Реферат на тему:

Білінгвізм в аспекті соціально-мовної взаємодії

Інтерес до проблем білінгвізму (полілінгвізму) в сучасних мовознавчих
дослідженнях, зумовлений зростанням інтересу до таких питань, як мовна
політика, мовне планування, мовна екологія, мовні контакти у
багатонаціональних державних утвореннях, став поштовхом до пошуку
соціально детермінованих чинників формування білінгвізму. Дослідження
білінгвізму, які розпочалися у 50-60 рр. ХХ ст., не утворили спільної
загальноприйнятої теорії. Фундаментальні дослідження, які проводилися в
Радянському Союзі, попри свою теоретичну значущість, носять відбиток
ідеологічної заанґажованості, тому існує проблема узгодження існуючих
концепцій і створення цілісної теорії білінгвізму, яка була б придатною,
зокрема, для потреб прикладних досліджень.

Незважаючи на те, що термін “білінгвізм” (“двомовність”), як і ряд
супутніх йому термінів (“одномовність”, “багатомовність” /
“полілінгвізм’), давно увійшов у мовознавчу практику, дотепер існують
істотні розбіжності в концепціях лінгвістів, які розходяться як щодо
розуміння того, що саме вважати двомовністю, так і щодо бачення підходів
до експлікації цієї проблеми. Наявність різних трактувань поняття
білінгвізму має ряд причин як суб’єктивного, так і об’єктивного
характеру. До суб’єктивних можна зарахувати політичну чи ідеологічну
заанґажованість авторів концепцій (як відзначив К. Х. Ханазаров,
ставлення держави до мов – це політика, ставлення до того, кого вважати
двомовним – теж політика [Ханазаров 1972: 124]), до об’єктивних –
складність і багатогранність самого явища, яке привертає увагу
представників різних дисциплін. Зокрема, залежно від того, з якого боку
вчені досліджують це поняття, існує власне лінгвістичний,
соціолінгвістичний, психологічний і педагогічний (методичний) аспекти
розгляду білінгвізму [Дешериев, Протченко 1972: 28]. При вивченні
білінгвізму як об’єкта, що перебуває на межі кількох дисциплін,
дослідник зіштовхується з проблемою уніфікації підходів до розуміння
явища білінгвізму і окремих його складових, а також термінології, що
часто є спільною для різних суміжних напрямків досліджень.

Мовознавці звернулися до вивчення проблем білінгвізму не безпосередньо.
Перші роботи, в яких йшлося про двомовність, в основному були присвячені
іншим лінгвістичним проблемам. Зокрема, окремі аспекти двомовності
окреслювали в зіставних граматиках, роботах, присвячених взаємовпливу
мов, і т.д. Хоча традиція вивчення двомовності склалася у російському
мовознавстві досить давно (праці В. А. Богородицького, Л. В. Щерби),
перші спроби теоретичного осмислення даної проблеми з’являються лише у
60–х рр., у працях О. С. Ахманової, Л. Х. Даурової, Ю. Д. Дешерієва,
Ю. О. Жлуктенка, М. І. Ісаєва, В. Г. Костомарова, К. Х. Ханазарова та
ін. Паралельно з’являються фундаментальні праці з названої проблематики
у зарубіжній лінгвістиці (це, зокрема, дослідження У. Вайнрайха,
Е. Хаугена, А. Вайса).

Дослідження двомовності як складової мовної ситуації багатомовних
соціумів спираються як на соціальні, зовнішні фактори, так і на
внутрішні, так би мовити, іманентні. Детермінованість цими чинниками
цілком очевидна: зовнішні фактори сприяють зміні мови, внутрішні –
забезпечують засоби для реалізації цих змін.

Найбільш полярними точками зору на предмет сутності білінгвізму слід
визнати суспільно-функціональний та індивідуально-психологічний підходи.
Відповідно до першого двомовними можуть бути не лише окремі особи, але
цілі колективи, соціуми, співтовариства. У такій ситуації вивчати
двомовність можна у вигляді білінгвістичного поля, парадигмами якого є:
а) двомовність і рідна мова, б) двомовність та інтерференція (ступінь і
типологія), в) двомовність і диглосія. Названі парадигми передбачають
врахування широкого соціального контексту, що відображає структуру
суспільства, а також соціальну орієнтацію мікро- або макросоціуму.

В історії досліджень проблем білінгвізму можемо виділити два етапи.
Перший, який припадає на 50–70 рр. ХХ ст., характеризується
безпосередньою увагою до теоретичних проблем. Саме у цей час виникають
теорії білінгвізму, на які до цього часу спираються сучасні дослідники.
Це теоретизування, особливо в радянському мовознавстві, нерідко
використовувалося для обґрунтування ідеологічних питань, пов’язаних з
проведенням відповідної мовної політики. Другий етап розвитку досліджень
білінгвізму, що розпочався з другої половини 80–х рр. і триває дотепер,
засвідчує особливу увагу дослідників до прикладних проблем.
В українському мовознавстві яскравим прикладом таких досліджень є
монографія Н. Шумарової, присвячена проблемі мовної компетенції
([Шумарова 2000]), дослідження Б. Ажнюка про мову українців діаспори
([Ажнюк 1999]), словник і ряд теоретичних праць Л. Ставицької, що
стосуються проблеми сленгу, а також інші праці, присвячені окремим
прикладним аспектам соціолінгвістики. На цьому етапі вчені значну увагу
приділяють соціолінгвістичним дослідженням із залученням великого
мовного матеріалу, але відсутня теоретична база для сучасного
осмислення.

Період формування теорії білінгвізму (50-70 рр. ХХ ст.) відзначається
наявністю двох відмінних парадигм досліджень, одна з яких, представлена
у працях зарубіжних соціолінгвістів, більшою мірою спирається на
функціональні аспекти, а друга, що розвивалася у радянському
мовознавстві, спрямована переважно на соціальні (а також ідеологічні)
чинники. Розглянемо детальніше кожну з цих парадигм.

Так, зокрема, відомий дослідник Ю. Д. Дешерієв в одній зі своїх праць
визначає двомовність, або білінгвізм як “вільне володіння або просто
володіння двома мовами” [Дешериев 1976б: 22]. Схоже визначення
двомовності належить В. А. Авроріну: “Двомовністю слід визнати однаково
вільне володіння двома мовами. Інакше кажучи, двомовність починається
тоді, коли ступінь знання другої мови наближається до ступеня знання
першої” [Аврорин 1972: 51]. При цьому і Аврорін, і Дешерієв відзначають,
що такі ж погляди зустрічаються у працях Т. А Бертагаєва, К. М. Мусаєва
та С. М. Оненка [Дешериев 1976 а: 10-11]. Як бачимо, серед прихильників
такого визначення двомовності переважають російські лінгвісти, для яких
російська мова не є рідною: Ю. Д. Дешерієв – чеченець, Т. А. Бертагаєв –
бурят, К. М. Мусаєв – казах, С. М. Оненко – нанаєць. Іншими словами,
двомовність у тому розумінні, яке панувало в радянській
соціолінгвістиці, виявляється виключним привілеєм тих, для кого
російська мова не є рідною. Ю. Д. Дешерієв одного разу висловився: “Як
випливає з самого терміна “двомовність”, мається на увазі вільне
володіння двома мовами – рідною і російською” [Дешериев 1976а: 9].
Виходячи з такої позиції, можна подумати, що двомовність є суто
російським феноменом, й іншої двомовності не буває. Тобто тут нам
доводиться говорити не про двомовність, а про особливе розуміння
двомовності, причому переважно в дуже політизованому і соціалізованому
її розумінні. Політичний характер трактування двомовності у наведених
вище цитатах більш ніж очевидний.

Слід відзначити, що на ранньому етапі досліджень у працях деяких
радянських мовознавців заперечувалось таке розуміння білінгвізму, за
якою необхідною умовою було однаково вільне володіння обома мовами.
“Такий тип двомовності, – як зазначає радянський дослідник
М. М. Михайлов, – дійсно зустрічається, і він є найбільш бажаним типом
двомовності, але цей тип мало поширений. Значно більше поширення має той
тип двомовності, коли нерідною мовою володіють гірше, ніж рідною, коли
нерідна мова відчуває зі сторони рідної так зване інтерферуюче явище”
[Михайлов 1968: 214].

Інше визначення двомовності знаходимо у відомій праці У. Вайнрайха
“Мовні контакти”: “Практику почергового користування двома мовами ми
будемо називати двомовністю, а осіб, що її здійснюють – двомовними”
[Вайнрайх 1979: 22]. Тут не вказано на ступінь володіння мовами: просто
мається на увазі, що практика користування мовами по черзі вже
передбачає можливість їх використання для комунікації. Схоже визначення,
яке, щоправда, виглядає компромісом між традицією радянських вчених і
зарубіжним досвідом, дає В. Ю. Розенцвейг: “Під двомовністю як правило
розуміється володіння двома мовами і регулярне переключення з однієї на
другу в залежності від ситуації спілкування” [Розенцвейг 1972: 9-10].

У. Вайнрайх пише в одній зі своїх робіт: “…середовище оточення може
закріплювати навіть за кожною мовою певні теми і типи співрозмовників
єдиним для всієї групи способом. В одних суспільствах двомовність
знаходиться під підозрою, в інших оточена повагою. В одних суспільствах
переключення з мови на мову допускається, в інших – засуджується.
Інтерференція може дозволятися в одній мові і зневажатися в іншій”
[Вайнрайх 1972: 55].

)45].

Білінгвізм у соціолінгвістичному плані також розуміють як “співіснування
двох мов у рамках одного й того ж мовленнєвого колективу, який
використовує ці мови у відповідних комунікативних сферах, залежно від
соціальної ситуації та інших параметрів комунікативного акту” [Швейцер
1976: 115]. Підкреслимо, що тут акцент також робиться не на рівні
володіння кожною з мов, а на функціонуванні мов у мовленнєвому
колективі. Такий вид білінгвізму А. П. Юдакін слідом за М. Джунусовим
називає функціональним, або соціальним білінгвізмом [Юдакин 1981: 238,
див. також Джунусов 1969: 47], на відміну від категоріального, або
академічного білінгвізму, окремі підвиди якого взагалі не передбачають
володіння мовою у процесі комунікації (це, зокрема, технічний
білінгвізм, тобто вивчення мови для роботи зі спеціальною літературою).
Категоріальний білінгвізм, на відміну від функціонального, виникає
внаслідок свідомого вивчення другої мови через засвоєння фонетики,
лексики та граматики нерідної мови у зіставленні їх з рідною [Юдакин
1981: 239].

Соціальна природа білінгвізму видається безсумнівною. Деякі вчені
(У. Лабов, І. Джонсон, О. Леонтьєв, Ю. Саплін) схильні не тільки
розглядати білінгвізм як соціальне явище, а й говорити про його
стилістичне використання. Ставиться питання про соціальне значення
надання переваги тій чи іншій мові залежно від ситуації. У зв’язку з цим
соціального значення набуває також питання ставлення до кожної з мов в
умовах білінгвізму в групах, соціальних верствах та загалом у
суспільстві і зв’язок соціальних оцінок (а не тільки реакції на зміну
ситуації спілкування) з явищем переключення коду [Шовгун 2000: 125].

Наведені вище твердження зумовлюють переосмислення поняття білінгвізму
не лише у соціолінгвістичному, але й у комунікативному аспекті. З огляду
на це ми пропонуємо наступне визначення цього поняття: білінгвізм – це
здатність індивіда чи мовної спільноти почергово використовувати дві
мови (у ширшому випадку полілінгвізму – декілька мов) для забезпечення
комунікативних потреб.

Але проблема соціолінгвістичних досліджень білінгвізму часто полягає в
неможливості визначити чіткі межі білінгвізму. Зокрема, виникає
запитання: чи можна вважати білінгвом людину, яка знає кілька десятків
фраз іноземною мовою і це дає їй можливість забезпечувати мінімальні
комунікативні потреби в іншомовному середовищі? Яким має бути об’єм
володіння другою мовою, щоб можна було однозначно говорити про
білінгвізм? Для розв’язання цієї проблеми ми пропонуємо ввести поняття
“інтерференційного порогу”. Відомо, що при вивченні другої мови виникає
проблема інтерференції, яка полягає у внесенні певних елементів системи
рідної мови в мову, що вивчається. При цьому це явище може бути
одностороннім або двостороннім. Скажімо, для студента-українця, який
вивчає англійську мову і має деякі комунікативні навики, українська мова
буде джерелом інтерференції для англійської, але у жодному разі не
навпаки. У такому випадку ми говоримо про українсько-англійський
білінгвізм, але не про англо-український. Якщо ж йдеться, скажімо, про
професійного перекладача, який розмовляє англійською однаково, а іноді й
частіше, ніж українською, і в його українському мовленні помітний
інтерферуючий вплив англійської мови, тоді є підстави говорити про
двосторонній білінгвізм. Саме цей тип білінгвізму і має бути предметом
соціолінгвістичних досліджень. Дуже рідко цей тип досягається
академічним шляхом, тобто через цілеспрямоване вивчення мови за
допомогою підручників, граматик і словників. Значно частіше двосторонні
білінгви – вихідці зі змішаних родин, мешканці прикордонних зон або
емігранти. Вивчення масового білінгвізму має справу, як правило, саме з
такими респондентами. Тому ми вважаємо, що односторонньому білінгвізмі
взагалі немає підстав говорити про білінгвізм у строго лінгвістичному
розумінні даного терміна, оскільки мовець у цьому випадку сприймає другу
мову виключно через призму рідної, і у нього не існує безпосередніх
зв’язків між знаками другої мови і сигніфікатами. Такі мовці залишаються
в “колі” своєї мови, навіть використовуючи знаки іншої системи, подібно
як, записуючи український текст латиницею, ми змінюємо не систему мови,
а лише звичні для нас графічні знаки на менш звичні. Таким чином,
наявність іншої системи світосприйняття (зважаючи на обмежене коло
застосування) жодним чином не відбивається на власне мовній особистості.

На нашу думку, саме поява двосторонньої інтерференції свідчить про
наявність білінгвізму – як стосовно конкретного мовця, так і щодо мовної
спільноти в цілому. Іншими словами, ми можемо вважати певного мовця
білінгвом, якщо інтерференційні явища будь-якого порядку наявні як у
мові-реципієнті, так і у мові, що вивчається, тобто в обох випадках
мовець переходить інтерференційний поріг.

Теоретично можливі випадки, коли мовець настільки добре володіє обома
мовами, що інтерференція і з одного, і з другого боку у нього відсутня.
Але така ситуація нам видається більшою мірою гіпотетичною, ніж
реальною, оскільки інтерферуючий вплив помітний навіть у мовців, які є
ранніми білінгвами і свідомо працюють над чистотою кожної з мов (цікавий
приклад цього явища наведено в [Беликов, Крысин 2001: 35] – російський,
виданий у Києві, переклад класичної монографії У. Вайнрайха, великою
мірою присвяченої інтерференції, містить чимало фактів інтерференції
української мови в російському тексті, пор: когда они [дети] стают
взрослыми; приток заимствований с французского).

На нашу думку, з огляду на вищесказане слід розмежувати широке і вузьке
розуміння білінгвізму. У широкому розумінні білінгвізмом можна вважати
будь-яку практику почергового використання двох мов; сюди, зокрема,
зараховуються усі випадки субординативного білінгвізму. У цьому випадку
кожен мовець, що використовує елементи двох мовних систем незалежно від
рівня мовної компетентності у кожній із них, вважатиметься білінгвом.
Вузьке розуміння білінгвізму передбачатиме можливість зіставляти знаки
кожної з мов безпосередньо із сигніфікатом, а не використовувати як
посередника іншу мовну систему. Ми дотримуватимемося саме вузького
розуміння білінгвізму.

Білінгвом у вузькому розумінні, відповідно, буде такий мовець (чи мовний
соціум в умовах масового білінгвізму), який послідовно і регулярно на
даному етапі використовує дві мови для забезпечення своїх комунікативних
потреб, при чому, як правило, ці мови здійснюють інтерферуючий вплив
одна на одну. Існують випадки, коли мовець стає білінгвом на обмежений
час, а потім знову повертається до монолінгвальної практики (це явище
поширене, зокрема, серед сезонних робітників, а також внаслідок
тимчасової трудової міграції). Повертаючись до монолінгвізму, такий
мовець не втрачає (принаймні відразу) навичок спілкування іншою мовою,
але не використовує їх у жодній комунікативній ситуації (так званий
пасивний білінгвізм), тому і не може характеризуватися як білінгв у
строго лінгвістичному розумінні цього терміну.

Вивчення білінгвізму в певних соціальних умовах неоднорідне і містить
цілий ряд конкретних дослідницьких проблем. Серед перспектив досліджень
у цьому напрямку слід відзначити, зокрема, проблему ступеня володіння
обома компонентами білінгвізму (мовної компетенції), проблему
ситуативної реалізації знання першої та другої мов та питання кодового
переключення, проблему специфіки формування “образу світу” у білінгвів і
т. ін. Розв’язання цих дослідницьких проблем дає можливість чіткого
теоретичного обґрунтування прикладних досліджень білінгвізму і суміжних
понять.

Література

Аврорин В. А. Двуязычие и школа // Проблемы двуязычия и многоязычия.
М., 1972. С. 49 — 62.

Ажнюк Б. М. Мовна єдність нації: діаспора й Україна. К.: Рідна мова,
1999.  452с.

Беликов В. И., Крысин Л. П. Социолингвистика. М.: Рос. гос. гуманит.
ун-т, 2001. 439 с.

Вайнрайх У. Одноязычие и многоязычие // Новое в лингвистике, вып. VI.
Языковые контакты. М.: Прогресс, 1972. С. 25 — 60.

Вайнрайх У. Языковые контакты. К.: Вища школа, 1979. 262 с.

Дешериев Ю. Д. Проблема создания системы билингвистических понятий и
вопросы методики ее применения в исследовании // Методы
билингвистических исследований. М., 1976. С. 20 — 33.

Дешериев Ю. Д. Введение // Развитие национально-русского двуязычия.
М., 1976.

Дешериев Ю. Д., Протченко И. Ф. Основные аспекты исследования двуязычия
и многоязычия // Проблемы двуязычия и многоязычия. М., 1972.

Джунусов М. С. Социальный аспект двуязычия в СССР // Социология и
идеология. М., 1969.

Михайлов М. М. Об изучении проблемы двуязычия // Язык и общество. М.:
Наука, 1968. С. 212-215.

Розенцвейг В. Ю. Основные вопросы теории языковых контактов // Новое в
лингвистике, вып. VI. Языковые контакты. М., 1972. С. 5-24.

Ханазаров К. Х. Критерии двуязычия и его причины // Проблемы двуязычия и
многоязычия. М., 1972. С. 119-124.

Швейцер А. Д. Современная социолингвистика: Теория, проблемы, методы.
М.: Наука, 1976. 176 с.

Шовгун Н. О. Формування українського сленгу в мовленнєвій діяльності
малих соціальних груп: Дис… канд. філол. наук: 10.02.01 / Київський
національний ун-т ім. Тараса Шевченка. К., 2000. 176с.

Шумарова Н. П. Мовна компетенція особистості в ситуації білінгвізму.
К.: Вид/ центр КДЛУ, 2000. 284 с.

Юдакин А. П. Билингвизм и проблема связи языка и мышления (исторический
аспект) // Теоретические проблемы социальной лингвистики. М.: Наука,
1981. С. 220-240.

Похожие записи