ПОШУКОВА РОБОТА

на тему:

Сечостатевий апарат. Сперматогенез та овогенез. Вікові, статеві та
індивідуальні особливості сечостатевого апарату СЕЧОСТАТЕВИЙ АПАРАТ

З огляду на те що сечові органи (organa uropoetica) та статеві органи
(organa genitalia) мають спільні джерела розвитку, перебувають у тісному
топографо-анатомічному зв’язку, а деякі частини їх є одночасно шляхом
сечовим і статевим, їх описують звичайно разом.

До сечових органів належить нирка, основна функція якої — виділення з
організму сечі, що є продуктом обміну речовин. Крім того, сюди відносять
органи, які виводять сечу назовні: сечовід, сечовий міхур та сечівник
(Рис. 1).

Нирка (геп) — парний, бобоподібної форми орган, який розміщується в
позаочеревинному просторі, по боках хребтового стовпа. Маса кожної нирки
120—200 г.

На нирці розрізняють передню, більш опуклу, та задню поверхні, а також
два краї: бічний, опуклий, та присередній. Верхній кінець нирки тупий, а
нижній дещо загострений.

Рис. 1. Сечові органи:

1 — надниркова залоза; 2 — ліва нирка; 3 — діафрагма; 4 — ниркові
артерія та вена; 5 — яечкова артерія; 6 — лівий сечовід; 7 — черевна
частина аорти; 8 — ліва внутрішня клубова вена; 9 — сечовий міхур; 10 —
пряма кишка; 11 — загальні клубові артерія та вена; 12 — клубовий м’яз
(правий); 13 — нижня порожниста вена; 14 — поперечний м’яз живота; 15 —
верхня брижова артерія.

На присередньому краї нирки є глибока вирізка. Це — ниркові ворота. В
цьому місці в нирку входять ниркова артерія та нерви (у вигляді
сплетення), а виходять ниркова вена, сечовід та лімфатичні судини.

Ворота нирки переходять у значну заглибину, оточену речовиною нирки. Це
— ниркова пазуха, де розміщені ниркова миска (pelvis renalis), великі та
малі ниркові чашечки (calices renales), а також судини і нерви. Всі ці
елементи оточені жировою тканиною.

Зовні речовина нирки покрита волокнистою капсулою, яка легко знімається.
Назовні від волокнистої капсули нирку з усіх боків оточує жирова
капсула.

На фронтальному розрізі чітко видно, що речовина нирки складається з
двох шарів: ниркової кори та ниркового мозку. Ниркова кора (cortex
renis) світліша за нирковий мозок, займає всю периферію нирки і віддає в
нирковий мозок відростки, які називаються нирковими стовпами.

Нирковий мозок (medulla renis) має голубуватий колір і складається з
16—20 пірамід. Основа пірамід обернена до ниркової пазухи. Верхівки
двох, рідше трьох, пірамід, з’єднуючись між собою, утворюють сосочок,
який виступає в маленьку ниркову чашечку. В зв’язку з цим сосочків у
нирці 7—12, тобто менше, ніж пірамід. Кількість сосочків і малих
ниркових чашечок однакова. На верхівці кожного сосочка є 15—20 отворів,
крізь які виділяється сеча. Кілька маленьких чашечок, з’єднуючись між
собою, утворюють велику ниркову чашечку. Великих чашечок може бути 2—3.
Зливаючись між собою, великі чашечки утворюють ниркову миску.

Основною структурно-функціональною одиницею нирки є нефрон (Рис. 2). Вій
включає в себе клубочок (glomerulus), оточений капсулою, покручені
канальці першого порядку, петлю, покручені канальці другого порядку,
прямі канальці та збірні трубочки. Судинний клубочок та його капсула
називаються нирковим тільцем (corpuscula renis). У кожній нирці є понад
1 млн нефронів. Довжина одного нефрона 18—50 мм, а загальна довжина їх —
100 км То-пографічно нефрони поділяються на кіркові (близько 415
загальної кількості) та мозкові.

У речовині нирки дрібні артерії, поступово розгалужуючись, утворюють дві
системи капілярів. Одні з них переходять у вени і служать для
кровопостачання тканини нирки. Інші капіляри, утворені приносною
артеріальною судиною, яка відходить від між-часточкової артерії,
утворюють клубочок. З артеріальної крові, яка тече по ньому, шляхом
фільтрації утворюється так звана первинна сеча. За добу її виробляється
близько 100 л. Таким чином, усередину капсули судинного клубочка
переходять майже всі складові компоненти крові, крім білків та формених
елементів. В інших відділах нефрона з первинної сечі резорбцією її
утворюється 1,0—1,5 л вторинної сечі, тобто тут з первинної сечі назад у
кров всмоктуються вода, деякі солі та цукор. Вторинна сеча відтікає по
збірних трубочках та сосочкових отворах у малі чашечки, а далі — у
великі чашечки, ниркову миску та сечовід.

Рис. 2. Мікроскопічна будова нирки (схема):

Зліва — ниркова кора (1) та нирковий мозок (11), справа — окремий
капілярний клубочок з капсулою клубочка та дальшими відділами нефрона; 1
— артерія; 2 — капілярний клубочок; 3 — капсула клубочка (справа
розкрита); 4 — канадець нефрона; 5 — капілярна сітка, що оплітає
канадець нефрона; 6 — вена; 7 — збиральна ниркова трубочка; 8 —
сосочкові протоки.

Кров після резорбції в сосочку відтікає з нього по виносній судині.
Останні, в свою чергу, поділяються також на сітку капілярів, які
прилягають до покручених канальців. Тут кров з артеріальної
перетворюється на венозну і відтікає у венули, а далі — у вени більшого
діаметра і у вени нирки. Через нирку за одну годину протікає близько 40,
а за добу — близько 1000 л крові.

Розміщуючись у заочеревинному просторі, в ніші, яка утворена квадратним
м’язом попереку та великим поперековим м’язом, нирка покрита з усіх
боків нирковою фасцією.

Права нирка лежить на 2—3 см нижче, розміщуючись відповідно від XII
грудного до IV поперекового хребця, а ліва — від XI грудного до III
поперекового хребця. Нирки лежать дещо косо, так, що верхні кінці їх
майже вдвоє ближчі один од одного, ніж нижні.

Поблизу нирок розміщені надниркові залози, печінка, ободова кишка,
дванадцятипала кишка, шлунок та підшлункова залоза.

Кровопостачання нирки відбувається за рахунок ниркової артерії, яка
відходить від черевної частини аорти. Звичайно до кожної нирки йде по
одній артерії, але в 20 % випадків їх буває по дві.

У воротах нирки ниркова артерія частіше поділяється на три гілки: до
верхнього кінця, до нижнього кінця та до центральної частини нирки. Від
цих гілок, які називаються сегментарними, в речовину нирки відходять
міжчасточкові артерії, які на ділянках, що відповідають основам пірамід,
називаються дугоподібними артеріями. Від останніх у межах ниркової кори
відходять міжчасточкові артерії. Кров, яка протікає по них, бере участь
у сечоутворенні. У нирковий мозок від дугоподібних артерій відходять
прямі артеріоли. Це судини, які живлять речовину нирки. Артеріальна кров
через систему венозних капілярів переходить у венозне русло.

Венозна кров відтікає від ниркової кори по зірчастих венулах, а від
ниркового мозку — по прямих венулах. Далі вени нирки подібні до артерій.

Лімфа від нирок відтікає у вузли, розміщені біля нижньої порожнистої
вени та черевної частини аорти.

Іннервуються нирки гілками ниркового та черевного сплетень.

Сечовід (ureter) за формою являє собою трубу діаметром 3—8 мм та близько
30 см завдовжки. Розрізняють черевну та тазову частини сечоводу. Черевна
частина починається від ниркової миски і, розміщуючись у заочеревинному
просторі, йде донизу вздовж задньої стінки черевної порожнини. Спереду
сечовід прикритий очеревиною.

Правий сечовід розміщений між нижньою порожнистою веною та висхідною
ободовою кишкою, а лівий — між черевною частиною аорти та низхідною
ободовою кишкою.

На межі між великим та малим тазом черевна частина сечоводу переходить у
тазову частину. У цьому місці сечовід перетинає спереду спільні клубові
судини. Спускаючись по бічній стінці таза, сечовід доходить до дна
сечового міхура, перфорує його стінку в косому напрямі і відкривається у
порожнину міхура. Перед впадінням у сечовий міхур сечовід перехрещує у
чоловіків сім’явиносну протоку, яка лежить присередньо, а у жінок —
маткову артерію, яка розміщена в напрямі назад.

Стінка сечоводу складається з трьох оболонок. Внутрішня оболонка
(слизова) вистелена перехідним епітелієм, має слизові залови і утворює
численні поздовжні складки. Середня оболонка (м’я-вова) представлена
переплетеними непосмугованими м’язовими клітинами. Зовнішня оболонка
сечоводу побудована із сполучної тканини.

Сечовід забезпечують кров’ю гілки ниркових та яєчкових (яєчникових)
артерій, а венозна кров відтікає по однойменних венах у нижню порожнисту
вену.

Лімфа відтікає в поперекові та клубові лімфатичні вузли.

Іннервують сечоводи гілки ниркових та сечовідних сплетень.

Сечовий міхур (vesica urinaria) — непарний, порожнистий орган, форма
якого змінюється залежно від ступеня наповнення. Сечовий міхур
розміщується в порожнині малого таза, позаду лобкового зрощення.
Опорожнений сечовий міхур сплющений, а наповнений — піднімається вище
від верхнього краю лобкового зрощення і набуває яйцеподібної або
грушоподібної форми.

У сечовому міхурі розрізняють верхівку, тіло та дно.

Верхівка сечового міхура напрямлена догори та наперед. Від неї до пупка
тягнеться серединна пупкова зв’язка, що є облітерованим залишком
зародкової сечової протоки.

Більшу частину сечового міхура складає його тіло. Нижню частину міхура
становить дно, обернене донизу та назад. Звужуючись, дно переходить у
шийку сечового міхура, звідки починається сечівник.

Стінка сечового міхура складається з трьох оболонок: слизової, м’язової
та серозної.

Слизова оболонка вистелена багатошаровим кубічним епітелієм. У
порожньому міхурі слизова оболонка утворює численні складки, а у
наповненому ці складки згладжуються. Складок немає лише на дні сечового
міхура, на ділянці у вигляді трикутника, на вершинах якого є отвори: два
отвори сечоводу, а третій — внутрішній отвір сечівника. На цій ділянці
немає підслизового шару і слизова оболонка міцно зрощена з м’язовою. Тут
розміщені рецептори, подразнення яких викликає акт сечовипускання.

Добре виражена м’язова оболонка, представлена трьома шарами
непосмугованих м’язових клітин. Два з них — поздовжні (зовнішній та
внутрішній), а один шар (середній) — коловий. Волокна колового шару в
ділянці шийки міхура утворюють м’яз — стискач міхура.

Зовнішня оболонка сечового міхура — слабо виражена сполучнотканинна
оболонка. Очеревина покриває сечовий міхур спереду та з боків, зверху та
частково ззаду.

Своєю задньою поверхнею сечовий міхур прилягає до прямої кишки (у
чоловіків) або до матки (у жінок). Майже з усіх боків сечовий міхур
оточений жировою тканиною, яка має назву навколоміхурової клітковини.
Нижня стінка дна міхура у чоловіків прилягає до передміхурової залози, а
позаду розміщені сім’яні міхурці. У жінок нижній відділ задньої стінки
міхура прилягає до піхви та нижньої частини тіла матки.

Кровопостачання сечового міхура відбувається за рахунок гілок
внутрішньої клубової артерії, а венозна кров відтікає по однойменних
венах.

Лімфа від міхура відтікає у внутрішні клубові вузли.

Іннервують сечовий міхур гілки верхнього та нижнього підчеревних
сплетень.

Сечівник (urethra) — частина сечового шляху, призначена для періодичного
виведення сечі з сечового міхура назовні. Сечівник має різну будову у
чоловіків та жінок.

Чоловічий сечівник (urethra masculina) має форму нерівномірно розширеної
трубки 18—20 см завдовжки і призначений для виведення сечі та сім’яної
рідини. Починається він від сечового міхура внутрішнім отвором і
закінчується на верхівці головки статевого члена зовнішнім отвором.

Топографічне сечівник поділяють на три частини: передміхурову,
перетинчасту та губчасту. Передміхурова частина сечівника 2,5—3 см
завдовжки — найширша частина сечівника. Вона починається від
внутрішнього отвору сечівника, перфорує передміхурову залозу і проходить
її товщу майже вертикально. Непосмуговані м’язові клітини передміхурової
залози утворюють другий стискач сечівника (перший розміщений на початку
сечівника). В цю частину сечівника відкриваються дві сім’явиносні
протоки та численні (15—20) вивідні протоки передміхурової залози.

Перетинчаста частина сечівника найвужча і найкоротша (1— 2 см). Вона
перфорує сечостатеву діафрагму, а волокна останньої формують довільний
м’яз — стискач сечівника (третій стискач сечівника). У цю частину
сечівника відкриваються протоки цибулино-сечівникових залоз.

Губчаста частина сечівника найдовша (15—20 см), вона проходить уздовж
печеристого тіла і закінчується зовнішнім отвором сечівника.

Ця частина має два розширення: одне розміщене в ділянці цибулини
статевого члена, а друге — в місці проходження сечівника через головку
статевого члена.

Чоловічий сечівник у спокійному стані статевого члена має два згини.
Один відповідає перетинчастій частині сечівника (він випрямляється при
піднятті статевого члена), а другий — кореневі статевого члена.

Внутрішня стінка сечівника представлена слизовою оболонкою, яка утворює
поздовжні складки. В товщі її розміщені дрібні слизові залози. Ззовні
слизову оболонку вкриває шар непосмугованих м’язових клітин.

Жіночий сечівник (urethra feminina) значно коротший (довжина близько 3
см) за чоловічий, прямий та широкий. Починається в ділянці шийки
сечового міхура внутрішнім отвором. В місці початку непосмуговані
м’язові клітини утворюють мимовільний стискач. Сечівник проходить ззаду
та знизу лобкового зрощення і закінчується зовнішнім отвором, який
розміщений на 2 см нижче та назад від клітора, в переддвер’ї піхви.
Сечівник має і довільний стискач, який являє собою кільце посмугованих
м’язових волокон, розміщене в місці проходження сечівником сечостатевої
діафрагми.

Стінка жіночого сечівника за будовою подібна до стінки чоловічого
сечівника. Вона складається із слизової, м’язової та слабо вираженої
адвентиціальної оболонок.

Статеві органи (organa genitalia) поділяються на чоловічі та жіночі, а
також на внутрішні та зовнішні статеві органи.

Основна функція внутрішніх статевих органів — розмноження, тобто
утворення і виведення чоловічих та жіночих статевих клітин, виношування
плоду у жінок та виділення специфічних секретів у чоловіків.

Внутрішні чоловічі статеві органи. До внутрішніх чоловічих статевих
органів (organa genitalia masculina interna) належать: яєчко з
придатком, сім’явиносна протока, сім’яний міхурець, передміхурова залоза
та цибулино-сечівникова залоза (Рис. 3).

Яєчко (testis), або сім’янник,— парна чоловіча статева залоза,
еліпсоподібної форми, яка виробляє чоловічі статеві клітини та статеві
гормони (Рис. 4). Довжина яєчка — 4—6 см, маса — 15— ЗО г. Воно лежить
майже вертикально в мошонці і має дві поверхні (бічну та присередню),
два краї (передній та задній) та два кінці (верхній та нижній).

До заднього краю яєчка прилягає його придаток (Рис. 5).

Зовні яєчко вкрите щільною та товстою сполучнотканинною, або білковою,
оболонкою. Від цієї оболонки всередину відходять перегородки, які ділять
речовину яєчка на 250—300 часточок. Конвергуючи до заднього краю,
перегородки яєчка утворюють потовщення — середостіння яєчка. В кожній з
часточок яєчка розміщені 2—3 покручені сім’яні канальці, одні кінці яких
сліпі, а другі, напрямлені до середостіння, переходять у прямі сім’яні
канальці. Прямі сім’яні канальці, проходячи через середостіння яєчка,
утворюють сітку, від якої відходять 12—15 виносних проточків яєчка.

Стінка покручених сім’яних канальців має опорно-трофічні клітини та
сперматогенний епітелій, з якого в процесі сперматогенезу утворюються
сперматозоони.

Придаток яєчка (epididymis) — невеликий видовжений орган, який прилягає
до заднього краю яєчка. У ньому розрізняють головку, обернену вгору і
присередньо, та тригранної форми тіло, яке знизу закінчується хвостом.

Рис. 3. Схема сім’явиносних шляхів:

1 — придаток яєчка; 2 — яєчко (а — білкова оболонка, б — перегородочки
яєчка, в — покручені канальці, з — прямі канальці, д — сітка яєчка, е —
середостіння яєчка, є — придаток яєчка, ж — сім’яновиносна протока); 3 —
протока придатка яєчка; 4 — сім’я-виносна протока; 5 — сім’яний
міхурець; 6 — передміхурова залоза; 7 — устя сім’явипорскувальних
проток; 8 — передміхурова частина чоловічого сечівника; 9 —
цибулино-сечівникові залози; 10 — печеристе тіло статевого члена; 11
—губчасте тіло статевого члена; 12 — головка статевого члена; 13 —
сечовий міхур.

Рис. 4. Яєчко (праве):

1 — сім’яний канатик; 2 — головка придатка яєчка; 3 — верхній кінець
яєчка; 4, 5 — яєчко; 6 — нижній кінець яєчка; 7 — хвіст придатка яєчка;
8 — пазухи придатка яєчка; 9 — тіло придатка яєчка.

У товщі головки придатка згадані вище виносні проточки зливаються і
утворюють загальну покручену протоку придатка яєчка, яка, проходячи
через тіло та хвіст, переходить і сім’явиносну протоку.

Кровопостачання яєчка та придатка відбувається за рахунок яєчкових
артерій (гілок черевної частини аорти). Венозна кров відтікає по
однойменних венах, причому права вена впадає у нижню порожнисту вену, а
ліва — у ліву ниркову вену.

Рис. 5. Розріз чоловічого таза в серединній площині:

1 — крижова кістка; 2 — лівий сечовід; З — прямокишково-міхурова
складка; 4 — пряма кишка; 5 — сім’яні міхурці; в — передміхурова залоза;
7 — сім’яний канатик; 8 — сечівник; 9 — сім’явиносна протока; 10 —
очеревина; 11 — сечовий міхур; 12 — зопнішня клубова артерія та вена; |
13 — черевна частина аорти.

Лімфа від яєчка та придатка відтікає в поперекові лімфатичні вузли, а
іннервуються ці органи гілками черевного, ниркового, аортального та
підчеревного сплетень.

Сім’явиносна протока (ductus deferens) є безпосереднім продовженням
протоки придатка яєчка (див. рис. 101). Це циліндрична-пряма трубка
40—50 см завдовжки і понад 2 мм завтовшки. Зсередини стінка протоки
вистелена слизовою оболонкою, ззовні розміщений досить значний шар
непосмугованих м’язових клітин. Зовнішнім шаром стінки протоки є
сполучнотканинна (адвентиціальна) оболонка.

Сім’явиносна протока відходить від хвоста придатка яєчка, піднімається
вгору у складі сім’яного канатика і входить у пахвинний канал через його
поверхневе кільце. Залишає пахвинний канал через глибоке пахвинне кільце
і йде до сечового міхура по бічній, а далі по нижній стінці таза.
Підійшовши до сечового міхура та передміхурової залози, сім’явиносна
протока утворює розширення — ампулу і зливається з протокою сім’яного
міхурця, утворюючи сім’явипорскувальну протоку. Вона має довжину близько
2 см, проходить товщу задньої стінки передміхурової залози і
відкривається в початкову (передміхурову) частину сечівника.

Сім’яний канатик (funiculus spermaticus) формується структурами, які
тягнуться за яєчком при його опусканні з черевної порожнини в мошонку.
Сім’яний канатик формою нагадує шнур. До складу його входять:
сім’явиносна протока, судини та нерви яєчка та сім’явиносної протоки, а
також лімфатичні судини. Всі ці елементи оточені сполучнотканинною
оболонкою — внутрішньою сім’яною фасцією. Назовні від цієї фасції, в
пахвинному каналі, пролягає підвішуючий м’яз яєчка (musculus cremaster),
який зовні покритий підвищуючою фасцією, а ще більш назовні лежить
зовнішня сім’яна фасція.

Сім’яний канатик починається від верхнього кінця яєчка, йде догори і
через поверхневе пахвинне кільце потрапляє в пахвинний канал. Біля
глибокого пахвинного кільця елементи сім’яного канатика розходяться.
Так, сім’явиносна протока йде донизу та присе-редньо, до сечівника;
судини та нерви йдуть догори, а підвішуючий м’яз яєчка тут закінчується.

Сім’яний канатик та яєчко мають спільні оболонки, показані нижче.

Назва оболонки

Зовнішня сім’яна фасція

(fascia spermatica externa) Підвішуюча фасція

(fascia cremasterica)

Підвішуючий м’яз яєчника (rrmsculus cremaster)

Внутрішня сім’яна фасція

(fascia spermatica interna)

Піхвова оболонка

(tunica vaginalis testis) Походження оболонки

Є продовженням поверхневої фасції живота

Є відростком власної фасції живота

Є частиною волокон внутрішнього косого м’яза живота

Є безпосереднім продовженням внутрішньочеревної фасції

Походить з піхвового відростка очеревини

Сім’яний міхурець (vesicula seminalis) — парний, довгастої форми утвір
4—5 см завдовжки та до 2 см завширшки, який має багато випинів та згинів
(див. рис. 101). Сім’яні міхурці (правий та лівий) розміщені позаду дна
сечового міхура та перед ампулою прямої кишки.

Секрет сім’яних міхурців — прозора, безбарвна або дещо жовтувата рідина,
яка домішується до сперми і розріджує її.

Стінка сім’яного міхурця утворена слизовою оболонкою, тонкими м’язовою
та адвентиціальною оболонками. Випинання слизової оболонки частково
відділяють численні покручені камери, які видно в порожнині сім’яного
міхурця.

Вивідна протока сім’яного міхурця з’єднується з кінцем сім’я-вивідної
протоки, утворюючи сім’явипорскувальну протоку.

Передміхурова залоза (prostata) — непарний м’язово-залозистий орган,
який формою нагадує каштан. Маса залози у дорослого — близько 20 г.
Залоза розміщена у порожнині малого таза і охоплює початкову частину
сечівника та кінцеві відділи сім’явипорскувальних проток.

У передміхуровій залозі розрізняють потовщену основу, яка прилягає до
дна сечового міхура, та загострену верхівку, напрямлену наперед та
донизу, до сечостатевої діафрагми. Крім того, описують чотири поверхні
залози: передню (обернену до лобкового зрощення), задню (що прилягає до
ампули прямої кишки і може бути промацана пальцем через відхідник) та
дві нижньобічні. Передміхурова залоза має дві частки (праву та ліву) і
перешийок.

По всій довжині передміхурову залозу пронизує початкова частина
сечівника, який проходить ближче до передньої поверхні залози.

Тканина передміхурової залози складається з двох речовин: залозистої та
м’язової. Залозиста речовина утворює 30—35 маленьких часточок залози,
проміжки між якими заповнені сполучною тканиною та непосмугованими
міоцитами. Часточки виділяють секрет, який входить до складу сперми. Цей
секрет по проточках передміхурової залози, які відкриваються переважно
на задній стінці сечівника, потрапляє в сечівник.

М’язова речовина передміхурової залози побудована з непосмугованих
м’язових клітин, розміщених між проміжками часточок залози, і складає
значну частину речовини залози. М’язові клітини при скороченні сприяють
одночасному виділенню секрету із залозистих часточок, а також виконують
роль мимовільного стискача сечівника.

Зовні передміхурову залозу вкриває сполучнотканинна капсула.

Кров’ю передміхурову залозу забезпечують гілки нижніх міхурових та
середніх прямокишкових артерій, а венозна кров відтікає в міхурове
сплетення та через гілки нижніх міхурових вен у внутрішню клубову вену.
Лімфа відводиться у внутрішні клубові лімфатичні вузли.

Передміхурову залозу іннервують гілки нижнього підчеревного сплетення.

Цибулино-сечівникова залоза (glandula bulbourethralis) парний (правий та
лівий) утвір, величиною та формою нагадує горошину. Залоза знаходиться у
товщі сечостатевої діафрагми, по боках та дещо назад від перетинчастої
частини сечівника.

Секрет залози у вигляді тягучої слизової рідини проходить через протоку
залози, яка відкривається в сечівник у ділянці цибулини губчастого тіла,
і домішується до сперми.

Зовнішні чоловічі статеві органи. До зовнішніх чоловічих статевих
органів (organa genitalia masculina externa) відносять статевий член та
мошонку.

Статевий член (penis) — циліндричної форми орган, призначений для
виведення сечі та сім’яної рідини — сперми (Рис. 6).

У цьому органі розрізняють головку, на якій знаходиться зовнішнє вічко
сечівника. Місце фіксації члена до кісток таза називається коренем.
Частина органа, яка лежить між коренем і головкою, називається тілом
члена. Між тілом та головкою члена розміщена шийка головки.

Передня (верхня) поверхня тіла називається ще спинкою статевого члена, а
задня — сечівниковою поверхнею.

Основу будови статевого члена складають три поздовжньо розміщені тіла;
два печеристі та одне губчасте.

Печеристі тіла статевого члена розміщені поруч у спинці статевого члена
і вкриті спільною білковою оболонкою. Вільні (нижні) кінці тіл дещо
загострені, а верхні, розходячись у вигляді ніжок, прикріплюються до
кісток таза в ділянці лобкової дуги.

Від внутрішньої поверхні білкової оболонки печеристого тіла йдуть
відростки, які, розгалужуючись тонкими перегородками, утворюють численні
лакуни, або каверни. Ці перегородки побудовані з щільної сполучної
тканини з домішкою еластичних волокон та великою кількістю
непосмугованих м’язових клітин. У кавернах, стінки яких покриті
епітелієм, є кров. При напруженні статевого члена (ерекції) порожнина
каверн розширюється і переповнюється кров’ю, а перегородки стають
тонкими.

Губчасте тіло статевого члена тонше і коротше за печеристі тіла і
покрите окремою білковою оболонкою. Губчасте тіло розміщене по середній
лінії статевого члена, під печеристими тілами, і в його середині
проходить більша частина сечівника.

Задня частина губчастого тіла потовщена і утворює цибулину сечівника, а
передня розширена і утворює головку статевого члена, яка покриває
загострені кінці печеристих тіл.

Усі три тіла статевого члена (печеристі та губчасте) зовні оточені
глибокою та поверхневою фасціями, назовні від яких розміщена
легкорухлива, тонка шкіра. Лише на головці статевого члена шкіра, міцно
зрощена з білковою оболонкою, нерухома. В ділянці головки шкіра утворює
вільну складку — передню шкірочку. На нижній поверхні головки передня
шкірочка з’єднується зі шкірою головки за допомогою вуздечки.

Кровопостачання статевого члена зумовлюють гілки внутрішньої та
зовнішньої соромітних артерій. Венозна кров відтікає в стегнову вену та
у венозні сплетення сечового міхура, а лімфа — в пахвинні (поверхневі та
глибокі) і зовнішні клубові лімфатичні вузли.

Статевий член іннервують гілки соромітного нерва (чутливі гілки),
нижнього підчеревного сплетення (симпатичні гілки) та гілки тазового
нутряного нерва (парасимпатичні гілки).

Мошонка (scrotum) — шкірний мішечкоподібний утвір, в якому розміщені
яєчка з придатками та початкові відділи сім’яних канатиків.

Шари мошонки подібні до шарів передньої черевної стінки, тому що мошонка
утворилася шляхом випинання стінки живота.

Шкіра мошонки тонка, пігментована, вкрита товстим, рідким волоссям і має
багато потових та сальних залоз. По серединній лінії мошонки розміщений
шов, якому всередині відповідає сполучнотканинна перегородка, що поділяє
мошонку на дві камери для правого та лівого яєчок.

Рис. 6. Сечовий міхур, передміхурова залоза та статевий член:,

1 — сечовий міхур; 2 — слизова оболонка з підслизовим шаром сечового
міхура; 3 — трикутник міхура; 4 — внутрішній отвір сечівника; 5 —
передміхурова залоза; 6 — цибулино-сечівникова залоза; 7 — цибулина
статевого члена; 8 — печеристе тіло статевого члена; 9 — головка
статевого члена; 10 — передня шкірочка; 11 — зовнішній отвір сечівника;
12 — губчасте тіло статевого члена, обмежене білковою оболонкою; 13 —
ніжка статевого члена; 14 — перетинчаста частина чоловічого сечівника;
15 — проточки передміхурової залози; 16 — правий отвір сечовода; 17 —
складки слизової оболонки сечового міхура; 18 — правий сечовід.

Рис. 7. Внутрішні жіночі статеві органи:

1 — тіло матки; 2 — шийка матки; 3 — маткова порожнина; 4 — маткова
труба (в місці її перешийка); 5 — ампула маткової труби; 6 — лійка
маткової труби з торочками та черевним отвором маткової труби; 7 —
яєчник; 8 — власна зв’язка яєчника; 9 — кругла маткова зв’язка; 10 —
широка маткова зв’язка; 11 — піхва.

Рис. 8. Розріз жіночого таза в серединній площині:

1 — пряма кишка; 2 — прямокишково-маткова заглибина; 3 — поперечна
складка прямої кишки; 4 — відхідник; 5 — сечівник; 6 — піхва; 7 —
сечовий міхур; 8 — міхурово-маткова заглибина; 9 — кругла маткова
зв’язка; 10 — матка; 11 — маткова труба; 12 —зовнішня клубова артерія та
вена; 13 — яєчник; 14 — мис.

Під шкірою розміщується шар непосмугованих м’язових клітин, який утворює
м’ясисту оболонку. Скорочення цього шару надає мошонці зморшкуватого
вигляду.

За м’ясистою оболонкою лежить зовнішня сім’яна фасція, що е продовженням
поверхневої фасції живота. Глибше розташований підвішуючий м’яз яєчка,
покритий однойменною фасцією. За згаданим м’язом розміщена внутрішня
сім’яна фасція, яка відповідає внутрішньочеревній фасції, що утворилась
з піхвового відростка очеревини, який у плоду чоловічої статі проникає з
черевної порожнини в мошонку.

Піхвова оболонка яєчка має дві пластинки: нутряну (зрощену з білковою
оболонкою яєчка) та пристінкову (зрощену з внутрішньою сім’яною
фасцією). Між обома пластинками є щілина, заповнена серозною рідиною.

Внутрішні жіночі статеві органи. До внутрішніх жіночих статевих органів
(organa genitalia feminina interna) функція яких полягає у дозріванні
жіночих статевих клітин, розвитку та виношуванні плоду, належать
яєчники, матка, маткові труби, над’яєчники, прияєчники та піхва (Рис. 7,
112).

Яєчник (ovarium) — парна жіноча статева залоза, в якій ростуть та
дозрівають статеві клітини, а також виробляються жіночі статеві гормони.
У дорослої жінки яєчник має еліпсоподібну форму 2,5 см завдовжки 1,5 см
завширшки та 1 см завтовшки. Після припинення менструацій яєчники
атрофуються та зморщуються.

Яєчники містяться у малому тазі і належать до дуже рухомих органів. На
топографію залози значною мірою впливають положення матки та її
величина, зумовлена вагітністю.

Яєчник має дві поверхні: бічну, яка прилягає до стінки малого таза, та
присередню, обернену до маткової труби і майже повністю вкриту торочками
маткової труби.

Краї яєчника: вільний (задній), обернений до черевної порожнини, та
брижовий (передній). Останнім краєм яєчник фіксується до заднього листка
широкої зв’язки матки за допомогою незначної складки очеревини, яка має
назву брижі яєчника. Брижовий край яєчника ще називають воротами
яєчника, оскільки в цьому місці в яєчник входять судини та нерви.

Яєчник має також два кінці: трубний (верхній) та матковий (нижній). Від
маткового кінця до дна матки йде власна зв’язка яєчника, яка фіксує
яєчник і утворена переважно волокнистою тканиною та непосмугованими
м’язовими клітинами.

Зовні яєчник покритий одношаровим кубічним епітелієм, під яким розміщена
товста білкова оболонка.

Речовина яєчника складається із строми, всередині якої розміщені різного
ступеня розвитку фолікули. Крім того, всередині строми є нерви, судини
та сполучнотканинні прошарки.

У яєчнику новонародженої дівчинки налічується від 30 до 400 тис.
первинних яєчникових фолікулів. Вони розміщені безпосередньо під
білковою оболонкою, ближче до брижового краю яєчника, і складаються з
молодих яйцеклітин, які оточені одним шаром епітеліальних клітин.
Протягом життя жінки дозріває 400—500 яйцеклітин, а інші гинуть. При
цьому процесі, який називається атрезією, яйцеклітина та фолікулярний
епітелій розпадаються, заміщуються сполучною тканиною, і внаслідок цього
утворюється атретичне тільце.

Фолікули у процесі дальшого дозрівання (у дорослої жінки) послідовно
підходять до вільного краю яєчника, збільшуються, одношаровий епітелій,
який їх вкриває, розмножується і утворює навколо фолікула багатошарову
оболонку. В центрі фолікула утворюється порожнина, заповнена прозорою
фолікулярною рідиною. Ці зрілі фолікули називаються пухирчастими
яєчниковими фолікулами. Діаметр кожного досягає 20 мм, а формою він
нагадує пухирець. Періодично один з дозрілих фолікулів дещо виступає над
поверхнею яєчника, лопається, і яйцеклітина течією рідини виноситься з
яєчника в порожнину очеревини, далі проходить через маткову трубу і
потрапляє в порожнину матки. Цей процес відбувається приблизно через
кожні 28 днів і називається овуляцією. Якщо вагітність не настала, то на
місці фолікула, який лопнув і спорожнів, внаслідок рубцювання
утворюється так зване білувате тіло, а у випадках, коли настала
вагітність,— жовте тіло. Останнє виконує важливу внутрішньосекреторну
роль у період внутрішньоутробного розвитку зародка, продукуючи гормон
прогестерон.

У жінок старшого віку (45 та більше років) дозрівання фолікулів та
овуляція стають нерегулярними, а згодом і зовсім припиняються. Настає
клімактеричний період (клімакс). У цей період поступово припиняються
також і менструації.

Яєчники забезпечують кров’ю однойменні артерії (гілки черевної частини
аорти), а венозна кров відводиться по яєчникових венах у нижню
порожнисту вену (від правого яєчника) та в ліву ниркову вену (від лівого
яєчника).

Лімфа відводиться в поперекові та у внутрішні клубові лімфатичні вузли.

Яєчник іннервують гілки черевного, ниркового, аортального та
підчеревного нервових сплетень.

Маткова труба (tuba uterina) — парний утвір 10—15 см завдовжки. Ширина
труби в різних місцях неоднакова. По трубі яйцеклітина переходить з
яєчника у матку.

Маткові труби розміщені у верхньому краї широкої маткової зв’язки і
мають такі частини: маткову частину, перешийок, ампулу та лійку. Маткова
частина розміщена в стінці матки. Перешийок труби — найвужча (2—3 мм)
частина труби, яка прилягає до матки. Дещо розширена частина труби —
ампула, а частина, обернена до яєчника, називається лійкою. По краях
лійки розміщені торочки труби, які оточують яєчник. Одна з торочок
(яєчникова торочка) найдовша і прикріплюється до трубного кінця яєчника.

Порожнина маткової труби має два отвори: матковий (відкривається у матку
отвором, діаметром 1 мм) та черевний (відкривається в порожнину
очеревини).

Маткова труба має три основні оболонки. Слизова оболонка вистелена
одношаровим циліндричним війчастим епітелієм і утворює поздовжні
складки. М’язова оболонка представлена непосмугованими м’язовими
клітинами, які розміщені двома шарами: внутрішнім (коловим) та зовнішнім
(поздовжнім). Серозна оболонка утворена за рахунок широкої маткової
зв’язки, що вкриває трубу.

Яйцеклітина з пухирчастого яєчникового фолікула потрапляє в маткову
трубу, просувається по ній у бік матки завдяки руху війок війчастого
епітелію та перистальтичним скороченням м’язової стінки труби. З’єднання
жіночої статевої клітини (яйцеклітини) з чоловічою статевою клітиною
(сперматозооном), або запліднення, та початкові стадії розвитку зародка
відбуваються в матковій трубі.

Кров’ю маткову трубу забезпечують гілки маткової та яєчникової артерії.
Венозна кров відводиться в яєчникове та маткове венозні сплетення, а
лімфа відтікає у поперекові лімфатичні вузли.

Маткову трубу іннервують гілки яєчникового та матково-піхвового
сплетень.

Матка (uterus) — непарний порожнистий м’язовий орган грушоподібної
форми, трохи здавлений спереду назад. Він призначений для розвитку
заплідненного яйця та виношування плоду у період вагітності. Матка
розміщена у порожнині малого таза; спереду від неї лежить сечовий міхур,
а ззаду — пряма кишка.

Маса матки у жінки, що ніколи не родила,— 40—50 г, а у жінки, яка багато
родила,— 90—100 г.

Найбільш розширена верхня частина матки — це її дно, середня частина —
тіло, а нижня, звужена, частина — шийка. Тіло відосно шийки розміщене
під кутом, який відкритий допереду. Таке нормальне фізіологічне
відношення позначається терміном anteflaxio (вигин наперед). Та частина
шийки матки, яка входить у піхву, називається піхвовою, а та, яка лежить
над піхвою,— надпіхвовою частиною. Звужене місце переходу тіла матки в
шийку має назву перешийка.

Матка має дві поверхні: міхурову (передню), яка обернена до сечового
міхура, та кишкову (задню), звернену до прямої кишки. Місце переходу
однієї поверхні в іншу називається краєм (правим та лівим) матки.

Маткова порожнина — щілиноподібна і на фронтальному розрізі має форму
рівнобічного трикутника з основою вгорі. У верхніх кутах цього
трикутника розміщені маткові отвори труб, а в нижньому куті маткова
порожнина переходить у канал шийки матки, довжина якого 2,5—3 см. Канал
закінчується отвором матки, який відкривається у піхву. Отвір матки
спереду та ззаду обмежений товстими краями — передньою та задньою
губами. У жінок, що не родили, отвір матки округлої форми, а у тих, що
родили,— у вигляді поперечної щілини.

Стінка матки побудована з трьох основних оболонок: серозної, м’язової та
слизової.

Серозна оболонка, або периметрій, утворена очеревиною. Ця оболонка
переходить із сечового міхура на міхурову поверхню матки, починаючи з її
шийки. При цьому утворюється міхурово-моткова заглибина. Далі серозна
оболонка покриває дно, кишкову поверхню тіла матки, шийку її та незначну
частину задньої стінки піхви. Від цього місця очеревина переходить на
пряму кишку. Таким чином, між маткою та прямою кишкою утворюється
глибока прямо-кишково—маткова заглибина.

Листки очеревини, переходячи з бічних країв матки на бічну стінку таза,
утворюють дублікатуру, або парні широкі маткові зв’язки. Отже, серозна
оболонка покриває майже всю матку, за винятком піхвової та частково
надпіхвової частини шийки, тобто матка належить до мезоперитонеальних
органів.

Матка фіксована двома парними зв’язками. Найбільша з них, широка маткова
зв’язка, описана вище. У верхньому відділі цієї зв’язки розміщена
маткова труба, а із задньою поверхнею зв’язки зрощений яєчник.

Над’яєчник та прияєчник. Між листками широкої маткової зв’язки розміщені
над’яєчник (epoophoron) та прияєчник (paroophoron) парні рудиментарні
утвори.

Широку маткову зв’язку умовно поділяють на три частини: найвищу,
обмежену зверху матковою трубою, а знизу яєчником та його власною
зв’язкою,— брижу труби; частину задньої пластинки зв’язки, яка
переходить на брижовий край яєчника,— брижу яєчника; найбільшу — брижу
матки.

Кругла маткова зв’язка має довжину 12—14 см, поперечник З—5 мм і формою
нагадує досить щільний шнур. Зв’язка починається від верхнього відділу
краю матки, близько від початку маткової труби, проходить між листками
широкої маткової зв’язки до глибокого пахвинного кільця. Далі переходить
через пахвинний канал, виходить з нього через поверхневе пахвинне кільце
і губиться в підшкірній основі лобкового горба та великої соромітної
губи. Кругла маткова зв’язка побудована із сполучної тканини та
непосмугованих м’язових клітин, а в товщі зв’язки проходять кровоносні
та лімфатичні судини і нерви.

Від задньої поверхні шийки матки до нижньої ділянки прямої кишки йдуть
волокна парного прямокишково-маткового м’яза. Відповідно цим м’язам
очеревина утворює парні (праву та ліву) однойменні складки, які
обмежують вхід у глибокий відділ прямокишково-маткової заглибини.

М’язова оболонка, або міометрій,— найтовща оболонка матки. Представлена
непосмугованими м’язовими клітинами з домішкою сполучнотканинних та
еластичних волокон. М’язові клітини переплітаються між собою і йдуть у
різних напрямах, хоча схематично цю оболонку поділяють на три шари:
зовнішній (м’язові клітини, розміщені переважно в поздовжньому напрямі),
середній (циркулярно розміщені клітини) та дуже слабо виражений
внутрішній шар (поздовжньо розміщені клітини). У м’язовій оболонці
багато кровоносних судин.

Слизова оболонка, або ендометрій, побудована з одношарового
призматичного війкового епітелію, причому рухи війок спрямовані в бік
піхви. Слизова оболонка тіла матки гладенька, а в каналі шийки вона
утворює складки у вигляді пальмових гілок. Слизова оболонка матки має
дуже багато маткових залоз, які виділяють рідкий секрет лужної реакції,
а залози слизової оболонки каналу шийки виділяють густий тягучий слиз.

Цей слиз утворює пробку, яку утримують пальмові складки. Таким чином
утворюється перешкода для проникнення мікроорганізмів у порожнину матки.

У статево дозрілих дівчат та невагітних жінок слизова оболонка приблизно
через кожні 28 днів переносить циклові зміни, тісно пов’язані з
процесами, які відбуваються у яєчнику. У той період, коли дозріла
яйцеклітина знаходиться у матковій трубі, слизова оболонка матки
розростається та набрякає. Якщо не настало запліднення яйцеклітини, то
поверхнева частина слизової оболонки відходить, і при цьому розриваються
кровоносні судини. Цей цикл називається менструацією і триває 3—5 днів.
Потім слизова оболонка повністю відновлюється.

Запліднення дорослої яйцеклітини сперматозооном відбувається у матковій
трубі. Далі запліднена клітина потрапляє крізь матковий отвір труби в
порожнину матки й імплантується на поверхні розпушеної слизової оболонки
матки. З цього періоду починається вагітність.

Кров’ю матку забезпечують маткова, яєчникова та внутрішня соромітна
артерії, а венозна кров відтікає по однойменних венах. Лімфа від матки
відтікає у поперекові, внутрішні клубові, крижові та глибокі пахвинні
вузли.

Іннервується матка гілками нижнього підчеревного сплетення (симпатичні
нерви) та тазовими нутряними нервами (парасимпатичні нерви).

Піхва (vagina) — м’язова, легкорозтяжна трубка, 8—10 см завдовжки,
сплющена у передньозадньому напрямі, з просвітом у вигляді фронтально
розміщеної щілини.

Через піхву вводиться чоловіче сім’я, виводяться місячні, а при пологах
по ній виводиться плід.

Піхва має два кінці. У верхній кінець піхви відкривається отвір матки.
Піхвова частина шийки матки вдається в піхву, і внаслідок цього між цими
утворами є заглибина — склепіння піхви. Задній відділ склепіння значно
глибший за передній. Нижній кінець піхви відкривається в переддвер’я
піхви. У незайманих у цьому місці по краях розміщена складка слизової
оболонки, здебільшого пів-місяцевої форми — дівоча перетинка (hymen).
При першому зляганні ця перетинка надривається, що супроводиться
невеликою кровотечею. Після цього утворюються короткі, невеличкі рубцеві
сосочки дівочої перетинки.

Стінки піхви (передня та задня) тонкі, легко розтягуються у довжину та
ширину. Передня стінка прилягає до сечового міхура, а задня — до прямої
кишки.

Три основні оболонки утворюють стінку піхви: серозна, м’язова та
слизова. Серозна оболонка покриває лише верхній відділ задньої стінки
піхви, а далі піхва покрита адвентиціальною оболонкою. М’язова оболонка
досить значна і утворена непосмугованими м’язовими клітинами,
розміщеними в два шари: зовнішній (коловий) та внутрішній (поздовжній).

Слизова оболонка товстіша від м’язової і покрита багатошаровим плоским
епітелієм. На стінках піхви, особливо у нижньому відділі, розміщені
досить високі поперечні складки слизової оболонки — піхвові зморшки, які
у жінок, що багато родили, згладжуються. По серединній лінії передньої
та задньої стінок піхви утворені поздовжні валики — стовпи зморщок.

За характером кровопостачання, відведення венозної крові та лімфи, а
також іннервацією піхва подібна до матки та маткових труб.

Зовнішні жіночі статеві органи. До зовнішніх жіночих статевих органів
(organa genitalia feminina externa) належать великі й малі соромітні
губи та клітор (Рис. 9).

Великі соромітні губи (labia majora pudendi) — парні, масивні складки
шкіри, досить пружні, які йдуть паралельно одна одній і обмежують з
боків соромітну щілину.

Товщу великих соромітних губ утворює жирова тканина, в якій розміщені
венозні сплетення та великі переддверні залози. Спереду та ззаду великі
соромітні губи з’єднані між собою невеликими складками шкіри, або
передньою та задньою спайками губ.

Шкіра зовнішньої поверхні великих соромітних губ пігментована, має
багато потових та сальних залоз і вкрита рідким, товстим волоссям, яке
переходить наперед на ділянку лобкового горба. Цей горб утворюється
лобковими кістками та добре розвиненою жировою тканиною. Внутрішня
поверхня великих соромітних губ гладка, волога і нагадує слизову
оболонку.

Рис. 9. Зовнішні жіночі статеві органи:

1 — лобковий горб; 2 — передня спайка губ; 3 — передня шкірочка клітора;
4 — головка клітора; 5 — велика соромітна губа; 6 — сечівник; 7 — мала
соромітна губа; 8, 15 — отвір піхви; 9 — вуздечка соромітних губ; 10 —
промежина; 11 — відхідник; 12 — задня спайка губ; 13 — переддвер’я
піхви; 14, 16 — дівоча перетинка: 17 — зовнішній отвір сечівника; 18 —
вуздечка клітора.

Рис. 10. М’язи та фасції жіночої промежини:

1 — сіднично-печеристий м’яз; 2 — нижня фасція сечостатевої діафрагми; 3
— глибокий поперечний м’яз промежини; 4 — верхня фасція сечостатевої
діафрагми; 5 — поверхневий поперечний м’яз промежини; 6 — відхідник; 7 —
зовнішній м’яз — стискач відхідника; 8 — крижово-горбова зв’язка; 9 —
м’яз — підіймач відхідника; 10 — відхідниково-куприкова зв’язка; 11 —
нижня фасція діафрагми таза; 12 — цибулино-губчастий м’яз; 13 — отвір
піхви; 14 — поверхнева фасція промежини; 15 — зовнішній отвір сечівника.

Малі соромітні губи (labia minora pudendi) — парні, тонкі складки шкіри,
розміщені досередини від великих соромітних губ, паралельно їм, але
тонші та коротші. При зімкнутій соромітній щілині малі соромітні губи
іноді дещо виступають між великими соромітними губами.

У товщі малих соромітних губ розміщені венозні сплетення та малі
переддверні залози.

Непарний простір, витягнутий у передньозадньому напрямі, який обмежений
відведеними малими губами, називається переддвер’ям піхви. У глибині
переддвер’я піхви лежить отвір піхви. У переддвер’я піхви відкриваются
зовнішній отвір жіночого сечівника, парні отвори протоків переддверних
залоз та численні протоки малих переддверних залоз.

Клітор (clitoris) — невелике пальцеподібне випинання, яке за своїм
розвитком відповідає статевому члену.

Клітор розміщується між передньою спайкою губ та зовнішнім отвором
жіночого сечівника і складається з головки, тіла та ніжки. Тіло клітора
утворюють печеристі тіла (праве та ліве) 1,5—2,5 см еавдовжки, фіксовані
своїми ніжками до лобкових кісток.

Подразнення численних рецепторів клітора викликає статеве збудження.

Промежинна ділянка (regio perinealis) ділянка тіла людини, обмежена
спереду лобковою дугою, по боках — сідничними горбами та ззаду —
куприком. У вузькому розумінні, промежиною вважають незначну ділянку між
відхідником та зовнішніми статевими органами. Комплекс м’язів та фасцій,
розміщених у промежині, утворює тазове дно, яке закриває вихід з малого
таза. По серединній лінії промежини, на шкірі, розміщений шов промежини,
який ділить промежину на праву та ліву половини.

Лінією, проведеною через обидва сідничних горби, промежинну ділянку
поділяють на відхідникову та сечостатеву ділянки. У відхідниковій
ділянці розміщений кінцевий відрізок прямої кишки та зовнішній м’яз —
стискач відхідника, а в сечостатевій ділянці розміщені зовнішні статеві
органи.

М’язи промежини та фасції, _які їх покривають, утворюють дві діафрагми:
тазову та сечостатеву.

Тазова діафрагма (diaphragma pelvis) утворює більшу частину тазового
дна. Основною складовою частиною тазової діафрагми є м’яз — підіймач
відхідника і фасції, які його покривають.

М’яз — підіймач відхідника (musculus levator ani) парний, посмугований
м’яз, який починається від внутрішньої стінки таза, спускається донизу у
вигляді лійки і вплітається в кінцевий відрізок прямої кишки. Зверху та
знизу м’яз покритий фасціями, які мають назву верхньої та нижньої фасцій
діафрагми таза.

Через діафрагму таза проходить нижній відрізок прямої кишки.

Зовнішній м’яз — стискач відхідника (musculus sphincter ani externus)
має вигляд добре розвиненого м’язового кільця, яке оточує відхідник.

Між сідничним горбом та зовнішнім м’язом — стискачем відхідника справа
та зліва розміщені заглибини — сіднично-прямо-кишкові ямки. Вони
заповнені жировою тканиною, в якій розміщені судини та нерви.

Сечостатева діафрагма (diaphragma urogenitalis) — цем’язо-вофасціальний
утвір, який знизу закриває передній відділ виходу малого таза. Основним
елементом, який утворює цю діафрагму, є глибокий поперечний м’яз
промежини та м’яз -— стискач сечівника (Рис. 10).

Глибокий поперечний м’яз промежини (musculus transversus perinei
profundus) — непарний м’яз, який починається на гілці сідничної кістки,
далі волокна йдуть присередньо і зливаються з волокнами однойменного
м’яза протилежної сторони.

М’яз — стискач сечівника (musculus sphincter urethrae) утворюється
частиною волокон попереднього м’яза. У чоловіків він оточує перетинчасту
частину сечівника, а у жінок — початковий відділ сечівника. Обидва ці
м’язи покриті зверху і знизу верхньою та нижньою фасціями сечостатевої
діафрагми. Проміжки між м’язами та фасціями заповнені значною кількістю
жирової тканини.

Через сечостатеву діафрагму у чоловіків проходить сечівник, а у жінок —
сечівник та піхва.

До промежинної ділянки належать також і незначні за функцією м’язи, які
розміщені поверхнево, а саме: поверхневий поперечний м’яз промежини,
цибулино-губчастий м’яз та сідничо-печеристий м’яз.

Поверхневий поперечний м’яз промежини (musculus transversus perinei
superficialis) — парний, тонкий м’яз. Починається від сідничного горба
і, розташовуючись поперечно, зливається по серединній лінії з
однойменним м’язом протилежної сторони.

Цибулино-губчастий м’яз (musculus bulbospongiosus) парний. Починається
від сухожильного центру промежини, йде донизу латерально та наперед,
охоплює тіло статевого члена і закінчується на його спинці. При
скороченні м’яз зганяє сім’я та сечу з сечівника. У жінок цей м’яз
оточує піхву і при скороченні стискує її.

Сідничо-печеристий м’яз (musculus ischiocavernosus) — парний м’яз (у
жінок розвинений недостатньо). Починається від сідничного горба і
закінчується на печеристих тілах. При скороченні м’яз притискує
печеристі тіла до кістки, порушуючи цим відтік венозної крові від
печеристих тіл. Це сприяє напруженню (ерекції) статевого члена та
клітора.

У кровопостачанні промежинної ділянки основна роль належить внутрішній
соромітній артерії, а веноза кров відтікає по однойменних венах. Лімфа
відтікає у поверхневі та глибокі пахвинні вузли.

Ділянку промежини іннервують гілки крижового сплетення.

Сперматогенез

Сперматогенезом називається процес розвитку чоловічих статевих клітин. У
цьому процесі розрізняють чотири періоди: розмноження, ріст, дозрівання
та формування.

У стінці покручених сім’яних канальців яєчка розміщені сперматогонії,
які розмножуються майже протягом усього життя (період розмноження).
Починаючи s періоду статевого дозрівання частина сперматогоній перестає
розмножуватись і перетворюється на первинні сперматоцити (період росту).
При цьому клітини збільшуються в розмірах, і в них відбуваються складні
процеси перебудови ядерної речовини. У період дозрівання первинний
сперматоцит поділяється на два вторинні сперматоцити, які, в свою чергу
поділяючись, утворюють чотири невеликі за розміром сперматиди. Кожна з
сперматид має скорочене вдвоє число хромосом. (Як чоловічі, так і жіночі
статеві клітини мають скорочене вдвоє число хромосом. При заплідненні
ядра чоловічої та жіночої статевих клітин зливаються, і в ядрі зиготи
утворюється подвійний набір хромосом). Далі сперматиди перетворюються на
сперматозоони. Сперматозорн має вигляд ниткоподібного утвору близько 60
мкм завдовжки. У ньому розрізняють головку, шийку та хвіст. Головні
складові частини клітини розміщені в головці сперматозоона. Завдяки
хвилеподібним коливанням, за відповідних умов середовища, сперматозоони
мимоволі рухаються.

Сперматозоони та рідинний секрет, в якому вони знаходяться, складають
сім’яну рідину, або сперму. Потім до сперми додаються секрети
передміхурової залози та сім’яних міхурців.

Овогенез

Під овогенезом розуміють процес розвитку жіночих статевих клітин, що
відбувається аналогічно сперматогенезу, але з деякими особливостями.
Так, період розмноження овогоній відбувається під час
внутрішньоутробного розвитку і продовжується деякий час після народження
людини. В кінці цього періоду овогонії оточуються шаром епітеліальних
клітин, тобто первинним фолікулом, і стають овоцитами першого порядку,
або первинними овоцитами. З цього часу починається другий період
овогенезу — період росту, який проходить у функціонуючому яєчнику і
складається з перетворень первинних овоцитів на овоцити першого порядку
зрілого фолікула. В період росту в ядрі овоцита відбуваються дальші
перетворення, а саме: кон’югація хромосом та утворення тетрад з
одночасним накопиченням в їхній цитоплазмі жовтка.

Потім починається заключна стадія овогенезу — стадія дозрівання, під час
якої закінчується утворення овоцита другого порядку і зріла яйцеклітина
виходить з яєчника. У період дозрівання овоцит першого порядку
поділяється з утворенням овоцита другого порядку та невеликого
редукційного тільця, в цитоплазмі якого знаходиться частина хромосом. У
свою чергу, овоцит другого порядку також ділиться, внаслідок чого
з’являються друге редукційне тільце та зріла яйцеклітина, ядро якої має
скорочене удвоє число хромосом. (При заплідненні ядра сперматозоонів та
яйцеклітин зливаються та утворюють подвійний набір хромосом.)

Стадії формування в овогенезі немає. Підсумовуючи вищенаведене,
зауважимо, що процес овогенезу відповідає процесу сперматогенезу з тією
різницею, що при другому з кожної сперматогонії утворюються чотири
зрілих сперматозоони, а при овогенезі — лише одна яйцеклітина та три
нежиттєздатних редукційних тільця.

Вікові, статеві та індивідуальні особливості сечостатевого апарату

Нирки новонароджених складаються в середньому з 10—14 часток, що
відділяються одна від одної борознами різної глибини. Ниркова кіркова
речовина у немовлят дуже тонка (1,5—2,0 мм) завдяки недостатньо
розвиненим проксимальним частинам канальців нефронів і тільки в 8—-10
років життя наближається за будовою до нирки дорослої людини. Ворота
нирок у дітей перших років життя знаходяться на рівні II поперекового
хребця, у зв’язку з чим ниркові судини відносно черевної частини аорти
та нижньої порожнистої вени розміщуються косо. Поступово розміри і маса
нирок збільшуються, і у дорослих їхні ворота проектуються на рівні І
поперекового хребця. За розміром та масою нирки хлопчиків і чоловіків
більші, ніж дівчат та жінок.

Довжина сечоводів новонароджених 5—7 см, у дітей перших років життя
збільшується до 13—-15 см, а у дорослої людини становить ЗО—35 см. У
дітей і дорослих лівий сечовід довший, ніж правий, на 2—3 см.

У зв’язку з тим що порожнина таза у новонароджених недорозвинена,
сечовий міхур розміщується у черевній порожнині, за формою нагадує
веретено або грушу, масою 5—7 г, а об’ємом 50—80 см3. Його структура та
топографія остаточно формуються у 15—17 років.

Передміхурова залоза до 7—10 років куляста, складається із сполучної та
м’язової тканин, а також незначної кількості простатичних залоз.
Остаточної будови орган набуває в період статевого дозрівання.

Яєчка новонароджених, як правило, знаходяться у мошонці. Статевий член
короткий, а передня шкірочка довга, і її вуздечка ще не утворена.

Чоловічий сечівник на 12—15 см довший і на 2—3 мм вужчий, ніж жіночий.

Яєчники новонароджених найчастіше розміщуються поза тазом, оскільки
процес опускання їх ще не закінчився, і тільки у 5—6 років вони займають
те ж саме місце, що й у дорослих. У новонароджених і немовлят дно
вузької і плоскої матки знаходиться вище лобкового зрощення. Поступово
орган опускається у малий таз і в кінці періоду статевого дозрівання за
структурою та топографією нагадує матку дорослої жінки, що не родила.

Часто нирки протягом усього життя людини лишаються поділеними на частки.
Трапляються також випадки, коли одна з нирок значно менша другої або її
немає зовсім. Іноді нирки з’єднуються між собою верхніми або нижніми
кінцями (підковоподібна нирка). Зустрічається ненормальне положення
нирок, пов’язане з аномаліями кількості і топографії їхніх судин. Серед
варіантів сечоводів спостерігають подвоєння, часткову й повну
облітерацію одного з них тощо.

Тяжкою аномалією сечового міхура є незарощення його передньої стінки, що
збігається із щілиною передньої стінки черевної порожнини.

Яєчка варіюють за розмірами та масою. Іноді одне з них може бути
недорозвинене або відсутнє — так званий монорхізм. Буває, що яєчко під
час опускання затримується у черевній порожнині або у пахвинному каналі.
Зустрічаються випадки незарощення чоловічого сечівника й сечівникової
поверхні статевого члена — гіпоспадія.

Яєчники також варіюють за розмірами, формою та масою. Бувають відсутні
одна або обидві маткові труби. Описані повні та неповні подвоєння матки
і піхви. Спостерігається асиметрія форми та положення матки.

Крім вищеописаних особливостей органів сечостатевого апарату існують і
інші, що мають велике значення у практичній медицині.

Список використаної літератури

Очкуренко О.М., Федотов О.В. Анатомія людини: Навч. посібник. – 2-ге
вид., – К.: Вища шк., 1992.

Свиридов О.І. «Анатомія людини» – Київ, Вища школа, 2001.

Гаврилов Л.Ф., Татаринов В.Г. Анатомия: Учебник. – К., 1985.

Паталогическая анатомия. Струков А.И., Серов В.В., Москва, «Медицина»,
1995 г.

Похожие записи