Характерологія: методологічні імплікації 1960-1990-х рр.

З відстані часу очевидним і незаперечним є той факт, що апогеєм
теоретизувань щодо проблеми характеру в літературознавстві були 1960-і
роки. Саме тоді на хвилі радикальних змін у суспільстві були зроблені
вагомі кроки до оновлення методологічної культури. Ці процеси були
обумовлені. З одного боку, кризовим станом у гуманітарній сфері, а з
іншого – потребою новітніх зрушень у науці. Відомий літературознавець
О.Михайлов в кінці 80-х років підкреслив: „…теорія літератури … за
останні 25-30 років заново народилась; можна віднести її нове народження
до початку 60-х років, до часів розробки тритомної академічної „Теорії
літератури”, для створення якої необхідно було створити головне –
вивільнити свою свідомість для неупередженого, широкого вивчення
літератури, літературного процесу і т.д. Тоді треба було не просто йти
вперед, але повертатись до нормального людського стану розумової
діяльності, а, здається, немає нічого більш складного, трудомістського
за повернення до себе, в якійсь елементарній простоті висхідних
рушень… Науці завжди мало „здорового глузду”, але й без такого в
якості певного підґрунтя їй ніяк вже не обійтись, і таке підґрунтя для
теорії літератури було знайдене” [1, 59]. Хоча, за визнанням редакційної
колегії тритомного видання, в ньому було чимало дискусійного у
висвітленні матеріалу, бо все ж розробка складних і маловивчених проблем
без цього неможлива [2]. Підкреслимо й те, що методологічні засади
багатьох піднятих проблем ґрунтувались на марксистсько-ленінській
методології, знецінення яких відбудеться значно пізніше. На той час,
тобто кінець

1950-х – 1960-і роки методологія науки переживала справжній
„марксистський ренесанс”. Якщо в Москві ці новації були пов’язані з
діяльністю і вченням відомого філософа Е.Ільєнкова і його школи, то в
Києві „неомарксизм” розроблявся і утверджувався в напрацюваннях не менш
відомого у філософській сфері П.Копніна та його учнів. Те спільне, що
об’єднувало ці спрямування виявилось в концептуально нових підходах до
проблеми людини і що зрештою знешкодило антигуманістичний сталінський
постулат про „людину-гвинтик”.

Узагальнюючи те, що було зроблене П.Копніним, сучасні науковці
підкреслюють: „…починаючи з П.Копніна в Україні виникає нове культурне
явище. На противагу офіційній марксистській філософії, фактично
знелюдненій – її пронизував вульгарний онтологізм, що ним намагалися
підперти не менш вульгарний соціологізм (котрий в уяві і вчинках власть
імущих нерідко межував з волюнтаризмом) – виникає потяг до філософування
„людино центрованого” й, водночас, раціонально вишуканого” [3, 40-41].
Отже, це був вихід на широкий спектр людинознавчих проблем, надзвичайно
перспективний „антропологічний розмисел”, в якому склалися два напрямки:
світоглядно-онтологічний та світоглядно-епістемологічний, що були
потужним підґрунтям і для літератури, і для літературознавства. У
зв’язку з цим доцільно вказати на методологічну значимість широко
відомих у гуманітарній сфері розробок екзистенційно-антропологічного
напрямку, здійсненого дніпропетровським філософом-шістдесятником
Г.Заїченком [4].

Е.Ільєнков у своєму емоційному і водночас глибоко науковому
обґрунтуванні гасла „Учіться мислити!” накреслив дещо іншу
антропологічну спрямованість, пов’язану з розвитком наукового мислення:
„…якщо ви хочете виховати людину, не лише переконаної у могутності
наукового знання, але й як такої, що вміє грамотно використовувати його
силу для вирішення реальних завдань, реальних проблем, тобто протиріч
реального життя, то привчайте себе і інших кожну загальну істину осягати
в процесі її народження…” [5, 56].

Узагальнюючи „людинознавчу” спрямованість філософської думки,
літературознавство, теорія літератури не лише переломили їх до своїх
досліджень, а й суттєво поповнили їх ідеями, концепціями філологічної
класики особливої тої, що в силу відомих причин була вилучена із
наукового обігу. Чи не найбільш актуальною у зв’язку з цим
ви-рису-валась* проблема характеру в літературі і літературознавстві.
Своєрідно підхоплюючи і розвиваючи філософську думку про необхідність
осягнення істини в процесі народження, літературознавці розпочали
розмову про специфіку характеру немов з tabula raza. При цьому йшлося не
тільки і не стільки про чистий лист, початок як такий, але більшою мірою
про те, що англійський філософ Локк, слідом за Аристотелем цей вираз
використовував для характеристики первісного стану людини. У зв’язку з
цим стаття С.Бочарова „Характери і обставини” до тритомного видання
„Теорії літератури” була справжньою новацією [6]. Теоретизування і
судження молодого вченого були настільки вагомими, що не лише обумовили
подальший розвиток проблеми десь на два чи на три десятиліття, але з
них, власне, й почалось її відродження на межі ХХ – ХХІ століть [7,
1165]. До цієї думки ми ще повернемось, а зараз вважаємо за необхідне
підкреслити, що новизна теоретизувань про характер була певним
результатом комплексного дослідження, а саме: специфіки художнього
образу В.Кожинова, внутрішньої структури образу П.Палієвського, розвитку
образної свідомостів літературі Г.Гачева. На це прямо і опосередковано
вказував і сам С.Бочаров [6, 312], роботи ці вміщені у цьому ж томі у
відповідному порядку. Комплексний підхід полягав значною мірою у
розвитку ідей М.Бахтіна, відкритого молодими вченими для світової
гуманітарної сфери, і навколо якого вони тоді групувались, що допомогло
їм розробити ті методологічні принципи, які і залишаються в арсеналі
літературознавства.

Висхідною позицією С.Бочарова у розробці проблеми характеру було поняття
про образність як „матерію” художнього твору, тобто її все присутність,
її „видима плоть” – характери, сюжетні колізії, композиційні вибудови і
т.і., які дослідник означив як „модифікації образу” [6, 312].

Тобто характер, як і інші модифікації образу, осмислювались як часткові
його (образу прояви, як частини літературного твору (за Аристотелем), як
вид літературного

образу [6, 312-313].

С.Бочаров розглядав проблему характеру в аспекті історичної поетики.
Одним із результатів такого підходу був ґрунтовний аналіз стану
„характеру” серед літературознавчих термінів і висновок про його
неукоріненість у цій сфері, відсутність його навіть у підручниках з
теорії літератури, хоча в літературно-критичній практиці було
надзвичайно поширеним. Такий маргінальний статус поняття „характер” і
визначив напрям і зміст його дослідження, яке розгорталось у декількох
напрямках: вибудові понятійного змісту характеру, осягненні його
художньої змістовності у процесі аналізу світової і російської класики і
спробі дати літературознавче його визначення. При цьому С.Бочаров
акцентував ключові аспекти проблеми. Залучаючи порівняльну методику до
аналізу шкіл, концепцій, науковець дійшов висновку про специфічну
взаємодію образності і характеру, які завжди є „особливою і новою якістю
до будь-якого можливого прообразу, „натури”, реальної особи, типів
дійсного життя. Теорія літератури завжди прагнула зрозуміти і виразити
цю особливу якість образу. Вона не піддавалась визначенню ні в
категоріях соціологічно зрозумілого „змісту”, ні за опоязівським
тлумаченням „форми”: в обох випадках за бортом залишався художній зміст
– той специфічний „ікс”, який для науки про літературу і є її власним
предметом вивчення” (підкреслено нами – Н.Б.) [6, 313].

С.Бочаров розкрив зміст „художнього” в характері. В цілісності своїй,
тобто художнє і характер, вони явили „ту нову і особливу якість, що
забезпечує образу людини самостійну і активну роль в його взаєминах з
будь-яким можливим прообразом. Якщо винести характер за межі структури
твору в предмет, герой відразу втрачає своє змістовне значення: він
залишиться незаповненою оболонкою і, по суті, зіллється з сюжетом…”
[6, 315].

Розлогі екскурси в історію характеру, залучення до дослідження класичних
філологічних напрацювань, робіт молодих вчених, які змогли вивільнитись
від тягаря ідеологічних догм, синтез різних методик в аналізі художніх
творів дозволили науковцю дати понятійні визначення характеру. При цьому
С.Бочаров застосовує методику, розроблену М.Бахтіним, який, осмислюючи
те чи інше поняття, давав його численні визначення, щоразу уточнюючи,
поповнюючи, навіть полемізуючи з собою в пошуках його повноти, як це,
наприклад, було з обґрунтуванням поняття „герой”. Така методика
імпонувала С.Бочарову, свідченням чого є ряд визначень характеру у
роботі, серед яких акцентуємо наступне: „…щоб визначити поняття
„літературний характер”, необхідно відмежувати його від тих значень, які
пов’язуються з поняттям характеру в інших науках і в побуті. Характер,
який нас цікавить, – не предмет зображення, а саме це зображення, одна
із його сторін, вид літературного

образу” [6, 313]. Визначальність, за Бочаровим, передбачалась і
проблематизацію: „Проблема характеру в літературі ХХ ст. – це проблема
зворотної реакції людини, що переживає випробування, надзвичайно
посилені порівняно з минулим, у формі тиску об’єктивного

світу” [6, 444].

С.Бочаров у дослідженні вибудував понятійний ряд характеру, а саме:
образ, герой, персонаж, тип. Це не поняття синоніми. На наш погляд,
науковець наповнив їх значимості своєрідних художніх конструкцій, про
які писав А.Гулига: „типологічний образ у мистецтві – свого роду
контурне зображення. Воно більш схематичне за типовий образ, але зате
більш містке. Конкретність при цьому не зникає, вона лише втрачає частку
наочності” [8, 181].

Перспективи, які відкрилися для теоретизування у зв’язку з „проблемою
характеру”, стимулювали пошуки відомих науковців України. Особливо
значними на цьому шляху були досягнення теоретиків Одеської
літературознавчої школи. Так, В.Фащенко своїм численим науковим доробком
увиразнив психологічну специфіку характеру, акцентуючи „суцвіття
засобів”, до яких вдається українська література ХХ ст. у створені
народного чи національного характеру: „видима мова душі” [9, 144],
„визначення морального імперативу” [9, 144], „психічний стереотип” [9,
145], „асоціативне мислення” [9, 145], „душевне життя” [9, 151] і т.д.

Дещо інший аспект характеротворення обрала для дослідження Н.Шляхова.
вона зробила вдалу спробу примножити шляхи пізнання становлення
характеру як художнього феномену. На її думку, характер являє собою
сукупність не стільки чинників поведінки, а й спонук, якими вона
регулюється. Від аналізу вчинків, дій — до аналізу синтезу їх у
характері, у психічному складі особистості і до формованого характеру, –
такою, з погляду Н.Шляхової, є діалектика характеротворення [10].

Розроблені в численних дослідженнях проблеми характеротворення
продукували розвиток наукового напрямку. Але передусім відчутною була
необхідність укорінити „характер” понятійно, висвітлити його в
енциклопедіях, довідниках, підручниках. Порівняльний аналіз дає підстави
для висновку, по-перше, про еволюцію поняття, по-друге, про ті аспекти
його, що найбільше еволюціонували. Наведемо деякі з цих визначень. Так,
„Словарь литературоведческих терминов”, відштовхуючись від грецького
„character” – риса, особливість, підкреслює, що „характер літературний –
зображення людини в словесному мистецтві, що визначає своєрідність
змісту і форми художнього твору”, автор статті Н.Владімірова акцентує,
що „особливий вид характеру … являє образ повістувала” [11, 443-444].

В.Тюпа, як автор статті „Характер літературний” для «Краткой
литературной энциклопедии» дещо змістив і подав таке визначення: „образ
людини, окреслений з відповідною повнотою і індивідуальною визначеністю,
завдяки якому розкриваються як обумовлені даною суспільно-історичною
ситуацією тип поведінки (вчинків, думок, переживань, мовної діяльності),
так і притаманна автору морально-етична концепція людського

існування” [12, 215-219].

Якщо В.Тюпа вбачав у характері художню цілісність, органічну єдність
загального, індивідуального, об’єктивного і суб’єктивного [12, 218], то
С.Кормілов на початку нового тисячоліття у статті „Характер” для
„Литературной энциклопедии терминов и понятий” вдається до визначення,
що вказує на „визначеність образу: соціальну, національну, побутову,
психологічну” [7, 1165]. На його думку, „якщо тип – це вияв загального в
індивідуальному, то характер – перш за все індивідуальне” [7, 1165]. При
цьому він особливого значення запропонованому тлумаченні надає
аналітичній традиції.

Ми навели лише декілька прикладів понятійної наповненості характеру, які
найбільш яскраво засвідчили зміст його еволюції.

???????????e

6особистості, при цьому це завдання є основним: герой з самого початку
подається нам як ціле, з самого початку активність автора рухається по
суттєвим межам його; все сприймається як момент характеристики героя,
несе характерологічну функцію, все зводиться і слугує відповіді на
запитання: хто він” [13, 227].

Ми дозволили собі таке розлоге цитування з тою метою, щоб
продемонструвати як саме взаємодіють внутрішні стимули художності, щоб
відбулась „естетичного буття” – характер. Такі тонкощі аналізу процесів
характеротворення під кутом зору „естетичної діяльності” розкривали
ціннісний зміст поняття, найбільш приховані, а тому й найбільш
привабливі, ті сфери творчого діяння, що моделювали „духовну ситуацію”
взаємин автора і героя [14, 327].

Якщо М.Бахтін ввів у науковий обіг поняття „естетичної діяльності”, в
якому зримим був процес характеротворення, то відомий науковець
О.Михайлов у роботі „Із історії характеру” розкрив „історичний рух”
означеного феномену у просторі і часі. Наукова студія, що ввійшла в
класичний фонд філології як вітчизняної, так і зарубіжної, розкриває
ключові етапи становлення характеру і літературознавчого явища.
Аналізуючи античність, О.Митхайлов виявив ті закономірності формування і
побутування характеру, що тою чи іншою мірою були відсутні продовж
тисячоліть літературного розвитку. Сенс набутку О.Михайлова не лише у
створеній ним картині становлення характеру, але, можливо, більшою мірою
в описі тих чинників, завдяки яким і література, і культура збагатилась
поняттям „новоєвропейський характер”. Вводячи його в науковий обіг,
О.Михайлов зазначає: „…charakter поступово виявляє свою спрямованість
„всередину” і, якщо вже так швидко це слово приходить спряженості з
„внутрішньою” людиною, вибудовує це внутрішнє ззовні – із зовнішнього і
поверхового. Навпаки, новоєвропейський характер вибудовується зсередини
назовні: „характером” називається закладені в натурі людини засади чи
підґрунтя, ядро, немовби схема народження всіх людських проявів, і
розмежування можуть торкатися лише того, чи є „характер” найбільш
глибоким в людині, чи все ж у його внутрішньому є ще більш глибоке
начало” [15, 189]. Так, з першого погляду, легко О.Михайлов відкрив
перспективу характеру. Підхоплюючи цю свою думку, науковець у наступній
роботі „Проблема характеру в мистецтві: живопис, скульптура, музика”,
поглибив її і дійшов перспективно-літературознавчого висновку про те, що
процес переосмислення людської особистості продовж трьох тисяч літ був
„гігантським і надзвичайно широким”. На думку Михайлова, в цьому процесі
радикально переглядаються безпосередні засоби осмислення. „Є щось таке,
– зазначає дослідник, – що можна було б сприйняти за константи
історико-літературного процесу, є спадкоємність навіть у користуванні
відомим словами, – такими як „етос” (етологія, етологічний), „характер”,
– проте є свій „драматизм” в тому, що саме таке все оманливо-стале може
переосмислюватись у свою протилежність. Грек вбачає у „характері” межу,
що лежить на самій поверхні, а для європейця нового часу той же
„характер” лежить десь в несподіваних і темних глибинах особистості, чи
то як їх засади, чи то як їх відносний підсумок і сума, чи то як щось
уже таке, що провалюється у морок обосібленого індивідуального світу”
[16, 266].

Проте, зазначимо, ці методологічні зрушення були затребувані більшою
мірою у другій половині 1990-х років. До цієї думки ми ще повернемось, а
зараз констатуємо наступне. В кінці 1970-х – на початку 1980-х років
очевидною була певна вичерпаність проблеми характеру. Залишилися в
минулому дискусії з проблеми народного характеру, обумовлені художніми
відкриттями „селянської прози”, героїчного характеру як вершинних
досягнень воєнної прози. З одного боку, надто відчутним був ідеологічний
тиск „застійного” часу і в літературі, і в літературознавстві, з іншого
– н менш відчутними були і зміни в літературі, передусім, зарубіжній. І
навіть „залізна завіса”, вибудувана радянськими ідеологами, уже не могла
стримати вплив західних наукових і художніх новацій. Йшлося про
парадоксальні метаморфози з характером, про які своо часу застерігали і
С.Бочарова, і О.Михайлов, і інші науковці. Маємо на увазі те, що
література модернізму, а за нею і постмодернізму у відповідності до
своїх естетичних канонів витіснила характер в маргіналії. Знаковим
твором, який засвідчив цю подію, вважається роман Р.Музіля з надзвичайно
промовистою назвою – „Людин без властивостей” (1930-1943). Ці тенденції
можливо навіть більшою мірою стишили розвиток проблеми характеру, ніж
кризовий стан радянської літератури з кінця 1970-х років.

Певне пожвавлення щодо означеної проблеми було відчутне з початку і до
середини 1990-х років, особливо в українському літературознавстві щодо
національної його специфіки. У зв’язку з цим вкажемо на роботу
В.Нарівської „Національний характер в українській

прозі 50-70-х років ХХ століття”, в якій вона зробила спробу „осмислення
національного характеру української прози як відповідного стадіального
культурно-історичного розвитку людини” [17, 3]. Соціокультурний,
міфопоетичний підходи дозволили їй вперше в українському
літературознавстві осмислити образи родової людини, характерника як типу
народно-національного характеру.

Кінець 1990-х років позначений нововведеннями, що їх запропонували
науковці Російського державного гуманітарного університету, зокрема
Н.Тамарченко. Сенс нововведень у тому, що дослідження характеру
вводилось у сферу теоретичної поетики, тобто осмислення його в системі
понять. Актуальність такого підходу обумовлена тим, на думку
Н.Тамарченка, що „після порівняно недовгої популярності проблем поетики
в 1960-1970-і рр. скоріше домінує відмова від понять і взагалі від
критеріїв глибини, переконливості і адекватності прочитання художнього
тексту на користь самовираження – одночасно „культурфілософського” і
емоційно-асоціативного – з допомогою чужого літературного „матеріалу”
[18, 9]. У зв’язку з цим характер введений в ієрархію відповідних
понять, саме: персонаж. Характер, тип, а ключовим є поняття
„літературний герой”. Саме герой розглядається як характер. Висхідною
методологічною позицією є відома робота О.Михайлова, тобто історичний
погляд на проблему. Це дозволяє вийти на більш глибокий рівень
дослідження – самосвідомості, нетотожності внутрішнього і зовнішнього в
характері. При цьому пропонується чітка диференціація понять „герой” і
„образ людини в літературі”, „герой” і „тип”. Можливим у цьому контексті
є осмислення уподібнення типу характеру, відмінності від нього. Аналіз
типу як стандартизованого характеру, а також взаємини характеру з
сюжетними ситуаціями і конфліктом. Вагомими методологічними засадами у
такому підході, окрім названої праці О.Михайлова, є наукове надбання
М.Бахтіна і С.Бочарова.

Певним узагальненням означених теоретизувань, так і наукових роздумів
представників літературознавчої школи – Московського університету, можна
вважати роботу С.Март’янової „Образ человека в литературе: от типа к
индивидуальности и личности”, в якій дослідниця повертається до розгляду
людини як об’єкту художнього зображення, і, перш за все, – персонажу,
досліджуючи його співвіднесеність з такими поняттями теоретичної
поетики, як характер, тип, змістовна форма. Позиція С.Март’янової –
відмова від антигуманістичних тенденцій в літературознавстві „смерті
автора”, „тексту без берегів”, „інтертексту”, персонажа як „людини без
властивостей” [19, 3]. Дослідниця констатує як незаперечний факт, що
„персонаж в його класичному, „домодерністській” сутності якщо й не
заперечується у нових теоріях, то задовільної характеристики і не
отримує” [19, 12], тоді як питання: „що таке людина?”, „що таке
характер?” знову актуальні. Не менш актуальними, на її думку, є
дослідження персонажа, характеру, типу в аспекті естетичних категорій.

У контексті новаторської проб лематизації храктеротворення надзвичайно
актуальною і привабливою є концепція відомого достоєвськознавця
Т.Касаткіної. Сенс розробленого у поєднанні класичного і новаторського
підходів, заявленого у заголовковому комплексі, де крім традиційної
наукової назви для монографії, вміщений епіграф із записників
Ф.Достоєвського: „N.B. Все дело в характерах”. Дослідниця підкреслює, що
мала на меті створити типологію характерів, але уточнила, що „слово
„характер”, можливо, не зовсім адекватно виражає нову сутність
естетичних категорій, що виявляється з „культурологічної позиції” [20,
8]. Тим самим нею увиразнюється роль естетичних категорій у дослідженні
характеру. „Мова йде про речі. Що є підґрунтям світогляду, з одного
боку, характеру, з іншого” [20, 8]. У такий спосіб Т.Касаткіна органічно
поєднала естетичні категорії як „типологію умонастроїв”, їх
„культурологічний” аспект, „світоспоглядання”, як тип ставлення людини
до світу і водночас до цінностей світу, її „ціннісні орієнтації”,
внаслідок чого визрів термін „характерологія”.

Якщо психоаналітичний аспект характерології досліджений досить ґрунтовно
і в цьому значенні поняття уже введене в словники [21, 543-546], то
літературознавчий її аспект передусім репрезентований концепцією
Т.Касаткіної, що відкриває нові горизонти, нові можливості для
осмислення характеру у творах і українських прозаїків.

Таким чином, еволюціонуючи продовж декількох десятиліть, „характер”
міцно укорінився як одне із ключових понять літературознавства. Чи не
найсуттєвішим чинником цього було і є усвідомлення обумовленості буття
характеру літературною змінами в погляді на людину і її місця в
упорядкованості світу. Антропологічна спрямованість досліджень у різних
гуманітарних сферах сприяла поглибленню, увиразненню проблеми характеру
в історичному, психологічному, суто філологічному аспектах. Метаморфози,
що відбулися з образом людини в літературі модернізму і постмодернізму
не зупинили її поступ. Скоріше, навпаки, активізували творчу думку:
характер розглядається в сфері теоретичної поетики, в системі
типологічних понять. Наступний крок був зроблений на шляху до синтезу
характеру і естетичних категорій як похідного від „умонастроїв”, що
обумовило появу літературознавчої модифікації поняття „характерологія”,
в якому на перший план виходять „ціннісні орієнтації” як результат
естетичного співбуття автора і характеру.

ЛІТЕРАТУРА

Михайлов А.В. Новые задачи, большие надежды. Теория литературы: что
«переделывать»? // Вопросы литературы. – 1987. – №12.

Теория литературы. Основные проблемы в историческом освещении. Образ,
метод, характер. – М., 1957.

Табачковський В. У пошуках невтраченого часу. Нариси про творчу спадщину
українських філософів-шістдесятників. – К., 2002.

Філософсько-антропологічні студії. – 2001. – К. – Д., 2001.

Ильенков Э.В. Учиться мыслить! / Ильенков Э.В. Философия и культура. –
М., 1991.

Бочаров С.Г. Характеры и обстоятельства // Теорія литературы. Основне
проблемы в историческом освещении. Образ, метод, характер. – М., 1957.

Кормилов С.И. Характер // Литературная энциклопедия терминов и понятий.
– М., 2001.

Гулыга А.В. Принцип типологизации / Гулыга А.В. Принципы естетики. – М.,
1987.

Фащенко В.В. Вибрані статті. – К., 1988; див. також: Фащенко В.В. У
глибинах людського життя. Етюди про психологізм літератури. – К., 1981;
Фащенко В.В. Герой і слово. Проблеми, характері і поетика радянської
прози 80-х років. – К., 1986.

Шляхова Н.М. Художній тип: соціальна і духовна характерність.
Літературознавчі статті. – Одеса, 1990.

Владимирова Н. Характер литературний // Словарь литературоведческих
терминов / Ред.-сост. Л.И.Тимофеев и С.В.Турав. – М., 1974.

Тюпа В.И. Характер литературный // Краткая литературная энциклопедия. В
9 т. Т.8. – М., 1978.

Бахтин М.М. Автор и герой в эстетической деятельности / Бахтин М.М.
Работы 20-х годов. – К., 1994.

Аверинцев С.С. Автор и герой в эстетической деятельности. Примечания /
Бахтин М.М. Работы

20-х годов. – К., 1994.

Михайлов А.В. Из истории характера / Михайлов А.В. Языки культуры. – М.,
1997.

Михайлов А.В. проблема характера в искусстве: живопись, скульптура,
музыка. – М., 1997.

Нарівська В.Д. Національний характер в українській прозі 50-70-х років
ХХ століття. – Д., 1994.

Теоретическая поэтика. Программа курса. Автор-составитель
Н.Д.Тамарченко. – М., 1999; Див. також: Теоретическая поэтика: понятия и
определения. Хрестоматия. – М., 2001.

Мартьянова С.А. Образ человека в литературе: от типа к индивидуальности
и личности. – Владимир, 1997.

Касаткина Т.А. Характерология Достоевского. Типология
эмоционально-ценностных ориентаций. – М., 1996.

Характерология // Руднев В. Энциклопедический словарь культуры ХХ века.
Ключевые понятия и тексты. – М., 2003.

* Вважаємо за доцільне у розмові про поняття характеру вжити саме це
слово із словника П.Беринди, що, на наш погляд, адекватне досліджуваному
поняттю, оскільки „ви-рису-ватись” походить від слова риса.

Похожие записи