РЕФЕРАТ

на тему:

Лімфатична система. Філо- та онтогенез лімфатичної системи. Селезінка.
Філо- та онтогенез селезінки

Лімфатична система

Поряд з кровоносною системою в організмі людини та хребетних тварин є й
інша судинна система — лімфатична (systema lymphaticum), яка складається
із замкнутих капілярів, внутрішньо- і позаорганних відвідних лімфатичних
судин, лімфатичних вузлів та двох (рідше одного) головних колекторів —
правої та лівої лімфатичних проток (Рис. 1, 139).

Рис. 1. Схема лімфатичних судин грудної та черевної порожнини:

1 — права внутрішня яремна вена; 2 — права плечоголовна вена: 3 — ліва
плечоголовна вена; 4 — ліва внутрішня яремна вена; 5 — ліва підключична
вена; 6 — грудна протока; 7 — додаткова півнепарна вена; 8 — півнепарна
вена; 9 — клубові лімфатичні судини; 10 — нижня порожниста вена; 11 —
збірник лімфи; 12 — непарна вена; 13 — верхня порожниста вена; 14 —
права підключична вена; 15 — права лімфатична протока Рис. 2. Схема
розміщення груп регіональних вузлів (а), схематичне розміщення ділянок
тіла, з яких збирається лімфа у грудну протоку та праву лімфатичну
протоку (ділянка останньої заштрихована, б): 1 — шийні лімфатичні вузли;
2 — пахвові лімфатичні вузли; 3 — ліктьові лімфатичні вузли; 4 —
пахвинні лімфатичні вузли.

По цих шляхах лімфа — прозора, жовтуватого або опалесцію-ючого кольору
рідина (загальною кількістю 1—2 л) — тече від органів у венозну систему,
що дає право деяким авторам вважати її додатковим руслом венозної
системи.

Лімфатичні капіляри (vasa lymphocapillarae) — замкнуті утвори, стінка
яких складається з одного шару клітин ендотелію, відстань між якими
дорівнює 0,000012—0,0001 мм. Деякі дослідники вважають, що у лімфатичних
капілярів немає базальної мембрани і це полегшує проникнення у їхній
просвіт білкових та жирових речовин, кристалоїдів, різних
мікроорганізмів, сторонніх речовин, а також клітин злоякісних пухлин.

Лімфатичні капіляри крупніші за кровоносні, діаметр їх досягає 0,1 мм та
більше. Вони неправильної форми, з’єднуються між собою під різними
кутами і утворюють у багатьох органах (за винятком головного та спинного
мозку, часточок печінки, кришталика, рогівки, плаценти та деяких інших)
сітки з петлями різноманітної форми. Слід зазначити, що лімфатичні
капіляри розміщуються в органах поблизу динамічних структур (кровоносних
судин, м’язових та сполучнотканинних волокон), що сприяє просуванню
лімфи від периферії до центру. З сіток лімфатичних капілярів утворюються
внутрішньоорганні відвідні лімфатичні судини. І Лімфатичні судини (vasa
lymphatica) своєю структурою нагадують вени і мають внутрішню, середню
та зовнішню оболонки.

Внутрішня оболонка складається з ендотелію та підендотеліального шару
колагенових і еластичних волокон. Уся товща внутрішньої оболонки утворює
велику кількість клапанів, які регулюють рух лімфи від периферії до
центру. Однак при різних патологічних процесах можливе розширення судин,
внаслідок чого клапани не змикаються і виникає зворотна (ретроградна)
течія лімфи. Ділянки лімфатичних судин між місцями прикріплення клапанів
звичайно розширені, і тому судина має форму чоток.

Середня оболонка побудована з колагенових, еластичних волокон і
непосмугованих м’язових клітин, скорочення яких сприяє рухові лімфи.

Зовнішня оболонка містить сполучнотканинні волокна та незначну кількість
поздовжніх непосмугованих м’язових клітин.

Лімфатичні судини, які виходять з органа, мають назву позаор-ганних
лімфатичних судин. По всій довжині їх розміщуються поодинокі або
численні лімфатичні вузли.

Лімфатичні вузли (nodi lymphatici) — утвори округлої овальної або
бобоподібної форми і різного розміру (від 0,5 до 25 мм; Рис. 3). В
організмі людини налічують понад 300 лімфатичних вузлів, які
розміщуються групами в певних ділянках тіла. Зовні вони покриті
капсулою, яка є продовженням стінок лімфатичних судин і складається з
переплетених між собою еластичних волокон та окремих непосмугованих
м’язових клітин. Від капсули всередину вузла відходять перекладини, які,
наближуючись до його центру, розгалужуються, з’єднуються між собою і
утворюють сітку. В ЇЇ петлях є ретикулярна тканина, заповнена
лімфоцитами, які розміщуються нерівномірно. Найбільше їх по периферії
вузла. Периферичну частину лімфатичного вузла називають кірковою
речовиною, а цен-ральну частину — мозковою речовиною.

Як у кірковій, так і в мозковій речовині лімфатичного вузла, поблизу
його перекладин, знаходяться щілиноподібні простори — пазухи, вистелені
ендотелієм. Ендотелій синусів розглядають як продовження ендотелію
приносних лімфатичних судин. Він продовжується в ендотелій виносних
лімфатичних судин, які виходять з воріт вузла. Крізь ворота у вузол
входять кілька артерій (одна — три) та нерви.

Така структура лімфатичних вузлів визначається їхньою функцією.
Повільний рух лімфи по пазухах сприяє ЇЇ очищенню від сторонніх речовин
та збагаченню на лімфоцити.

Крім вищеописаних лімфатичних вузлів до лімфатичної системи, відносять
поодинокі та групові лімфатичні фолікули у стінках травного каналу та
мигдалики — язиковий, трубні, піднебінні, глоткові, а також селезінку.
На сучасному етапі розвитку морфології та фізіології вищезгадані утвори,
а також загрудинну залозу та червоний кістковий мозок об’єднують у
імунну систему (лат. immuni-tas — звільнення), яка забезпечує цілісність
та сталість внутрішнього середовища організму протягом всього життя.

Рис. 3. Лімфатичний вузол:

а — лімфатичний вузол з приносивши та виносними лімфатичними судинами; б
— схема будови лімфатичного вузла; 1 — приносна судина; 2 — пазуха
лімфатична крайова; 3 — центри зародкові; 4, 7 — перекладка з судиною; 5
— пазуха мозкова; 6 — судина виносна; 8 — артерія; 9 — капсула; 10 —
вена.

Грудна протока (ductus thoracicus) найбільша лімфатична судина тіла
(35—45 см завдовжки та діаметром 2,4—7 мм), за своїм розвитком та
топографією є лівою лімфатичною протокою. У неї збирається лімфа з
нижніх кінцівок, органів та стінок порожнини живота, органів та стінок
лівої половини грудної клітки, лівої верхньої кінцівки, лівої половини
голови та шиї.

Грудна протока починається між нижнім краєм X грудного та верхнім краєм
II поперекового хребців. Грудна протока найчастіше утворюється внаслідок
злиття правого та лівого поперекових стовбурів, рідше з ними зливаються
кишкові стовбури (один — три).

З’єднавшись між собою, вони утворюють неправильної форми розширення, яке
має назву збірника лімфи. Від його верхнього кінця грудна протока
піднімається поблизу хребтового стовпа в грудну порожнину, де на рівні
IV—V грудних хребців переходить справа наліво і впадає в ліву внутрішню
яремну вену, або в ліву підключичну вену, або в місце злиття їх.

У ділянці шиї в грудну протоку впадають: яремний стовбур, що збирає
лімфу з лівої половини голови і шиї; підключичний стовбур, який приймає
лімфу від лівого плечового пояса; та бронхосередо-стінний стовбур, що
збирає лімфу з органів і стінок лівої половини грудної клітки.

Права лімфатична протока (ductus lymphaticus dexter) 2—20 мм завдовжки
1—7 мм завширшки, утворюється внаслідок злиття правого яремного
стовбура, який збирає лімфу з правої половини голови і шиї; правого
підключичного стовбура, що несе лімфу від плечового пояса, та правого
бронхосередостінного стовбура, по якому відтікає лімфа з органів та
стінок правої половини грудної клітки. Права лімфатична протока впадає
або в праву підключичну вену, або в місце злиття їх. Правої протоки може
не бути, і тоді стовбури, що її утворюють, впадають у венозне русло
незалежно один від одного. Знання індивідуальної мінливості лімфатичних
проток має клінічне значення.

Філо- та онтогенез лімфатичної системи

Тепер найбільш поширена думка, що лімфатична система закладається на
шостому тижні ембріогенезу і спочатку розвивається окремо від
кровоносної системи. Порівняльно-анатомічні дослідження показали, що
лімфатичні судини та лімфатична тканина розвиваються незалежно одна від
одної і лише на пізніх етапах філогенезу об’єднуються в єдину лімфатичну
систему. У нижчих хребетних (риб, земноводних та плазунів) клапанів
немає, але є лімфатичні серця, стінки яких утворені посмугованими
м’язовими волокнами, що сприяє течії лімфи у венозну систему. У ссавців
лімфатичних сердець немає, а лімфатична тканина формує велику кількість
лімфатичних вузлів, які виконують різні (ще повністю не вивчені)
функції. Крім того, у нижчих ссавців (сумчастих, комахоїдних) є дві
грудні лімфатичні протоки, правої з яких у вищих ссавців уже немає.

Таким чином, зникнення в процесі філогенезу (еволюції) лімфатичних
сердець та правої лімфатичної протоки свідчить про редукцію деяких ланок
лімфатичної системи, а появу лімфатичних вузлів, можливо, слід
розглядати як явище прогресивне.

Селезінка

Селезінка (lien seu splen) — непарний, видовженої форми орган
темно-червоного кольору, розміщений у черевній порожнині зліва від
шлунка (Рис. 4). Сучасними дослідженнями доведено, що селезінка виконує
кровотворну та захисну функції, а також депонує кров. Довжина органа
може бути 10—15 см, ширина — 6— 9 см, а товщина — 3—7 см. Маса селезінки
коливається в межах 150—200 г. У селезінці розрізняють два кінці —
передній і задній та два краї — верхній і нижній.

Одна з поверхонь селезінки опукла, прилягає до діафрагми і тому
називається діафрагмальною, а друга — нутряна, вгнута і прилягає до
шлунка, лівої нирки та поперечної ободової кишки. На нутряній поверхні
селезінки е заглиблення — ворота селезінки, крізь які входять
селезінкова артерія (іноді вона біля воріт розгалужується на 5—7 гілок),
нерви, а виходять вгни та лімфатичні судини. Селезінка з усіх боків
покрита очеревиною, яка утворює зв’язки, що фіксують орган до шлунка
(шлунково-селезінкова зв’язка) та діафрагми (діафрагмально-селезінкова
зв’язка). Крім цих зв’язок від діафрагми до лівого згину ободової кишки
проходить діафрагмально-ободова зв’язка, що також підтримує селезінку.
Вважають також, що крім вищезгаданих зв’язок селезінка утримується на
місці внаслідок тиску м’язів передньої черевної стінки. Під серозною
оболонкою селезінки знаходиться її волокниста оболонка, побудована з
еластичних і колагенових волокон та непосму-гованих м’язових клітин. Від
волокнистої оболонки відходять перекладинки селезінки, що в глибоких
частинах органа з’єднуються між собою. Між ними є ретикулярна сполучна
тканина, яка утворює строму органа. Паренхіму селезінки називають
пульпою, розрізняючи білу і червону пульпу.

Рис. 4. Селезінка: 1 — шлункова поверхня; 2 — верхній край; З —
очеревина; 4 — передній кінець; 5 — ободова поверхня; 6. 10 — ворота
селезінки; 7 — селезінкова вена; 8 — селезінкова артерія; 9 — нижній
край; 11 — ниркова поверхня; 12 — задній кінець.

Біла пульпа —- це комплекс лімфатичних вузликів селезінки та лімфатичних
періартеріальних піхов. Лімфатичні вузлики за будовою такі ж, як і
лімфатичні вузлики лімфатичних вузлів. Вони виконують захисну функцію та
продукують основну масу лімфоцитів крові.

Червона пульпа складається з ретикулярної сполучної тканини, між
волокнами якої розміщені еритроцити, а також численні синусоїдні судини.

Філо- та онтогенез селезінки

Селезінка у філогенезі з’являється вперше у хребетних. У людини вона
закладається в кінці першого — на початку другого місяця у дорсальній
брижі у вигляді скупчення клітин епітелію, які в дальшому з’єднуються з
мезенхімою. На перших стадіях розвитку селезінка нагадує лімфатичний
вузол і лише згодом набуває остаточної структури.

Список використаної літератури

Очкуренко О.М., Федотов О.В. Анатомія людини: Навч. посібник. – 2-ге
вид., – К.: Вища шк., 1992.

Свиридов О.І. «Анатомія людини» – Київ, Вища школа, 2001.

Гаврилов Л.Ф., Татаринов В.Г. Анатомия: Учебник. – К., 1985.

Паталогическая анатомия. Струков А.И., Серов В.В., Москва, «Медицина»,
1995 г.

Похожие записи