Реферат

на тему:

Без мови нема народу

»Спочатку було Слово…» і що з ним сталося потім, мудрих думок про те,
що мова є етногенетичний код нації. Бо так воно є. Гумбольдт сказав, що
«Мова народу — це його дух і дух народу — це його мова». А Гумбольдтові
можна вірити, він був німець і українського буржуазного націоналізму
йому не закидали.

Отже, мова народу не лише відтворює історичний шлях його розвитку, а й
моральні цінності, його емоційний світ, його спосіб мислення.

Мова виконує роль основної розпізнавальної ознаки етносу і є основним
засобом збереження його духовної самобутності. Вона — основа культури. В
культурі закодовано досвід нації через посередництво національної мови.
Неповноцінне функціонування мови веде до неповноцінного функціонування
культури. А неповноцінне функціонування культури веде до неповноцінного
функціонування держави. Чому ж ми тоді дивуємось, що ходимо 10 років по
колу, як сліпий шахтарський кінь, і не можемо піднести ані економіки,
ані рівня законності, ані добробуту? Ці аксіоматичні істини відомі
кожному студентові, — але, здається, інтелектуально складні для деяких
владоможців, які, мабуть, з цієї причини тут відсутні.

Пригадаймо, що процес творення власної державності починається 1989 року
Законом «Про мови в Українській РСР», який проголосив українську єдиною
державною мовою. Подібна законодавча політика захисту і підтримки
національної мови, розширення сфери її використання була властива й
іншим республікам колишнього Радянського Союзу. Саме з офіційного
проголошення законодавчою владою державного статусу мови корінної і
найчисельнішої нації почалися перші кроки пострадянських країн до
власного державотворення та національного самовизначення.

Перші кроки нашого постколоніального буття були позначені створенням
Товариства української мови, «Меморіалу» імені В. Стуса, Народного Руху
України, інших організацій, пріоритетними цілями яких були боротьба за
впровадження української мови в усі сфери суспільного життя,
реабілітація національної культури, домінанта моральних критеріїв над
прагматичними, утвердження українських державних символів.

На хвилі ейфорії 90-их було певне піднесення. Відкрились українські
садки, перейшли на українську середні школи та ВУЗи, створювалися
українські засоби масової інформації, державні й місцеві органи влади
почали вести документацію українською мовою. Якщо у 1987 році в усіх
обласних центрах України налічувалося 72 % шкіл з російською мовою
викладання, 16 % — з українською (12 % змішаних), то у 2000-2001році, за
офіційною статистикою, шкіл з українською мовою навчання вже 70 %.
Здавалося б, маємо підстави для оптимізму? «Процес пішов»?..

Пішов, але не в той бік. Україна швидко втрачає ті здобутки, яких
встигла досягти в перші роки незалежності. За даними Інституту
соціології, лише 37% українців спілкуються українською, хоча більш ніж
60% записали цю мову як рідну. Тут є над чим замислитись.

Насправді рівень поширеності української мови відповідає сьогодні
рівневі 1958 року, тобто рівневі хрущовської відлиги! Тепер, як і тоді,
українською природно володіють лише 21 % школярів. На Донеччині, де
українці складають 51 % населення, тільки 12 % школярів навчаються
українською мовою. У Донецьку цей показник дорівнює 6 %, в Єнакієві та
Макіївці — 4%. Не кращий стан справ і на Луганщині. Так, у місті Красний
Луч з 30 шкіл — реально жодної української. В Криму українська громада
налічує більше 700 тисяч осіб. За чисельністю вона посідає друге місце
після росіян, українці є етнічними носіями державності на півострові, та
лише нещодавно в Криму почала працювати єдина поки що українська
гімназія, а в декількох школах відкрилися українські класи, якими влада
ніби хоче відкупитися для статистики, видаючи фрагмент за ціле. У
статистиці Міносвіти цифри багато оптимістичніші — там намагаються не
брати до уваги, що школярі , вписані в «позитив», на перервах між собою
і з викладачами спілкуються лише російською, урочисті заходи та вечори
відпочинку у так званих українських школах проводять також російською, а
деякі школи починають зараховувати до українських лише на тій підставі,
що для першокласників відкривають кілька українських класів. Можна
сказати, що маємо «подвійну бухгалтерію», і деякі «позитиви» є лише
декорацією все тієї ж антиукраїнської вистави.

— Тенденції останнього десятиліття у словесній стихії сигналізують “sos”
– простір життєдіяльності української мови в українській державі
звужується, навіть, порівняно з досуверенним часом. Постає законне
запитання: що ми реального вчинили вже в суверенній державі, де всі
заборони знято і впроваджено державність української мови? Відповідь, на
жаль, невтішна, бо, крім окремих самодіяльних акцій, на рівні державному
сподіяно не вельми багато.

Треба вклонитися подвижництву Анатолія Погрібного, згадати добрим словом
“Просвіту” і її чолового Павла Мовчана, який з гуртом однодумців взявся
підготувати новий закон про державність української мови. Подякувати і
журналові “Дніпро”, і професорові Василю Яременку та й ще багатьом
поборникам рідного слова. Такі подвижники є в кожному селі й в кожному
місті. Але, на жаль, всі вони – ентузіасти – безсрібники, їхні зусилля
не скоординовані цілеспрямованою державною підтримкою.

Згідно з останнім переписом населення України українцями себе визнали
78%. Як пише вчений Михайло Наєнко, “всі плани, бюджети треба коригувати
так, аби в Україні державною мовою видавалося 78% книг, 78% газет і
журналів, 78% має бути відведено українському телерадіовізійному
простору”. Що ж у нас виходить? Навпаки. Майже 80% всього того, що я
перерахував, видається неукраїнською мовою. А кому належать ЗМІ? Не мені
вам говорити. ЗМІ в руках осіб, котрі інколи і не живуть в Україні. І це
в суверенній державі!

З чогось треба починати. Як на мене, почати треба було б зі створення
комітету захисту української мови. Цей комітет має не лише захищати
українську мову від засмічення безграмотною іноземщиною, а й
координувати зусилля всіх доброчинців, реагувати на їхні сигнали
стосовно нехлюйства, а то й ворожого ставлення до рідної словесності,
планувати узгоджені дії у цій сфері. Одним словом – вести послідовну
державну політику, що має віддзеркалюватися у самій нації – Державний
комітет захисту української мови. Я впевнений, що ми створимо цей
Комітет. Мова – це доля народу. Без мови – нема народу.

Ситуація мовна у нас, справді, кризова. Проте не треба впадати в
істерику, а зрештою все-таки запровадити, принаймні, два канали на радіо
та телебаченні, щоб вони пропагували українську ідею. Потрібна нам і
масова газета, яка б теж вела цю лінію.

— У квітні ц. р. Український фонд культури відзначив своє 17-ліття.
Якими здобутками володіє Фонд, що йому вдалося зробити за ці роки?

— Український фонд культури – по суті є первісток неформальних
неурядових осередків, який негаласливо, але послідовно подвигає громаду
до дійової участі у відродженні й розвої культури, залучає до активної
творчості самобутні особистості і колективи. Від своїх першопочатків
фонд здійснює довгострокові програми по відродженню і розвитку
національної культури: “Пам’ять” (минуле і сучасність), “Т. Г.
Шевченко”, “Народна пісня, народна творчість”, “Молодь і культура”,
“Нові імена України”, “Культура малих міст і сіл”, “Заповідники
України”, “Повернення національних цінностей в Україну”.

Ще у 1988 році вони вивели на престижні сцени, зокрема й на оперну,
мистецькі колективи з репертуаром духовної музики. Серед них – хор
святого Володимира, за що нам “влетіло” од верхів по саму зав’язку.
Першими вони взялися й за створення музею тоді ще гнаного Івана Гончара.
Нині музей діє.

E

I

I

A A\C^C†K?KOiiiiiaaaaaaaaaaaaaOOOaE

той час це було не тільки новим, а й по суті, забороненим. Члени
українського фонду були серед засновників та організаторів
Республіканського фестивалю сучасної української пісні “Червона рута”.

Ще в кінці 80-х, до проголошення незалежності, саме УФК започаткував
Товариство української мови імені Т.Г. Шевченка, зібрав та переказав на
цю шляхетну справу перші внески. Прилучився Фонд і до проведення
установчих зборів т-ва “Меморіал”, створення Спілки краєзнавства,
заснування Спілки кобзарів та першої в історії школи кобзарського
мистецтва в селі Стрітівці на Київщині, яка з 1989 року діє під орудою
знакомитого музики Василя Литвина.

Фонд разом з Товариством охорони пам’яток історії та архітектури першим
порушив клопотання про відродження Києво-Могилянської академії.

Ще до урядових рішень Фонд спільно зі своїм обласним відділенням у
1990-1993 роках спорудив біля Лубен Курган Скорботи в пам’ять убієнних
голодомором.

З перших днів Фонд причетний до повернення на Батьківщину культурних та
історичних цінностей, які з різних причин опинилися за межами України.
Зокрема, повернуто деякі рукописи Марка Вовчка, творчий спадок Уласа
Самчука, окремі художні твори Т. Шевченка, І. Рєпіна, І. Труша, В.
Касіяна, Д. Левицького, О. Архипенка, Я. Гніздовського, унікальну ікону
Охтирської Божої Матері та інші духовні цінності.

Фонд послідовно сприяє відродженню культур народів, які мешкають в
Україні. За його безпосередньої участі створено багато
національно-культурних товариств.

Члени УФК виступили проти будівництва промвузла в Каневі, що загрожувало
усипальниці Тараса Шевченка, проти спорудження мосту через Козацьку
Хортицю, проти будівництва в Криму АЕС.

Хотілося б, зокрема, відзначити їхню програму “Нові імена України”,
спрямовану на виявлення та підтримку в творчому становленні юних
обдарувань. За останні роки близько 200 талановитих дітей стали
Стипендіатами УФК.

Фонд веде благодійну виставкову діяльність творів образотворчого
мистецтва, народної творчості, декоративно — прикладного мистецтва,
історичних цінностей, фотографій. Організовує вечори пам’яті, творчі
зустрічі, концертні виступи, презентації книг. За сприяння Фонду
культури продовжується створення багатосерійного кінофільму про життя і
творчість Т. Г. Шевченка “Моя біографія – це історія мого народу”. Уже
створено 12 серій. Щорічно проводить День пам’яті та панахиду жертв
голодомору 1933 року на пагорбі Скорботи поблизу Лубен на Полтавщині.

З 1990 року Українським фондом засновано Міжнародну премію імені
Володимира Винниченка, яка присуджується за творчі досягнення в
літературі, мистецтві та за благодійну діяльність.

Зрозуміло, що згадане – лише мала дещиця від сподіяного. Зробити можна
було б і значно більше, якби цей осередок не перебував останніми роками
в надзвичайній фінансово-економічній скруті. Та трударі Українського
Фонду культури не опускають рук і не впадають у відчай, а з вірою у
майбутнє роблять усе можливе для збереження та примноження духовних
надбань нашого народу.

— Світогляд українця, передовсім, базується на його історичній пам’яті.
Історична пам’ять кожного народу – це те ядро, навколо якого формується
його світосприйняття. Зараз подекуди спостерігаються спроби відкинути
нашу історичну пам’ять, відкинути наш історичний досвід. Україна
відрізняється від Росії. Якщо росіяни можуть бути прихильниками
монархічної системи правління, то в Україні вона не пройде. В нас може
бути лише парламентська система, або, у крайньому разі, —
парламентсько-президентська.

Негативно впливає на формування світогляду сучасного українця і система
тих буржуазних цінностей, які нам зараз нав’язуються. Кажуть, що всі
мають рівні можливості. А я кажу: поставте переплисти річку каліку на
милицях, хворого та здорову, молоду людину. Хто переможе? Безумовно, ця
молода, сильна людина. От і перемогла, і вже вибралася на інший берег, і
править тими, які залишилися позаду. Цих “переможців” небагато, але вони
при владі, а тих, які живуть за межею бідності, майже вісімдесят
відсотків.

— Що треба робити сьогодні нам, українцям, в умовах зростаючої
інформаційної та культурної агресії з боку іноземних держав, щоб
зберегти свою ідентичність?

— У першу чергу нам треба бути українцями, відчувати себе господарями на
своїй землі. Коли я кажу про українців, то я маю на увазі українців не
лише за етнічними ознаками, а й тих громадян України інших
національностей, які вважають цю землю своєю Батьківщиною. Для тих, які
зараз при владі, ця земля нічого не значить. Вони покористуються владою
і всіма благами, що вона дає, і втечуть на літаках за кордон. А ми
залишимося. Тому нам зараз треба думати про майбутнє своєї держави,
незалежність якої нам дісталася нелегко. За цю незалежність свого часу
полягли сотні тисяч українських синів і дочок, про її незалежність
мріяли класики української літератури від Григорія Сковороди до Тараса
Шевченка. Ми вже багато зробили для представників національних меншин,
які проживають в України. Треба щось робити і для українців, щоб
українці не почували себе в Україні національною меншиною, як, на жаль,
є тепер. Треба обирати українську владу!

Мово , наша мово,

Зоре світанкова.

(В.Сосюра)

Наша Батьківщина-Україна. Вона дуже велика: охоплює територію від сивих
Карпат до Донбасу. Луганський край – світанок нашої Вітчизни,
Карпатський край – її захід. Одна країна, єдина, Соборна. Врешті-решт,
здійснилась вікова мрія нашого страждального народу. Колись сполячені,
знівечені, зрусифіковані – об’єдналися. Одна Батьківщина, немає
окупантів. Здавалося б: живи і дбай про майбутнє, збагачуй традиції,
розвивай духовне. Так, саме – духовне. Бо живемо в страшний час, коли
духовне знецінюється. Відомо, що найвищою ознакою нації є її мова. “Без
мови рідної, юначе, й народу нашого нема”, – писав полум’яний патріот –
поет В. М. Сосюра. Але що ж це діється тут, на Батьківщині славного
поета?

І, взагалі, як різняться люди однієї і тієї ж країни, що живуть у
крайніх точках її?

Одні оберігають мову рідної землі, а інші не тільки нею не користуються,
але навіть соромляться, нехтують.

Зрозуміло, що три сотні літ рабства в складі Російської імперії наклали
страшний відбиток на розвиток мови рідної землі, на всіх східнян
України. Але не краще було на Заході. Тож чому там так кревно бережуть
національне, мову, а у нас нівечать, вимагають, щоб мова окупантів,
російська мова, була затверджена як державна.

Безперечно, треба знати багато мов. Народна мудрість гласить: стільки ти
знаєш мов – стільки разів ти людина. Але мову рідної землі кожен з нас
повинен використовувати щодня, не соромитися її. А це значить: розвивати
себе духовно, зберігати національне, бо мова – це душа народу.

ЛІТЕРАТУРА

1. Геродот. Історії в дев’яти книгах. – К., 1991.

2. Мишанич Степан. Павло Чубинський – автор українського гімну. – К.,
1998.

3. Наливайко Степан. Таємниці розкриває санскрит. – К.: Просвіта, 2000.

4. Погребенник Федір. Велика й трагічна історія пісні-гімну “Ще не
вмерла Україна”. – К., 1991.

5. Пыпин А.Н. История русской этнографии. – СПб., 1891. – Т.3.

6. Рудницький Степан. Огляд національної території України. – Берлін,
1923.

7. Сніжко Валерій. Назовемся України вірними синами // Кіевлянинъ. –
2001.

8. Чубинский Павел. Труды этнографическо-статистической экспедиции в
Западно-Русский край. – С.-Петербург, 1872г.

9. Шевченко Тарас. Юродивий. – К.: Держ. вид-во худож. л-ри, 1949. –
Т.1. С 539-541.

Похожие записи