Реферат на тему:

Леся Українка

Доля дуже рано навчила Лесю Українку мужності. Вона змушена була
змагатися з тяжкою хворобою, що вразила її ще в дитинстві, зробила
недосяжною її блискучу музичну кар’єру і мучила поетесу всі подальші
роки. Проте оця ще дитяча зневага до фізичного і душевного болю
супроводжувала Лесю Українку все її життя.

У несприятливій для повнокровного розвитку України суспільній атмосфері
межі ХІХ-ХХ століть родина Косачів вирізнялася своїми демократичними
поглядами, плеканням національних традицій, всебічною освіченістю.
Виховуючись у такому середовищі, Леся не могла не зазнати його впливу на
формування власних поглядів, уподобань, життєвих настанов. Її
громадянська свідомість, національна гідність, демократичні позиції були
закладені саме в родинному колі. А ще, напевно, вродженою особливістю
натури пояснюється отой постійний дух непокори, волелюбства, ота зневага
до труднощів і втоми, оте гордовите бажання ніколи не бути слабкою,
розбитою, зневіреною:

Хто вам сказав, що я слабка,

Що я корюся долі?

Хіба тремтить моя рука?

Чи пісня й думка кволі?

(«Хто вам сказав, що я слабка…»)

Духовна міць фізично недужого тіла, властива Лесі Українці, наснажувала
і її творчість. Потрібна була неабияка мужність, щоб, всупереч тиску
влади, писати про кривди рідного краю. «І все-таки до тебе думка лине,
мій занапащений, нещасний краю…» Патріотичний мотив— один з
найчастіших у поезії Лесі Українки. Її любов до України не можна навіть
і порівнювати з тими зітханнями, які були такими популярними серед
частини української інтелігенції.

За глибоким переконанням поетеси, лити сльози над українським
безталанням — це ще не велика послуга для краю. «Що сльози там, де
навіть крові мало!..» У Лесиному розпорядженні було не так багато
засобів для боротьби. Але в неї було пристрасне слово, у неї був
величезний митецький хист. Її полум’яні віршовані рядки мимоволі
западали в серця і будили:

Вставай, хто живий, Не бійся досвітньої мли, —

В кого думка повстала! Досвітній огонь запали,

Година для праці настала. коли ще зоря не заграла.

(«Досвітні огні»)

Недаремно поетесу стали величати Дочкою Прометея. Нести людям вогонь
просвіти, вогонь своєї любові, жар свого невтомного слова було справою
всього її життя. Звичайно, якщо ніхто не бачив поетесу розбитою і
знесиленою, то це не означає, що вона була крицевою. Не забуваймо, що
Леся Українка — жінка з вразливою тонкою душею. Були і в її долі прикрі
падіння і болісні втрати.

Такою втратою стала для неї смерть коханого — Сергія Мержинського. Але
навіть у хвилини найтяжчої душевної муки вона незбагненна у своїй
внутрішній силі і величі. У ніч смерті коханої людини розпач поетеси, її
нестерпні страждання, напівбожевільний стан несподівано спричиняються до
творчого вибуху. Ця дивовижна жінка за один подих пише глибоку
драматичну поему «Одержима». Пізніше вона згадуватиме, що якби в ту
страшну ніч не вилила свій біль у слові, то, мабуть, могла би
збожеволіти.

Здавалося, Леся була розбита і спустошена цією втратою. Але гідна подиву
залізна воля згодом знову дала їй сил, щоб підняти себе з руїни,
звільнитися від депресії. Бо життєве кредо Лесі Українки — сміливо
творити свій шлях серед будь-яких незгод, змагатися з долею, не впадати
у відчай під її ударами:

Так! Я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні.

Без надії таки сподіватись.

Буду жити — геть думи сумні!

(«Contra spem spera»)

Леся Українка пішла шляхом Кобзаря. Вона прагне створити образ духовно
могутньої людини-борця, здатної втілити в собі дух епохи. У політичній
ліриці поетеси з’являється образ Спартака, котрий зібрав під свій прапор
повсталих рабів. 1 особливо часто — образ легендарного богоборця
Прометея. Нащадками Прометея вона називає свій народ, уславлює борців,
які «блискучу іскру з неба здобувають». Ліричний герой поетеси — це тип
нової людини, готової до подвигу, до найважчих випробувань.

Оптимізмом пройнятий вірш «Мріє, не зрадь!» У ньому прославляється
подвиг борців за волю. У вірші «Напис в руїні» Леся Українка стверджує
безсмертя народу та велич його творчої праці. Народ є творцем всіх
цінностей i багатств — така основна думка поезії. Поетеса протиставляє
силі владного тирана силу народу і проголошує: «Хай гине цар!»

Леся Українка прожила життя, сповнене невимовних страждань і гіркоти.
Але її творчість звучить оптимістично, в ній на повний голос пролунали
життєрадісні мотиви сповнені віри в невичерпні сили народні. Поетеса
живе серед нас, вона не вмерла, а тільки зробила крок у безсмертя:

Ні! Я жива, я буду вічно жити,

Я в серці маю те, що не вмирає.

Є серед творів Лесі Українки невеличкий етюд про метелика, де
розповідається, як маленьке створіння, що народилося у темнім льоху,
вперше у своєму житті побачивши світло, вперто прагнуло наблизитися до
нього і загинуло, влетівши у пломінь. Коли хтось із товариства, котре
сиділо за столом і спостерігало змагання метелика зі світлом, зауважив:
«Дурному дурна і смерть», — почувся голос: «А хіба розумніша була б його
смерть, якби він навіки загинув у темнім льосі? Те світло спалило його,
але він рвався на простір. Він шукав світла!»

Оце поривання до світла, непримиренність до животіння, байдужості були
властиві і Лесі Українці, яка, обравши тернистий шлях поета, хотіла
бачити пісні свої пломеніючими, слова — зброєю іскристою. Вона їм не раз
наказувала: «Палайте чи паліть, та не в’яліть!»

Поетичним маніфестом письменниці, її мистецьким кредо став вірш «Слово,
чому ти не твердая криця…»:

Зброє моя, послужи воякам

Краще, ніж служиш ти хворим рукам!

У першій строфі цієї поезії письменниця звертається до слова, яке
повинне піднімати народ на боротьбу, а, отже, «знімати вражі голови з
плеч». Наступна строфа — це по суті аналіз своєї письменницької,
громадянської позиції. Поетеса ніколи не видобувала фальшивих нот із
своєї ліри, для битви з ворогом гартувала слово кров’ю власного серця:

Ти, моя щира, гартована мова,

Я тебе видобуть з піхви готова,

Тільки ж ти кров з мого серця проллєш,

Вражого ж серця клинком не проб’єш…

Поетеса переконана в тому, що художнє слово стає міцною зброєю лише
тоді, коли його візьмуть дужі месники, задля яких вона і гартує цю свою
«зброю іскристу». Ця поезія відзначається музикальністю. Я.Степовий
написав романс «Слово, чому ти не твердая криця».

В своїй ранній поезії «Співець» Л.Українка запевняє читачів у тому, що
ніякі сили не примусять її відмовитись від патріотичного обов’язку —
служити своїй батьківщині й рідному народові. Юна поетеса усвідомлювала:
поетичний шлях тяжкий, і здолати його одній важко — такі роздуми і
почуття пронизують вірш «Мій шлях».

Самій недовго збитися з путі,

Та трудно з неї збитись ву гурті.

Леся мріє своїм словом збудити народ до боротьби за волю, за правду,
знає, що в цій борні може загинути багато борців, серед них і вона:

Хай я загину, та хай сяє мило

Над людьми сонцем правда і надія!

В поезії «У чорную хмару зібралася туга моя …» авторка постає ніжною,
стійкою, мужньою. Всі почуття, які пережила — від невимовної туги до
гіркого ридання, — не зломили її, «до землі не прибили», а, навпаки,
загартували волю і серце, зродили буряний мотив боротьби:

…Я вийду сама проти бурі

І стану, — поміряєм силу!

Твори поета, уточнює Леся Українка у вірші «Поет підчас облоги», подібно
до життя, мають бути всеосяжними, різноманітними, спів поета повинен
будити від сну, служити загальнонародній боротьбі за свободу.

Леся Українка добре знала з історії світової і вітчизняної літератури,
із власного досвіду, що часто доля була жорстокою до справжніх поетів:
італійський поет Данте був вигнаний із своєї країни; англієць Байрон
помер у Греції; Пушкін, Лєрмонтов, Шевченко, Грабовський фізично знищені
царизмом. Поетеса часто писала на цю тему.

Зокрема у вірші «На столітній ювілей української літератури»,
присвяченому І.Котляревському, вона так висловлюється про долю
поетів-борців:

Ніхто Їх не брав під свою оборону,

Ніхто не спускався з найвищого трону,

Щоб їм уділяти хвали,

Чоло не вінчали лавровії віти.

Тернів не скрашали ні злото, ні квіти,

Страждали співці в самоті.

Та будучи вірною девізові: «Тільки в боротьбі життя і щастя», — Леся
Українка слідом за Т.Шевченком і М.Некрасовим, разом з Ї.Франком і ГІ.
Грабовським проголосила: «Не поет, хто забуває про страшні народні
рани…»

Звернімося ще до одного вірша — «Зоря поезії», в якому поетеса
проголошує своє естетичне кредо.

Вона мала право сказати про свою поезію: «Зоре моя! в тебе світло повік
буде ясне». Бо людина, яка обрала для боротьби з ненависним ворогом
гострий кинджал, тобто слово-зброю, не могла не запалити у серцях
прийдешніх поколінь вогонь любові до свободи, ненависті до тиранії.

Дуже часто на папір лягали слова муки і страждання:

Хотіла б я вийти у чистеє поле,

Припасти лицем до сирої землі.

І так заридати, щоб зорі почули,

Щоб люди вжахнулись на сльози мої.

(«Горить моє серце…»)

Поетеса відважно мірялася силою з лихою долею. І перемагала.

Промчалась та буря-негода палка наді мною,

Але не зломила мене, до землі не прибила.

Я гордо чоло підвела…

І в серці моїм переможнії співи лунають.

(“У чорную хмару зібралася туга моя”)

Інколи життєві скрути були досить тяжкими, та не впадала в розпач мужня
дочка Прометея, не втрачала надії на кращі часи. Варта подиву та
надзвичайна сила волі, що давала тяжко хворій жінці енергію творити.

Такою ввійшла Леся Українка в літературу — як символ мужності,
стійкості, нездоланності людського духу. І як співець мужності,
незламності, боротьби.

Ще в ранньому віці Леся прийшла до переконання, що для людини важливо
бути сильною, стійкою, мужньою:

«Що болить?»- мене питали,

Але я не признавалась –

Я була малою горда,

Щоб не плакать, я сміялась.

(“Як дитиною, бувало..,”)

I ще раз я хочу звернутися до вiрша «Мрії». У ньому поетеса розповідає,
як вона ще дівчинкою милувалась картинами із старовинних лицарських
романів. З особливою симпатією ставилася до переможених, але гордих і
нескорених героїв:

Погляд мій спускався нижче,

На того, хто розпростертий,

До землі прибитий списом,

Говорив: «Убий, не здамся!»

«Убий, не здамся!» стало життєвим девізом дочки Прометея. Знаючи, що
життя буде нелегким, поетеса вирішила йти лише вперед, з вірою, з
бадьорою піснею. Чим сильніше наступала хвороба, тим мужнішою ставала
Леся.

Мотив мужності,стійкості, героїзму — провідний у творчості поетеси. В її
творах, як і в більшості справжніх поетів, важко розрізнити особисте і
громадське, тому дуже часто ліричний герой її поезії нагадує нам саму
авторку. Він сміливо виступає проти бурі, що символізує морок, людське
горе:

Я вийду сама проти бурі

І стану, — поміряєм силу!

Тому пафос нескореності, героїзму проймає усю творчість Лесі Українки. У
циклі «Сім струн», в «Колисковій», звучать роздуми матері про майбутнє
своєї дитини. Мати переконана, що у дітей треба виховувати волелюбний
дух, щоб вони не корилися сліпо долі, активно сприймали життя.

Леся Українка прагнула створити образ героя, духовно могутнього борця,
людини незламного характеру. З цією метою авторка зверталась до Біблії,
міфології, історичного минулого нашого та інших народів. Часто з великим
піднесенням поетеса використовувала образ нескореного Прометея. Духовна
спорідненість з цим титаном була помічена критиками і
літературознавцями, за що Леся удостоїлась імені дочки Прометея.

Нащадками Прометея називає Леся Українка всіх борців за волю. Як зразок
мужності, громадянської активності, титанічного духу виступає учасниця
оборони свого краю у поезії «Грішниця». Ця дівчина ладна віддати своє
життя за те, щоб не було на її землі ворогів. У циклі «Сльози-перли»
ліричний герой заявляє, що краще прийняти смерть, ніж жити в «ганебній
неволі». Мужнім борцем за щастя і долю України був для Лесі Тарас
Шевченко. Вірш «На роковини» розкриває палку самовіддану любов поета до
своєї землі, нездоланність його духу.

Авторка уславлює мужність, незламність поета-громадянина в поезії «Якби
вся кров моя уплинула отак». У поета є сила, яка не дозволяє коритись
долі, а «будить у серці крики бойові».

І вона до кінця залишилася вірною цьому життєвому девізу: у житті і у
творчості. Завдяки цій дивовижній духовній незламності Іван Франко свого
часу із захопленням, із шанобливістю назвав цю тендітну, змучену
недугою, але таку надзвичайну у своїй внутрішній красі і силі жінку
«Трохи чи не одиноким мужчиною на всю нашу сьогочасну Європу…» Яка
дивна і яка промовиста оцінка!

Я твердо переконаний, що життєвий і творчий шлях великої поетеси став
взірцем для багатьох поколінь.

PAGE

PAGE 1

Похожие записи

Розповідь вчителя може мати такий зміст:

Лариса Петрівна Косач, в одруженні — Квітка, відома читачам як Леся
Українка. Народилася майбутня письменниця 25(13) лютого 1871 року в
Новограді-Волинському і виховувалася в інтелігентній сім’ї. Лесин дід по
матері — Яків Драгоманов — був декабристом, а дядько — Михайло
Драгоманов — відомим публіцистом, критиком, істориком, активним
громадським діячем, якого переслідував уряд. Виїхавши за кордон, Михайло
Драгоманов у Женеві створив вільну друкарню, де українські автори
видавали свої твори, оскільки на території Східної України валуєвський
циркуляр та Ємський указ унеможливлювали вихід книжок рідною мовою. Мати
Лесі Українки — Ольга Петрівна Косач, відома на той час українська
письменниця Олена Пчілка — мала величезний вплив на доньку, сама вибрала
їй високо зобов’язуючий псевдонім — Українка. Батько — Петро Антонович
Косач — був людиною передових поглядів, за що ще в студентські роки його
виключили з Петербурзького університету.

Сприятливе середовище з ранніх літ благотворно впливало на здібності
дівчинки. Поетеса недарма пізніше підкреслювала: «Мені легко було вийти
на літературний шлях, бо я з літературної родини походжу, але від того
не менше кололи мене поетичні терни». О. Гончар, аналізуючи цей період в
житті Лесі, додавав: «…Разом з родинно близькими людьми майбутню
поетесу формувала, виховувала й готувала до творчого подвигу вся тодішня
передова Україна».

Сім’я Косачів дійсно приятелювала з Миколою Лисенком, Михайлом
Старицьким, Павлом Житецьким. З дитинства мала Косачівна кохалася в
народних піснях і казках, в чотири роки уже читала, в п’ять — грала на
фортепіано і пробувала творити власну музику, а пізніше не раз тяжко
зітхала, говорячи, що тяжка недуга не дала їй можливості стати
композитором. Олена Пчілка збирала зразки народних вишивок, і мале
біляве дівча не тільки милувалося красою узорів, а й у вісім років
виконало майже непосильну для такого віку роботу: вимережило батькові
сорочку.

Сім’я Косачів була великою, але жила у достатку. Усього Леся мала двох
братів і три сестри. Батьки займалися громадською діяльністю, навіть
їздили на всесвітню виставку в Париж, тому дітей часто залишали під
опікою родичів Лесі дуже подобалося жити в Олени Косач, тітки по
батькові, яку в 1879 році за революційну пропаганду було заарештовано й
вислано в Олонецьку губернію Судове звинувачення звучало досить серйозно
Олені приписували спробу замаху на шефа жандармерії Дрентельна. Перший
Лесин вірш якраз і присвячений тітці Олені («Надія»).

Взагалі Косачі мали чимало друзів серед «неблагонадійних» Наприклад, ще
одна рідна тітка, Олександра Косач-Шимановська, дружина політичного
в’язня, вчила Лесю гри на фортепіано, добре знала історію й літературу
Недарма малі Косачі, наслухавшись тітчиних оповідей, гралися у видумані
ними ігри за літературними мотивами «Юнак та біла Віла», «Одіссея» Лесю
найчастіше обирали Андромахою чи Жанною Д’Арк. Безпомильна дитяча
інтуїція вгадувала в маленькій дівчинці велику людину.

У 1881 році в Луцьку, куди наказом міністерства внутрішніх справ був
переведений на роботу батько, Леся з братом Михайлом пішла на річку Стир
подивитися, як святять воду, застудилася і захворіла. Хвороба дала
ускладнення Пізніше виявилося, що в дівчинки туберкульоз кісток.

Для найстаршого сина Михайла і молодшої від нього всього на півтора року
Лесі батьки найняли приватних учителів, які у Києві, де якийсь час жила
Олена Пчілка з дітьми, вчили їх за програмою чоловічої гімназії. В цей
час Леся грала на фортепіано під керівництвом дружини Миколи Лисенка
Ольги Деконор.

Літо Косачі провели в Колодяжкому, яке назавжди зачарувало Лесю
прекрасною природою і розповідями місцевого селянина Лева Скулинського
про «нечисту силу». Наступну зиму знову був Київ, вивчення класичних
(грецької та латинської) мов. Хвора дочка викликала глибоку тривогу
матері. Улюблениця батька, Леся ставала улюбленицею й матері, хоч колись
Олена Пчілка не дуже раділа навіть її народженню. Мати допомогла дочці
вивчити французьку й німецьку мови, заохотила до творчості і якщо ім’я
Леся Лариса вибрала собі ще в дитинстві сама, то псевдонім був
підказаний матір’ю, яка інтуїтивно відчувала, що доня буде відомою і
національне свідомою людиною.

При сприянні матері у 1884 році восени у львівському журналі «Зоря»
з’явилася перша Лесина публікація — вірш «Конвалія».

Взимку Олена Пчілка запропонувала Михайлові й Лесі перекласти
українською мовою “Вечори на хуторі поблизу Диканьки» Миколи Гоголя.
Наступного року у Львові вийшла книжка перекладених оповідань М Гоголя,
авторами якої були молоді Косачі, що прибрали псевдоніми Михайло Обачний
та Леся Українка.

Наступні роки стали літами великих Лесиних страждань. Хвороба
прогресувала, вражала суглоби правої ноги, для лікування потребувалися
все нові й нові кошти. Мати возила дівчину в Київ до професора О.Рінека,
який раніше оперував Лесі ліву руку, видаливши уражені туберкульозом
кістки кисті. Через рік хвора побувала у Варшаві, та лікарі відмовлялися
робити операцію, тільки виготовили протез для ноги, який давав
можливість Косачівні ходити без сторонньої допомоги. Влітку 1888 року
батько повіз Лесю на лікування в Одесу. У цей час вірші юної поетеси
друкувалися в львівських журналах, на її твори звернули увагу галицькі
критики Іван Франко та Михайло Павлик.

Під час короткого гостювання в Києві у брата Михайла Леся відвідувала
гурток “Плеяда». Крім поезій, вона почала писати прозу. У 1890 році
з-під пера Українки вийшли непересічні поезії «Contra spem spero», “Мій
шлях», “Сім струн».

Повертаючись з Відня, куди мати возила дочку на консультацію до лікарів,
Косачі зупинилися у Львові, де зустрічалися з І.Франком, В.Гнатюком,
М.Павликом. У цьому ж таки, 1891 році, у Колодяжне до Косачів приїжджала
Франкова дружина з дітьми, гостював сам Франко. М.Павлик зав’язав з
Лесею листування і навіть вислав їй для прочитання повість
О.Кобилянської “Царівна».

У березні 1893 року вийшла у Львові перша Лесина збірка — «На крилах
пісень”. Схвальну рецензію на книгу написав О.Маковей, правильно
визначивши провідні мотиви творчості поетеси. «Перший — то сумовитий
погляд авторки на своє життя і долю, другий — то культ природи, а третій
— то культ України і світове горе».

?uth. Мужніючи, Леся зацікавилася філософією, почала також пробувати
себе в публіцистиці. Разом зі сестрою Ольгою вона відвідувала публічні
лекції в Київському університеті, займалася самоосвітою, завдяки чому
стала найосвіченішою жінкою в тогочасній Європі.

У 1894 році Леся гостювала в Болгарії в Софії у дядька Михайла
Драгоманова, працювала в його бібліотеці, впорядковувала її, наче
передчуваючи близьку смерть видатного родича.

За письменницею було встановлено негласний нагляд, але Леся нехтувала
цим. Вона надіслала Людмилі Драгомановій статтю «Голос однієї
ув’язненої” в якій критикувала французьких митців за їхнє схиляння перед
російською імператорською сім’єю, яка відвідала Париж. Вірш
“Мати-невільниця» Леся присвятила Марії Павлівні
Воронцовій-Ковалевській, яка отруїлася в знак протесту, коли Надію
Сигиду забили до півсмерті різками з наказу коменданта Карійської тюрми
Масюкова. Стосунки з революціонером Сергієм Мержинським з дружніх
переросли у кохання. Леся взяла на свої плечі страшний труд: доглядати
вмираючого і надзвичайно прикрого друга до самої смерті. Сергій
поводився далеко не по-джентельменськи, змушував Лесю писати листи його
коханим, нервувався, коли не було відповіді, дорікав, що Леся не
відіслала його послання аби знищила ті, що надійшли на його адресу.
Платою за піклування і жертовну любов були безсердечні слова коханого:
«І все одно, Ларисо, я тебе не любив». Про перебування поетеси в Мінську
біля Мержинського існує багато легенд. Одна з них розповідає, що поему
«Одержима» поетеса написала в ту ніч, коли помер Сергій і вона сама
сиділа коло покійника до ранку.

Знайомих і друзів у Лесі Українки завжди було багато. Вона цікавилася
творчістю П.Грабовського, познайомилася і листувалася з Ольгою
Кобилянською, називаючи її в листах «Хтось чорненький», «Хтосічок».
Відвідала Українка й Буковину, лікувалася в Карпатах, в Беркуті, де мала
прекрасні диспути про мистецтво з І.Франком. Про поетесу особливо
піклувався фольклорист Климентій Квітка, який пізніше став її чоловіком.

Хвороба прогресувала. В пошуках ефективного лікування Леся поїхала в
Італію. Взагалі поетеса багато мандрувала по світу, та хворобу подолати
не могли ні вітчизняні, ні зарубіжні лікарі. У Венеції Леся
познайомилася з італійською письменницею Альбіною Бізе і під її впливом
почала писати драми у віршах — жанр, який надзвичайно вдавався Лесі
Українці.

У 1899 році у Львові вийшла друга Лесина збірка «Думи і мрії», а у
квітні 1902 року в Чернівцях — книга поезій «Відгуки». У співавторстві з
Климентієм Квіткою поетеса видала збірку «Дитячі ігри, пісні й казки з
Ковельщини, Луцьщини і Звягельщини на Волині».

Першою дуже вдалою і цікавою трагедією Лесі Українки стала «Касандра».
Окрилена успіхом, письменниця створила ще «Одержиму» та «Жертву», але
при виході у світ вдруге збірки «На крилах пісень» ці драми були
вилучені цензурою.

Щоб довести російським читачам, що українська література не поступається
їхній, Леся переклала російською твори І.Франка «На дні» та «Добрий
заробок», які вийшли у видавництві «Донская речь» (Ростов-на-Дону).

Посилала Леся Українка свої твори для альманахів М. Коцюбинському,
листувалася з Г. Хоткевичем. У 1904 році онук Т.Шевченка по сестрі
Катерині — Фотій Красицький — створив портрети Лесиних сестер і самої
поетеси.

За досить короткий час Леся написала поему «Одно слово». Коли ж А.
Кримський зауважив, що в якутській мові є слова «воля» і «вільний»,
авторка зняла підзаголовок твору «Оповідання старого якута» і замінила
його на «Оповідання тубільця з півночі». Цей твір досить цікавий і
філософський. Закінчила поетеса також драму «На руїнах». Вона все більше
й більше відчувала себе драматургом і усвідомлювала, що в цьому роді
літератури піде значно далі, ніж у власне ліриці.

Леся спробувала опанувати також сатиричний жанр — і написала поезії
«Веселий пан», «Практичний пан», «Пан-народовець», в яких влучно
висміяла rope-друзів народу.

В ніч з 17 на 18 січня у Київській квартирі Косачів було зроблено трус.
Але він суттєво відрізнявся від обшуку 7 червня 1902 року в Одесі, коли
жандарми не знайшли у Лесиних валізах нічого компрометуючого. Тепер у
руках жандармів була 121 заборонена книжка. Лесю та її сестру
заарештували, але все обійшлося більш-менш щасливо, і скоро обидві вже
були на волі.

25 липня 1907 року Леся Українка та Климентій Квітка одружилися. Чоловік
одержав посаду в суді в Криму в Балаклаві, й подружжя переїхало туди, а
згодом до Ялти. Здається, прекрасний морський клімат мав би сприяти
покращенню здоров’я, а поетесі стало гірше. Берлінський професор радив
їхати до Єгипту, але зібрані на поїздку гроші подружжя віддало на
організацію етнографічної експедиції, яка основною метою мала запис
мелодій українських народних дум. Фонограф репертуару кобзаря Гната
Гончаренка подружжя вислало до Львова.

У січні 1909 року у Києві було поставлено «Блакитну троянду», а грошовий
збір передано на пам’ятник Т. Шевченку.

Далеко від рідної України — в Тбілісі, Талаві, Єгипті — Леся не забувала
рідної землі. До речі, на чужині, в країні пірамід, поетесу знайшов і
відвідав український історик, академік Д. Яворницький. Критичний стан
здоров’я змушував Лесю Українку до частих переїздів. У 1911 році сім’я
опинилася в Кутаїсі, де чоловік одержав посаду. Письменниця вже
відчувала наближення смерті. Вона переслала сестрі Ользі свій архів, до
виснаження працювала над «Лісовою піснею», яку розпочала 3, а закінчила
25 липня. «Лісова пісня» вийшла друком в Києві ще за життя поетеси, в
1912 році. У Кутаїсі було написано також драми «Камінний хрест» та
«Оргія».

Друзі та близькі наполягали на лікуванні. Леся ще раз відвідала Єгипет.
Подорожі стали для неї мукою, надії на полегшення не виправдувалися.

Письменниця мужньо готувалася до трагічного кінця. У березні 1913 року
вона написала заяву до бібліотеки Наукового товариства ім. Т. Шевченка
прийняти її твори в депозит, 28 квітня востаннє приїхала до Києва,
прийшла на присвячений їй вечір в клубі «Родина», а всередині травня
відбула в Кутаїсі.

З голосу вмираючої дружини Климентій Квітка ще встиг записати народні
пісні, а матері й сестрі Ользі Леся продиктувала зміст задуманої драми
«На передмістю Александрії». Тяжкохвору поетесу перевезли до Сурамі, але
врятувати її вже ніхто не міг. 19 липня між першою і другою годиною ночі
вона померла.

Труну з прахом доставили до Києва. 26 липня 1913 року Лесю Українку
поховали на Байковому кладовищі. Поліція не дозволила ні промов, ні
співів, а щоб ніхто не посмів порушити заборону, дала у супровід
похоронної процесії наряд кінноти. За труною йшов багатотисячний натовп.
Україна ховала свою дочку.

Похожие записи