантне наголошення лексеми фіксують і сучасні
лексикографічні джерела: чо?вен – чо?вна?, чо?вна?м… (Орфогр., 1999,
959); чо?вен – човна? і чо?вна (Головащ., 2003, 307; ВОС, 2003, 777).
Двояким є наголошування словоформ лексеми човен і у слововжитку Лесі
Українки: “Шуми, як той шум, що круг чо?вна вирує! ” (I, 101); “Хоче
море човна? розламати, трощить, ломить, піском засипає! ” (I, 104);
“Вкупі вони споживали і богові стегна палили, Тії ж причалили просто, й
вітрило на чо?вні поряднім Склали…” (II, 295); “ На човні? нас було
тільки двоє ” (I, 103).

Лексикографічні джерела, крім основного (накореневого), подають
варіантне флексійне наголошення форм множини лексеми відьма: ві?дьми,
ві?дьом, ві?дьмами… та відьми?, відьо?м, відьма?ми… (Голоск., 58;
Орф., 111; Погр., 95; УЛВН, 110). Двояке наголошення форм множини цієї
лексеми фіксують і сучасні словники: ві?дьми і відьми?, ві?дьо?м
(Орфоеп., 2001, 232); ві?дьми?, ві?дьо?м (Орфогр., 1999, 126; ВОС, 2003,
101); ві?дьом і відьо?м, д. ві?дьмам (Головащ., 2003, 44). У сучасній
українській мові кореневий наголос словоформ є рекомендованим,
флексійний – допустимим. У поетичній практиці Лесі Українки цей іменник
функціонує з нерухомим кореневим наголосом: “Хто б говорив! Уже таких
ві?дьом, таких нехлюй, як ти, світ не видав! ” (V, 283).

Двояке наголошення форм множини непохідного іменника жіночого роду хата
фіксує більшість лексикографічних джерел: ха?ти, ха?т, ха?там … та
хати?, ха?т, хата?м (Голоск., 423; Грінч., IV, 388; Орф., 816; Погр.,
570; УЛВН., 689). Сучасні словники форми множини лесеми хата теж подають
з двояким наголошенням: хати? і ха?ти, хата?х і ха?тах (Головащ., 2003,
298); ха?ти?, ха?та?х (Орфогр., 1999, 934); ха?ти? (ВОС, 2003, 754).
Варіантність у наголошуванні зумовлена переміщення наголосу з кореня
(давнє наголошення) на флексію. Cаме з флексійним наголосом вживається
форма множини лексеми хата у мові поетеси: “Стій! Стривай, Прісцілло! Я
по хата?х піду, сам сповіщу їх… всіх, кого поспію…” (II, 156);
“Кругом садочки, біленькі ха?ти, і соловейка в гаю чувати” (I, 29).

Співіснуванням давньої, кореневої і нової, флективної акцентуації форм
множини зумовлене й двояке наголошення лексеми думка: “Тьмарилися ду?мки
і серце боліло” (I, 345); “ Хай же промінь твоїх думо?к Поміж нами сяє”
(I, 24).

Деякі словники фіксують варіантне наголошення місцевого відмінка множини
лексеми голова: у го?ловах та у голова?х (Грінч., I, 361; Орф., 155).
Інші джерела подають лише накореневе наголошення цієї словоформи: у
го?ловах (Головащ., 40; Голоск., 79; Погр., 118; УЛВН., 137). Сучасні
словники фіксують двояку акцентуацію словоформи: у го?лова?х (Орфоеп.,
2001, 324); у го?лова?х (Орфогр., 1999, 179; ВОС, 2003, 141). Поетичному
мовленню Лесі Українки властиве кореневе наголошення: “Та найбільше мене
дражнили Ті набиті клоччям птахи, що над ліжком на полиці в го?ловах в
мене стояли” (ІІ, 238); “І що найприкріше, – такі думки живуть у
го?ловах, що начебто повинні бути світліші, ніж голови поспільські” (V,
189).

Двояке наголошування форм знахідного відмінка однини лексеми зима: зи?му
і зиму? (Головащ., 69; Голоск., 145; Грінч, II, 151; Орф., 270; Погр.,
209; УЛВМ, 241) можна пояснити виникненням флективного наголосу під
впливом більшості відмінкових форм однини (Скляренко 1983: 33]. Коренева
акцентуація є давньою, праслов`янською. Сучасні словники фіксують цю
словоформу з накореневим наголошенням: зи?му (Орфоеп., 2001, I, 574;
Орфограф., 1999, 308; Головащ., 2003, 89). Зіткнення акцентуаційних
процесів відбивається і в поетичній практиці Лесі Українки. Поетеса
вживає обидва варіанти: “Чом я не маю огнистого слова, Палкого, чому?
Може б, та щира, гаряча мова Зломила зиму? ” (I, 63); “Так прожила я
цілу довгу зи?му. Зима минула і весна настала…” (I, 145).

Лексикографічні джерела фіксують двояке наголошення орудного відмінка
множини іменника сльоза: слі?зьми і слізьми? (Голоск., 312; Грінч., IV,
154; Орф., 705; Погр., 501; УЛВН, 611). Сучасні словники подають ще й
іншу словоформу — сльозами: ор. слі?зьми? і сльоза?ми (Орфогр., 1999,
807) ор. слізьми?, слі?зьми і сльоза?ми (Головащ., 2003, 160). У мовній
практиці Лесі Українки трапляються всі варіанти наголошення: “Світе мій!
Буду тебе дожидатися, В чорну, смутну фереджію повитая, І посаджу
кипарисову гілочку; Буде щодня вона слі?зьми политая”(І, 159) “Ти, як
осінь, уперше, розіллєшся слізьми? над квітками, багрянцем і злотом,
передсмертний твій спів пролетів над людьми – вітер лине отак над
болотом…”(І, 279); “Тут водограїв ледве чутна мова, – Журливо, тихо
гомонить вода, – Немов сльоза?ми, краплями спада” (І, 107).

Форма знахідного відмінка лексеми весна побутує в українській мові з
двояким акцентуванням: весну? і ве?сну (Голоск., 42; Грінч., І, 142;
Орф., 71; Погр., 57; УЛВМ, 70). Перевагу надають флексійному
наголошуванню. Сучасні словники подають словоформу з флексійним
наголосом: весну? (Орфоеп., 2001, І, 152); весну? (Орфограф., 1999, 83;
ВОС, 2003, 73) і варіантним — весну? і ве?сну (Головащ., 2003, 41). У
мовленнєвій практиці поетеси переважає флексійне акцентування форми
знахідного відмінка: “В великому місті в розкішну теплицю Дівчина
прийшла молода, Бо серцем почула весну? – чарівницю, Шуміла весняна
вода” (І, 70).

Іменник сосна у поетичній творчості Лесі Українки трапляється із
флексійним наголошуванням у формах однини: “Бачить віла згубу побратима,
вділ спадає, наче стрілка з пуху, та, на лихо, не на гору впала, а в
долину, на зелену со?сну” (ІІ, 82). В українській мові нормативним є
двояке наголошування лексеми сосна у формах однини: сосна?, сосни?,
сосні?… та со?сна, со?сни, со?сні… (Голоск., 375; Грінч., IV, 170;
Орф., 712; Погр., 505; УЛВН, 616). Найсучасніші лексикографічні джерела
також подають варіантну акцентуацію цього іменника: со?сна і сосна?
(Головащ., 2003, 266); со?сна? (Офогр., 1999, 815); со?сна? — со?сни?
(ВОС, 2003, 655). Більшість словників засвідчує, що флексійний наголос є
рекомендованим, а кореневий – допустимим. Кореневий наголос іменника
сосна характерний для поетичної практики.

Варіантне наголошення лексеми стіна у формах однини і множини зумовлене
появою нового кореневого наголосу на місці давнього праслов’янського,
флексійного. У сучасній українській мові нормативним є кореневий, а
допустимим – флексійний наголос: стіна?, стіни?, стіні?… – сті?ни,
сті?н, сті?нам (Голоск., 383; Грінч., ІV, 106 Орф., 727; Погр.,
517;УЛВН, 629). Сучасні словники засвідчують таке наголошення лексеми:
стіна?, стіни?… – сті?ни, сті?н… (Головащ., 2003, 272), стіна?,
стіни? (Орфогр., 1999, 832), стіна? (ВОС, 2003, 669), тобто подають
тільки флексійне наголошування лексеми. У поетичній практиці Лесі
Українки іменник стіна побутує у формах однини і множини з варіантним
наголошенням: “А схуд і перше все лежав, дивився в сті?ну, ні з ким не
говорив і виганяв, як хто приходив в хати” (ІІ, 80); “Одно віконце
ву?зьке, мов стрільниця, – крізь нього сиплеться бліде проміння і падає
на сті?ну…”(І, 75); “Бескиди сиві, червонії скелі, Дикі, непевні,
нависли над нами. Се, кажуть люди, злих духів оселі Стали під хмари
стіна?ми” (І, 105); “…а над тополею зоря світила , моя зоря, що скрізь
мені сіяла, поки мене не замкну, то від неї в камінній клітці в чотирьох
стіна?х” (І, 240); “О горе нам усім! Хай гине честь, сумління, Аби упала
ся тюремна стіна? ” (І, 139); “…Потім її почеплю при стіні? іншим на
втіху, на смуток мені” (І, 144).

Акцентуаційний аналіз особливостей наголошування іменників чоловічого та
жіночого роду в поетичній мові Лесі Українки, які мають двояку
акцентуацію в сучасній українській мові й у мові кінця XIX – поч. XX
століття, дає підставу зробити висновок: акцентуаційні особливості
поетичного мовлення Лесі Українки відобразили становлення акцентних норм
української літературної мови.

Зіставний аналіз лексикографічних джерел кінця XIX – поч. ХХI ст. і
акцентуаційних особливостей мови поетеси виявляє її надзвичайно тонке
чуття рідного слова, своєрідне “передбачення” мовних процесів, адже
цілий ряд іменників, що вживалися з варіантним наголосом у XIX ст., в
поезії Лесі Українки мають нормативну рекомендовану сьогодні
акцентуацію. Поетична мова Лесі Українки мала значний вплив на розвиток
акцентної системи української мови.

Література

Булаховський Л.А. Український літературний наголос. К., 1984.

Веселовська З.М. Наголос у східнослов’янських мовах початкової доби
формування російської, української та білоруської націй. (кінець XVI –
початок XVIII століть) Харків, 1970.

Винницький В.М. Наголос у сучасній українській мові. К., 1984.

Винницький В.М. Українська акцентна система: становлення, розвиток.
Львів, 2002.

Пилинський М.М. Деякі явища акцентології іменників// Закономірності
розвитку українського усного літературного мовлення. К,1965.

Скляренко В.Г. Історія акцентуації іменників а основ української мови.
К.,1969.

Скляренко В.Г. Історія акцентуації іменників української мови //
Мовознавство. 1978. №.2. С. 14-23.

Скляренко В.Г. Історія акцентуації іменників t основ української мови //
Мовознавство. 1979. №5. С. 38-45.

Скляренко В.Г. Нариси з історичної акцентології української мови.
К.,1983.

Скляренко В.Г. Слова з двома наголосами в поетичних творах Лесі Українки
// Культура слова. 1991. Вип. 40. С. 32-35.

Похожие записи