Реферат на тему:

Діалогічна множинність біблії

„Кожне велике і творче словесне ціле – це дуже складна і багатопланова
система відносин” [1, с.322]. Безперечно, Біблію можна окреслити як
„творче словесне ціле” з погляду концепції М. Бахтіна і розглядати, як
літературний текст, у якому реалізована розгорнута множина діалогів.

Але вже при першому поверховому аналізі Біблії виникає проблема чіткого
означення її діалогізму, яке ускладнюється низкою чинників і
особливостей, не властивих для інших текстів. Спробуймо вказати основні
з них.

Коли ми говоримо про діалогічну природу будь-якого твору мистецтва,
можемо розглядати її у синхронному та діахронному виявах: маємо на увазі
діалог автора з читачами (його сучасниками та попередниками або
наступниками), діалог твору з іншими творами того ж автора, інших
авторів у межах однієї епохи, однієї національної літератури чи інших
епох, інших національних літератур і т.д.

У Біблії навіть ці першорядні діалогічні зв’язки надзвичайно ускладнені.

Біблія – дуже об’ємна і неоднорідна книга, що складається із 66 окремих
книг, написаних у трьох частинах світу (Азія, Африка, Європа) трьома
мовами (давньоєврейською, арамейською, грецькою) упродовж близько 1600
років (від Мойсея, який жив близько 1500 р. до Р. Х., до авторів
новозавітних книг, які творили у рамках I ст. по Р. Х.) приблизно 40
авторами, що належали до різних соціальних верств: серед них були царі
(Давид, Соломон), люди з високою світською чи духовною освітою (Мойсей,
Ездра, Неємія, Ісая, Даниїл, Павло), а водночас і військовокомандувач
Ісус Навин, пастух Амос, рибалки Іван та Петро, лікар Лука та ін. Вони
писали частини Біблії у різних місцях та за різних історичних обставин.
Тобто формально читач має справу з кількома десятками авторів –
представниками різних дискурсивних практик – і з 66 укладеними в один
канон книгами різного функціонального призначення. Ці книги чітко
поділені на дві частини (Старий Заповіт та Новий Заповіт), які можна
розмежувати на вісім тематичних груп (по чотири в кожній частині). У
Старому Заповіті це: 1) книги Закону (П‘ятикнижжя Мойсея); 2) історичні
книги (Ісуса Навина, Суддів, Рут, книги Самуїла, Царів, Хроніки, Ездри,
Неємії, Естер); 3) поетичні книги (Йова, Псалми, Приповісті,
Екклезіаста, Пісня Пісень); 4) пророчі книги (їх 17 від Ісаї до
Малахії). До кожного з цих розділів створена паралель у Новому Заповіті
1) 4 Євангелії – основні законодавчі книги Нового Заповіту; 2) Дії
святих апостолів – історична книга; 3) послання – поетичні авторські
роздуми; 4) Об’явлення Івана (Апокаліпсис) – пророча книга.

Тематично Біблія охоплює усі сфери людського буття. До того ж її
текстова структура ускладнюється проблемою різножанровості – тут
міститься таке багатство літературних жанрів, якого нема в жодній іншій
книзі (серед основних можна виділити історичну хроніку (наприклад, книги
Царів та Хронік), сімейну хроніку (1Хронік), біографію (книга Неємії),
автобіографію (книга Ездри), пророчу промову (книги великих та малих
пророків), проповідь (проповіді Ісуса Христа у Євангеліях, проповіді
апостолів у книзі Дій), драму (книга Йова), сільську ідилію (книга Рут),
дидактичні настанови та повчання (Послання до римлян, колосян та ін.),
описи сну чи видіння (книги Захарії, Даниїла, Апокаліпсис), щоденник
(книга Дій), притча (книга Суддів, Євангелії), епістолярії (Послання);
поетичні жанри – поезія (Псалми), гімн (Псалми, Послання до колосян),
любовна пісня (Пісня Пісень), плачі та голосіння (Плач Єремії, Псалми),
військова пісня (переможні пісні Міріам, Дебори, Самсона), елегійна
поезія, молитва; усі жанри пореміографії – прислів’я і приказки
(Приповісті Соломона), філософські афоризми (книга Екклезіаста),
парадокси, загадки, благословення та прокляття та ін. Окрім того, у
Біблії наявні статті громадянського, судового, морального, ритуального
законодавств, елементи диспуту, описи слухання судових справ, судові
вироки та ін.

Назва Біблія, вжита у множині, вказує на цю ускладнену структуру:
“Біблія швидше подібна на маленьку бібліотеку, ніж на звичайну книгу:
навіть інколи здається, ніби її стали називати книгою тільки тому, що
задля зручності обидві частини оправили” [5, с.178]. Тоді постає
питання, чи варто її розглядати як єдине ціле. Відповідь знаходимо у
багатьох філософів, теологів, культурологів – висловлена у різний спосіб
вона зводиться до думки, сформульованої Н. Фраєм: “Біблія традиційно
сприймається як єдине ціле… Той, хто зміг прочитати Біблію від початку
до кінця, виявить, що у ній, в кожному разі, є початок і кінець, а також
очевидні деякі свідчення єдиної структури. Початок її збігається з
початком буття, з моментом створення світу; завершується вона кінцем
буття, Апокаліпсисом, а у проміжку між ними простежується історія
людства” [5, с.178].

Розглядаючи Біблію як єдину художньо-образну текстову структуру, ми
можемо з’ясовувати природу її діалогізму як будь-якого іншого тексту.
Очевидною і незаперечною є множинність Біблійного поліфонізму, який
умовно можна звести до кількох площин.

По-перше, це діалогізм у рамках внутрішньої структури тексту (який
розвивався діахронно в процесі виникнення частин Біблії і остаточно
усталився у час кінцевої його канонізації). Тобто навіть без зовнішнього
виходу чи втручання у Біблії реалізується діалог між ерами („Старою” і
„Новою”), культурами (акадсько-шумерською, семітсько-єврейською,
єгипетською, вавилонською, римською, грецькою та ін.), історичними
епохами, авторами, релігіями (юдаїзмом, християнством, великою
кількістю язичницьких культів) та ін.

По-друге, це діалогізм Біблійних текстів з іншими текстами, написаними в
історичну добу, коли творилась Біблія, особливо рукописними пам’ятками
Близького Сходу, документами, де є перехресні зіткнення з описаними чи
згаданими в Біблії подіями, особами, реаліями життя.

Третя, найскладніша діалогічна площина Біблії як тексту літератури
виявляється у надзвичайно великій кількості її перекладних версій іншими
мовами, створеними в різні історичні епохи (від 250 р. до Р.Х., коли був
здійснений повний переклад Старого Заповіту грецькою мовою, відомий як
Септуагінта, до сучасного процесу перекладу Біблії на всі мови світу). У
наш час є понад 1800 перекладів Біблії, і вона стала найпоширенішою
книгою світової літератури. Саме у цій точці множинності перекладів
діалогічна множинність, закладена в оригіналі, помножується у безмежну
кількість разів, бо з появою Біблії кожною національною мовою
починається „діалог” з культурними, філософськими, релігійними,
науковими, моральними, етичними, естетичними моделями націй.

Сукупність усіх перекладів Біблії ускладнює діалогізм у рамках
внутрішньої структури тексту, бо на ньому позначаються впливи інших,
постбіблійних часів, перекладачів (співавторів), нових історичних,
релігійних реалій, і ці впливи безперервно нашаровуються (це
підтверджується існуванням кількох (наприклад, українських) чи
кільканадцятьох (наприклад, англійських) послідовно чи одночасно
функціонуючих перекладів однією мовою). Звичайно, у такому разі ми маємо
підстави говорити про діалог між різними версіями, (скажімо, латинською
Вульгатою Ієроніма, англійською версією короля Джеймса, німецькою
Біблією Лютера, не кажучи вже про спеціальні конфесійні переклади).
Кожен із цих перекладів спричиняв проникнення і поширення біблійних
образів, тем, мотивів, архетипів, символів у культурно-мистецьких
середовищах різних народів, створюючи нові грані діалогу.

„&„I…Ue…p†O†?‡?‡O‡ae‡1/4?3/4?oeOeOeeOeEeEeAoeEe?§EeEeEe? h8

h8

h8

h8

h8

h8

h8

h8

h8

h8

h8

h8

h8

h8

???????????$

??????$????R? ” [5, с.182]. Не заперечуючи літературних достоїнств Книги
Книг, Н. Фрай доходить висновку: „Біблія – це щось більше, ніж
літературний твір; що би це „більше” не означало, тут не прийнятна
кількісна метафора” [5, с.182].

Погляд на Біблію як на „щось більше”, ніж літературний твір, виводить
нас із суто літературного бачення до філософського.

Інакшість біблійних текстів від суто літературних – у їх сакральності,
що робить їх Святим Письмом. „Біблія є одночасно і Слово Боже, і слово
людське. Об’явлення переломлювалося в ній через призму особистості її
авторів – живих людей, що належали до певних епох, відчували на собі
вплив довкілля, мислення і поглядів сучасників” [4, с.24]. Ще в
дохристиянські часи релігійні книги єврейського народу (соферім)
називали священними. Апостол Павло у II Посланні до Тимофія говорить, що
„усе Писання Богом натхнене (грец. ???????????)” [II Тим.3:16],
висловлюючи думку про те, що Книги Святого Письма були написані під
особливою дією Святого Духа, щоб у повноті і не спотворено донести до
людей Боже об’явлення: „Бог відкривався богонатхненим пророкам не
стільки в природі, скільки в подіях людської історії. Саме в ній діє
Божественний Промисел, в ній відкривається Його воля. Історія є
незворотним потоком устремління до вищої цілі… Ця історія спасіння і є
стрижнем Святого Письма” [4, с.21].

Крізь таку призму відкривається зовсім інша панорама діалогізму Біблії,
можна сказати, його вертикальний аспект (діалог між Богом і людьми). У
цьому випадку виявляється певна обмеженість діалогічної концепції М.
Бахтіна, яка подає суто антропологічне обґрунтування діалогу, і ми
вимушені звернутись до діалогічної концепції Мартіна Бубера, яка
розгортається у трьох вимірах: діалог між людиною і Богом, діалог між
людиною і людиною, діалог між людиною і світом. Перша з них ґрунтується
на такому розумінні: „З нами говорять знаками життя. Хто говорить? Хто
дає нам знаки, хто говорить з нами в нашому житті, – із богів моменту
ідентично виникає Господь Голосу, Єдиний” [2, с.105].

Істинну природу діалогізму Біблії можна осягнути в усвідомленні її як
Слова Божого, зверненого до людей, та відповіді людей на нього, бо
„Ветхий Завіт є не тільки історія об’явлення Слова Божого, в ньому
описується і відповідь людини на це Слово. Він малює нам і тих, хто
„внял Слову” (подібно до Авраама чи пророків), і тих, хто спротивлявся
Йому” [4, с.21].

Бог поступово дає людству Слово, Яке є втіленням Його Особистості (бо ж,
за висловом Бахтіна, „будь-який істинно творчий текст до певної міри
завжди є вільне і не зумовлене емпіричною необхідністю одкровення
особистості” [1, с.319]). Підтвердження цієї думки знаходимо і в Біблії:
„Споконвіку було Слово, а Слово було в Бога, і Бог було Слово” [Івана
1:1].

Отже, Біблія має свого Автора і є вираженням Його суті. Тільки цим можна
пояснити те, що, незважаючи на велику кількість авторів, часову та
просторову віддаленість створення біблійних книг, вони аж ніяк не
суперечать між собою і в сукупності творять єдине ціле – складну
багатогранну поліфонічну структуру, де кожен елемент підпорядкований
єдиній концепції буття. Отже, всі окреслені вище діалогічні відносини є
лише тлом, на якому відбувається істинний Діалог Автора з читачем. До
того ж це єдиний випадок, коли ми справді маємо справу з „чистим” (за
Бахтіним) автором, який не є ні natura creata (природа створена), ні
naturata et creans (природа породжена і творча), а чиста natura creanset
non create (природа, що творить і не створена). Образ Автора є
центральним і наскрізним – від Книги Буття до Апокаліпсису. Йому
притаманні всі атрибути образу автора художнього літературного твору:
„Смислові площини, в яких розташоване мовлення персонажів та авторська
мова, різні. Персонажі розмовляють як учасники зображеного життя,
говорять, так би мовити, з приватних позицій, їхні точки зору так чи
інакше обмежені (вони менше знають автора). Автор є поза зображеним (і
створенного ним) світом. Він осмислює увесь цей світ з вищих і якісно
відмінних позицій. Нарешті, усі персонажі та їхнє мовлення є об’єктами
авторського відношення (і авторської мови). Але площини мовлення
персонажів і авторської мови можуть перетинатися, тобто між ними можливі
діалогічні відносини” [1, с.321].

Однак у цьому випадку, якщо розглядати відношення в системі координат
АВТОР – ТЕКСТ – ТВІР, – Біблія є текстом (ми говорили вище про
неприйнятність думки про Біблію як твір). Твір, висловлений цим текстом,
є СВІТ у всій повноті його виявів. Не випадково на сучасному етапі
наукового розвитку вчені прийшли до ідеї „відчитування буття” чи до
герменевтики космосу в астрофізиці: „Суб’єкт космофізичного
світоосягнення нині сприймає себе не дантівським лицарем, який мандрує
колами раю, а читачем тексту. Потрібно врахувати, що слово „текст” в
мові сучасної методології науки є метафорою. Проте остання в межах нової
концептуалістики науки набуває не тільки художнього, а й і
теоретико-пізнавального, гносеологічного змісту. І відбувається це тому,
що навколишній фізичний Всесвіт, тобто розмаїтість галактик, яку можна
нині спостерігати в найпотужніший телескоп, астрофізики сприймають як
буття, яке може стати розшифрованим, прочитаним, зрозумілим,
витлумаченим” [3, с.157].

Тому множинність діалогізму біблійного тексту зумовлена множинністю
відношень у світі, Його серцевиною є діалог Творця з людством загалом і
з кожною людиною зокрема. Його вершинним виявом і першоосновою є діалог
між Богом Отцем і Богом Сином (Боголюдиною): „Єдиносутні Бог і Людина,
суть нероздільно дійсно двоє, носії першовідношення, яке є послання і
заповідь, коли воно від Бога до людини; вдивляння і слухання, коли від
людини до Бога; пізнання і любов, коли воно між ними двома. Перебуваючи
в цьому відношенні, Син поклоняється перед Отцем, хоча Отець перебуває і
діє в Сині. Марні всі сучасні спроби перетлумачити цю першодійсність
діалогу і представити її як відношення Я до своєї самості чи ще до
чогось подібного; представити її якимсь замкнутим процесом у
самодостатньому внутрішньому житті людини; усі ці спроби належать до
позбавленої справжньої основи історії втрати дійсності” [2, с.63-64].

Тільки усвідомлення Першодіалогу дає змогу зрозуміти феномен діалогізму
у всіх його виявах (і не лише знакових, текстових чи мовних, а й у
повноті виявів мовчання). Це відкриває нові межі осмислення літератури,
де „кожен діалог відбувається ніби на тлі відповідного розуміння незримо
присутнього третього, який стоїть над усіма учасниками діалогу”, бо
„крім адресата автор з більшим чи меншим усвідомленням передбачає вищого
нададресата (третього), абсолютно справедливе розуміння якого
передбачається або у метафізичній далині, або у далекому історичному
часі. У різні епохи та при різному світовідчуванні цей нададресат і його
ідеально правильне відповідне розуміння набувають різних конкретних
ідеологічних виражень (Бог, абсолютна істина, суд безпристрасної
людської совісти, народ, суд історії, наука тощо)” [1, с.322].

Можна резюмувати, що в Біблії буття проходить у вигляді діалогічних
колізій, але сам процесс цього діалогу виходить далеко за межі наукових
теорій. Осягнення природи Біблійного далогізму і є суттю ідеї
нескінченості діалогу (ad infinitum).

Література

Бахтін М. Проблема тексту у лінгвістиці, філології та інших гуманітарних
науках // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової Літературно-критичної
думки ХХ ст./ За ред. М. Зубрицької. – Львів: Літопис, 1996. – С.
318-323.

Бубер М. Диалог // Бубер М. Два образа веры. – Москва: Республика, 1995.
– 463 с.

Лук’янець В. С., Кравченко О. М., Озадовська Л. В. Сучасний науковий
дискурс: Оновлення методологічної культури. – Київ, 2000. – 304 с.

Мень А. Исагогика. – Москва, 2000. – 636 с.

Фрай Н. Критическим путём. Великий Код. Библия и литература // Вопросы
литературы. – 1991. – № 9/10. – С.159-187.

Похожие записи