РЕФЕРАТ

на тему:

Михайло Коцюбинський – імпресіоніст

Михайло Коцюбинський — великий письменник-гуманіст, виразник народних
дум і прагнень. Він посідає одне з чільних місць в історії української
літератури. Його повісті, оповідання та новели яскраво відтворюють не
тільки глибинні соціальні зрушення в суспільстві кінця XIX — початку XX
ст., а й активні пошуки, якими характеризувався літературний процес на
межі двох століть, він приніс в українську літературу елементи
декадентства, символізму, неоромантизму, — усього того, що за аналогією
з німецькою та польською літературою дістало назву модернізму.

Народився Михайло Коцюбинський 1864 р. — у той лиховісний час, коли
офіційною мовою на українській землі була мова російська. Цією ж мовою
говорили в родині майбутнього автора славетних творів. Але «занедужавши,
— як писав пізніше сам автор, — на дев’ятому році на запалення в
легенях, я в гарячці почав говорити по-українському. Чим немало здивував
батьків» Уже пізніше, після цього випадку, десятирічний хлопець,
розбуджений цікавістю до українського слова, почав складати українські
пісні, беручи за взірець народні. А коли на тринадцятому році випадково
Коцюбинський дістав кілька примірників журналу «Основа», оповідання
Марка Вовчка, а згодом — Шевченкового «Кобзаря», то це, за визнанням
самого письменника, уже безповоротно скерувало його на свідомий
український шлях.

Звичайно, Михайло Коцюбинський дійшов до вершини свого хисту не одразу,
а вибоїстою та круглою стежкою довгих, невтомних шукань, що привели до
вершин аж у зрілий період його творчості. Найбільший, а тому найглибший
слід у розвитку письменницької свідомості Михайла Коцюбинського, з якої
вже виросло й розцвіло все те, що дав письменник, навчаючись художньої
майстерності, без сумніву, залишив Тарас Шевченко. Як молодий письменник
Коцюбинський наполегливо вивчав, не раз перечитував і Панаса Мирного.
Отже, у процесі творчого пошуку письменник розвивався не без впливу з
боку інших письменників.

Коцюбинський вважається найвидатнішим стилістом української прози. Він
почав як реаліст і народник під впливом Панаса Мирного й Івана
Нечуя-Левицького, пізніше, на початку XX ст., відійшов від цього
напрямку й, хоча симпатизував народницьким поглядам, однак схилявся до
імпресіоністичної манери. Тут не було метаморфози чи суперечності — адже
імпресіонізм, цей останній великий стиль XIX ст., був об’єктивним
мистецтвом, побудованим на точному відображенні відчуття, враження,
спостереження. Як психолог Коцюбинський найчастіше писав про людську та
мистецьку роздвоєність, амбівалентність, свідомо чи підсвідомо
відбиваючи свою письменницьку й людську драму.

Засвоївши традиції та досвід своїх славних попередників, Коцюбинський
орієнтувався й на зразки світового письменства, був чутливий до тих
нових віянь, що панували тоді в європейській літературі. З одного боку,
був новатором щодо стилю та психологізму, з іншого — надмірного
новаторства остерігався. У пристрасних дискусіях про нове та старе,
модернізм і традицію, які захопили буквально всіх його сучасників,
Коцюбинський участі не брав. Він був справді природженим художником,
«який має трохи інші очі, ніж другі люди, і носить в душі сонце, яким
обертає дрібні дощові краплі в веселку, витягає з чорної землі на світ
божий квіти і перетворює в золото чорні закутки мороку». — писав сам
автор. Усе його чесне, працьовите життя та його творчість підтверджують:
він був і залишився назавжди великим Сонцепоклонником і великою Людиною.
Таким людяним, добрим, лагідним постає Михайло Коцюбинський перед нами
зі спогадів його сучасників.

Коцюбинський написав небагато. Серед оповідань та повістей, як правило,
виділяють «Fata morgana» та «Тіні забутих предків». Під кінець життя він
став широко відомим, і його твори видавалися російською, чеською,
польською, німецькою, шведською та іншими мовами. Життя письменника в
основному проминуло в провінційних містах і містечках України, а також у
Молдавії та Криму, де він був на урядовій службі. З 1898 року
Коцюбинський оселився в Чернігові. Тут він працював чиновником у
статистичному бюро губернського земства. Активним суспільним, культурним
або науковим життям місто не відзначалося, єдиною перевагою була
відносна близькість до Києва. У 1906—1908 pp. письменник очолював
чернігівську «Просвіту», багато уваги приділяв діяльності літературній
молоді, влаштовував традиційні «понеділки» та «суботи», на яких
обговорювалися нові твори, був одним із упорядників літературних
збірників альманахів: «Хвиля за хвилею», «Дубове листя», «З потоку
життя». . Коцюбинський постійно стежив за розвитком сучасної української
літератури та багато читав із зарубіжної Він говорив, що є в нього
«любимі» письменники Гамсун, Шніцлер, Лі, Ахо, Стрінберг, Метерлінк. У
різний час на нього також справляють враження Достоєвський, Золя. Ібсен.
Роздуми над шляхами розвитку української літератури Коцюбинський
підсумовує у відозві 1903 р. до українських письменників, де закликає
розширювати тематичні обрії рідного письменства, не обмежуватися лише
селянською тематикою, порушувати історичні, філософські, психологічні
проблеми, сюжети будувати по-новому — оригінальніше, орієнтуючись на
досвід європейської літератури.

Як реаліст Михайло Коцюбинський звертав у своїх творах увагу на
змалювання зовнішніх подробиць, бачених в житті. Натомість як
натуралістичний імпресіоніст, а пізніше як психологічний імпресіоніст,
він змальовував найтонші й найглибші порухи людської душі. Цей стиль
психологічного імпресіонізму (або, як сказав С. Черкасенко, «чистої води
імпресіонізму») такий самобутній, що його можна вважати виробленим самим
письменником.

У 1900-ті роки Коцюбинський пише три твори, що відкривають новий етап у
його творчості: новелу «Лялечка», акварель «На камені» й етюд «Цвіт
яблуні» У цих творах подано глибший психологічний аналіз, ніж у
попередніх, вони показують, що Коцюбинський вийшов на цілком нову стежку
— стежку імпресіонізму. На початку XX ст відбувається якісний злам у
творчості Михайла Коцюбинського Він створює жанр психологічної новели,
виробляє імпресіоністичну манеру письма.

У них відчутна рука вже зрілого майстра, який творить новий жанр — жанр
психологічної новели Сюжет у психологічній новелі відходить на другий
план. Портретні описи майже відсутні, змінюється функція обставин, усе
підпорядковується одній меті — тонкому проникненню в психологічний світ
людини, нюанси душевних поривів і глибокі переживання, які й становлять
справжню драматургічну колізію новели. Письменник водночас виробляє нові
художні принципи зображення героя: він переходить від знаковості сюжету
до знаковості мікрообразу — його смислотворчої сутності. Усезнаючий
автор зникає, замість нього всевладно панує слово та почуття персонажа,
його суб’єктивне бачення себе та навколишнього світу.

Стає дуже яскравою й індивідуальна особливість майстра слова:
відбувається привнесення живопису до літератури, підпорядкування його
ідейно-художній концепції твору, вироблення імпресіоністичних прийомів
письма. Під впливом психологічної літератури та внаслідок спостережень у
письменника складається уявлення про внутрішній світ людини як
безперервний процес, який має свої періоди, спади та підйоми, що,
власне, і становлять справжній сюжет багатьох його творів — у
Коцюбинського формується художньо-психологічна композиція героя, яку він
називає «кільця психологічного процесу».

Кожний персонаж у Коцюбинського має свою окрему мову, він індивідуальний
до найтонших дрібниць. Описаний індивід зазнає переживань при дуже
напружених нервах, коли вони реагують на зовнішні показники. Для
Коцюбинського це були дуже важливі думки, і він враховував їх у своїх
імпресіоністичних творах.

Принципово новою стає й система поетики: письменник наче переломлює все
те, що він зображує, крізь призму внутрішніх переживань персонажів.
Коцюбинський змальовує не стільки вчинки, поведінку героя, навколишній
світ, скільки його враження про самого себе та цей світ. Як ніхто в
європейській літературі до й після нього, Коцюбинський умів
підпорядковувати колір твору розкриттю внутрішнього світу героя або тим
ідейно-художнім завданням, які він перед собою ставив. Акварель «На
камені» — новаторський твір у жанровому плані. У ньому нескладна фабула,
автор зосереджений на внутрішніх переживаннях героїв, що й становлять
сюжетну колізію. Композиція акварелі надзвичайно оригінальна: даючи
нібито малюнок з життя, автор жодного епізоду не виносить на перший
план, а примушує читача головні епізоди переживати в собі, у своїй уяві.
У цьому виявляється перша риса імпресіонізму: замість детальних
реалістичних описів давати тільки окремі натяки, «плями», що вже
показують шлях читачевій уяві. Друга ж риса імпресіонізму — висувати на
перший план психічні переживання героїв, а не фабулу творів. Письменник
робить спробу вийти за межі традиційного оповідання та створити новий
жанр — психологічну новелу, розвинути свою індивідуальну стильову
манеру. Жанрова характеристика цього твору—акварель—відкриває задум
автора: наблизити словопис до живопису; згадана новела наче спеціально
присвячена цьому мистецькому експерименту. Акварель — одна з найбільш
колористичних у прозі того часу, і не тільки українській. У цьому творі
письменник ставить перед собою важливе завдання: надати кольору
смислової функції. Тут слово виступає тільки інструментом творення
мікрообразу, який і передає переживання героїв або служить реалізації
задуму автора. Не дивно, що новелу «На камені» автор назвав аквареллю: у
ній справді переважають зорові образи, картини моря й гір виринають
перед очима читачів, наприклад змалювання бурі на морі.

Мікрообраз, винесений у назву, проходить через усю першу частину новели
«На камені». Він створює сіре колористичне тло. на фоні якого
розгортається сюжетна дія: «татарське село здавалось грудою дикого
каміння», «кам’яні оселі», «сонце і камінь», «люди на камені». На цьому
тлі кожний новий колористичний мікрообраз набуває особливого значення:
зміни, що відбулися в душевному стані мовчазної татарської дівчини
Фатьми після її зустрічі з гарним молодим турком Алі, символізує
розквітла квітка — гірський крокус. Драматична колізія (втеча закоханих
Фатьми й Алі) також знаходить своє особливе розв’язання в протилежності
кольорів різної гами — мікрообраз «дух цих диких, ялових, голих скель».
На цих скелях закарбувалася споконвічна історія страждань «людей на
камені», існування яких — постійна боротьба з природою, панує лише один
закон — жорстокість. Безбарвним скелям, голому каменю автор протиставляє
червоний колір пов’язки на голові Алі та зелений колір фередже Фатьми,
червоний — символ кохання, а зелений — життя. Яскраві, насичені кольори
контрастують з кольорами мертвої застиглої скелястої породи, посилюють
драматизм подій, сірі скелі зрадливо виказують яскраве вбрання Фатьми й
Алі. Колористичні штрихи зливаються в єдину імпресіоністичну картину з
драматичним малюнком і водночас піднесеним гімном коханню.

Часто зорові образи переплітаються зі звуковими, зокоема тоді, коли
описується гра Алі, то розповідь пронизує мелодія зурни, ясно
відчуваються елементи поетичного ритму, так званої ритмічної прози. Ця
тонка фіксація вражень, лаконічність вислову, глибокий ліризм,
ритмічність чи плавність мови, майстерність описів природи та глибинний
психологічний аналіз стають характерною рисою творчості Михайла
Коцюбинського.

«Цвіт яблуні» — цілком психологічна новела. Батько, головний персонаж
твору, крім того, ще й письменник, митець слова. У хвилини, коли душа
зранена горем, його пам’ять, підсилена силою творчості, усе фіксує.

Етюд Михайла Коцюбинського «Цвіт яблуні» — викінчено імпресіоністичний.
Цей етюд — новий стильовий крок у поєднанні психологізму «Лялечки» та
живопису «На камені». У «Цвіті яблуні» відчувається й мопассанівська
проблематика психології творчості письменника, і шніцлерівський потік
свідомості, і гамсунівська увага до порухів людської душі, і властива
тільки Коцюбинському заглибленість у надра підсвідомості, й
імпресіоністичний малюнок, який складається зі світлотіні, колористичних
мікрообразів, символіки квітів. Іван Франко вважав етюд Михайла
Коцюбинського «Цвіт яблуні» психологічною студією, яка виявляє руку
майстра та дуже тонку обсервацію складного психологічного процесу —
враження письменника, у якого помирає улюблена дитина — цвіт його дерева
життя, фантазія якого при цьому мимоволі занотовує та складає всі деталі
як матеріал для майбутнього твору. У цьому етюді морально-філософську
проблему етики письменницької творчості Коцюбинський загострює до
душевної драми, яку переживає ліричний герой. Письменник в етюді ставить
запитання, чи має право художник брати як матеріал для своєї творчості
людську трагедію, якщо це його власна трагедія — смерть доньки? Автор не
дає на це запитання прямої відповіді.

В оповіданні «Лялечка» Михайло Коцюбинський відтворює психологію
роздвоєння людського «я» та внутрішній конфлікт. Але найяскравіше цей
конфлікт показаний в етюді «Цвіт яблуні»: тут кульмінаційна точка
людської драми. Для зображення психології героя в «Цвіті яблуні»
важливим став подальший розвиток художньо-психологічної концепції
Коцюбинського: до розуміння нерозривності та циклічності психологічного
процесу (кільця психічного процесу) письменник додає уявлення про
багатошаровість психіки людини (підсвідомість, свідомість,
самосвідомість). В етюді ліричний герой представлений у момент свого
граничного душевного напруження — вмирає його дочка. Атмосфера цього
трагічного моменту підкреслена скорботними тонами чорного кольору.
Світло та тінь становлять той художній простір, у якому відбувається
дія, — це символ боротьби життя й смерті. Роль мікрообразів у такій
імпресіоністичній структурі дуже велика, уся оповідь наче зіткана з них.
І все ж тут чітко простежуються три плани свідоме сприйняття ліричним
героєм реальної дійсності (зорові та слухові враження від усього
навколишнього); сприйняття цих самих подій підсвідомістю через
мікрообраз; світ і усвідомлення самого себе (самоспостереження) — своїх
рухів, дій, думок, почуттів. Усі три плани сплетені між собою в єдиний
кільцевий психологічний процес, який розвивається по висхідній до
моменту душевної кризи героя, а потім спадає. Таким чином побудована
більшість творів Михайла Коцюбинського. Відтворенню внутрішнього світу
героїв підпорядковано й суто імпресіоністичні засоби — світло, тінь,
колір, вібрацію.

Роздвоєння особистості героя, якому Коцюбинський приділяє значну увагу,
стає тим важливим елементом, якому підпорядковується імпресіоністична
концепція кольорів. Письменник досягає потрібного художнього ефекту
через поєднання контрастних почуттів і кольорів. У новелі «Цвіт яблуні»
роздвоєння героя передають світло та тінь, в «Intermezzo» — образи
природи та внутрішні відчуття, передусім сонце й утома. У творах «В
дорозі» й «Intermezzo» письменник зображує процес висвітлення
«травмуючого матеріалу» з надр підсвідомості. Тут роздвоєння «я»
ліричного героя між «я» —громадським обов’язком і «я» — особистими
потребами також є основою розвитку внутрішнього сюжету. Коцюбинський
показує психічний процес звільнення від комплексу вини «я»-особистого
перед «я»-громадським. У новелах 1900-х років письменник піднімається до
постановки філософських проблем сенсу буття, ієрархізації ціннісних
орієнтацій, поведінки людини в критичних і кризових ситуаціях.

Цикл «З глибини» — зразок жанру поезії в прозі — розкриває емоційну
гостроту світовідчуття митця, відтворює життя душі поета, перейнятої
«всіма скорботами світу» та трагічно самотньої. Ліричну тональність
мініатюр циклу «Хмари», «Утома», «Самотній», «Сон» визначають такі
образи-символи психологічного змісту: серце, пісня, сонце, хмари,
вогонь. Велику образотворчу роль відіграє символіка кольору: «мандрують
блакитним шляхом», «клубочиться чорними хвилями», «сірі крила над
землею», «золото серця». Широко використовуються ритмотворчі засоби
ліричної композиції (паралелізм, анафора, обрамлення). Експресивність
художніх висловів підсилюється прийомом градації, риторичними
запитаннями, конструкціями еліпсису. Мотиви й образи циклу розвинуті
письменником у новелі «Intermezzo».

У стилі Михайла Коцюбинського імпресіонізм часом поєднується з
елементами символізму («З глибини», «Intermezzo», «Невідомий», «На
острові»), іноді з елементами неоромантизму («Тіні забутих предків», «На
острові», «На камені»), іноді — натуралізму («Лист», «Fata morgana»).
Але стильовою домінантою, що відбиває специфічне світобачення й творчі
прийоми письменника, без сумніву, є імпресіонізм, рідкісний навіть для
європейської літератури за своїм викінченим естетизмом і глибиною
психологічного аналізу. Коцюбинський започаткував на грунті
модерністичних літературних тенденцій (поезії в прозі, сповідальна
проза) цілком оригінальний стиль. За своїми головними ознаками —
часово-просторовою концепцією, концепцією кольору, концепцією людини, її
психодуховності, кутом зору оповідача — цей стиль співвідноситься з
європейським психологічним імпресіонізмом типу Гамсуна, Шніцлера, братів
Гонкурів, російським імпресіонізмом Буніна, Чехова, Купріна.
Імпресіонізм Коцюбинського передусім є кроком у поглибленні художнього
психологізму в українській літературі XX ст.

Вершин імпресіоністичного письма Коцюбинський досягає в «Intermezzo»
Написана вона ніби в монологічній манері, проте це не внутрішній
монолог, це ряд юрових картин, створених словом, що передають враження
героя від навколишнього та водночас його внутрішні переживання. У цій же
новелі помітні елементи символізму (назви «дійових осіб» виступають
символами психодуховних процесів героя). Замість традиційного подієвого
сюжету (сюжету вчинків і дій героїв) письменник вдається до сюжету
внутрішнього, який становлять зіткнення різних переживань. Символічні
образи й ускладнена метафорика надають твору жанрових ознак у прозі. На
перший погляд, новела «Intermezzo» становить майже суцільний пейзаж —
опис природи вії багатоманітних виявах. Насправді ж образи квітів, рос
лин, птахів, тварин — це лише символи тих внутрішніх явищ і процесів, що
відбуваються в душі героя. У цьому творі Коцюбинський визначає «дійових
осіб» Тут дійові особи — засіб художньої умовності Він застосовується
письменником для того, щоб дати читачеві ключ до розуміння цієї складної
образної мови природи, носіями якої виступають «дійові особи» — «ниви у
червні», «сонце», «зозуля», «жайворонки», та символічного змісту інших
образів. Якщо є дійові особи, то має бути й сцена. Сцена – це душа
ліричного героя з її болями та радощами, з утомою та надією, вірою в
перемогу світлих ідеалів. Через внутрішній етичний конфлікт між
громадським обов’язком і втомою, хвилинною зневірою, через емоції,
переживання вимальовуються ширші проблеми — соціального та
психологічного характеру. Контрастно протистоять одна одній дві групи
образів: «моя утома», «людське горе», «три білих вівчарки», «залізна
рука города» й «ниви у червні», «зозуля», «жайворонки», «сонце».
Конфлікт образів створює ту багатозначність символів, які дають уявлення
про складні душевні процеси ліричного героя. Засіб контрасту відіграє
також важливу ідейно-композиційну роль (місто та природа, краса природи
й нелюдські умови життя селян). І думки, і сприйняття героєм природи
злито в єдиний нерозривний потік його переживань та усвідомлення себе у
світі та суспільстві.

Уже в новелах «Сміх» і «Він іде» помітні спроби Коцюбинського щодо
змалювання психології маси. Страх, що охоплює Валеріана Чубинського під
час чорносотенного погрому, передається через звукові враження від
натовпу, якого він не бачить, не чує. У новелі «Він іде» подібний
настрій (страх) єврейського населення перед погромом передається через
особливе сприйняття пейзажу. Імпресіоністичні образи, що передають
уявлення про дику розбурхану юрбу, яка, наче ураган, змітає все на
своєму шляху, були підготовкою до показу психології селянської стихії,
яку так майстерно змалював Коцюбинський у другій частині «Fata morgana».

Ця повість за новизною та складністю поетичних образів і художнього
психологізму стала новим явищем в українській літературі. Задумавши цей
твір, Коцюбинський міркував, як процеси, соціально-економічні події
переломити через психологію, переживання героїв. Автор писав: «Я тепер
остільки вибився із звичайної колії, так занурився в роботу, що реальне
життя для мене майже не існує. Я весь серед своїх героїв, живу їх
життям, поділяю їх горе і радість, говорю їх мовою і віддаюсь їх
інтересам». Письменник робить спробу розкрити глобальний конфлікт людини
та світу, що став особливо відчутним на межі століття. В образі Андрія
та Маланки Воликів постає трагедія краху сподівань бідного селянина на
власну землю або найману працю на фабриці. Повість вінчає тему
відчуження людини від землі в українській літературі.

Найголовніше в стилі Михайла Коцюбинського — це його особливий
самобутній характер імпресіонізму. Вишуканий імпресіонізм письменника
виявляється в надзвичайній тонкості психологічного заглиблення в усі
душевні порухи та все те, що творить силу осяйності барв самою
зображення.

У його творчості, як ні в кого із сучасників, природно поєдналися два
протилежні полюси народницький стиль і зображення духовних порухів
простолюддя, що пізніше було злито з вишуканим естетизмом самого
зображення. Імпресіонізм виділяє Коцюбинського з плеяди класичних
письменників. Так письменник повертає своєму стилю прикмети, властиві
мистецтву, розвиненому класиками Тому у творах Коцюбинського, крім
імпресіоністичності, помітні також романтика, риси символізму та
«ідеального реалізму» Але все ж таки в доробку письменника домінує й
переважає струм імпресіоністичності — картинного передавання настроїв,
вражень і порухів людської душі. Михайло Коцюбинський немов кидає
промінь свого мистецького освітлення, виявляючи чуттєві порухи та вдачу
людини, найсуттєвіші явності хвилини, у яких досягається просто музична
поетика зображення.

Похожие записи