Реферат на тему:

Буремна поезія Євгена Маланюка

Євген Маланюк – безсумнівно велика постать в українському письменстві.
Це постать імператора залізної строфіки – активного сподвижника
надзвичайно напруженого періоду української літератури між двома
світовими війнами. Власне того періоду, що позначився сильним струмом,
спрямованим до переоцінки попередніх цінностей, до шукань нових шляхів
національного самовияву, до поєднання краси з суворим темпом життя.

Євген Маланюк був одним із перших серед тих еміґраційних літераторів,
які у своїх тематичних задумах дали перевагу новому романтичному
патосові національної боротьби. Цим самим відсувалося на задній план ту
мрійливо-сльозоточиву елегійність, яка до того часу переважала в
українському еміграційному письменстві як традиційна спадщина
сентиментального народництва.

Історія і література вже від давніх давен виявили тенденцію розвиватися
рівнобіжно. Така, до речі, оправдана тенденція позначилася дуже помітно
в загальному руслі культурного розвитку народів Східної Европи, з
Україною включно. А починаючи з останніх років минулого століття – ця
тенденція ще виразніше виявляється, якщо ближче приглянутися до того,
здається невипадкового, поділу: 20-х, 40-х, 60-х, 80-х років. Кожний із
цих поділів обумовлений історичними подіями. Кожний із них вніс до
культурної скарбниці свою данину, типову для свого часу.

Час, в якому відбувалися такі разючі зміни, не дозволяв на якусь устояну
атмосферу, сприятливу для формування поглядів, перевиховування поколінь,
на практику своєрідних систем, на детальні підсумки та відповідні
висновки. Отож, все це, самозрозуміло, приводило до того, що
українському народові доводилося кількакратно виходити на кін історичних
етапів без відповідних приготувань. Через це не раз замість планованих
дій мали місце якісь хаотичні вивихи, що відчувалися дошкульно боляче.
Так у поспіху, у тривозі, доводилося творити власну історію, творити
власну культуру.

Заслуга Маланюка – як поета, літературного критика та історика
української культури – полягає власне в тому, що він уже на перших
кроках своєї такої багатогранної творчої активносты вмів передбачати
майбутнє й одночасно схоплювати найбільш суттєву особливість кожної
ситуації, що виринала несподівано із виру нерозберихи тогочасних
тривожних бурлінь. А найголовніше, що він не розгубився в критичний час
крутого повороту дійсносты (внаслідок якого опинився на еміграції) і
зразу знайшов відповідь на ті питання, які пов’язувалися з українськими
проблемами як в Україні, так і на еміграції. Це й дозволило йому значно
скоротити шлях своєї творчої молодости. Отож, Євген Маланюк скоро став
зрілим поетом – буревісником своєї епохи. Він почав творити поезію
героїки, напруження національних сил, що сприяла духовій мобілізації
активного українства. Його поетичний голос дуже скоро вирізнився із хору
голосів поетів, його сучасників, до тієї міри, що вони почали звертати
на нього увагу, як на провідну творчу силу. І справды, скоро Маланюк
став на чолі “вістниківської” фаланги літераторів.

В оцінці визначних постатей безсумнівно велике значення має міра їхньої
популярносты серед свого народу. Коли тільки що сказане застосувати до
постаті Маланюка, то виявиться, що він, маючи лише 30 років, був уже
широко відомий як поет виразного ідейного спрямування не тільки серед
української еміґрації, але й також в Україні.

Наприкінці 30-х років у літературних журналах і газетах України навкруги
імені Євгена Маланюка розгорнулася жвава полеміка, яка розпочалася з
того, що 1928 року літературний критик Фелікс Якубовський, читаючи
лекцію в Києві на тему “Національне й соціяльне в українській
літературі, висловився, що “в Західній Україні є дуже цікавий і
талановитий поет Маланюк, учень Донцова”. З приводу того вислову
Якубовського зразу ж зав’язалася гостра полеміка в “Літературній Газеті”
[1], “Пролетарській Правді” [3], “Критиці” [5]. До полеміки також
включилися члени харківської організації ВУСПП (Всеукраїнська Спілка
Пролетарських Письменників).

Рецензенти О. Чепурний і В. Гудима, пишучи в “Літературній Газеті” про
лекцію Ф. Якубовського, закинули, що він хвалив Маланюка епітетами
“цікавий і талановитий” і не дав при тім Маланюковоъ соціяльної
характеристики. Другим закидом на адресу Якубовського були його слова:
“Це дуже цікаво, що всі найкращі письменники збочують, як от, наприклад,
В. Винниченко, М. Хвильовий”.

Після такої рецензії, звичайно, Фелікс Якубовський помістив у
“Пролетарській Правді свою відповідь Д. Чепурному й В. Гудимі,
обвинувачуючи їх у нетактовності, у непоінформованості тощо.

В оборону Чепурного й Гудими виступили члени харківської організації
ВУСПП, які підписали групового листа до “Літературної Газети”, в якому
гостро напали на Якубовського за його байдуже ставлення до соціяльних
питань, за невиявлення “соціяльної характеристики” Маланюка. Отже, члени
харківської групи ВУСПП також визнавали талановитість та цікаву творчу
манеру поета Маланюка. Про це, як видно з їхнього листа, вони не
полемізують, їм ходить лише про “соціяльну характеристику”. Та навіть не
про це. Основна причина, що спонукала їх до написання листа, сміємо
думати, була сама нагода задемонструвати свою лояльність до
більшовицької влади і цим самим заслонитися від ударів офіційної
критики, що нею бито членів ВУСПП за їх попередні національні ухили.
Зміст листа, що його підписали: І. Микитенко, Ю. Кулик, М. Доленго, А.
Шмигельський, М. Гаско, Н. Забіла, Л. Первомайський і А. Дикий – власне
підтверджує такі здогади. Ось уривок їх листа:

Дозвольте нам висловитися з приводу тих ганебних випадів на адресу нашої
спілки, що їх допустився Ф. Якубовський у своїй лекції. Цей “критик”
виступає з своїми тупими дотепами на адресу ВУСПП перед непоінформованою
авдиторією, певний, мабуть, що його ніхто не почує. Мабуть, з цих самих
міркувань, цей “сміливий” лектор заявляє в своїх лекціях і такі речі:
“дуже цікаво, що всі найкращі письменники збочують, як от В. Винниченко,
М. Хвильовивий”; далі, що в “Західній Україні” є дуже цікавий і
талановитий поет Маланюк, учень Донцова (“Соціяльної характеристики
ніякої”, як пишуть у листі до редакції т. т. Д. Чепурний та В.Гудима)…
[5, с. 23]

Втрутився у полеміку також і Андрій Хвиля (Мусульбас), який виступив в
обороні Фелікса Якубовського, пишучи:

А хто може сказати, що Маланюк не є талановитий? В тім-то й справа, що
він талановитий. Що ж тут, не приведи господи, такого страшного? Невже
Д.Чепурний, В. Гудима такі наївні, що думають, ніби всі наші вороги
кривенькі, сліпенькі, маленькі, дурненькі, а розумних і талановитих
людей там чортма? Що ж до соціяльної характеристики Маланюка, то коли
навіть припустити, що Ф.Якубовський тільки всього й сказав, що то “учень
Донцова” – це безумовно дає йому відповідну соціяльну характеристику…
[5, с. 21]

Ці вислови А. Хвилі можна залишити без коментарів. Хіба що здалося б
додати, що цей же А. Хвиля згодом перейшов на більш агресивні позиції і
завдав великої шкоди українській літературі в роках громлення
української культури. Але згодом він також був роздавлений тим же
тиском, якому попереду допомагав і співдіяв.

Андрій Хвиля вважався літературним критиком високої ранги і його вислови
про Маланюка як талановитого, поза всяким сумнівом, поета – є яскравим
підтвердженням виняткової творчої індивідуальносты Євгена Маланюка.
Популярність Маланюка як талановитого поета була незаперечним фактом, і
цього не могли приховати навіть офіційні кола так званих радянських
критиків в Україні.

Про Є. Маланюка писав також і Володимир Сосюра у своєму вірші:

Шановний пане Маланюче,

Ми ще зустрінемось в бою…

Наведені слова Сосюри були зумовлені, може, не так ворожим наставленням
до Маланюка, як лише зручною нагодою для своєї самореабілітації перед
владою. Відомо ж, що Сосюра, як і Маланюк, починав свій вихід у поезію
зі стихії, ім’я якій – національна революція. Тому й можна по-іншому
сприймати останній рядок наведеного дворядника Сосюри. Та можемо сказати
й більше: Сосюра і Маланюк (майже однолітки) – були петлюрівцями.
Зрештою, цього й сам Сосюра не приховував, бо ж писав:

І тоді я пішов до Петлюри,

Бо надією серце цвіло,

Скільки нас, ось таких попід мури,

Від червоної кулі лягло!(

?

??????? ???????$???? ?ззя. Ті завдання висловив Маланюк двома рядками
свого вірша:

Коли в нації вождя нема,

Тоді вожді її – поети.

Цей високий мотив поета-громадянина був подиктований історичним
моментом, самою долею українства, і давав напрями для логічного
мислення, для національного стимулювання. На прикладах кращих творців
світового поетичного мистецтва формував Маланюк своє переконання, що
поезія не може стояти осторонь від життя народу. Власне в цьому й
полягає міра того позитивного, що вирізняэ Маланюка як поета буремного
часу.

Коли під тиском невідрадних обставин поет П. Тичина пішов по лінії
“непротивлення злу”, до Тичини звернувся Маланюк із докором:

Раптом … брязнуло враз! І ридально навік

розірвалось…

І бездонним проваллям дихнула порожня луна.

…від клярнета твого – пофарбована дудка

зосталась…

…в окривавлений Жовтень – ясна обернулась

Весна.

І по синіх степах дикий вітер повіяв примару.

Творчість, кожна творчість, не терпить пут, не терпить наказового
спрямування. Кожна творчість завмирає там, де запановує неправда.
Яскравим прикладом цього – П. Тичина, який був примушений зійти зі шляху
гордих і піти на поденну працю.

Євген Маланюк залишився вірним ідеї національного відродження і, шукаючи
прекрасного в героїці, – став “імператором залізної строфіки”, поетом
піднесеного історіософічного мотиву – мотиву активного втручання,
безкомпромісного домагання права на життя для свого народу.

Поруч мотивів наголошеної твердості трапляються в Маланюковій поезії
також і ніжні відтінки задушевного ліризму, яким відводить місце серед
суворо-грізних картин. В образну цілість він вводить, як протиставлення,
обриси далеких просторів і обрії рідної землі, яку вважає найдорожчою:

Що мені телефони, версалі, експреси?

Нащо грім Арґентін? Чудеса Ніяґар? —

Сниться синя Синюха і верби над плесом,

Вольний вітер Херсонщини, вітер-дудар.

Сниться гомін дубів прадідівських та річка,

Бідна хата та тепла долоня сестри …

Тільки б рідного поля зворушлива стрічка,

Тільки б сіра солома прабатьківських стріх!

Кожний образ Маланюкової поезії добре обдуманий. Особливо ж ті образи,
що ними підкреслюється дія. Тоді в нього “говорять могили”, “співають
козацькі вітри”, “у літери тайн степовії складаються зорі”. Такі
метафоричні уособлення явищ надають поетичним малюнкам життєвої чинності
й естетичної краси, творять цікаве плетиво художньо-поетичної тканини:

Лиш чорними очима хитрих вікон,

Всміхнуться молодицями хати, –

Лиш, як крізь сон майнуть крилаті вії

І ніч очей з-під п’явок гострих брів, –

Ізнову –степ. Лиш де-не-де замріє

Архіпелаг поснулих хуторів.

Але Маланюк може також і гнівно картати. Особливо коли йдеться про
байдужо сонні навики ледачої малоросійської ментальності:

Десь мудрим сном в архівах спали книги,

Ми ж з них хіба палили цигарки.

Пів-русини, а напів-печеніги,-

І та розслабленість ледача

І серця, й розуму, і рук,

Безсила насолода плачу

Безсоромно-плебейських мук…

Та в основному Маланюк прихильник і співець титанізму, грізних, сильних
характерів, які здатні перемагати, здатні пристрастю простір поборювати:

А тут простори краяти нестримно,

Вирізьблюючи простір, як стріла.

Щоб даль знялась ширококрилим гимном…

Або:

Щоб крізь дим і вогонь, мимо скреготу смерти,

Мов по трупах років, перекрочить добу.

Щоб не зрадило серце, щоб віддих упертий

Ще останнім зусиллям вдихнув боротьбу…

Ці останні рядки, здається, були програмовим девізом для поетичної групи
“вісниківців”. Про це свідчить сама дата та зміст. Написані вони 1940
року під назвою “Доба”, а в підзаголовок взято два рядки із вірша О.
Ольжича:

І безумна пустеля надхненним, як мати

Смаглі груди розкрила свої.

Тут, у поєднанні слів поетів, Ольжича і Маланюка, символічно висловлено
палкі бажання звитяжного, нескоримого покоління прямувати напролом до
мети, не звертаючи уваги на перешкоди (“крізь дим і вогонь” “перекрочить
добу”). Тут більше думок, як самих слів. Це щось, як слова на дорогу.
Дорогу трудну й небезпечну, з крутими поворотами й несподіванками. Тут і
бажання сили, і витривалості; тут і пророче передчуття трагічного
фатуму, що в погрозі навис у повітрі згущеної воєнної атмосфери.

І справді, тих трагічних наслідків не довелося довго чекати: Олену
Телігу розстріляло гестапо в Києві; О. Ольжич загинув у Саксенгавзені;
Ю. Клен животів чужинцем серед народу, з якого походив; Л. Мосендз помер
у Швайцарії. Так зупинялися “стопи дзвінкі” поетів, Маланюкових
однодумців:

Доба нам обжинки справляє

На наших душах і тілах.

Закінчилася війна і наступив, здавалося б, час спокою. Але спокій той
був хворобливий. Табори, політична нерозбериха, і знову переоцінка
цінностей, критика минулого й поспішне шукання дороговказів. Власне
наступило те, що передбачав поет ще за рік до закінчення війни:

В тім ярмарку все творче гине,

задушується все живе,

Все вічне робиться хвилинне

й стає живучим неживе.

Євген Маланюк також робить підсумок перейденого етапу. Зважує обставини,
переглядає ідейні вартості свого творчого спрямування і якось сумно
зізнається: “Час, Господи, на самоту й покору”.

І все шукав – але не те, що треба.

Все пізнавав, але недовідоме,

І все стримів, але незрячим серцем

І не зважав, що під зухвалим кроком

Розтоптані лишались пелюстки.

Час, Господи, покори й самоти.

Читаючи ці рядки, просто не віриться, щоб “змобілізований добою” поет
так легко почав здавати позиції. Хотілося б вірити, що то тільки
тимчасове сповільнення темпу, короткий перепочинок, після якого він
знову, зі свіжими силами, зватиме людські душі до чергового перегляду
ідейних життєтворчих сил, до боротьби, до радощів перемоги. Але ні, коли
ж глибше вдумаємося і почнемо розглядати всю його творчість крізь призму
подій, то прийдемо до висновку, що так воно й мусить бути, бо людська
істота позбавлена права на вічне джерело незмінної енергії, на вічну
фізичну молодість. Найкраще це висловив сам Маланюк:

Натягнена струна

Іще тремтить. Та вже срібляться скроні

І гасне неповторена весна.

Виглядає так, ніби тематичне коло замкнулося. Закінчилася доба, яка
“змобілізувала” поета Маланюка. Але фінал першої стає аналогічним
почаком другої доби. Отже, бурхлива пристрасть тому й поступається
місцем для більш холодних розважань. Іншими словами, – наступила
“лірична павза”. Ця павза цілком закономірна й виправдана. Поет, як
альбатрос, втомлений бурею, шукає місця для відпочинку. Він признається,
що важко бурхливій натурі звикати до сірих прозаїчних буднів, де, як сам
висловлюється, “життя веде криву на злих координатах авеню і стрітів”.
Тому й не випадково Маланюк помістив наприкінці своєї збірки “Поезії”,
виданої 1954 року, написаного давніше вірша “Альбатрос”, де говорить:

Поете! Ти також є князем висоти

І тільки угорі – ти і краса, і сила,

Та на землі, в житті ходить не вмієш ти,

Бо перешкодою – твої великі крила.

Ще більш вимовними рядками закінчується збірка “Поезії”:

Так вип’єм за тверезість і прозор,

За зимний розум і холодне серце,

За логіку, як лік проти музики,

За математику – протиотруту

Від всіх химер.

– За наш останній гарт!

Ці рядки, на перший погляд, ніби віддзеркалюють якийсь настрій
меланхолії, навіяний новорічним келихом. Ті, що знають біографію
Маланюка, пригають, що він закінчив інженерний відділ і після війни
викладав математику в Реґенсбурзі, тому рядки вірша стають зрозумілими.
Матеріально-практична основа життя в Америці відсувала поезію. Поезія
може бути лише додатковим “гобі”. Тому-то поет піднімає келих “за
математику – протиотруту від всіх химер”. Ще більш вимовно про це
звучить п’ятирядник вірша “Дні” зі збірки поезій “Серпень”, виданої 1964
р.:

Ширяла юність орлім клекотом

Над широчінню днів,

Аж ось вузький каньон Бродвею,

Де сліпнеш над чужим проектом

І гасиш жар і гнів.

О. Потебня писав, що поет, навіть тоді, коли пише історію своєї душі,
одночасно пише також і історію свого часу [2, с. 46]. Цей вислів Потебні
підтверджується прикладом поетичної творчості Євгена Маланюка, яку
справді можна назвати поетичним літописом його чутливої душі та історією
його сучасності.

Література

Літературна газета. 1928 Ч. 22 (38).

Потебня А. Из записок по теории словесности. Харків, 1905.

Пролетарская Правда. 1928. 19 жовтня.

Сосюра В. Твори: В 10-ти т. Т. 1. К., 1970.

Хвиля А. Нотатки про літературу // Критика. 1928. Ч. 11. С. 20 – 26.

( У 10-томному виданні творів В. Сосюри (К., 1970) редакція посміла
змінити зміст цього вірша на таку версію:

І пішов я тоді до Петлюри,

бо у мене штанів не було.

Скільки нас, отаких, через журу

покидали востаннє село! [4, с. 136]

Похожие записи