Реферат

на тему:

Ольга Кобилянська — царівна української літератури

Ольга Кобилянська належить до тих митців, хто своєю творчістю увійшов в
історію вітчизняної белетристики назавжди Сучасне літературознавство
справедливо відводить їй місце одного з перших українських
авторів-модерністів, художні здобутки якого засвідчили європейський
рівень української літератури кінця XIX — початку XX ст. Художній процес
тих часів, коли відбувався активний розвиток і формувалося
співвідношення категорій суспільної свідомості, Ніцше назвав
«переоцінкою всіх цінностей». Один з можливих шляхів освоєння такого
нового суспільно-естетичного змісту втілювала й неоромантична концепція,
зокрема в тому її варіанті, який і розробляла О. Кобилянська.

Прихід в українську літературу талановитої письменниці був своєрідним
подвигом її високого духу. Дитинство та юність вона провела в досить
обмеженому спілкуванні з українським світом. Про власну національну
приналежність дівчина мала уявлення тільки від батька, бо зростала «в
малому німецько-волоському містечку в глибоких горах» з назвою
Кімполунг, поблизу якого — в Гура-Гуморі — вона й народилася 27
листопада 1863 р. у родині урядовця із середнім достатком Юліана
Кобилянського. Брак людського спілкування компенсувала їй багата
буковинська природа. Під час частих прогулянок Ольги саме природа стала
щирим повірником таємниць дівочого серця, гарним сповідником сміливих
думок поривів, якими була сповнена молода душа, мовби другою рідною
домівкою, де вона вже не мусила критися від когось, соромитися самої
себе. Навпаки, саме природа зміцнювала, упевнювала її, допомагала
віднаходити втрачену душевну рівновагу. Зростаючи мрійницею та
фантазеркою, Ольга ще змалку відчувала потребу ділитися з ровесниками
«чудернацькими» сюжетами. Дитинство минуло, а це бажання все ще шукало
виходу. Як згадує письменниця, вифантазуване захотілося записувати. Так
на папері і являються одна за одною поезії й окремі новелки, про які
ніхто, крім автора, нічого не знав

Ольга Кобилянська любила життя, любила його неповторну красу в багатстві
ґї прояву. Любила все, що було створено до неї, і відчувала, що в ній
зароджується нове почуття любові — любові творення.

У 18-19 років, будучи ще в Кімполунзі, а потім у Чернівцях, письменниця
захоплювалася ідеєю жіночої емансипації. Разом з М Матковською вона
організовує в Чернівцях «Товариство руських жінок на Буковині» Улітку
1892 р пише працю «Рівноправність жінок», того ж року виступає в журналі
«Народ» із нарисом «Жіноча вистава в Чикаго», 1893 р. бере участь у
виданні альманаху «Наша доля», уміщуючи в ньому оглядову статтю про
жіночий рух у країнах Європи, а 1894 р. робить прилюдну доповідь «Дещо
про ідею жіночого руху» опубліковану згодом у газетах і випущену окремим
виданням. Того самого року Кобилянська відкриває бібліотеку, навчає
дітей грамоти.

На жаль, радісна пора «кімполунзького раю», де Ольга вперше почала
писати, мусила завершитися. 1889 р. її батько виходить на пенсію й
оселяється з родиною в с. Димці Серетського повіту. Для О. Кобилянської
розлука з улюбленим краєм була важкою та болісною, оскільки там, за її
словами, вона залишала «велику частку своєї душі і своїх почуттів,
багато образів, уяви і своєї сили». Проте на новому місці родина
письменниці довго не затрималася: через хворобливість матері та через
молодших братів Ольги, які закінчували навчання, 1891 р. родина
переїжджає до Чернівців — міста, у якому О.Кобилянська житиме до самої
смерті. Саме тут для неї почався новий період життя. Із приїздом до
Чернівців — «серця Буковинської України» — для неї відкривається новий
світ, широкий й багатий і сприятливий для творчої праці. Вона переробляє
німецьку повість «Вона вийшла заміж» і під заголовком «Людина» друкує її
в «Зорі» 1894 р. Позбавлена яскравих мистецьких знахідок, ця повість є
літературною демонстрацією поглядів письменниці на проблему становища
української жінки в сучасному їй суспільстві, викладених значною мірою в
доповіді «Дещо про ідею жіночого руху» Тому «Людина», ця «повість ідей»,
цікава насамперед із цієї точки зору.

Олена Ляуфлер — донька лісового радника, відкриваючи ряд жіночих образів
усіх майбутніх «феміністичних» творів О. Кобилянської, звертає нашу
увагу на нову для тогочасної української літератури проблематику. Поряд
із давно усталеним і звичним світом чоловіків несміливо, бо вперше,
проступає жінка з повноцінним особистісним світовідчуттям, з багатим
внутрішнім світом, наділена відкритим розумом, щирим серцем, волею та
правом на щастя, дарованими їй життям. Уособлюючи тип нової жінки, Олена
опиняється поза суспільством, стає його аутсайдером, оскільки погляди й
думки, які вона сповідує, залишаються не лише незбагненими,
неприйнятими, а й просто ворожими для суспільства, зміст життя якого в
різних формах його функціонування визначають чоловіки. Повстаючи проти
нав’язаних суспільством стереотипів, героїня кидає виклик суспільній
моралі, заснованій на облуді й брехні. Сповідуючи ідеї взаємного кохання
й поваги одне до одного як основу та запоруку щасливої родини,
відкидаючи модель подружжя без любові як брудні стосунки, що ображають
людську гідність, вона оголює затаєні хвороби сучасності, викриває фальш
і лицемірство як основоположні закони функціонування того суспільства.
Воно ж звичний уже для нього спосіб життя не помічає та не вважає його
за крамолу; не бажаючи жодних змін, воно натомість прирікає Олену на
самотність і відчуження, відгороджуючись німою стіною непорозуміння.

За порушеною в повісті О Кобилянськоі проблемою жінки в українській
суспільній свідомості кінця XIX — початку XX ст. проступає не менш
важлива проблема людини в багатстві смислових відтінків, у художньому
осмисленні якої відчутне нашарування конфлікту двох ідеологій
проминальноі ідеології позитивізму й ідеології нової, модерної доби.

Іншу повість. «Царівна», О Кобилянська почала писати ще 1888 p., коли її
первісток «Людина» шукала публіки Спочатку твір називався «Лореляй», а
мовою його оповіді була німецька Та вже 1896 р. повість зі зміненим
заголовком «Царівна» українською мовою виходить у світ. Своєю появою
вона засвідчила непересічний талант її авторки та провістила нове ім’я в
історії літератури

«Жіноче питання», або ж по-сучасному феміністична проблематика,
заторкнута в попередньому творі, становить зміст і цієї повісти, де
вона, проте, зазнає творчого переосмислення авторкою Перед читачем
постає нібито вже знайома ситуація дівчина, яка не має маєтку, а відтак
не може претендувати на певне становище в суспільстві, усвідомлює власну
незначущість. У повісті ця дівчина — Наталка Веркович її доля, що, на
перший погляд, у багатьох моментах подібна до її літературної
попередниці Олени Ляуфлер, видається більш жорстокою: дівчина є сиротою
та з дитинства зазнавала лише погорду й брак ласки; її перше дівоче
кохання зраджене, а мрії про майбутнє понівечені; її улюблена праця, що
живила надією й додавала сил, — повість, виписана «кров’ю серця», яка
становила єдиний сенс її життя — відкинута й нікому не потрібна

Подібна проблема, подібна ситуація: людина й обставини, людина чи
обставини. Та не подібна концепція героя Наталка — не Олена, вона на
шабель вища, краща, довершеніша Олена — лише проба, Наталка — звершення.
Це взірець персонажа пера О. Кобилянської, це її ідеал: сильна, горда,
вольова особистість, готова до боротьби з життям і до перемоги в ній,
хай не близької, хай поступової, проте остаточної Наталка — це та
цільна, цілісна індивідуальність, яка неспроможна втамувати спраги за
повнотою буття, повнотою чуття, повнотою життя. Вона шукає краси й
досконалості, насамперед людини, а згодом і світу, прагне довершеності й
тужить за нею, вона наближає свій ідеал, сама стаючи тим ідеалом

Творчою знахідкою авторки й, поза сумнівом, великим «плюсом» повісті є
показ становлення цього вимріяного образу Жінки, відшліфованого
невтомною працею над собою, постійним саморозвитком, що триває в
затяжній борні не стільки із зовнішніми обставинами, скільки із самим
собою в просторі власної душі, часто не без особистих втрат. Разом із
тим це й розкриття процесу народження нової людини — сильної, духовно
багатої індивідуальності в складному й суперечливому світі її
непогамовної природи, це утвердження справжньої, самошнної й
самодостатньої Людини, гідної її високого покликання: «Мати таку
свободу, щоби бути собі ціллю! Передовсім бути собі ціллю, для власного
духу працювати, як бджола; збагачувати його, збільшати, довести до того,
щоб став сяючим, прегарним, хвилюючим, зоріючим у тисячних красках!
Передовсім бути собі ціллю й обробляти самого себе, з дня на день, з
року до року. Різьбити себе, вирівнювати, щоби все було складне, тонке,
миле. Щоб не осталося дисгармонії ані для ока, ані для серця, для
жодного зі змислів. Щоби жадоба за красою утихомирилася. Бути передовсім
собі ціллю, а опісля або стати для одного чимсь величним на всі часи,
або віддатися пращ для всіх. Боротися за щось найвище, сягаюче далеко
поза буденне щастя. Такий мій ідеал Свобідний чоловік із розумом — це
мій ідеал»

Відтак проблема жінки. її свободи й самореалізаціі. виходячи за рамки
особистісного в повісті «Людина» на ширші обрії суспільності в повісті
«Царівна», набуває узагальненого, гуманістичного та водночас
національного пафосу, сповнюючи образ — у даному випадку жінки —
ідеалістичним звучанням провідника наші її охоронця й поборника,
готового до самопожертви заради високих ідеалів.

Під благотворним впливом європейської культури О. Кобилянська пройшла
шлях від неоромантизму до експресіонізму Особливу роль у цьому відіграло
захоплення ідеями Ніцше з якими окремі сучасні літературознавці
пов’язують формування українського модерну. Критично налаштовану до
канонів міщанського оточення юну письменницю цей філософ зацікавив,
очевидно, насамперед як бунтар, протестант, котрий узявся за
переосмислення узвичаєних цінностей, закликав не боятися робити життя
кращим, а людину досконалішою. Головним об’єктом дослідження
неоромантика Кобилянськоі було людське єство, витончене у своїй
внутрішній організації, із загостреним відчуттям прекрасного й
потворного. В одному зі своїх ранніх творів — фантазії «Поети» — авторка
дає волю самовираженню «поранкової душі» ліричного героя, яка почуває
себе комфортно тільки у світі краси, серед незайманої природи,
спілкуючися з поетами й артистами, вбираючи з великою насолодою все
високе та світле, чим багате земне життя. Звичайно, у цій вибагливій
поезії в прозі легко вгадується туга за ідеалом самої письменниці, і не
випадково позитивні персонажі усіх її творів щедро позначені відблисками
власної — поранкової — душі.

Тонкі психологічні спостереження авторки за внутрішнім світом, духовними
пориваннями її персонажів, розкриття багатства та краси світу природи,
переплітаючись із глибокими ліричними відступами та музичними
інтонаціями, що породили шедеври української новелістики: «Природа»
(1888 p.), «Impromtu phantasie» (1894 р.), «Битва» (1896 р.),
«Некультурна» (1897 p., «Valse melancolique» (1898 p.), виявляють нові
неоромантичні тенденції, що відповідали тогочасним мистецьким пошукам у
світовій літературі.

Мистецтво є тим першим крилом-відповіддю на заданий письменницею пошук,
у ньому, зокрема в музиці, О. Кобилянська вбачала вирішення своїх
запитів. Неперевершеним зразком малої прози в цьому плані є новела
«Valse melancolique» Коли авторку запитали про провідну думку твору,
вона, дивуючись, відповіла: «А чи ви маєте її, коли переживаєте настрій,
який не дає вам спокою, викликає прагнення здійснити велику мрію, кличе
вас кудись так сильно, що ви не можете навіть передати цього поклику?..»

Друге крило-відповідь на творчий пошук О. Кобилянської становить світ
Карпат. Його мешканці — гуцули нічим не поступаються іншим героям зі
сфери мистецтва й інтелігенції. Це волелюбний народ, чий гордий дух
вихований на вершинах гір, спрямованих до безмежного піднебесся, а його
краса (як зовнішня, фізична, так і внутрішня, духовна) викохана в
мальовничій барвистості глибоких пралісів, він мислиться як органічна
складова самої природи; зливаючись і розчиняючись у ній, становить з нею
одне ціле. Такою є гуцулка Параска з новели «Некультурна». Кожен епізод
її життя, про який дізнаєшся з її розповіді, наскрізь просякнутий
відчуттям, а відтак і сприйняттям того, що все у світі вже наперед
визначено, кожна річ або подія є закономірною, логічною ланкою
великозадуманого плану, продиктованого Богом і природою.

Природа є й органічним світом Гуцула з новели «Природа» Однак вона не є
тлом, на якому розгортається любовна пригода двох пройнятих чуттєвим
потягом істот; це дійова особа психологічного ряду, яка співпереживає з
ними найтонші порухи душевного пориву. Природа, як і Гуцул, відкрита,
горда й неприступна, вона незборима, страшна й незбагненна у своїй красі
та силі. Саме такою вона манить до себе її — русинку з рудим волоссям,
для якої стає проекцією її власної душі.

Справжньому митцеві ніколи не загрожує одноманітність, він завжди
оригінальний і неповторний. Будучи вірною концепції свого героя,
водночас володіючи тонким відчуттям світу, О. Кобилянська створює образ
ще однієї сильної особистості — гордої, незалежної, самодостатньої — у
шедеврі «пейзажної новели» «Битва». Цього разу нею стає ліс, який із
небувалою силою експресії переростає в живу істоту, здатну відчувати
красу, яку дарує життя, біль і страждання, які приносить смерть.

Спустошення й абсолютна мертвеччина, що прийшли на зміну бою, сповнюють
гіркотою від усвідомлення страшної істини, людина, яка своєю особою
радісно провіщає переможну ходу цивілізації, у своїй суті залишається
великим варваром

Художнє експериментування письменниці в руслі модерністичних тенденцій
знайшло також своє вираження в жанрі поезії в прозі.

У 1900-х pp. XX ст. Кобилянська подарувала українській літературі
шедеври не лише жанру малої прози: 1902 р. вона пише
соціально-психологічну повість «Земля», а 1909 р. — лірико-романтичну
повість «В неділю рано зілля копала» Обидва твори остаточно вписали ім’я
їхньої авторки в історію української літератури, а за сприятливих умов
історико-політичних реалій, поза сумнівом, ввели б О. Кобилянську й до
реєстру вершинних зразків світової класики.

У повісті «Земля» перед читачем постає багатий світ непростих людських
стосунків, повний глибоких емоційних переживань і сильних почуттів,
тісно переплетених між собою. Повість «В неділю рано зілля копала…»
розпочинається українською піснею «Ой, не ходи, Грицю, та й на
вечорниці». Вона в сконденсованій формі, виконуючи функцію своєрідного
прологу, передає сюжетну колізію, навколо якої вибудовується сама
повість: дівоча помста за зраджене кохання. Однак трансформований крізь
призму авторового світосприйняття традиційний сюжет набуває нових рис,
свіжих смислових відтінків, переростаючи в інший вимір самобутнього
повістевого побутування. У повісті здійснюється спроба розкриття
універсальної та наскрізної для твору в цілому теми провини та покарання
за неї

Поза всяким сумнівом, творча манера, у якій виписана повість «В неділю
рано зілля копала…» не позбавлена рис. притаманних поетиці романтизму,
поза-як у тексті відчутний беззаперечний вплив романтичного
світовідчуття авторки О. Кобилянська вибудовує модель романтичного
двосвіття — людського й циганського — у психологічній площині
конфліктності провини й покарання Письменницька проекція повістевої
проблематики в простір таємничості, загадковості, недосказаності,
віщувань і прокльонів, порушуючи приховані пласти інтуїтивного,
несвідомого, демонструє глибину філософського виміру, умовно вираженого
в сентенції: «Чому, Боже, так тяжко людям до щастя дібратися?». Відтак
це свідчить про самобутність творчого обдарування О. Кобилянської та
забезпечує довге життя її твору.

На той час припадає й продовження порушеної в ранніх повістях «Людина»
та «Царівна», а також у новелах морально-етичної проблематики
неординарної особистості, митця й інтелігента в суспільстві, пошуків і
шляхів самовдосконалення та творчої реалізації, модифікованої в повістях
«Ніоба» (1905 p.), «Через кладку» (1905 p.), «За ситуаціями» (1913 p.).
Упродовж 1915-1923 pp. О. Кобилянська пише низьку оповідань, новел,
нарисів, у яких розкриває трагічну безвихідь, страждання, розлуку й
біль, викликані драматизмом ситуації, породженої Першою світовою війною:
«Лист засудженого вояка до своєї жінки», «Назустріч долі», «Юда» (усі —
1917 p.), «Снітся» (1922 p.), «Зійшов з розуму» (1923 p.), які увійшли
до збірки «Але Господь мовчить!» (1927 p.).

У період 1920-1930-х pp. з-під пера письменниці виходять новели, у яких
відчувається вплив символізму та містики; сюжетами деяких творів стають
злочини, зумовлені патологічними відхиленнями людської психіки: «Лісова
мати» (1917 p.), «Василка» (1922 p.), «Вовчиха» (1923 p.). «Огрівай,
сонце…» (1927 p.), «Пресвятая Богородице, помилуй нас!» (1928 p.), «He
смійтесь» (1933 p.).

1926 p. публікується роман «Апостол черні», у якому О. Кобилянська
втілює ідеал досконалої особистості, самодостатньої в готовності служити
своєму рідному народові.

Після смерті батьків життя письменниці стає ще важчим. Унаслідок
паралічу лівої сторони вона змушена проводити час переважно в ліжку. Від
1912 р. матеріальне становище письменниці стає скрутним, вона живе в
постійних злиднях. Інколи українські письменники, зокрема X. Алчевська,
висилали їй грошову допомогу й пакунки з продуктами.

1931 р. О. Кобилянську іменували першим почесним доктором Українського
вільного університету в Празі з нагоди святкування його десятилітнього
існування.

Унаслідок повторного паралічу 1938 р. письменниця цілковито втрачає
здатність ходити, а по чотирьох роках, 21 березня 1942 p., О.Кобилянська
помирає.

Синтезуючою ланкою неоромантичного світовідчуття Кобилянської стає
поняття ідеалу. У прагненні до ідеалу всі конкретні людські
характеристики набувають цінністного відтінку, універсального значення,
оскільки дістають змогу «вирости», «розігнутися». Можна навіть говорити,
що у своїй цілісності такий тип світовідчуття виявляється як своєрідна
реальна утопія; виходячи, зокрема, з ідеї «природної» людини, вона
базується на «естетичній ілюзії» Безпосередній вияв такого ідеалу в
конкретних ситуаціях, типах, характерах і т. д. виступає як естетична
реальність, а тому прямо символізується, психологізується. Музична
стихія стає для Кобилянської виразом естетичного синтезу, духовності,
природної гармонії, людського життя загалом. Кобилянська розгортала цілу
систему неоромантичного світовідчуття на різних рівнях — стильового
вираження, жанру, Характеротворення, концепції людини, психологізму
тощо.

Аналізуючи творчість О. Кобилянської в цілому, Л. Білецький визначає
три, на його думку, характерні прикмети новелістики письменниці:

1) ліризм, глибока внутрішня настроєвість, переплетена надзвичайно
чуйним смутком; туга за чимось високим, за ідеалом краси й устремлінням
до внутрішньої свободи людини, яка є далекою перспективою звільнити душу
від внутрішніх кайданів, що її сковують;

2) психологізм глибокий і зворушливий, звернення до найделікатніших
виявів душі людини;

3) почуття природи виконує найголовнішу естетичну функцію в
артистичному пафосі письменниці, що символізує людську природу.

Кожен твір будь-якого доброго письменника є глибоко оригінальним у своїй
суті, проте для творчості в цілому характерною є наявність тем, мотивів,
образів, що стають наскрізними, тою чи іншою мірою проступають у
багатьох творах. Творам О. Кобилянської це також властиве. Квінтесенцією
всієї творчості письменниці можна вважати одвічний і нестримний пошук
гармонії та краси, непогамовне прагнення досконалості та рівноваги, що
творить атмосферу незвичайного, високого, загадкового, а персонажів
наділяє характером сильної, небуденної особистості, тонкою психологічною
побудовою. Усе це забезпечило її вагомий внесок у становлення раннього
українського модернізму, її новаторську роль у рідному письменстві.

Похожие записи