Курсова робота

Міжнародна міграція робочої сили

ПЛАН

1.Сутність і причини міжнародної міграції робочої сили

2. Формування інтернаціональної вартості робочої сили

3. Міжнародна міграція робочої сили в країнах Європейського Союзу

4.Наслідки міжнародної міграції робочої сили

5. Основні причини існування міжнародної трудової міграції

6. Основні напрямки європейської міграції на сучасному етапі

1. Сутність і причини міжнародної міграції робочої сили

Міжнародна міграція робочої сили – це переміщення робочої сили з однієї
країни в іншу. Під цими поняттями розуміють:

міграція (від лат. migratio – переселення, переміщення) – переміщення
через кордон;

імміграція від лат. immigrare – вселяюся) – це в’їзд в країну на
постійне або довготривале проживання громадян іншої країни;

еміграція (від лат. emifrare- виселення) – переселення громадян в іншу
країну на постійне або довготривале тимчасове проживання;

реміграфія – це виїзд іммігрантів з країни імміграції або повернення
емігрантів на батьківщину.

Як форма міжнародних економічних відносин міжнародна міграція
робочої сили виникає і розвивається водночас зі становленням і
еволюцією міжнародної міграції капіталу, міжнародної торгівлі.
Інтенсивно цей процес відбувався наприкінці XVIII — на початку XIX ст.
із здійсненням промислової революції та формуванням технологічного
способу виробництва, заснованого на машинній праці.

Міжнародна міграція робочої сили спричинена насамперед
економічними факторами:

по-перше, дією законів капіталістичного
нагромадження, народонаселення, нерівномірності економічного розвитку
тощо, які зумовлюють відносне перенаселення в одних країнах та нестачу
робочої сили в інших;

по-друге, істотною різницею в умовах праці, рівні заробітної
плати, рівні життя, умовах підприємницької діяльності тощо;

по-третє, циклічним характером економічного розвитку,
зокрема асинхронністю економічного циклу в різних країнах;

по-четверте, нерівномірним розгортанням НТР, структурних
криз і структурних реформ;

по-п’яте, демографічними факторами, різницею у природному
прирості населення. Так, якщо у XX ст. темпи щорічного приросту
населення у слаборозвинутих країнах становили приблизно 2,5%, то в
розвинутих вони не перевищували 1%;

по-шосте, політичними, військовими, національно-етнічними та
іншими неекономічними чинниками.

Міжнародна міграція робочої сили — форма міграції населення, яка
полягає в переміщенні працездатного населення у межах світового
господарства в пошуках роботи, кращих умов життя відповідно до
економічних законів.

Певною мірою таке переміщення зумовлене неекономічними
факторами. З погляду речового змісту міграція малокваліфікованої та
некваліфікованої,

недостатньо освіченої робочої сили відбувається, по-перше, з азіатських
та африканських країн у розвинуті країни західної
Європи, з латиноамериканських країн — до США та ін. Цей вид міграції
наймасовіший. По-друге, має місце міграція висококваліфікованої та
освіченої робочої сили із західноєвропейських країн до США, частково із
слаборозвинутих країн, країн колишнього СРСР (зокрема з України до США
та країн Західної Європи і деяких країн Східної Європи).

З погляду соціально-економічної форми міжнародна міграція робочої
сили означає процес формування її інтернаціональної вартості, а
також певну сукупність відносин економічної власності між різними
суб’єктами з приводу привласнення створеного нею необхідного і
додаткового продукту.

Процес формування інтернаціональної вартості робочої сили
складається з трьох основних елементів:

1) формування нових витрат, пов’язаних з утриманням самого
працівника і членів його сім’ї. Такі витрати – це зрослі фізичні,
нервові, психічні, розумові витрати, зумовлені підвищенням
інтенсивності та продуктивності праці; споживання певної кількості
матеріальних і духовних благ за іншими цінами, оплата житла тощо.
Зміни в утриманні членів сім’ї пов’язані з грошовими переказами на
утримання сім’ї, а в разі міграції найманого працівника з сім’єю
— зі споживанням інших благ та новими цінами на них;

2) поява нових витрат, зумовлених необхідністю
перекваліфікації, отримання нової професії, вивчення мови тощо;

3) розвиток нових потреб найманого працівника в якісно новому
середовищі.

Йдеться про модифікацію соціально-історичного елемента вартості
робочої сили, в якому відображається розвиток матеріальних, соціальних
і духовних потреб.

Як засвідчив чималий досвід формування інтернаціональної
вартості робочої сили в країнах Європейського Союзу, така вартість
утворюється на основі середніх для певного регіону рівнів освіти
та кваліфікації працівників, середньої складності праці, середніх
умов відтворення робочої сили нормальної якості. Виявом цього
процесу є вирівнювання заробітної плати на середньому (а не нижчому
і не вищому) для ЄС рівні, на яку (зарплату) впливає не лише
інтернаціональна вартість товару, а й його ціна.

Остання, у свою чергу, може відхилятися вгору й донизу від вартості
залежно від попиту та пропозиції на товар, економічної кон’юнктури
загалом та інших чинників.

В інших країнах та регіонах інтернаціональна вартість
може формуватися на нижчому від середнього рівні. Це зумовлено
тим, що імпортована робоча сила переважно використовується на
непрестижних, нижчеоплачуваних роботах, має місце дискримінація в її
використанні (а отже, й в умовах праці та оплати), в обмеженні
економічних, соціальних, політичних та громадських прав. Така ж
ситуація складається в межах ЄС і у випадку міграції
малокваліфікованої робочої сили з асоційованих країн, держав
колишнього СРСР.

Щорічно в пошуках роботи, кращих умов життя в 90-х роках
емігрувало до 25 млн. осіб (на початку 80-х років — приблизно 20 млн.
осіб). Кількість іноземних працівників у США в середині 90-х років
становила 7—8 млн. осіб, в країнах Західної Європи — понад 10 млн.
осіб, у нафтодобувних країнах

Близького Сходу — до 4 млн. осіб. Це свідчить про переміщення
центру міграції робочої сили зі США до Західної Європи.

Створюючи кращі умови праці, встановлюючи вищу заробітну плату,
США проводять активну політику переміщення кадрів вищої та
найвищої кваліфікації, особливо молодих. Тому не дивно, що майже
третина всіх лауреатів Нобелівської премії в цій країні — емігранти.

Найбільшого динамізму й завершеності набула міжнародна
міграція робочої сили в країнах Європейського Союзу, про що буде сказано
далі.

Важливою її особливістю в 90-ті роки стала масова
міграція працездатного населення як всередині СНД, так і в інші
розвинуті країни. Наприклад, у Росії в середині 90-х років налічувалося
до 3 млн. мігрантів, зокрема й з України.

Якісно новою формою міграції робочої сили в епоху НТР є
масові переміщення науково-технічних кадрів із Західної Європи та
країн СНД (насамперед з Росії та України) до США.

Ще однією рисою міжнародного руху робочої сили в сучасних
умовах є послаблення стихійності та посилення регульованості цього
процесу як з боку окремих національних країн, так і міжнародних
організацій. Крім того, постійно зростають масштаби нелегальної
еміграції. Так, щорічний потік нелегальних емігрантів до США
перевищує 1 мли. осіб. Розвинуті країни світу намагаються проводити
імміграційну політику з метою припливу й використання найбільш
працездатної, мобільної, в розквіті фізичних та розумових
здібностей робочої сили.

Як і будь-яка форма міжнародних економічних відносин, міжнародна
міграція робочої сили має позитивні й негативні наслідки. Позитивним
для країн-експортерів робочої сили є зменшення безробіття, набуття
емігрантами нових знань і досвіду, поліпшення їх (та членів їх сімей)
умов життя, отримання країною-експортером додаткового джерела валютних
доходів у формі грошових переказів від емігрантів, а отже,
покращення й платіжного балансу (крім того, повертаючись з
еміграції, наймані працівники привозять з собою цінності та
заощадження на суму, яка приблизно дорівнює їх грошовим
переказам).

До негативних наслідків країни-експортера відносять насамперед
відплив високоосвічених та висококваліфікованих кадрів (так звана
«втеча умів»).

Якщо виходити з наведених вище оцінок про середню вартість
створюваної однієї складної робочої сили в США, яка в середньому
перевищує 400 тис. дол., а інженера — до 800 тис. дол., то у
випадку постійного виїзду з країни таких спеціалістів
держава-експортер зазнає відповідних збитків по кожному емігранту. Ще
більших збитків вона зазнає у разі виїзду за кордон кандидата або
доктора наук, підготовка яких обходиться від 1 до 2 млн. дол.

Ця проблема не обминула і Україну. В останній час Президент
країни, Кабінет Міністрів та НАН України прймають невідкладні заходи
по поліпшиню умов праці та заробітної плати науково-технічного
потенціалу нації, створення нових робочих місць .

Основні причини існування міжнародної трудової міграції:

а) з боку країни, з якої йде міграція:

велика густота населення.

масове безробіття.

низький життєвий рівень і заробітна плата.

виробнича необхідність(для спеціалістів, що працюють у слаборозвинених
країнах).

б) з боку країн, які приймають міграцію:

потреба у додатковій висококваліфікованій робочій силі.

потреба у додатковій дешевій робочій силі.

порівняно висока зарплата.

Міжнародна міграція робочої сили це переміщення робочої сили між
країнами, процес організованого, або стихійного переміщення
працездатного населення із однієї країни в іншу.

Виграш країни-імпортера трудових ресурсів:

Дана країна отримала дешеву, молоду робочу силу.

Отримала готових спеціалістів.

У такій країні прискорюється економічне зростання, зростає

державний бюджет.

Для європейської міграції на сучасному етапі характерні три основні
напрямки.

По-перше, вагомими за масштабами є міграційні потоки з менш розвинених
країн Пд. й Східної Європи – Греції, Іспанії, Туреччини, Португалії,
Югославії, Словенії, Угорщини, Польщі, Чехії, Словаччини у
високорозвинуті держави Зх. та Пн. Європи – Францію, Англію, ФРН,
Австрію, Швейцарію, Голландію, Бельгію, Швецію.

По-друге, постачальниками робочої сили на західноєвропейський ринок
праці виступають країни Пн. Африки, а також Індія, Пакистан та інші
держави, що розвиваються.

По-третє, робоча сила мігрує з однієї високорозвиненої держави в іншу.

Мета міграції робочої сили – прагнення до поліпшення матеріального
стану.

Розрізняють постійну та тимчасову форми міграції робочої сили.

Міжнародні міграцінй процеси потребують регулювання з боку держав, що
беруть участь в обміні трудовими ресурсами. Контролю і регулюванню
підлягають соціальний, віковий, та професійний склад мігрантів, рівень
в’їзду та виїзду іноземних трудящих. Функції міждержавного та
внутрішньодержавного розподілу робочої сили, регулювання обсягу та
структури міграційних потоків дедалі більшоою мірою виконують
міністерства праці, внутрішніх та закордонних справ, а також спеціально
створені державні та міждержавні органи. Згідно з прийнятою в МВ
приактикою країни, які обмінюються робочою силою, визнають пріоритет
норм міжнародного права над національним законодавством.

Важливим елементом імміграційної політики західних держав є встановлення
юридичного статусу мігрантів, що визначає їхні соціально-економічні,
трудові та інші права, закріплені як у міжнародних угодах, так і в
національних законодавствах. Цей статус позбавляє іноземних робітників
політичних прав, обмежує в більшості випадків їх участь у профспілковій
діяльності, регламентує строки перебування мігранта в країні зайнятості.

Різноманітні аспекти трудової міграції та статусу іноземних працівників
регулюються двосторонніми та багатосторонніми угодами, відповідними
національними законодавчими актами та урядовими постановами.

Державне регулювання міграційних процесів дає позитивні результати, але
має дошкульні місця. Контроль за рівнем в’їзду іноземців, здійснюваний
усіма урядами країн імміграції, безумовно, сприяє дозуванню їхнього
впливу залежно від виробничих потреб й ситуації на ринку праці. В такий
спосіб попереджується спалах соціального напруження, який міг би
виникнути за масового припливу іноземців в умовах власного масового
безробіття. Навіть з урахуванням існування двох ринків праці – для
іммігрантів та для своїх працівників – уникнути конфронтації між ними
було б важко. Регулювання надає організованого й певною мірою
планомірного характеру найманню, розподілові й використанню імпортованої
робочої сили.

Для європейської міграції на сучасному етапі характерні три основні
напрямки.

По-перше, вагомими за масштабами є міграційні потоки з менш розвинених
країн Пд. й Схю Європи – Греції, Іспанії, Туреччини, Португалії,
Югославії, Словенії, Угорщини, Польщі, Чехії, Словаччини у
високорозвинуті держави Зх. та Пн. Європи – Францію, Англію, ФРН,
Австрію, Швейцарію, Голландію, Бельгію, Швецію.

По-друге, постачальниками робочої сили на західноєвропейський ринок
праці виступають країни Пн. Африки, а також Індія, Пакистан та інші
держави, що розвиваються.

По-третє, робоча сила мігрує з однієї високорозвиненої держави в іншу.

Мета міграції робочої сили – прагнення до поліпшення матеріального
стану.

Розрізняють постійну та тимчасову форми міграції робочої сили.

Міжнародні міграцінй процеси потребують регулювання з боку держав, що
беруть участь в обміні трудовими ресурсами. Контролю і регулюванню
підлягають соціальний, віковий, та професійний склад мігрантів, рівень
в’їзду та виїзду іноземних трудящих. Функції міждержавного та
внутрішньодержавного розподілу робочої сили, регулювання обсягу та
структури міграційних потоків дедалі більшоою мірою виконують
міністерства праці, внутрішніх та закордонних справ, а також спеціально
створені державні та міждержавні органи. Згідно з прийнятою в МВ
приактикою країни, які обмінюються робочою силою, визнають пріоритет
норм міжнародного права над національним законодавством.

Важливим елементом імміграційної політики західних держав є встановлення
юридичного статусу мігрантів, що визначає їхні соціально-економічні,
трудові та інші права, закріплені як у міжнародних угодах, так і в
національних законодавствах. Цей статус позбавляє іноземних робітників
політичних прав, обмежує в більшості випадків їх участь у профспілковій
діяльності, регламентує строки перебування мігранта в країні зайнятості.

Різноманітні аспекти трудової міграції та статусу іноземних працівників
регулюються двосторонніми та багатосторонніми угодами, відповідними
національними законодавчими актами та урядовими постановами.

J

L

N

////////ooniiiieTHTHTHTHTHTHTHTHTH

N

P

R

T

V

X

Z

\

I

?

3/4 f

,-ooooooocoooooooooooooooooo

dh`„7a$

*¶*oe+,0t1U5B8>9|;c[email protected]:NHPJPLP3/4P [email protected]

dh`„7a$

U.U?UiU,V¤VEVEVIVIV?VlWTHY»[°[D\A\iaoooooooooooooooooooooooooooo

урсів світу, які пропонуються і купуються на міжнародній діловій арені.

Трудові ресурси розміщені по світу нерівномірно, а тому в одних
країнах відзначається недостача робочої сили, в той же час, як в інших
країнах населення набагато перевищує потреби в робочих руках. Найбільші
проблеми з безробіттям виникають у густонаселених регіонах світу і
малорозвинених країнах, що часто співпадає.

Густонаселеними вважаються в основному Південна і Південно-Східна
Азія, Північна і центральна Африка, північна частина Латинської Америки.

Світовмй ринок трудових ресурсів знаходиться постійно в русі, тобто
переживає тенденційні зміни.

Основні особливості динаміки професійної структури і форм зайнятості
активного населення світу:

збільшується потреба в освічених висококваліфікованих працівниках в
галузі електронної техніки, а відповідно збільшується кількість людей,
потреба в професії яких відмирає.

в розвинених країнах настає насиченість економіки “білими комірцями”, а
тому вони стають безробітними.

Явище міжнародної міграції населення досить давне і залишило помітний
слід у розвитку людства. Більша частина населення деяких країн,
наприклад: США, Канада, Австралія складається з нащадків колишніх
емігрантів.

Міграція трудових ресурсів – це переміщення людей у територіальному
просторі з метою пошуку місця роботи.

Міжнародна трудова міграція – це форма МЕВ, яка полягає у переливі
трудових ресурсівз одних країн інші і виражає процес переозподілу
трудових ресурсів між ланками світового господарства.

Основні причини існування міжнародної трудової міграції:

а) з боку країни, з якої йде міграція:

велика густота населення.

масове безробіття.

низький життєвий рівень і заробітна плата.

виробнича необхідність(для спеціалістів, що працюють у слаборозвинених
країнах).

б) з боку країн, які приймають міграцію:

потреба у додатковій висококваліфікованій робочій силі.

потреба у додатковій дешевій робочій силі.

порівняно висока зарплата.

Міграційні процеси відбуваються по всьому світу і мають
багатовекторну спрямованість, але на світовомму ринку трудових ресурсів
склалися чітко визначені центри, куди в основному стікаються трудові
ресурси.

США, Канада – постійно працює 5% емігрантів (5-12млн.чол.) від
загальної кількості всього працюючого населення.

Західна Європа – кількість працюючих емігрантів 4-7млн.чол. Найбільше
їх у Люксембурзі, Швейцарії, ФРН, Франції.

Близький Схід – в середньому тут працює 3-5млн. емігрантів. Найбільше
іноземців працює в Об’єднаних Арабських Еміратах, Катарі, Кувейті,
Саудівській Аравії.

Латинська Америка – число імігрантів 3-8млн. Найприваблішими країнами
є Аргентина та Венесуела.

Австралія – це традиційний центр міграції, котрий стягує на роботу
2-3% імігрантів від кількості всього числа працівників.

Азіатсько-Тихоокеанський регіон – сновними імпортерами робочої сили
тут є Японія, Південна Корея, Гонконг, Малайзія, Тайланд, Сінгапур.

Соціально-економічні наслідки міжнародної трудової міграції
мають, як позитивні, так і негативні сторони.

Виграш країни-імпортера трудових ресурсів:

Дана країна отримала дешеву, молоду робочу силу.

Отримала готових спеціалістів.

У такій країні прискорюється економічне зростання, зростає державний
бюджет.

Виграш країни- експортера трудових ресурсів:

Валютні перекази імігрантів своїм сім”ям(осідає в банках валюта).

Експортом трудових ресурсів ослаблює проблему безробіття.

Підвищується кваліфікація імігрантів, які повернулись назад.

Негативні наслідки міграції для країн-імпортерів:

виникнення додаткових проблем, пов”язаних з соціальним захистом

імігрантів.

відтік національної валюти у формі вивозу чи переказу.

втрата виучених дешевих спеціалістів-імігрантів, при їх поверненні на
батьківщину.

Негативні наслідки міграції для країн-експортерів:

втрата висококваліфікованих підготовлених спеціалістів, так званий
“відтік розумів”.

додаткові витрати з бюджету на підготовку нових спеціалістів.

виникнення тенденції до спаду темпів економічного зростання.

До регулювання міжнародних міграційних процесів відносять:

Адміністратино-правове регулювання, яке передбачає:

а) встановлення правових норм;

б)встановлення міграційних квот;

в)встановлення рамок можливостей мігрування(кримінальні
норми).

Економічне регулювання міжнародних міграційних процесів полягає в:

а)встановленні митних внесків чи бар”єрів;

б)встановленні відповідних візових ставок;

в)регулювання зарплати мігрантів;

г)запровадження різного роду штрафних ставок.

Регулювання міжнародних міграційних процесів на міждержавному рівні
буває:

Одностороннє міжнародне регулювання – це державне регулювання
міграційних процесів у відповідності з власними інтересами і без
узгодження з іншими державами.

Двостороннє регулювання – це регулювання міграційних процесів на
основі двосторонніх міждержавних угод.

Багатостороннє регулювання міжнародними міграційними процесами –
базується на підписанні міжнародних угод, конвенцій на загальносвітовому
рівні, а також в межах окремих інтеграційних угрупувань.

Основні правові норми регулювання міжнародних трудових відносин
визначаються і контролюються Міжнародною організацією праці – це
міжнародна урядова організація створена в 1919році,яка з з 1946 року є
спеціалізованим закладом ООН. Україна є членом цієї організації, але ще
не всі її положення підписала.

Основні завдання міжнародної організації праці:

захист інтересів і прав трудящих.

підвищення життєвого рівня трудящих.

покращення умов праці.

захист від професійних захворювань.

соціальний захист працівників-імігрантів.

сприяння зайнятості імігрантів.

Суть і причини міграції робочої сили

Міграція робочої сили — це переміщення працездатного населення, що
викликається причинами економічного характеру. Якщо таке переміщення
переходить національні межі, то міграція робочої сили є міжнародною.
Міграція робочої сили відбиває процес перерозподілу трудових ресурсів
між національними економіками.

Причини, які породжують міграцію робочої сили, різноманітні. В цілому їх
можна розділити на дві групи: загальні, які визначають тенденції
розвитку всіх форм міжнародних економічних відносин, і специфічні, що
пов’язані тільки з міграцією. До першої групи причин відносяться:
інтернаціоналізація господарського життя; нерівномірність
соціально-економічного розвитку окремих країн; структурні зрушення в
економіці, спричинені НТР, які обумовлюють витіснення робочої сили із
одних галузей і додаткову потребу в ній інших; економічна політика ТНК,
які концентрують трудоємні виробництва в одних країнах і наукоемні в
інших; політична й економічна нестабільність в окремих державах.

Друга група причин включає в себе: відмінності між країнами в рівні
заробітної плати і соціального забезпечення (в розвинутих країнах
заробітна плата в декілька разів вища, ніж в інших, у них кращі житлові
умови, вищий рівень охорони здоров’я; освіти, пенсійного і соціального
забезпечення), що, безперечно, притягує робочу силу з інших країн;
нестача робочої сили певних спеціальностей і кваліфікацій (наприклад, у
країнах Західної Європи важку й некваліфіковану працю виконують
переважно робітники-іммігранти, причому спеціально робиться
застереження, що іноземець може зайняти робоче місце, якщо на нього
немає претендентів серед місцевого населення); відносний надлишок
робочої сили в багатьох державах, особливо в країнах, що розвиваються;
відмінності між країнами в можливостях і умовах професійного зростання.

Форми і тенденції розвитку міграції робочої сили

Існують різні критерії класифікації форм міжнародної міграції робочої
сили. За напрямами її руху розрізняють еміграцію (виїзд робочої сили за
межі країни) й імміграцію (її в’їзд у країну). Залежно від рівня
кваліфікації можлива міграція як малокваліфікованої робочої сили, так і
висококваліфікованих спеціалістів. Перший із цих потоків спрямований
переважно з країн, що розвиваються, в розвинуті.

Для другого потоку характерне переміщення спеціалістів між розвинутими
країнами, наприклад, всередині ЄС, а також їхня імміграція в розвинуті
країни з країн, що розвиваються. Цей процес дістав назву «відплив умів».
Він може відбуватися як у явній формі, коли спеціаліст переїжджає в іншу
країну, або ж залишається в ній після завершення освіти, так і в
прихованій, коли він нікуди не виїжджає, але влаштовується на роботу на
підприємство, яке належить іноземному капіталу.

Міграція висококваліфікованих спеціалістів набуває дедалі більшого
розмаху. Виїжджаючих спеціалістів приваблює передусім вищий рівень
заробітної плати і побутових умов у розвинутих країнах, а також більші
можливості для професійного зростання. Сьогодні проблема відпливу умів
постає і перед колишніми «соціалістичними країнами».

З точки зору соціальної структури виділяють міграцію робітників і
міграцію інтелігенції, переважно науково-технічної, яка стала особливо
помітною після Другої світової війни.

Крім того, можлива регулярна міграція, коли міграційний потік стійкий
протягом більшого, ніж рік, періоду, і нерегулярна міграція, коли він
існує менше року. Існує також міграція легальна, тобто законна, на
основі міжнародних угод, які визначають чисельність мігруючих, порядок
їхнього працевлаштування тощо, і нелегальна, з порушенням законності.
Прикладом останньої може бути велика кількість нелегальних емігрантів із
Мексики до США.

За характером регулювання міграційних процесів розрізняють вільне
переміщення робочої сили та її в’їзд у країну на певний строк. Вільне,
нічим не обмежене переміщення робочої сили введено в ЄС з 1 січня 1993
р. Водночас у багатьох країнах діють жорсткі правила щодо обмеження
кількості іммігрантів. Наприклад, у Швейцарії дозвіл на в’їзд у країну
дається строком на один рік, потім вимагається його щорічно
продовжувати.

Однією з характерних тенденцій розвитку міжнародної міграції робочої
сили є дедалі більше втягнення в міграційні потоки громадян із країн
Східної Європи. Це пояснюється передусім посиленням нестабільності при
переході до ринкових відносин. Необхідність підвищення ефективності
використання робочої сили (що неможливе без приведення у відповідність
чисельності робітників і реальних потреб виробництва), закриття багатьох
підприємств, які виявилися неконкурентоспроможними в нових економічних
умовах, повна дезорганізація виробництва, пов’язана з порушенням
традиційних господарських зв’язків, поряд зі спадом виробництва призвели
до різкого збільшення чисельності безробітних.

Міжнародна міграція включає два взаємозв`язані процеси — еміграцію,
тобто виїзд із однієї країни певних контингентів людей, та імміграцію,
тобто в`їзд їх в іншу країну. Існує також поняття рееміграції, що
означає процес повернення емігрантів на батьківщину.

В історичному плані можна виділити два шляхи розвитку міграційних
процесів: екстенсивний та інтенсивний. Екстенсивний характер міграції
був в стародавньому світі і навіть в епоху первісного нагромадження
капіталу. Набули розвитку як добровільне так і примусове переселення
населення з метрополії в колонії, работоргівля і т. і.

Інтенсивний шлях розвитку міграції пов`язаний з технічним прогресом і
промисловою революцією, що привело до зростання продуктивності праці,
утворення відносного «надлишку» робочої сили.

Головна причина міжнародної міграції робочої сили полягає в економічних
умовах життя трудящого населення. Рівень та напрями територіальних
переміщень робочої сили визначають масштаби, темпи та структура
нагромадження капіталу. Міграція є насамперед формою руху надлишкового
населення з одного пункту накопичення капіталу в інші. Це найсуттєвіша
риса економічної природи сучасної трудової міграції.

Поряд з безробітними в міграційні процеси втягується і частина
працюючого населення яка шукає більш високу оплату своєї робочої сили.

Крім нагромадження капіталу рушійними силами міжнародних переселенських
рухів виступають також політичні, воєнні, релігійні, національні,
культурні та інші соціальні фактори.

У розвитку міжнародної міграції робочої сили можна виділити декілька
етапів:

Перший-охоплює період домонополістичного капіталізму 18-перша половина
19 ст. Промислові революції в Англії, Франції інших європейських країнах
дали поштовх збільшенню нагромадження капіталу, зростанню його
органічної будови, що привело до виникнення «надлишкового
населення».Крім того, проникнення капіталістичних відносин у сільське
господарство сприяло пролетаризації селян та їх зубожінню. Все це
викликало масову еміграцію з Європи за океан і поклало початок
формуванню світового ринку праці. Основними споживачами іноземної
робочої сили були П.Америка, Австралія, Н.Зеландія, які на той час мали
відносно високі темпи нагромадження капіталу та недостаток власної
робочої сили. Всього за 1801-1900 рр з Європи емігрувало понад 28 млн.
чол.

Другий етап міжнародної міграції робочої сили почався у період
переростання домонополістичного капіталізму в монополістичний, тобто у
80-ті роки 19ст. тривав до першої світової війни. Експортерами робочої
сили стають країни Східної та Південної Європи: Австрія, Італія, Росія,
Болгарія, Греція, Румунія, Португалія, Ісландія — найвідсталіші країни
Старого Світу. До міграційних процесів залучаються: Китай, Індія,
Східної Африки країни, Латинської Америки. Основну масу мігрантів
становила некваліфікована робоча сила.

Третій етап розвитку міжнародної міграції охоплює період між двома
світовими війнами. Має місце зменшення масштабів міграції. СРСР був
виключений з кола експортерів робочої сили. Криза 1929-1933рр.обумовила
зменшення потоків мігрантів до розвинутих країн та зростання безробіття
в них. Спостерігалась навіть рееміграція робочої сили з США.

Четвертий етап міграції розпочався після другої світової війни і триває
до теперішнього часу. Особливості міграції-зростання
внутрішньоконтинентальних міграцій, зокрема в Європі та Африці.

Друга половина 20ст. характеризується різким зростанням міжнародної
міграції. Наприкінці 80-х років загальна кільість емігрантів у світі
оцінювалась у 25млн.чол.Сучасні напрямки міжнародної трудової
міграції:Північно та Південо-Американський регіони,Західна
Європа,Південно-Східна та Західна Азія,Африка.Зберігається приплив
іммігрантів до США та Канади.Так з 1946 по 1982р. у США емігрувало
3,3млн.чол,у Канаду більше 2млн.чол.Кількість легальних і нелегальних
іммігрантів до США із країн Латинської Америки перевищує 20млн.чол.

Література:

“Міжнародні економічні відносини” В.Б.Буглай, Н.Н.Ливенцев. Москва,
“Фінанси і статистика”, 1996 р. – 347с. ;

“Міжнародні економічні відносини” Е.Ф.Авдокушин Москва,
Информационно-внедренческий центр “Маркетинг”, 1997 р. – 289с. ;

Мочерний С.В. «Економічна теорія: Посібник для студентів вищих закладів
освіти». – К.: Видавничий центр “Академія”, 1999. – 592с. ;

Тлумачний словник економічних термінів “Це — бізнес”. Київ,
“Альтерпрес”, 1996р. – 278с. ;

Положення міжнародного валютного фонду.

Буглай В.Б., Ливенцев Н.Н. Международные экономические отношения.—М.,
Фінанси і статистика, 1999.

Бураковський І. Теорія міжнародної торгівлі.—К., Основи, 1996.

Григорьев Ю.А. Практика внешнеэкономической деятельности.—М., Паимс,
1993.

Дэниелс Дж.Д. Международный бизнес.—М., 1994.

Макконел К.Р., Брю С.Л. Экономикс.—М., Республика, 1992.

Мухопад В.И. Сквозь барьеры протекционизма.—М., Мысль, 1988.

Основы внешнеэкономических знаний.—М., Междунар. отношения,

Похожие записи

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

Міжнародна міграція робочої сили

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Сутність та структура світового ринку праці

Розділ 2. Масштаби, форми й основні напрямки сучасних

міграційних процесів

Розділ 3. Державне регулювання міжнародної міграції робочої сили

Розділ 4. Український аспект міжнародної міграції

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

Одним із важливих елементів глобальної економічної системи, на яку
перетворився світ наприкінці другого тисячоліття, є міжнародний ринок
праці з його уніфікованою шкалою критеріїв щодо якості трудових
ресурсів, розвитком нових форм зайнятості, гнучкістю та надзвичайною
мобільністю сукупної робочої сили. Міжнародний ринок праці, який
об’єднує понад 1,3 млрд працездатного населення світу, потребує
формування регулятивного та координаційного механізмів з узгодження
попиту та пропозиції світових трудових ресурсів, їх перерозподілу між
різними країнами, регіонами, ланками світового господарства та
ефективного використання, розширює можливості обміну знаннями,
інформацією і досвідом між народами.

У формуванні міжнародного ринку праці втілилися такі характерні
тенденції сучасного етапу розвитку людської цивілізації, як посилення
соціальної орієнтації світової економіки, демократизація трудових
відносин, інтернаціоналізація вимог до відтворення робочої сили,
стандартизація умов життя і праці людей у різних частинах планети,
розвиток та вдосконалення особистості на основі загальнолюдських
цінностей. Крім того, об’єднання національних ринків праці в один —
світовий — істотно позначається на макроекономічній політиці окремих
держав у галузі праці та соціально-трудових відносин, знімаючи
обмеження, спричинені національними особливостями, та надаючи їй більш
універсального характеру. Розвиток міжнародного ринку праці
матеріалізується у зростанні масштабів та інтенсивності міжнародних
міграційних процесів, які набувають дедалі глобальнішого характеру,
залучаючи населення абсолютної більшості країн світу. Поглиблення
науково-технологічної революції, кардинальні зміни на політичній карті
світу, структурні трансформації в міжнародній економіці зумовили появу
нових рис і особливостей міжнародної трудової міграції, модифікацію її
закономірностей і тенденцій. Ці зміни стосуються напрямків міжнародних
міграційних потоків, обсягів та географії переселенських рухів,
професійно-кваліфікаційного складу мігрантів, їхньої ролі в економічних
процесах.

Метою курсової роботи стало вивчення наступних питань – сутності та
структури світового ринку праці, масштабів, форм й основних напрямків
сучасних міграційних процесів, державного регулювання міжнародної
міграції робочої сили, українського аспекту міжнародної міграції.

Для досягненя поставленої мети було відповідно складено структуру
курсової роботи: розділ 1 “Сутність та структура світового ринку праці”,
розділ 2 “Масштаби, форми й основні напрямки сучасних міграційних
процесів”, розділ 3 “Державне регулювання міжнародної міграції робочої
сили”, розділ 4 “Український аспект міжнародної міграції”.

Розділ 1. Сутність та структура світового ринку праці

Світовий (міжнародний) ринок праці — це система відносин, що виникають
між державами з приводу узгодження попиту та пропозиції світових
трудових ресурсів, умов формування робочої сили, оплати праці та
соціального захисту. Ці відносини склалися у зв’язку з нерівномірністю
розміщення робочої сили по країнах світу та відмінностями в її
відтворенні на національному рівні. В умовах глобалізації виробництва,
зростання взаємозалежності в сучасному світі національні ринки праці
дедалі більше втрачають свою замкненість та відокремленість. Між ними
виникають транснаціональні потоки робочої сили, котрі набирають
постійного, систематичного характеру. Таким чином, поряд з міжнародним
ринком товарів, послуг і капіталів значних масштабів набуває тепер і
міжнародний ринок робочої сили, який являє собою не просто суму
національних ринків, а систему, що базується на їхніх взаємозв’язках та
взаємодоповненнях.

Формування міжнародного ринку праці відбувається двома шляхами:
по-перше, через міграцію трудових ресурсів і капіталу; по-друге, шляхом
поступового злиття національних ринків праці, внаслідок чого усуваються
юридичні, національно-етнічні, культурні та інші перегородки між ними.
Це приводить до утворення так званого «спільного ринку праці».
Становлення міжнародного ринку праці є свідченням того, що процеси
світової інтеграції відбуваються не тільки в економічній та
технологічній галузях, а й дедалі ширше охоплюють сфери соціальних та
трудових відносин, які стають нині глобальними. Це дістає відображення в
координації, погодженні й зближенні соціальної політики різних країн,
які мають неоднаковий досвід та законодавство в соціальній сфері. Таке
регулювання різнонаціональних соціальних структур відбувається у
багатьох напрямах. Головні серед них:

• умови праці, способи найму і звільнення працівників;

• оплата праці, зокрема системи додаткових виплат;

• надання відпусток, вільних від роботи днів, тривалість робочого дня;

• соціальне страхування;

• надання різних пільг, у тому числі матеріального постачання,
відпочинку і т. д.

Виникнення і розвиток міжнародного ринку робочої сили є результатом
зростання міжнародної мобільності двох головних факторів виробництва —
капіталу і праці. Підвищення міжнародної мобільності капіталу в
соціальному плані означає, що він пред’являє тепер попит не тільки на
робочу силу країни свого базування, а й на іноземну робочу силу, яка
нерідко має певні переваги порівняно з національною (більш
дисциплінована, менш вибаглива щодо оплати праці і т. д). Попит на
іноземну робочу силу почав помітно зростати тоді, коли виник масований
експорт приватного виробничого капіталу й почалося створення у всіх
країнах підприємств з використанням місцевої робочої сили1.

Капітал, як правило, рушав у ті місця концентрації робочої сили, де вона
значно дешевша від робочої сили в країні-експортері. Навіть у «нових
індустріальних країнах» ставки заробітної плати промислових робітників у
80-х роках були в 5—10 разів нижчі, ніжу розвинутих країнах Заходу.
Практична необмеженість на периферії світового господарства дешевих
трудових ресурсів сприяє їх широкому включенню в орбіту функціонування
продуктивного капіталу економічно розвинутих країн, насамперед на основі
розвитку мануфактурних форм організації праці.

Слід зауважити, що в недалекому минулому, в епоху колоніалізму, попит на
закордонну робочу силу не відігравав будь-якої серйозної ролі в
міжнародній експансії капіталу. Діяльність міжнародних компаній мала
тоді переважно торговельний та фінансовий характер. Сучасна ж структура
попиту на робочу силу значно ускладнилась, і вона часто містить як її
необхідний компонент попит на іноземних працівників Саме в нинішню
епоху, коли ринкові відносини стали панівними у світовому господарстві,
міграція досягла глобальних розмірів та найрозвинутіших форм.

Об’єктивні можливості для залучення приватним капіталом робочої сили
різної національної належності пов’язані з розвитком ТНК, котрі
розгорнули великомасштабне міжнародне виробництво з ієрархічним поділом
праці різних груп зайнятих, які, живучи й працюючи в різних країнах,
інтегрувалися в єдину виробничо-технологічну систему приватної
корпорації. В межах ТНК із часом виник свій внутрішній ринок праці, який
характеризувався частими переміщеннями різних категорій працівників
(особливо керівної ланки) з однієї країни в іншу.

Паралельно з усіма цими процесами посилювалась також диференціація і
серед самих країн, у результаті чого світова економіка набула з часом
багаторівневого, складного та ієрархічного характеру. На найвищому рівні
цієї ієрархії опинились колишні метрополії, які змогли розвинути
виробничий апарат нової інформаційної економіки. Ці ж країни стали
основним полем діяльності ТНК. На нижчих поверхах опинились країни з
традиційною індустріальною економікою. З одного боку, їм відведена роль
виробників масової стандартизованої продукції, з іншого — ці країни
стали постачальниками дешевої робочої сили. Останнє стосується також
країн з аграрною, сировинною економікою, яким дісталися найнижчі рівні
ієрархії.

За всіма ознаками міжнародний ринок робочої сили, що формується, має
явно сегментований характер. У межах цього ринку створюються кілька
окремих, відносно автономних ринків робочої сили зі специфічними
закономірностями її руху. Така сегментація міжнародного ринку робочої
сили віддзеркалює як міжнародний поділ праці, що склався, так і
особливості у кваліфікації робочої сили й попиті на неї. Сегментування
міжнародного ринку праці врізноманітнює склад робочої сили, що
пропонується на цьому ринку. Водночас у його суб’єктів формуються
специфічні риси й особливості, що відрізняють їх у цілому від зайнятих
тільки на національних ринках праці. Достатньо сказати, що в суб’єктів
міжнародного ринку праці помітно послаблюються національні уподобання,
вони мобільніші і більш пристосовувані до вимог наймачів.

У структурі міжнародного ринку праці вирізняються два най-значніші
сегменти. Перший сегмент охоплює робочу силу, яка характеризується
відносно постійною зайнятістю, стабільністю трудових навичок, високим
рівнем кваліфікації й зарплати, а також доволі чіткою ієрархією
кваліфікації. Це загалом привілейований шар працівників з розвинутих
країн, а також країн із середнім рівнем розвитку (Сінгапур, Тайвань,
Гонконг). Слід згадати й інший, щоправда нечисленний, шар зайнятих у
різних міжнародних організаціях (00Н, спеціалізованих органах 00Н,
Міжнародному валютному фонді, ВТО, ЮНЕСКО та ін.). Наймання працівників
у такі організації відбувається на чисто міжнародній основі і, як
правило, з урахуванням лише професійної придатності. Цей ринок праці має
певну тенденцію до розширення з огляду на зростання міжнародних зв’язків
та загострення глобальних проблем1.

Другий доволі великий сегмент міжнародного ринку праці — робоча сила,
яка походить з районів світу з відносно низьким рівнем економічного
розвитку. Серед цих працівників треба вирізнити специфічний загін так
званої нелегальної робочої сили, чималі потоки якої спрямовуються в
індустріальні країни, зокрема СІЛА. До цієї категорії працівників можна
приєднати також «екологічних біженців», котрі через катастрофічні
природні умови (наприклад, посуха) змушені покидати свої насиджені
місця, шукати роботу в інших країнах та регіонах.

Працівники, що пересуваються між країнами нелегально, по суті не мають
юридичних і політичних прав. За необхідності приватні компанії легко
можуть позбавитись їх, удавшися до депортації.

Економічна функція нелегального ринку праці зводиться переважно до
обслуговування потреб величезної маси дрібних та середніх підприємств в
індустріальних країнах, які, на відміну від великих підприємств,
неспроможні застосовувати в широких масштабах дорогі працезбережувальні
технології. Ці підприємства не можуть також за потреби переводити свої
капітали у країни з дешевою робочою силою, як це часто роблять
гігантські ТНК. Держава, як правило, мовчазно сприяє використанню праці
не-легалів.

На ринку праці можна вирізнити ще дрібніші сегменти, класифікуючи робочу
силу за віковими й професійними особливостями, ознаками тієї або іншої
культури, традиції, а також національними, расовими та статевими
ознаками. Такий поділ чималою мірою пов’язаний з діяльністю ТНК, які
мають попит на чітко визначені категорії робочої сили. Так, філіали
західних компаній у країнах, що розвиваються (зокрема, в зонах «вільної
торгівлі»), прагнуть використати насамперед працю молодих незаміжніх
жінок, які не висувають високих вимог щодо оплати праці і водночас є
слухняними, надійними, спритними в роботі і т. д. Жіноча робоча сила
стала важливим сегментом нинішнього світового ринку праці, особливо в
країнах, що розвиваються.

Сучасна структура світового ринку праці характеризується, насамперед,
виникненням такого нового й особливого його сегмента, який пов’язаний з
використанням висококваліфікованих спеціалістів (наукових працівників,
інженерів, аналітиків систем та ін.), а також фахівців у галузі
інформатики, менеджерів і т. д. Розвиток розглядуваного сегмента ринку
робочої сили значною мірою зумовлюється стрімким зростанням світової
торгівлі послугами. Специфіка цього сектора ринку праці полягає в тому,
що завдяки розвинутій мережі телекомунікації! певна частина
інтелектуальної робочої сили може брати участь у виробничому процесі, що
здійснюється на будь-якій відстані від місця її перебування.

Під впливом інформаційної революції у світовому господарстві по суті
формується нове середовище. Змінюється звичний характер конкурентної
боротьби. Поряд із традиційним пошуком ринків збуту тепер іде напружений
пошук цінних видів ресурсів, серед яких перше місце належить
інформаційним ресурсам та їхнім носіям — людям. Компанії, що діють у
високотехнологічних галузях, посилено полюють за інтелектуальними
ресурсами. Без них тепер не можна вижити в конкурентній боротьбі.
Виникає, таким чином, попит на добре підготовлених спеціалістів, котрі
можуть засвоювати великі обсяги інформації, володіють технікою її
обробки. Одночасно зростає попит на інші категорії працівників (фахівців
у галузі комунікацій, фінансів, освіти, науки і т. д.).

Важливою особливістю сучасного міжнародного ринку праці є те, що
національні ринки робочої сили високорозвинугих країн задовольняють
попит на неї не тільки власного, національного, а також іноземного
капіталу. У США, наприклад, одним з вагомих факторів, що стимулює
приплив іноземних приватних інвестицій, є наявність у цій країні
висококваліфікованих робітників найрізноманітніших спеціальностей, без
яких неможливе сучасне ви-сокотехнологічне виробництво.

В різних країнах світу сформувалися нині великі групи найманої робочої
сили, котрі визначаються як «транснаціональна робоча сила». Цим
професійним кадрам притаманна висока міжнародна мобільність: вони готові
в будь-який момент задовольнити попит на робочу силу з боку підприємств,
розташованих у різних районах світу. Такі групи робочої сили утворилися,
наприклад, у країнах Азії, Західної Європи, Африки, в районі
мексикано-американського кордону. Умови їхнього наймання, як правило,
досить вигідні підприємцям, хоча в багатьох випадках ці працівники
отримують доволі високу заробітну плату, частину якої вони переказують
своїм сім’ям на батьківщину.

Інтернаціоналізація резервної армії праці відбувається паралельно з
глобалізацією виробництва та розвитком світового ринку товарів і
капіталів. Ринок праці перетворився на важливу складову частину
світового ринку. Процес розширеного відтворення капіталу відбувається
тепер не тільки в межах національних кордонів, а й у взаємодії з
відгворювальними процесами інших країн, тобто набирає глобальних
масштабів (так званий відкритий тип від-творювального процесу). Одним з
регуляторів цього процесу є інтернаціоналізація виробничого циклу. Поряд
з торгівлею і рухом капіталу міжнародний рух робочої сили стає важливим
елементом, що забезпечує формування єдиного світового циклу. Рух робочої
сили між країнами і спричинені ним потоки значних коштів у вигляді
заробітної плати вносять істотні корективи у формування економічної
ситуації в окремих країнах. Безпосередніми збудниками циклічних коливань
нерідко стають перекази заробітної плати з однієї країни в іншу.
Водночас міграція робочої сили впливає (погіршує або поліпшує) на умови
життя працюючих у країнах — експортерах та імпортерах робочої сили1.

Внаслідок інтернаціоналізації виробництва мільйонні маси людей з
економічно відсталих країн вступили в практично пряму конкуренцію з
працівниками розвинутих країн. Провідну роль у цих процесах відіграють
ТНК, які завяоди мають можливість перенести своє виробництво в інші
країни (особливо «нові індустріальні держави» —Південна Корея, Сінгапур,
Бразилія, Нігерія), тим самим знижуючи ціну робочої сили. У 70—80-ті
роки широко практикувався вивіз цілої низки виробництв (особливо в
електронній і легкій промисловості) за кордони розвинутих країн, у
периферійні райони світу. В цьому випадку не робоча сила йшла до
капіталу, а навпаки, капітал ішов до місць нагромадження дешевої робочої
сили. Одночасно відбувався і зворотний процес: робоча сила з менш
розвинутих регіонів залучалася (часто нелегально) на некваліфіковані й
малокваліфіковані роботи в розвинуті центри Заходу.

Таким чином, динаміка міжнародного ринку робочої сизій має складний
соціально-економічний характер, що визначається розвитком трудових
ресурсів, національних ринків праці, процесами розподілу та
перерозподілу робочої сили. Якщо наприкінці 80-х років чисельність
зайнятої робочої сили у всьому світі становила майже 1 млрд чол., то, за
прогнозами 00Н, на початок 2000 р. загальна чисельність потенційної
робочої сили мала зрости на 400 млн і скласти 1,4 млрд чол.

Важливою характеристикою міжнародного ринку пращ є ступінь мобільності
робочої сили. Рух трудових ресурсів набирає різних форм: природний,
територіальний, галузевий, професійний, кваліфікаційний та соціальний.
Найбільшу вагу має територіальний рух робочої сили, хоч у міру еволюції
міжнародного ринку робочої сили посилюється значення й інших форм.
Міжнародний ринок праці становить комплексне явище, пов’язане як з
розвитком самої особистості людини, так і з підвищенням якості праці,
зміною характеру робочої сили, формуванням ії нових якостей.

Для формування і функціонування міжнародного ринку праці потрібні певні
стартові умови, зокрема високий рівень мщцер-жавних господарських
взаємозв’язків. На сучасному етапі постала низка нових факторів, що
зумовлюють необхідність широкої участі всіх країн у світогосподарських
процесах. Нині жодна країна, навіть маючи багаті природні ресурси,
розвинуту економіку, науку, кваліфіковані трудові ресурси і ємний
внутрішній ринок, не може залишатися осторонь від потужних
загальносвітових інтеграційних процесів.

Розділ 2. Масштаби, форми й основні напрямки сучасних

міграційних процесів

Друга половина XX ст. характеризується різким зростанням міжнародної
міграції з економічних причин. Хоча сучасним міграціям властиві,
порівняно з великим переселенням народів у минулому, відносно скромніші
розміри, але, враховуючи їх високу територіальну концентрацію й
специфіку використання праці працівників-мігрантів, вони відіграють
досить суттєву роль у системі міжнародних економічних відносин, слугуючи
засобом міждержавного перерозподілу робочої сили в межах всесвітнього
господарства.

Міжнародна міграція робочої сили набуває дедалі глобальнішого характеру.
Сьогодні вона охоплює абсолютну більшість країн світу. Інтенсивне
переміщення трудових ресурсів відбувається між державами Європи,
Північної й Південної Америки, Африканського материка, Південно-Східної
й Західної Азії. Наприкінці 90-х років загальна кількість мігрантів у
світі оцінювалася у 125 млн чол., що становить близько 2 % населення
планети. Ця цифра в 90-ті роки зросла насамперед за рахунок інтегрування
в загальносвітовий міграційний процес країн Центральної та Східної
Європи.

Серед найважливіших світових центрів тяжіння іноземної робочої сили, які
визначають сучасні напрямки міжнародної трудової міграції, можна
виділити такі: Північне- та Південноамериканський регіон.
Західноєвропейський ринок, Південно-Східна та Західна Азія, Африканська
ділянка переселенських рухів. В останній період щорічно з країни в
країну переїжджають 20 млн осіб.

На досить високому рівні зберігається приплив іммігрантів до США та
Канади, що історично були й залишаються районами масової імміграції
населення та робочої сили. Хоча в повоєнні роки в цих країнах були
прийняті законодавчі заходи, що обмежують Імміграцію, приплив населення
туди з інших країн значно зріс порівняно з останнім передвоєнним
десятиріччям. З 1946 по 1982 р. в США емігрувало 3,3 млн чол., в Канаду
— більш ніж 2 млн тільки з європейських країн. У загальному потоці
іммігрантів, що в’їжджають у США, основна частка припадає на вихідців із
країн Латинської Америки, що пов’язані із США історично усталеними
традиціями та географічною близькістю. Їхня кількість, з урахуванням як
легальних, так і нелегальних емігрантів, перевищує два десятки мільйонів
чоловік. Приплив іммігрантів в США і Канаду впродовж 90-х років
оцінюється в 900 тис. осіб щорічно. Міграційне сальдо тільки в США
становить до 600 тис. на рік. Останні два десятиліття імміграція в США
зростала також за рахунок вихідців з Японії, Індонезії, Філіппін,
Південної Кореї, а також країн Південної і Східної Європи.

Динамічним є також обмін робочою силою між самими латиноамериканськими
країнами, особливо у формі сезонної та нелегальної міграцій. Найбільшу
кількість іноземних робітників поглинають Аргентина та Венесуела.
Загальна чисельність іноземних іммігрантів в усіх країнах Латинської
Америки дорівнює понад 4 млн чол.

Зовсім новим пунктом концентрації інтернаціональних загонів робочої сили
в повоєнні часи став регіон Перської затоки. Великомасштабна міжнародна
міграція робочої сили почалась тут у 50-ті роки, коли внаслідок
збільшення видобутку нафти потреба в робочій силі перевищила кількість
місцевої. Міграція робочої сили в цей регіон швидко зростала після 1973
р., коли великі прибутки від нафти дали змогу здійснювати масштабні
програми розвитку. В 1975 р. немісцеве населення шести основних центрів
імміграції в регіоні (Бахрейн, Кувейт, Оман, Катар, Саудівська Аравія,
Об’єднані Арабські Емірати) становило 2 млн чол., у 1980 р. — 4 млн, або
44 % загальної кількості населення. Наприкінці 90-х років у цих шести
країнах, а також у Лівії налічувалося вже 5 млн чол. іммігрантів, частка
яких становить понад 50 % усієї робочої сили. Переважну частину
арабської міграції забезпечують Єгипет, Ірак, Сирія, Йорданія,
Палестина1.

Щодо Африканського континенту, то тут регіоном найактивніших міграційних
рухів є країни Південної та Центральної Африки. Слідом за залученням
іноземного капіталу вдалися до імпорту робочих рук ПАР, Зімбабве, Гана,
Камерун, Кенія, Ліберія, в яких у середині 90-х років працювало понад 3
млн чол., що приїхали з сусідніх африканських країн. Загальна кількість
мігрантів у всіх країнах Африки досягає 6 млн чол.

Проте найпотужнішим споживачем іноземної робочої сили стали в другій
половині XX ст. країни Західної та Північної Європи. Тут працює 15 млн
іноземних працівників (ця цифра коливається залежно від економічної
кон’юнктури). Західна Європа перетворилася з району еміграції на
найбільший центр притягання іноземної робочої сили й успішно конкурує із
США у сфері використання дешевих людських ресурсів слаборозвинутих країн
світу. У розвитку повоєнної міждержавної міграції в даному районі можна
вирізнити дві стадії, що відмінні за рівнем інтенсивності та
спрямованістю міграційних потоків, а також за кількістю країн, залучених
до міграційних зв’язків.

Перша стадія (1945—1960 рр.) характеризується потужною європейською
еміграцією за океан та відносно невисоким рівнем міждержавних пересувань
робочої сили в межах західноєвропейського регіону. За цей період тільки
в США виїхало 6,6 млн європейців, у тому числі 1,8 млн — із Великої
Британії, майже 1,5 млн — з Італії, більш ніж півмільйона — з Іспанії та
Португалії, 780 тис. чол. — із ФРН.

Після 1960 р. настала друга стадія в розвитку сучасної трудової
міграції, яку характеризують небувале зростання масштабів, темпів,
економічної значущості внутрішньоконтинентального між-країнного обміну
робочою силою та помітне скорочення міжконтинентальної міграції. За 10
років (1960—1969 рр.) із 17 млн чол., що емігрували з європейських
країн, тільки 3,5 млн поїхали за океан, решта ж (13,5 млн) пересувалися
в межах Європи. Останні двадцять років понад 1 млн чол. щорічно
переїжджає в пошуках роботи з однієї європейської країни в іншу,
загальна ж кількість мігрантів у Західній Європі в повоєнний період
оцінюється в ЗО млн чол. На початку 60-х років у розвинутих країнах
Західної Європи, що переживали економічне піднесення, внаслідок
сприятливої господарської кон’юнктури та відносно високих темпів
нагромадження капіталу різко-зріс попит на додаткову робочу силу,
задовольнити який за рахунок власних трудових ресурсів вони були
неспроможні. Про бурхливе зростання імміграції в країни Західної Європи
свідчать такі дані. Якщо в 1960 р. у ФРН налічувалося 276 тис.
іммігрантів, то в 1965 р. їхня чисельність перевищувала 1,1 млн чол., а
в 1987 р. становила вже понад 4,1 млн чол. Особливо посилився приплив
іноземців у ФРН у 1989 р., коли він досяг 842 тис. чол. Упродовж 90-х
років в імміграційне русло в Німеччину включились також вихідці з
постсоціаліс-тичних країн — Угорщини, Чехії, Польщі, України, Росії, що
довело загальну чисельність іммігрантів до б млн осіб. У Франції з 1954
по 1965 р. чисельність іноземної робочої сили зросла з 790,5 тис. чол.
до 3 млн чол., на початку 90-х років вона становила вже 4,1 млн чол.,
або 7,7 % усього населення країни. Тільки в 1997 р. Франція прийняла 3,6
млн іммігрантів.

Розширився імпорт робочої сили і в інші високорозвинуті країни Західної
Європи: Англію, Швецію, Швейцарію, Бельгію, Нідерланди, Люксембург.
Присутність у них більш ніж 15-мільйонної армії іноземних працівників
свідчить про перетворення іммігрантів на важливий чинник економічного
розвитку названих країн.

Для європейської міграції на сучасному етапі характерні три основні
напрямки.

По-перше, вагомими за масштабами є міграційні потоки з менш розвинутих
країн Південної й Східної Європи — Греції, Іспанії, Туреччини,
Португалії, Югославії, Словенії, Угорщини, Польщі, Чехії, Словаччини у
високорозвинуті держави Західної й Північної Європи — Францію, Англію,
ФРН, Австрію, Швейцарію, Голландію, Бельгію, Швецію.

По-друге, постачальниками робочої сили на західноєвропейський ринок
праці виступають країни Північної Африки, а також Індія, Пакистан та
інші держави, що розвиваються.

І, нарешті, по-третє, робоча сила мігрує з однієї високорозви-нутої
країни Європи в іншу.

Мета міждержавного переміщення робочої сили — прагнення до поліпшення
матеріального стану —залишається незмінною, як правило, в тривалій
історичній перспективі. Що ж стосується форм міграційних процесів, то
вони змінюються залежно від багатьох обставин. Найзагальнішими є
постійна й тимчасова форми міграції.

Постійна, або безповоротна, міграція була абсолютно переважною формою аж
до Першої світової війни. Значні маси європейців назавжди покидали свої
країни й переселялися на постійне проживання у СІЛА, Канаду, Австралію,
поступово інтегрувалися в структуру населення цих країн, стаючи його
постійною частиною. Переселення у зворотному напрямку було мізерним.

Теперішня міграція набула тимчасового характеру: мігранти здебільшого
мають намір по закінченні певного строку повернутися на батьківщину.
Таким чином, відмітною рисою сучасної міжнародної трудової міграції є
ротаційний характер. Така форма міграції не є новою, вона виникла ще на
початку століття, але масових масштабів набрала в 60-ті роки1.

Ротація буває прискореною та уповільненою. У прискорену (до трьох років)
потрапляє вся завербована та ретельно відібрана іноземна робоча сила,
уповільнена триває довше й охоплює працівників, відібраних уже в процесі
виробництва. На їхню частку, як правило, припадає не більш ніж ЗО %
усієї чисельності працівників-іноземців. Спостерігається тенденція до
збільшення часу перебування мігрантів у країнах-реципієнтах. Посилюється
їх прагнення до натуралізації. Певній частині іммігрантів справді
вдається домогтися натуралізації, і вони стають, таким чином, постійним
елементом населення країн-реципієнтів.

Розділ 3. Державне регулювання міжнародної міграції робочої сили

Міжнародні міграційні процеси потребують регулювання з боку держав, що
беруть участь в обміні трудовими ресурсами. Контролю і регулюванню
підлягають соціальний, віковий та професійний склад мігрантів, рівень
в’їзду та виїзду іноземних трудящих. Функції міждержавного та
внутрішньодержавного розподілу робочої сили, регулювання обсягу та
структури міграційних потоків дедалі більшою мірою виконують
міністерства праці, внутрішніх та закордонних справ, а також спеціально
створені державні та мщдержавні органи. Згідно з прийнятою в міжнародних
відносинах практикою країни, які обмінюються робочою силою, визнають
пріоритет норм міжнародного права над національним законодавством.

Іноземна робоча сила вербується нині, як правило, за допомогою створених
за кордоном державних вербувальних комісій, у функції яких входить
ретельний відбір кандидатів для праці на підприємствах своєї країни з
урахуванням їх віку, здоров’я, кваліфікації. Такі вербувальні пункти
засновані, зокрема, німецьким урядом в Італії, Греції, Іспанії,
Туреччині, Португалії. Аналогічні вербувальні агентства за кордоном має
й Франція, а також інші країни. Держава часто регулює й перевезення
робітників, що завербовані за кордоном, звичайно їх доставляють до місця
роботи партіями у спеціальних поїздах1.

Важливим елементом імміграційної політики західних держав є встановлення
юридичного статусу мігрантів, що визначає їхні соціально-економічні,
трудові, житлові та інші права, закріплені як у міжнародних угодах, так
і в національних законодавствах. Цей статус позбавляє іноземних
робітників політичних прав, обмежує в більшості випадків їх участь у
профспілковій діяльності, регламентує строки перебування мігранта в
країні зайнятості. У Швейцарії, наприклад, іммігрантам заборонено
протягом року міняти місце роботи, протягом двох років — професію та
місце проживання, заборонено брати участь у профспілковій діяльності.
Подібні за змістом законодавства щодо іммігрантів діють також у Бельгії,
Нідерландах, Франції, ФРН, Швеції та інших країнах. Разом з тим засоби
державного регулювання імміграції в різних країнах дещо відмінні.
Французький та бельгійський уряди, наприклад, заохочують сімейну
інтеграцію і проводять курс на обмеження загальної кількості іноземців,
що перебувають у країні. Німецький уряд установив обмежувальний
кількісний ценз для іноземців у районах країни з їх надто високою
питомою вагою і здійснює ротацію іноземних працівників у цілому.

Різноманітні аспекти трудової міграції та статусу іноземних працівників
регулюються двосторонніми та багатосторонніми угодами, відповідними
національними законодавчими актами та урядовими постановами. Двосторонні
угоди про обмін робочою силою укладені між ФРН і Туреччиною, ФРН і
Італією, Марокко, між Нідерландами й Тунісом, Францією й Алжиром,
Францією й Португалією. Окремі угоди регулюють міграцію в певних
регіонах світу. До них належить, зокрема, укладена скандинавськими
країнами угода про утворення «Скандинавського ринку праці», відповідно
до якої між цими країнами встановлений вільний обмін робочою силою.

Засоби й методи реалізації міграційної політики західних країн
змінюються залежно від конкретної ситуації на ринку праці.

Так, в умовах дефіциту трудових ресурсів у західноєвропейських країнах
уряди цих держав уживали заходів до заохочення імміграції, в тому числі
й нелегальної. Коли ж інтереси монополій почали вимагати зниження рівня
імміграції, держава поставила перешкоди новому припливові іноземної
робочої сили.

У 1980 р. Міжнародна організація праці розпочала здійснення
Європейського регіонального проекту відносно мігрантів другого
покоління. Цей проект має на меті сприяння інтеграції молодих мігрантів
у життя тих країн, де працюють їхні батьки, а у випадку добровільного
повернення — в життя країни походження. В межах цього проекту
здійснюється експериментальний проект забезпечення професійної
підготовки молодих мігрантів, що мають відповідну кваліфікацію.

Останнім часом у зв’язку з утворенням «єдиної Європи» у країнах ЄС
гостро постало питання про можливі наслідки цього процесу на ринку
робочої сили. Активно обговорюється перспектива припинення використання
праці іммігрантів із країн «третього світу». На запровадженні
найсуворіших обмежень наполягають передусім уряди Франції, ФРН та
Великої Британії, в яких переселенці із слаборозвинутих регіонів
становлять абсолютну більшість серед іммігрантів.

Державне регулювання міграційних процесів дає позитивні результати, але
має дошкульні місця. Контроль за рівнем в’їзду іноземців, здійснюваний
усіма урядами країн імміграції, безумовно, сприяє дозуванню їхнього
припливу залежно від виробничих потреб й ситуації на ринку праці. В
такий спосіб попереджується спалах соціального напруження, який міг би
виникнути за масового припливу іноземців в умовах власного масового
безробіття. Навіть з урахуванням існування двох ринків праці — для
іммігрантів та для своїх працівників — уникнути конфронтації між ними
було б важко. Регулювання надає організованого й певною мірою
планомірного характеру найманню, розподілові й використанню імпортованої
робочої сили.

Разом з тим усі закони й підзаконні акти держав—споживачів іноземної
праці не надають рівних прав іммігрантам в економічній, політичній й
соціальній сферах, як цього вимагає Загальна Декларація прав людини й
рішення МОП у справах мігрантів. У постановах урядів національні
інтереси превалюють над міжнародними нормами та інтернаціональними
принципами рівності й свободи1.

Активну роль у регулюванні міжнародних міграційних процесів і захисті
прав мігрантів відіграє Міжнародна організація з питань міграції (МОМ).
Основними завданнями, які вирішує ця організація, є:

• управління впорядкованою і плановою міграцією громадян з урахуванням
потреб країн еміграції та імміграції;

• сприяння переміщенню кваліфікованих кадрів між державами;

• організація міграції біженців та переміщених осіб, змушених залишити
свою батьківщину.

Розділ 4. Український аспект міжнародної міграції

На сьогодні сформувалися и активно функціонують кілька регіональних
ринків праці (Південно- та Північноамериканський, Європейський,
Близькосхідний, Африканський), які являють собою арену масових
міграційних процесів, усталеного міждержавного обміну трудовими
ресурсами. За даними міжнародної статистики, на кінець XX ст. у світі
налічувалося близько 25 млн працівників-мігрантів, а якщо додати членів
їхніх родин, мігрантів-сезонників та нелегальних мігрантів, то ця цифра
збільшується в 4—5 разів і сягає понад 120 млн осіб’.

До традиційних спонукальних мотивів та причин міжнародної міграції
трудових ресурсів належать: різниця в рівнях економічного розвитку
окремих країн; нерівномірність у темпах і обсягах нагромадження капіталу
на різних ділянках світового господарства; наявність національних
відмінностей у розмірах заробітної плати; діяльність ТНК і пов’язана з
нею міжнародна мобільність капіталу; масове хронічне безробіття в
слаборозвинутих країнах. До цих чинників в останнє десятиріччя
долучилися: політична та економічна кризи колишньої соціалістичної
системи; поглиблення регіональної та світової економічної інтеграції;
зростання попиту з боку лідерів світової економіки на інтелектуальну
робочу силу; стрімкий розвиток сучасних засобів зв’язку, комунікацій та
транспорту; інформаційний фактор, а також чинники неекономічного
характеру: воєнні та релігійні конфлікти, розвал федеративних держав,
національні, сімейні та етнічні проблеми.

Трудова міграція як форма розвитку ринку праці зумовлюється насамперед
економічними інтересами людей, конкуренцією, системою порівняльних
переваг, усім соціально-економічним середовищем, що притаманне ринковому
господарству. Адже реалізація творчого потенціалу особистості, механізм
її включення у виробничий процес значною мірою залежать від забезпечення
кожній людині економічної та юридичної свободи, тобто можливості
безперешкодно пересуватись у межах власної держави чи виїжджати за
кордон у пошуках роботи, вільно розпоряджатися собою, продавати робочу
силу на вигідних для себе умовах.

Вихід у 90-ті роки на міжнародну арену України як самостійного суб’єкта
міжнародних відносин природно актуалізував питання її оптимального
залучення до процесу міжнародної міграції — складової
загальноінтеграційного процесу. Це не зовсім нове для України явище,
оскільки українці здавна були одним з наймобільніших народів Європи, що
розселялися — коли добровільно, коли примусово — як у межах свого
континенту, так і поза ним, але нинішня ситуація в цій сфері має свої
характерні особливості й складнощі, породжені сукупністю як внутрішніх,
так і зовнішніх факторів1.

Як відомо, за часів панування адміністративно-командної системи державна
влада серйозно обмежувала свободу пересування громадян по території
республіки, а також за її межі. Спочатку влада вдалася до позбавлення
паспортів жителів сільської місцевості, потім запровадила жорсткі
правила прописки і навіть її заборону в окремих містах і регіонах
республіки, суворо фільтрувала виїзд за кордон та ін. Масові переселення
з України у східні райони СРСР мали, як правило, примусовий або
напівпримусовий характер (депортації народів, мобілізація молоді на
освоєння Сибіру, цілинних земель тощо).

Внаслідок автаркічного характеру розвитку «радянська імперія» була
«зачиненою» як для власних, так і для іноземних громадян країною. Виїзди
наших співвітчизників за кордон на роботу суворо регламентувалися і
потребували офіційного дозволу. Перелік країн, куди мали змогу виїжджати
на роботу українці, обмежувався соціалістичними або соціалістичне
орієнтованими державами. Працювали за кордоном тільки певні категорії
фахівців, в основному викладачі, лікарі, будівельники та військові.

Зі здобуттям Україною незалежності, демократизацією суспільного жиг-тя
було усунуто характерні для тоталітарного суспільства обмеження щодо
реалізації права людини на вільне пересування і вибір місця проживання.
Зростання відкритості українського суспільства неминуче приводить до
дедалі ширшої інтеграції країни в процеси міжнародної міграції.

На підвищення територіальної рухомості населення безпосередньо впливають
процеси роздержавлення власності й приватизації, які підсилюють
мобільність капіталу, лібералізація зовнішньоекономічних зв’язків
України та режиму виїзду громадян за її межі. Правову підставу для
розширення мираційних зв’язків створили Конституція України, закони
України «Про громадянство», «Про зайнятість населення», «Про порядок
виїзду з України і в’їзд в Україну громадян України», «Про біженців».
«Про правовий статус іноземців» та інші законодавчі й нормативні акти,
згідно з якими громадяни України здобули право самостійно і без
будь-яких обмежень вибирати країну мешкання та працевлаштування, а
іноземці — з різних мотивів в’їжджати в Україну.

Падіння «залізної завіси», створення відповідної законодавчої бази,
суттєве спрощення механізму оформлення документів на виїзд стали
своєрідним каталізатором стрімкого зростання еміграційної активності в
суспільстві. Але основна економічна причина небувалого зростання обсягів
еміграції українських громадян за кордон у 90-ті роки полягала у
кризовому становищі на внутрішньому ринку праці та різкому падінні рівня
життя населення.

Масова еміграція з України спричинюється такими обставинами:

• зростанням безробітія;

• величезною різницею в умовах життя і рівні заробітної плати в Україні
і країнах Заходу;

• відсутністю перспектив професійного зростання для багатьох обдарованих
людей;

• економічною нестабільністю в країні і невизначеністю шляхів виходу з
неї;

• гуманітарними мотивами;

• відсутністю безпеки громадян.

Становлення ринкових методів господарювання відбувається в умовах
гострих кризових явищ в економічному, соціальному та політичному житті.
Спад виробництва, який розпочався в 1990 р., поглиблювався упродовж
цілого десятиріччя. Так, за даними Держкомстату України, в 1991—1998 рр.
промислове виробництво скоротилося майже на 55 %, сільськогосподарське —
на 35 %, рівень капітальних вкладень— на 80 %. Зупинити спад вдалося
лише в 1999—2000 рр.

Ринкова трансформація економіки України здійснювалася вкрай непослідовно
і безсистемне, наслідком чого є наростання негативних явищ, поглиблення
господарського хаосу й некерованості соціально-економічних процесів.
Організаційно не підготовлена лібералізація цін призвела на початку 90-х
років до галопуючої інфляції, значною мірою підірвала платоспроможність
населення, зумовила зубожіння переважної його частини. Значно
скоротилося виробництво основних продуктів харчування. Більша частина
населення країни опинилася за межею бідності, її дохід не забезпечує
навіть прожиткового мінімуму, а іноді й фізіологічної норми споживання.

Аналіз сучасного стану внутрішнього ринку праці та рівня життя населення
України не дає підстав для сподівань на поліпшення економічної ситуації,
збільшення обсягів виробництва, розширення пропорцій зайнятості,
реального зростання заробітної плати. Принаймні найближчим часом
зупинити ескалацію труднощів, з якими повсякденно стикаються всі верстви
суспільства, навряд чи вдасться. Чинниками зниження рівня життя
населення України є: загальна економічна криза; наявність формальної
неоплачуваної зайнятості; значна чисельність безробітного населення, яке
отримує мізерну допомогу від держави; невисокий рівень заробітної плати,
особливо в бюджетних організаціях, а також постійні та тривалі затримки
її виплати: падіння курсу гривні; відтік грошей у тіньову економіку;
систематичне зростання цін.

У 1999 р. кількість осіб, що мали статус офіційного безробітного,
дорівнювала в Україні 2698,8 тис., або 5,2 % економічно активного
населення проти 1437,0 тис. у 1995 р. (0,5 %). Згідно з розрахунками
Міжнародної організації праці (МОП), цей показник набагато вищий — майже
15 % працездатного населення.

За офіційними джерелами, частка так званого прихованого безробіття
становить від ЗО до 45 % загальної чисельності зайнятих. Високий рівень
прихованого безробіття зумовлений ситуацією, коли працівники на
підприємствах, в основному державного сектора, працюють 2—3 дні на
тиждень або тривалий час перебувають у відпустках за свій рахунок з
ініціативи адміністрації. У 1998 р. у таких відпустках перебувало понад
3 млн працівників.

Постійно зменшується чисельність працюючих у наукомістких та соціальне
орієнтованих галузях економіки. Скоротилася чисельність зайнятих у
галузях машинобудівного комплексу та переробної промисловості. Більшість
працівників, що звільнилися, перейшла у сферу торговельно-посередницької
діяльності, тобто відбулася значна професійна декваліфікація кадрового
потенціалу. Досягти найближчим часом оптимальної зайнятості ми не
зможемо, насамперед через те, що якість робочої сили не відповідає
суспільним потребам, а для створення нових робочих місць у різних
секторах економіки не вистачає інвестицій.

Отже, ситуація на вітчизняному ринку праці сприяє подальшій активізації
еміграційних настроїв значної частини працездатного населення, оскільки
для багатьох наших співвітчизників іншого виходу просто не існує.

Слід зазначити, що еміграція з України, крім негативних наслідків,
обіцяє і певні економічні вигоди. По-перше, еміграція може знизити
рівень безробіття і пом’якшити соціальну напруженість у суспільстві.
По-друге, в умовах бідного товарного ринку нашим співвітчизникам, які
працюють за кордоном. надається можливість підвищувати свій життєвий
рівень за рахунок ресурсів країни перебування. По-третє, Україна отримає
можливість поповнення свого валютного фонду за рахунок трансферних
переказів частини доходів працівників-емігрантів на батьківщину.
По-четверте, відповідно до розроблених МОП рекомендацій Україна матиме
право на компенсацію за підготовку робочої сили від країн — користувачів
її трудових ресурсів. Позитивним моментом є також те, що робота за
кордоном сприятиме професійному й культурному зростанню трудових
мігрантів.

За даними вибіркового опитування, 44,5 % опитаних хочуть виїхати за
кордон на роботу, а 10,5 % із них — на постійне проживання. Якщо
екстраполювати ці показники на працездатну частину населення, то це 12,3
млн осіб із 28 млн громадян України. Дуже високим є цей показник серед
молоді до ЗО років (ЗО %). Занепокоює той факт, що наміри емігрувати в
інші країни на постійне чи тимчасове проживання плекають найбільш
освічені, ділові та заповзятливі люди, які могли б принести користь
своїй державі за створення для них належних умов.

Який) раніше основним мотивом еміграції був етнічний фактор, то останнім
часом на перший план висувається економічний. Після зняття штучних
обмежень на шляху возз’єднання сімей кількість емігрантів з України
зростала дуже швидко. В основному це були євреї, німці, угорці, греки. В
1987 р. дозвіл на виїзд за кордон на постійне проживання отримало 6,8
тис. громадян України, в 1988 р. — вже 17,7 тис., у 1989 р. — 50 тис., у
1990 р. — 95,4 тис. Щоправда, в 1991 р. цей показник знизився до 50 тис.
осіб\ Стабілізація і навіть скорочення чисельності тих, хто виїжджає за
кордон на постійне проживання, пояснюється двома причинами. По-перше,
певним вичерпанням ресурсів етнічної міграції, по-друге — проведенням
жорсткішої імміграційної політики країнами-реципієнтами. До речі, із
95,4 тис., що залишили Україну в 1990 р., 92 % виїхало в Ізраїль. Серед
інших країн—об’єктів еміграції фігурували США, ФРН, Угорщина.

Наприкінці 80-х та на початку 90-х років значного поширення набули
поїздки за кордон з метою заробітку шляхом дрібної торгівлі або
тимчасового працевлаштування, ставши засобом виживання багатьох сімей у
складних умовах перехідного періоду.

Для сучасних зовнішніх міграцій населення України характерною є зміна як
спрямованості, так і інтенсивності міграційних потоків. Щодо кількісних
параметрів трудової міграції даних офіційної статистики немає. За
матеріалами преси та оцінками експертів, за кордоном сьогодні працює від
1 до 3 млн українських громадян. Систематично збільшується чисельність
громадян України, котрі виїжджають на сезонні роботи або здійснюють
ділові поїздки за кордон. За деякими даними, тільки з Львівської,
Закарпатської, Івано-Франківської та Чернівецької областей на тимчасові
роботи за кордон щорічно виїздить близько 700 тис. осіб, а загалом цей
процес охоплює від 5 до 7 млн громадян України1.

Значна частина трудових мігрантів з України працює за кордоном
нелегально. За деякими оцінками, спробу працевлаштуватися за кордоном
під час поїздки за приватним запрошенням робить половина з тих, хто
отримує дозвіл на виїзд. Їх, по суті, можна віднести до категорії
напівлегальних іммігран-гів, оскільки вони все ж таки мають право на
в’їзд у ту чи іншу країну. Для отримання німецької візи, наприклад,
необхідні гакі підстави: туристична поїздка, запрошення з боку державної
організації, фірми чи приватної особи. Але в будь-якому випадку віза не
дає права на роботу, навіть тимчасову. Виняток робиться для тих, кого
німці самі запрошують на роботу, але таких небагато. Якщо виявляється,
що іноземець працевлаштувався нелегально, з нього стягується штраф на
суму до 1000 марок, його висилають із країни і вносят^ у «чорні списки»,
повторно йому візу не дадуть. Що стосується роботодавця, то він ризикує
потрапити в тюрму на строк від 6 міс. до 3,5 років і сплатити штраф
розміром у 100 000 марок.

Сучасна еміграція з України — це п’ята у вітчизняній історії хвиля
масового виїзду різних категорій населення в пошуках засобів існування
за кордон на постійне чи тимчасове проживання. У 80-ті роки, крім
етнічних емігрантів, за межі України виїжджали переважно представники
творчої інтелігенції — вчені, музиканти, артисти, художники. На початку
90-х років обсяги еміграції зростали за рахунок високоосвічених та
кваліфікованих фахівців зі знанням іноземних мов та комп’ютерної
техніки. Паралельно з цим розширилась і географія виїзду: якщо раніше це
були 2—3 найрозвинутіші країни, то тепер наші співвітчизники працюють по
всьому світові.

Нині для міграційних процесів в Україні характерною є тенденція до
інтелектуалізації складу еміграції. Ця тенденція зберігатиметься до
подолання економічної кризи, оскільки за її умов значна частка
висококваліфікованих фахівців не знаходить належного застосування для
своїх знань та кваліфікації на батьківщині.

Після 1994 p. в еміграційне русло включилися й представники менш
кваліфікованих видів праці: будівельники, водії, автомеханіки, слюсарі,
офіціанти, домогосподарки. Відтік кадрів за кордон набуває дедалі
більших масштабів, українські фахівці займають все нові «ніші» на
міжнародному ринку праці.

Упродовж 1994—1998 pp. найбільше вихідців з України, за даними
Держ-комстату. прийняли Росія (798,0 тис.), Ізраїль (101,6 тис.), США
(69,0 тис.). Німеччина (49,7 тис.)»‘.

У травні 1996 p. в Україні була введена державна статистична звітність
про чисельність та склад громадян України, які тимчасово працюють за
кордоном Зібраний офіційний матеріал дає певне уявлення про кількісний
та якісним склад українських працівників, які виїхали на роботу за
кордон в останні роки.

Чисельність наших співвітчизників за кордоном постійно зростає: у 1998 р
вона становила 24 397 осіб, що на 30% більше, ніж у 1997 p., і вдвоє
більше ніж у 1996 р. Серед країн, у яких офіційно працевлаштовуються
українськ громадяни, перше місце посідає Греція, на яку припадає третина
всіх офіційно зареєстрованих за кордоном трудових мігрантів з України.
Значна їх частина працює в Чехії, Швейцарії, на Кіпрі, у Великій
Британії та Ірландії. За галом же протягом 1998 р. українці виїжджали з
метою працевлаштування ) 45 країн світу.

Понад 80 % наших емігрантів становлять мігранти, які працюють за кор
доном на підставі трудового договору (контракту) з закордонним роботодав
цем, на другому місці — громадяни, які працюють за договорами підряду
(де них належать особи, відряджені українським роботодавцем на роботу за
кор дон для виконання певного обсягу робіт або послуг згідно з
договорами, ук ладеними між українськими та закордонними суб’єктами
господарської ді яльносй), на третьому — сезонні працівники (особи, які
працевлаштовують ся закордоном протягом відповідного сезону), на
четвертому — стажисті (працюють за наймом у закордонного роботодавця за
отриманою професієк з метою підвищення свого професійного чи
кваліфікаційного рівня) — див таблицю.

Основна частина українських трудових емігрантів влаштовується з,
кордоном на робочі місця, які не потребують спеціальної підготовки та
про фесійного навчання, незважаючи на те, що це люди з достатньо високин
рівнем освіти: до 50 % — мають вищу освіту, а понад 30 % —
професійно-технічну підготовку.

Еміграція для багатьох людей та їхніх сімей є способом виживання,
оскільки вони не можуть знайти роботу у своєму регіоні чи в межах країни
не тільки за фахом, але й будь-яку. Має значення і той факт, що навіть
на найбільш низькокваліфікованих і непрестижних роботах за кордоном
трудові мігранти отримують у кілька разів вищу зарплату, ніж вони могли
б заробити вдома. У Чехії, наприклад, протягом року працюють близько 0,5
млн громадян України, які зайняті головним чином у будівництві, легкій
промисловості, сільському та домашньому господарстві. Потреба в робочій
силі з України тут зумовлена ще й тим, що дуже значним є відплив чеських
громадян на роботу до Німеччини.

Економічні та професійні мотиви еміграції полягають у незадоволенні
спеціалістів не тільки матеріальним становищем, а й своїм статусом у
суспільстві, низьким соціальним престижем, тим, що наша слабка
матеріально-технічна та інформаційна база не дає змоги реалізувати їхні
творчі можливості.

Як і раніше, у складі емігрантів домінують чоловіки. У 2002 р. серед
українських громадян, які тимчасово працювали за кордоном, чоловіки
становили 88 %. а жінки — 12 %1.

Що стосується вікової характеристики, то найвищий рівень міграційної
активності зафіксований серед осіб 28—40 років. У 2002 р. їх частка в
загалькін чисельності емігрантів дорівнювала 47,5 %. Якщо до них додати
осіб від 18 до 28 років, то виявиться, що понад 70% українців, працюючих
за кордоном, — молодші за 40 років. Отже, вітчизняний ринок праці
постійно втрачає найактивнішу й найконкурентоспроможнішу частину
трудового потенціалу країни.

ВИСНОВКИ

Світовий (міжнародний) ринок праці — це система відносин, що виникають
між державами з приводу узгодження попиту та пропозиції світових
трудових ресурсів, умов формування робочої сили, оплати праці та
соціального захисту. Ці відносини склалися у зв’язку з нерівномірністю
розміщення робочої сили по країнах світу та відмінностями в її
відтворенні на національному рівні. В умовах глобалізації виробництва,
зростання взаємозалежності в сучасному світі національні ринки праці
дедалі більше втрачають свою замкненість та відокремленість. Між ними
виникають транснаціональні потоки робочої сили, котрі набирають
постійного, систематичного характеру. Таким чином, поряд з міжнародним
ринком товарів, послуг і капіталів значних масштабів набуває тепер і
міжнародний ринок робочої сили, який являє собою не просто суму
національних ринків, а систему, що базується на їхніх взаємозв’язках та
взаємодоповненнях.

Міжнародні міграційні процеси потребують регулювання з боку держав, що
беруть участь в обміні трудовими ресурсами. Контролю і регулюванню
підлягають соціальний, віковий та професійний склад мігрантів, рівень
в’їзду та виїзду іноземних трудящих. Функції міждержавного та
внутрішньодержавного розподілу робочої сили, регулювання обсягу та
структури міграційних потоків дедалі більшою мірою виконують
міністерства праці, внутрішніх та закордонних справ, а також спеціально
створені державні та мщдержавні органи. Згідно з прийнятою в міжнародних
відносинах практикою країни, які обмінюються робочою силою, визнають
пріоритет норм міжнародного права над національним законодавством.

Вихід у 90-ті роки на міжнародну арену України як самостійного суб’єкта
міжнародних відносин природно актуалізував питання її оптимального
залучення до процесу міжнародної міграції — складової
загальноінтеграційного процесу. Це не зовсім нове для України явище,
оскільки українці здавна були одним з наймобільніших народів Європи, що
розселялися — коли добровільно, коли примусово — як у межах свого
континенту, так і поза ним, але нинішня ситуація в цій сфері має свої
характерні особливості й складнощі, породжені сукупністю як внутрішніх,
так і зовнішніх факторів.

Зі здобуттям Україною незалежності, демократизацією суспільного жиг-тя
було усунуто характерні для тоталітарного суспільства обмеження щодо
реалізації права людини на вільне пересування і вибір місця проживання.
Зростання відкритості українського суспільства неминуче приводить до
дедалі ширшої інтеграції країни в процеси міжнародної міграції.

Сучасна еміграція з України — це п’ята у вітчизняній історії хвиля
масового виїзду різних категорій населення в пошуках засобів існування
за кордон на постійне чи тимчасове проживання. У 80-ті роки, крім
етнічних емігрантів, за межі України виїжджали переважно представники
творчої інтелігенції — вчені, музиканти, артисти, художники. На початку
90-х років обсяги еміграції зростали за рахунок високоосвічених та
кваліфікованих фахівців зі знанням іноземних мов та комп’ютерної
техніки. Паралельно з цим розширилась і географія виїзду: якщо раніше це
були 2—3 найрозвинутіші країни, то тепер наші співвітчизники працюють по
всьому світові.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Авдокушин Е.Ф. Международные экономические отношения. — М., 1999.

Економічна теорія: Політекономія / За ред. В. Д. Базилевича. — 2-ге
вид., випр. — К.: Знання-Прес, 2003.

Козик В.В., Панкова Л.А., Даниленко Н.В. Міжнародні економічні
відносини: Навч. посіб. — Київ: Знання — Прес, 2000.

Кудров В.М. Мировая экономика. — Москва: БЕК, 2000.

Мазаракі А.А., Чаюн Т.І., Мельник Г.М. Міжнародний маркетинг. — К.:
КНТЕУ, 2000.

Майкл Бурда, Чарльз Виплош. Макроекономіка (Європейський контекст)
(переклад з англійської). – К.: Основи, 2000.

Международные экономические отношения / Под ред. В. Е. Рыбалкина. – М.,
1998.

Международные экономические отношения / Под ред. Е. Ф. Жукова и др.. —
Москва, Изд.«Юнити-Дана» 2000.

Мировая экономика / Под ред. И.П. Николаевой, 2-е изд., перераб. и доп.
— М.: ЮНИТИ, 2000.

Мировая экономика / Под ред. Л. Тарасовича. — СПб: Питер, 2001.

Мировая экономика, экономика зарубежных стран / Под ред. проф. В. П.
Колесова и проф. М. Н. Осьмовои. — Москва: Флинта, 2000.

Міжнародні економічні відносини / Під ред. А. С. Філіпенко та інші. –
Київ: Либідь, 1994.

Пузакова Е. П. Международные экономические отношения. — Ростов-на-Дону:
Изд. центр «МарТ», 2000.

Ромсінюк М. Міграція населення України: національні пріорітети та
регіональна диференціація механізму реглювання // Економіка України. –
1999. — №9. – С. 39.

Савченко А.Г., Пухтаєвич Г.О., Тітьонко О.М. Макроекономіка. — К.:
Либідь, 1999.

Світова економіка / А. С. Філіпенко, О. І. Рогач, О. І. Шнирков та ін. –
К.: Либідь, 2003.

Соколенке С.И. Современные мировые рынки и Украина. – К.: Демос, 1995.

Україна і світове господарство / За ред. С. В. Головко. – К.: Либідь,
2002.

Экономическая теория / Под ред. В. Д. Камаева. – М., 2001.

1 Світова економіка / А. С. Філіпенко, О. І. Рогач, О. І. Шнирков та ін.
– К.: Либідь, 2003. – С. 208-213.

1 Кудров В.М. Мировая экономика. — Москва: БЕК, 2000. – С. 233-236.

1 Мировая экономика / Под ред. И.П. Николаевой, 2-е изд., перераб. и
доп.-М.: ЮНИТИ, 2000. – С. 288.

1 Світова економіка / А. С. Філіпенко, О. І. Рогач, О. І. Шнирков та ін.
– К.: Либідь, 2003. – С. 208-213.

1 Мировая экономика / Под ред. И.П. Николаевой, 2-е изд., перераб. и
доп.-М.: ЮНИТИ, 2000. – С. 289-290.

1 Кудров В.М. Мировая экономика. — Москва: БЕК, 2000. – С. 237.

1 Ромсінюк М. Міграція населення України: національні пріорітети та
регіональна диференціація механізму реглювання // Економіка України. –
1999. — №9. – С. 39.

1 Світова економіка / А. С. Філіпенко, О. І. Рогач, О. І. Шнирков та ін.
– К.: Либідь, 2003. – С. 208-213.

1 Ромсінюк М. Міграція населення України: національні пріорітети та
регіональна диференціація механізму реглювання // Економіка України. –
1999. — №9. – С. 39.

1 Україна і світове господарство / За ред. С. В. Головко. – К.: Либідь,
2002. – С. 160-167.

PAGE

PAGE 30

Похожие записи