Реферат на тему:

Акцентуаційні норми сучасної української мови

1. Норми наголошування в українській мові

Акцентуаційні норми – загальноприйняті правила наголошування слів.
Розділ мовознавства, який вивчає наголос, називається акцентологією.
Часто ці норми розглядають у межах орфоепії.

Для української мови характерний динамічний наголос, який полягає у
виділенні одного зі складів слова більшою силою голосу, тобто сильнішим
видихом струменя повітря. Наголос в українській мові вільний, тобто може
падати на будь-який склад, напр.: а?верс, акце?пт, арбітра?ж,
акредити?в, автоматиза?ція; відзначається здатністю рухатися у межах
слова зі зміною його форм, напр.: авансува?ти – авансу?ють.

Крім словесного наголосу, виділяють ще фразовий наголос (виділення
певного слова у фразі або посилення словесного наголосу у певній
синтаксичній позиції), логічний наголос (особлива вимова певного слова
чи кількох слів у висловлюванні) і емфатичний наголос (емоційне
виділення слів у висловлюванні напруженою вимовою певних звуків).

До особливостей наголошування слів української мови належать:

– наголошування слів з рухомим наголосом (віз, везла?);

– наголошування слів з усталеним наголосом, переважно іншомовних
(кварта?л, кіломе?тр, аристокра?тія);

– подвійне наголошування слів (за?вжди?, по?ми?лка);

– наголошування складних слів (прива?тнорабовла?сницький,
ра?боторгі?вля);

– наголошування іншомовних слів, які можуть становити труднощі у вимові
(фено?мен, до?гмат, гене?зис);

– наголошування слів, форм слів, відповідники яких у російській мові або
в діалектному мовленні мають відмінні наголоси (ки?дати, нови?й,
ви?падок, віднести?,);

– наголошування слів з метою розрізнення їх значень (ви?ходити і
виходи?ти, забі?гати і забіга?ти).

В українській мові є правила акцентуації, які поширюються на певні групи
слів:

– дієслова вести?, нести? і под. мають наголос на останньому складі,
слово бути в інфінітиві та у формах майбутнього часу – на першому, а в
минулому часі одн. (жін. та сер. р.) й мн. – на останньому (бу?де,
бу?дуть, була?, були? тощо);

– іменники на -ання наголошуються, як їх твірні дієслова (розв’яза?ння,
планува?ння тощо); у двоскладових іменниках наголошується останній склад
(знання?, звання? тощо);

– абстрактні іменники на -ин-а, утворені від прикметників, мають наголос
на останньому складі (величина?, новина? тощо);

– географічні назви на -щин-а, -чин-а мають такий наголос, як і слова,
від яких вони утворені (Ки?ївщина, Доне?ччина);

6 V X l n „ † c < p p N ви-, від-, за-, на-, над-, об-, пере-, під-, по-, при-, про-, роз-, мають наголос здебільшого на префіксах (за?хід, ро?зстріл, за?тишок, пере?біг, при?повідка тощо); винятки розгро?м, зачи?н, набі?р; – переважна більшість іменників у множині має наголос на закінченні (листки?, сторінки? тощо); – однаково наголошуються слова такого типу творення, як аристокра?тія, демокра?тія; діало?г, катало?г тощо; числівники одина?дцять, чотирна?дцять, п’ятдеся?т, шістдеся?т тощо; більшість слів однакового типу творення мають різний наголос, напр.: вимика?ч, шука?ч і вини?щувач, випро?стувач; міліме?тр, кіломе?тр і баро?метр, термо?метр тощо. 2. Роль наголосу у літературному мовленні Наголос є засобом фонетичного оформлення слова, виступає виразником душі слова. Втрачаючи наголос, слово часто втрачає свою самостійність. В українській мові трапляються випадки, коли слова, зберігаючи смислову самостійність, втрачають наголос і приєднуються до інших слів, пов’язуючись із ними спільним наголосом. Слова без наголосу, які приєднуються до наступних слів, називаються проклітиками, наприклад: переді мно?ю, мимо на?с. Слова, що стоять після наголошених, утворюючи з ними одне фонетичне ціле, називаються енклітиками, наприклад: працю?й же, хоті?в би. Наголошування характеризується в українській мові сталою системою і яскраво вираженими закономірностями. Акцентуаційні норми відображені у різних словниках, тому є загальнодоступними. Проте у практиці усного мовлення трапляється багато порушень цих норм, що знижує загальний рівень спілкування. Особливо це стосується ділового мовлення, яке покликане обслуговувати усі сфери громадського життя і діяльності членів суспільства. Са?ме ділове мовлення є свідченням реального рівня мовної культури суспільства. Воно вимагає чіткого дотримання акцентуаційних норм, яке є важливою і необхідною ознакою культурного й грамотного ділового мовлення. Рекомендована література Коваль А.П. Ділове спілкування. – К., 1992. – С. 222-233. Паламар Л.М., Кацавець Г.М. Мова ділових паперів. – К., 2000. – С. 13-18, 30-33. Потелло Н.Я. Українська мова і ділове мовлення. – К., 1999. – С. 6-21. Сучасна українська літературна мова / За ред. А.П.Грищенка. – К., 2002. – С. 70-76. Сучасна українська літературна мова. Вступ. Фонетика / За заг. ред. І.К.Білодіда. – К., 1969. – С. 358-369.

Похожие записи