Реферат на тему:

Золотий рід Алан-Гоа і божественний Гесер-хан

Зі старцем Макарієм (грец. “Блаженним”) легенди про Біловоддя слід
співставити божественного Цаган убугуна – “Білого Старця”, “господаря
землі” у алтайців. Паралелі йому наявні серед культових персонажів
китайців (Шоу Сін), тібетців (Пехар), японців (Фукурокудзю, Дзюродзін):
“… Основні функції Цаган убугуна – покровительство довголіттю і
родючості … Легенда про його зустріч з Буддою і наступним за цією
зустріччю перетворенням Цаган убугуна в захисне божество ламаїзму була
складена, буддійська фразеологія у культові тексти введена, але ім’я за
ним збереглося попереднє, ікона з його зображенням отримала доступ у
храм … і … він став одним з дієвих осіб цаму – ламаїстської містерії
торжества над ворогами віри. Добряк, комічний лисий старець у білій
одежі, доторком свого посоха до людини знімаючий йдучі на неї нещастя, —
такий він у цамі, таким він був і у народних віруваннях, звідки його
запозичив ламаїзм.

Ім’я Макарій (грец. makaria “блаженство, щастя”) у оповіді про цього
білого старця слід пов’язувати з іншою східною традицією, а саме з
міфологічним образом фантастичної морської тварини Макара, відомої в
індійській традиції та у народів, що зазнали впливу індійської
цивілізації (тохар АB matar, монг. matar, манчж. madari, санталі
mangar). Химерність цього персонажу повинна була для тих, хто зіткнувся
з ним, співвіднестися з відомою християнському світові єгипетською
традицією (Сфінкс). Крім того, досі походження образу Макара залишається
нечітким, хоча вважається, що тут вплинули елліністичні зображення
Посейдона і морського чудиська – тритона (у греків Макар – син Гелія і
Роди; син Еола; супутник Одіссея; лапіф на весіллі Піріфоя; острови
Блаженних – ai toon makaroon neesoi). Але про субстратність Макара
говорить те, що його щелепи та язик із закрученим придатком виявляють
велике сходження з корневищем та квіткою лотоса. В індійській традиції
лотос (“падма”) як символ жіночої життєвої сили (геніталій), родючості
(пор. з ветхозавітним принципом “ліліт”, який у церковно-слов’янських
перекладах подавався як “унокентавр”) тісно пов’язаний з водою, океан
називається його житлом («Махабхарата», ІІІ,105, 23). «Макара, — пише Р.
Генон, — є крокодил (шішумра або шішумарі) з розкритою пащею, котрий
лежить «проти течії», уособлюючої єдиний шлях, яким неминуче повинна
пройти кожна людська істота. Він, таким чином, виступає як «охоронець
воріт», котрі слід пройти, щоб звільнитися від обмежуючих умовностей…
Цей крокодил є Аммід давніх єгиптян, чудовисько, котре очікує
результатів психостазису, або «зважування душ», щоб пожерти тих, хто не
витримає цього випробування. Це також той самий крокодил, котрий, з
розкритою пащею, підстерігає «безумця» двадцять першого листа Таро… З
іншого боку той самий Макара є в індуїстському Зодіакові знаком
Козерога, тобто «воріт Богів» … — Замість лику крокодила — «пожирача»
Макара отримує вигляд дельфіна — «спасителя»…; отже, він має два
протилежних аспекти, якщо хочете, «сприятливий» і «злодійний», котрі
також відповідають двоякості Мітри і Варуни…».

У джайнізмі макара – це символ одного з родів першого з чотирьох
основних племен божеств, що мешкають у Кхарабхазі. Плем’я це іменується
Бхаванавасіни (“у палацах мешкаючі”), а рід – Ватакумара (“Вітряна
молодь”). Їх правителі – “індри” – Веламбха і Прабханджана. Колір тіла
божеств цього роду – темний, одягнуті вони у багряні шати.

У тібетській буддиській традиції санскритське “макара” перекладено як
“чусін” – “морський лев”, який зображався на хоругві богині – “керіми”
заходу – Червоної Прамохи, котра ототожнюється з червоною левоголов’ячою
богинею Ваджра-Шрінхала (“Тримаюча залізний ланцюг”). З головою макари
зображалася тібето-буддійська йогиня Червона Мирна Богиня. Також у
тібетській мові наявне слово mkhar “храм”.

Макара, що в цілому моделює і символізує життя і природу у всіх її
станах, є їздовою твариною річкових богинь Наді-деватас. З цим ми
співставляємо “свідчення”, що пресвітер Іоанн, володар Біловоддя, царює
і над амазонками. Щодо нашої версії про ототожнення царства пресвітера
Іоанна з монофізитською Нубією “духовних синів єпископа Іоанна”, то
зауважимо, що й амазонок розташовували не тільки на Кавказі та Меотії,
але й у Африці, яку тоді називали Лівією (див.: Есхіл, “Прикутий
Прометей”, 723 – 725, 416 – 419).

В 586 р. до н.е. в Китай прибуло посольство північнотібетського царства,
яке китайці називали Нюй-го – “Жіноча держава”, бо в ньому “з коліна в
коліно жінки царюють”. За описами звичаїв цього етносу виходило, що в
ньому наявні як тібетські, так і іранські (согдійські) особливості.
Верховний бог цього народу називався Асюло, що може пояснюватися як
індоіранське “Ахура” (індоєвропейськість цього народу призвело до того,
що його ім.я було перенесене на наступних прибульців — саме «нуучі»
називають якути росіян).

Порівняймо також цим наступну цитату: “… Царство жінок … розташоване
в Північній Індії, на санскритській мові називається “суварнаготра”,
тобто “золотий рід”. Буддійська легенда про золотий рід міститься у
сутрах “Запит Вімаларабха” і “Передбачення Гошрінга”, котрі складені …
не пізніше другої половини VІІ ст. н.е. Судячи з того … можна
припустити побутування легенди задовго до цього періоду. Монгольський
вчений – лама Ш. Дамдін пояснив походження так званого «золотого роду»
монголів, пов’язавши його з цією легендою, котра, за його словами,
зводиться до того, що «золотий рід» пішов від богині, засланої за гріхи
у образі відьми (срін-мо) на Золоту гору”.

Ця монгольська генеалогічна легенда дуже схожа на засвідчену
ранньосередньовічними європейцями (Йордан, посилаючись на Павла Орозія,
автора «Historiarum paganos libri», який жив у 380-420 рр.) легенду про
походження гуннів від висланих королем Філімером, сином Гандаріха
Великого, із середовища готів, що мешкали в районі Меотидського болота
(Азовського моря), жінок–чарівниць (“аліорумнів”) (Iord. Getica, 122).
Також в «Історії лангобардів» Павло Диякон (728-800) розповідається, як
в нелокалізованому місці лангобарди зустрілися з амазонками, які, за
словами автора, «існують досі в глибинах Германії». Після перемоги над
найхоробрішою з них ті змушені були пропустити лангобардів (Pauli,
Historia langobardanum, I, 15).

Можна вважати, що даний мотив виникнення етносу від з’єднання двох
фратрій — чоловічої та жіночої — має циркумпонтійський характер.
Наприклад, за 24 дні до свята Трійці румуни святкують todorusele,
dodorusale, коли, начебто, русалії зустрілися з міфологічними «братами»
(народне витлумачення як Todor, Федір). Аналогічно у адигів шанується
богиня Жиг-Гуаше в оточенні тхаухудів — красивих дів-войовниць, яка від
коваля Тлепша народила сонцесяйну дитину, яка навчила нартів
орієнтуватися в походах за Чумацьким шляхом. В палеоєвразійській
традиції побутував звичай виокремлення класу молодих неодружених воїнів
(у тюрків він власне й називався «турк» — «міць, сила», від туру/тору
«звичай, закон» + кун/гун «дівчина, жінка»; виник тюркський етнос
начебто від регулярного відселення з середовища іраномовних
массагетів-туранців у приалтайські землі груп колоністів та змішання їх
з прамонголами, пратунгусами та пратібетцями) для відселення у дальні
регіони для освоєння земель. Зокрема, у вотивній традиції італіків
(самніти, пісцени, гірпіняни) існував саме такий обряд «Священної весни»
(Ver sacrum) з посвятою (velare) богам всіх дітей та домашніх тварин,
котрі народяться протягом року з найближчої весни. Тварин приносили у
жертву, а дівчата і юнаки, після досягнення повноліття, повинні були
залишити країну. Така молодь зазвичай мусила завоювати собі нове місце
для поселення. Сабіняни присвячували таку молодь саме Арею (Марсу),
римляни — богині Венері (яка вважалася матір’ю вождя переселенців з Трої
в Італію Енея), греки — Аполлонові Архегету (так, зокрема виникли
дорійці) тощо.

Дане твердження породило версію про подвійне походження європейських
гуннів, а саме – від прийшлих в 160 р. н.е. «палеосибірської раси» (за
Г.Ф. Дебецем) центральноазіатських північних хунну/сюнну (як зазначає
Л. Гумільов, хунни після розгрому їх в 155 р. сяньбійським вождем
Таншіхаєм пройшли майже без обозу по прямій, від Селенги до Дунаю,
2600 км за 1000 днів, тобто по 26 км щоденно протягом трьох років. Це
пояснює і відсутність залишків палеосибірського типу в археологічних
даних на всьому просторі шляху хунну в Європу) та місцевих автохтонів —
предків чувашів, які прийшли до Азовського моря з берегів Байкалу
набагато раніше від хунну (надалі, начебто, даний етнос «проточувашів»
залежно від відсотка хуннського домішку розділився на булгар та власне
чувашів). Тут новоспечений етнос гуннів, вперше згаданий Діонісієм
Періегетом в 160 р., вів до 375 р. вперту боротьбу з аланами (останні є
са(в)р(о)матським племенем, про виникнення яких Геродот (IV, 110-117)
повідомляє, що вони є нащадками обряду «священної весни» — виселення
«молодих скіфів» у район Меотиди, де вони вступили у шлюб з амазонками,
котрі користуються фракійською мовою, та готами (Amm. XXXI, 3,1).

Інші ж дослідники настоюють саме на індоєвропейському (а отже, можливо,
й спорідненому готам, приналежних до
ясторфсько-пшеворсько-зарубинецького археологічного комплексу) субстраті
європейських гуннів, відносячи його до сайрімів “Авести” (“Яшт”, ХІІІ,
43; ХХІ, 52; савроматів-сарматів античних джерел), або навіть слов’ян
(І. Білик, Г. Василенко, І. Калинець). Аналогічно виникли “білі гунни”
(ефталіти) від змішання споріднених хуннам етносів (юебань) та
іраномовних саків-хіонітів (hyaona) — мешканців долин Согду та Гіндукуша
(Л. Гумільов, К. Єнокі), котрі переселилися сюди з північного Приаралля
(т.зв. “болотні городища”).

За джерелами відомі «кавказькі гунни» (пор. з вірм. hun «брід» та
етнонім «бродники» та євр. «авар» – «переходити, долати переправу»),
котрі служили у перській армії в 60-х роках ІІІ ст., а вірменські
джерела свідчать для 90-х років того ж століття про гуннських та
аланських солдатів. Із сасанідських написів 293 р. з Пайкули відомо про
тюркського хана на Кавказі, а в 363 р., за свідченнями Іовіана,
захищалися кавказькі проходи «від варварів, котрі були невідомі римлянам
та персам», а у складі армії парфянського царя Аршака ІІ (345—368)
боролися з персами алани та гуни. Отже, найманством на Заході та Сході
алано-гуннський конгломерат зумовлював безперечне проникнення певних
міфологем у середовище імперських етносів та їх союзників.

Також слід пам’ятати у зв’язку з версією походження монголів від
“золотого роду”, що власне хунни (сюнну) перші з народів Середньої Азії
мали безпосередній контакт з буддизмом та шанували золоту статую Будди
(нею опікувалося хуннське плем’я сюту) – “цзінь жень”, “золотого
чоловіка” – для поклоніння Небові та яку захопили китайці. Ханьський
імператор У-ді (147 – 87 рр. до н.е.) поставив її у палаці Ганьцюань у
якості великого божества, а самого сина князя хуннів – сюту зробив своїм
близьким радником, наказав вигравіювати портрет жінки князя після її
смерті на імператорській гробниці. Він надав титул “золотий рід” (“цзінь
ші”) нащадкам сютуського князя. Всі хуннські шаньюї (імператори) носили
титул “ченлі гуту” – “син Неба”, що схоже з буддиською концепцією про
сина Неба (девапутра), обгрунтованою у буддійському творі “Суварнаправха
сутра”. Титул “син Неба” носили буддійські тохаро-кушанські царі та
правителі Кучі. Поставши зовсім незалежно один від одного, у типологічно
подібних умовах, концепція “сина Неба” (іманентного божества) — “тянь
цзи” — полегшила поширення буддизму.

Як відомо, рід Чінгіз-хана називався “золотим”, а його родоначальниця
Алан-Гоа згадується у Рашид-ад-Діна: “… отже, золотий рід повинен був
існувати ще в більш ранню епоху. Є подібність між самим переданням про
народження Будди і давньо-монгольською генеалогічною легендою, наявною у
Рашид-ад-Діна. Якщо виходити з наявності давньої буддійської традиції в
Центральній Азії, що перейшла і до монголів, можна допустити, що при
сакралізації свого ханського роду монголи використали буддійську
легенду”. Як свідчить “Таємний переказ”, на дванадцятому поколінні від
засновників монголів Борте-чіно (Сірого вовка) і Гоа-Марал (Чарівна
лань) та їх сина Бату-Чігана (Непереможного Білого) їхній прямий нащадок
Добун-Мерган одружився на красуні з таємничого племені хорі-тумат
Алан-гоа. Але плем?я не схвалило шлюбу і діти Добун-Мергана змушені були
відокремитися (пор. з генеалогічною легендою готів про народження гуннів
від шлюбу з вигнаних з племені готів жінок – “відьм” зі степовими
“духами”, та з Геродотовою легендою про утворення народу сарматів від
шлюбу вигнаних скіфських юнаків зі степовими амазонками, яких скіфи
називали, за словами Геродота, oiorpata «чоловіковбивці»).

Після смерті чоловіка Алан-гоа народила трьох синів, а батька їм
описувала як світлорусого чоловіка, що приходив до неї димник юрти і
випускаючий світло, від котрого вона завагітніла. Це, начебто, повинно
було пояснити, чому рід справжніх монголів був високорослим,
бородатим,світловолосим та блакитнооким. Л. Гумільов вважає монголів
прямими нащадками східноіранських жителів оази Турфан в басені Тариму,
які мали власне князівство Чеші. Після розгрому від китайців вони
перейшли на бік хуннів і за це були поселені в Забайкаллі.

Сином Алан-гоа і предком Чінгізхана у дев?ятому коліні був Бодончар,
дату народження якого монгольський історик Х. Перлее відносить до 970 р.
Саме Бодончар освоїв полювання із соколом та підкорив собі якесь
азіатське плем?я, яке стало основою вже народу монголів.

Проте також нащадком Алан-гоа був вже вищезгаданий Буюрук-хан, він же
цар несторіан–кераїтів Маркуз. Після смерті прадіда Чінгізхана
Хабул-хана Маркуз очолив кочівників – кераїтів, монголів та уйгурів –
для боротьби з тунгусомовними чжурчженями. Але його підступно полонили
татари і чжурчжені розіп?яли на “дерев?яному ослі” (в 1150-х рр.). У
Маркуза було два сини — Хурчахус (пом. 1171 р.) – цар власне кераїтів і
безіменний “гурхан”— цар союзу кераїтів та монголів. У монгольських
джерелах останній згаданий як саме перший монгольський хан –
Хутула-хаган. Син Хурчахуса Тогрул (Тооріл), який двічі через підступи
родичів потрапляв у чужинецьке рабство, стратив своїх дядьків, за що
гурхан скинув його. Старійшина монголів Есугей-баатур, батько
Чінгізхана, проте, підтримав опального принца і відновив його на
престолі. Гурхан змушений був зі своїми прихильниками відкочувати на
південну окраїну Гобі до тібетомовних тангутів. Надалі Тогрул (Ванхан)
і Темучін (Чінгізхан) стали бойовими побратимами, виступаючи на боці
чжурчженів. Надалі несторіанин Тогрул (Ванхан) навіть усиновив
Чінгізхана. Але в 1203 р. була спровокована різанина між монголами
Чінгізхана та кераїтами, внаслідок чого Ванхан загинув, а остання
несторіанська держава в Степу впала.

Одна з назв Макара – Джаларупа , “Водяна форма”. Макара вважається також
одним із дев’яти скарбів бога Кубери, охоронця Півночі. Він володар
колісниці Пушпаки, здатної літати у повітрі. Кубера постійно асоціюється
із землею, горами, надрами. У нього великий опуклий живіт, дві руки, три
ноги, вісім зубів, одне око. Друге він втратив через прокляття Уми за
те, що підглядав за нею, коли вона залишилася на самоті з Шівою. Його
епітет — Вайшравана, тобто син мудреця Вішраваса (сина ріші Пуластьї),
та дочки ріші Бхарадваджі Деваварніні.

Ведичні легенди аріїв розповідають, що бог Кубера володів початково
островом Ланкою та океаном Сагара Його зведеним братом був ракшас
Равана (символічний образ тамілів), який підступно вигнав Куберу з
Ланки. Кубера переселився в Гімалаї, заснував столицю Алаку, побудовану
божественним будівничим Вішвакарманом, йому належить чарівний сад
Чайтраратха, що перебуває біля підніжжя світової гори Меру, його слуга
Манібхадра — бог торгівлі, його дружина — чарівна Ріддхі, принцип
процвітання, його друг — бог Шіва. Його свита — це якші, кіннари та
гухьяки, його народ — «ітараджана» — «інші люди» (або «пуньяджана» —
«чисті люди»), що напрошує на згадку «антиподів» — за грецькою
міфологією, жителів Південного материка. Згідно з тібетськими
легендами, “інші люди” перебувають у стані анабіозу в недоступних
гімалайських печерах, але наступить епоха, коли вони прокинуться і
започаткують нову цивілізацію. Даний переказ ліг в основу
фантастично-квазіекзотеричної теорії російського вченого Е. Мулдашева
щодо походження сучасного людства від цієї “первинної” раси особливих
людей.

Слов’янським аналогом міфологічному індійському Кубері є Купало (якого
пов’язують з іменем “Іван”, слов’янським еквівалентом антропоніму
Іоанн). Вони обидва – боги родючості і пов’язуються з магічною квіткою
(Кубера – через свою їздову водяну тварину Макара – з лотосом, а Купало
– через “мочарі” – з цвітом папороті), а також обидва співвіднесені із
захованим скарбом.

Паралеллю Кубері–Купало видається можливим оголосити давньо-грецького
міфічного героя Кефала (“Голова”), який зазнає певної втрати через мотив
підглядання: необачно вбиває свою кохану дружину, яка назирці стежила за
ним на полюванні. Вигнаний за ненавмисне вбивство, Кефал знайшов
пристановище у фіванського царя Амфітріона, якому позичив свого
чарівного пса (пор. із супутником Кубери Макара), щоб упіймати лиса,
котрий завдавав великої шкоди околицям. Горці Західної Грузії знають
бога родючості Тулепіа – Меліа (“меліа” – “лис”), який, вірогідно,
тотожний і хаттському Телепінусу (він же пн.-кавказ. Тлепш, адиг. Лъэпщъ
— «бог-коваль»; тобто мова йде про хетто-еллінське протистояння), але на
нього наклався і один з грецьких варіантів осмислення Телепінуса не як
Телефа, а як Кефала (через діалектне чергування звуків *k-//t- i
*-lph-//- phl-). На підтвердження нашої версії виступає міф, за яким
Кефал жив на Сході з богинею ранкової зорі Еос (аналог індійської
Урваші) і став батьком Тітона, родоначальника царських династій Сірії,
Кілікії та Кіпру.

Індійський персонаж Кубера під прізвиськом “Вайшравана” – “син
Вішраваса” переходить у буддиський культ степовиків Євразії – ваджраяну
(варіант махаяни) та сприяє ворогам західно-тібетського божества Пехара.

Останній був покровителем ворогів тібето–монголо–тюркського епічного
героя Гесера, який здобуває перемогу. Гесер (тібет. Ке-сар), зокрема,
відбирає трон і скарби (які, за пізнішою редакцією, доручив Пехару
стерегти проповідник буддизму Падмасамбхава у монастирі Самьє), здобуває
красуню Другмо (Рогмо-Гоа, Урмай-Хогон, Мандарава), ворогує зі своїм
дядьком по матері Тхотунгом (пор. з Тітоном – родоначальником східних
царів у грецькій міфології), визволяє дружину з полону, а земну матір
виводить із пекла. Найбільш древньою локалізацією Гессера вважається
Кром (від “Рум” – іранська назва грекомовних ромеїв – візантійців).
Навіть Р. Шоу та А. Грюнвельд вважали, що ім’я Гесер – це азіатський
варіант римського, візантійського та германського титулу “цезарь”
(“кайзер”). Цю гіпотезу підтримав Р.А. Стейн : “… Яким же повинне бути
походження Цезаря або візантійського Кай-сара, який став героєм
тібетської епопеї! Воно не настільки ж менше, ніж той великий
міграційний рух, котрий називається греко-буддійським мистецтвом”.
Начебто, уявлення про Цезаря принесли согдійці, які в VІ-VІІ стт.
поселилися в Ордосі, мали стосунки з тюрками та вели торгівлю з
Візантією, Іраном та Китаєм.

Зображення Гесер-хана наносилися на танки, що відтворюють образ великого
буддиського реформатора ХІV ст. і засновника школи гелугпа Цзонкаби
(Цонкапи; 1357 – 1419), засновника монастиря Таші Лхунпо біля Шігадзе
(за іншими даними, монастир заснував учень Цзонкаби перший далай-лама
Панчен Гедундруп в 1447 р.). Одна з жіночих божественних істот зі злоби
проклинає релігію Будди і дає обітницю переродитися в образі демониці та
викорінити буддизм. Бодхідсатва Падмасабхава відчуває, що завдяки цій
обітниці народяться три сини, царі хор-глін, — вороги буддизму. Для
порятунку на землю сходить божество Крунс-Глін у образі Гесера.
Народження Гесера є “дивне”, “неприродне” – із землі (тріщини, ями, з
печери) або відроджується з могили після невдалих спроб родичів
умертвити. Він вважається сином рабині Гонсон (Гон Мо) та короля країни
Глін (Лінг; на мові бурушаскі — Лама), провінція Кхам (Khams «окраїна» ~
осет. fars, іран. pars-, parsav < *perk- "ребро", "бік", "край", "окраїна", "украина" > Parsa, Parsava, Parthava «Персія») на сході
Тібету (де мешкало тібетське «козацтво» — «галоки»), дуже некрасивий,
називається іменем “незаконнонароджений” (тібет. Tson-je, монгол.
Журі-Жору, тюрк. Тагай Тжуру або Пагай Джуру, тувін. Багай Чуру,
бурушаскі Pangchu), але завдяки магії долає труднощі. Як переможець у
змаганні за трон стає королем під іменем Гесер (тюрк. Касар, на мові
бурушаскі – Kiser, тувин. Кезер-Мергене, бурят. Абай Гесер хубун). В
Китаї він перемагає жінку імператора Гуме-хана – демоницю, яка
намагається знищити буддизм. Але завдяки підтримці п’ятьох дочок
імператора – втілень Грол-ма (божественної Тари), він відновлює славу
релігії. Але демониця повторно перенароджується у вигляді трьох
синів-демонів короля хорів (хор-глін) Ті-на-тшо. Один з демонічних
синів, Гур-Дкару, зумів осквернити магічну силу Гесера, після чого
викрадає його дружину Бруг-мо. Зрештою Гесер очищується від скверни і за
допомогою друзів знищує трьох демонів. Далі Гесер завойовує країни
Кіо-лін (країна на півдні), Хі-тшо (землі монів), Та-жо (Ті-ше, Таг-зік,
тобто Іран), Глін і Монголію, Сі-же (країна на півночі, іраномовні
саки?), Кха-ше (Кашмір), Чуку (країна за Індією, де добуває яйце птаха
p’eng), По-жо (По-пу, Непал, Ассам або Східний Тібет), Же-Лото (країна
жінок на заході, звідки походить тібетський звичай дарувати шовковий
шарф – хадак). Зрештою, Гесер добуває чарівний камінь – перлину з 9
очима та спускається в потойбіччя для врятування дружини.

В бурятському епосі Абай Гесер втілюється на землі для вирішення
суперечки між небесними істотами (тенгріями) за оволодіння після
“відходу” тенгрія Асарангі блакитним серединним небом (Сегеен Себдег
тенгрі): він стає на бік добрих 55 західних тенгріїв володаря Хормусти
(= іран. Ахура-Мазда; варіанти: хан Хермос тенгрі, хан Тюрмас, Хурмас)
проти злих 44 східних тенгріїв його сина Атай Улана. У вигляді вершника
зі списом Гесер скидає Атай Улана (або його синів – герелів) на землю,
де переможений розбивається на тисячі шматків, з яких утворюються
багатоголові чудовиська — мангадхаї (мангуси). Гесер сходить на землю і
наводить там “генеральну чистку”, рятуючи ще й викрадену душу дочки
Синього Неба.

Перші свідчення про Гесера європейцям повідомив мандрівник-вчений П.-С.
Паллас. В 1772 р. під час подорожі Східним Сибіром він відвідав місто
Маймачон (Алтан-Булак) на кордоні Монголії і побачив там храм Гесера,
якого він назвав “Вакхом і Геркулесом східних татар”. Повне ім’я Гесера
він записав як Arban ssugi Essin gessur Bogdo chan – “Der zehn
weltgegenden regierer oder Monarch Bogdo chan». Найвища вершина
снігового хребта Амне-Мачін, східного відгалуження Куньлуня, як пише Е.
Томас, у тібетського племені голек називається Гесер-пхо-бран, тобто
“Палац Гесера”. Вважається, що резиденція Гесера розташована десь між
Джекундо й Канцзе. А. Девід-Лін описала легенди про Гесера у книзі
“Надлюдське життя Гесера з Ліна”, перед тим відвідавши місця, пов’язані
з цим персонажем.

Ім?я Гесера прийняв тібетський цар Госрай (Го-си-ло), який в 1030 –
1040-х роках у горах Амдо і на берегах озера Кукунор об?єднав племена в
царство Тубот проти іншого тібетського царства — племені мінягів
(дансянів, тангутів; пізніше назване царством Західна Ся), які
встановили жорстоку диктатуру над довколишніми тібетськими та
тюркськими етносами.

Можливо, як на нас, на міфологічний образ Гесера наклався образ
історичного монгол-ойратського хана Гушрі, який на чолі багатотисячної
армії найманців з Євразійського степу у 1640-х рр. завоював Далай-Ламі
V абсолютну владу у Тібеті, а езотеричній школі “жовтих” (“гелукпа”) –
домінування у боротьбі з домом Цанга, які опиралися на “червону” школу
(“кармапа”) та князем провінції Кхам Бірі, якого підтримували
представники “чорної віри” (“бон-по”). Саме цар Цангу Карма Тенкйонг
(хан Цанпа, Цанбу) став відомий у Європі і до нього було відправлене
посольство Е. Коцелли (Казелли) і Ж. Кабрала, що вперше повідомило
європейцям про таємничу країну Шамбхалу (Ксембалу). Цікаво, що у Європі
в той час палали війни: в Англії революція Олівера Кромвеля, у Німеччині
– “Тридцятилітня війна”, в Речі Посполитій – повстання козацької
християнської міліції на чолі з генеральним капітаном (гетьманом)
Богданом Хмельницьким. У Китаї ж впала імперія Мін і від неї успадкувала
владу маньчжурська династія Цзінь. Якщо б йти за Л. Гумільовим, можна
було б говорити про спалах пасіонарності вздовж поясу Євразії від
Атлантики до Тихого океану.

Ось які уявлення про Гесер-хана у сучасників–буддистів зафіксував у
своїх нотатках М. Реріх : “… Зверніть увагу на поєднання Гуаньінь,
Арья-Бало – Авалокітешвара. Гессер настоює на побудові храму Арья-Бало.

Ім’я Гессера дійшло до Волги (Астрахань).

Гессера об’єднюють з Ассуром.

Храм Гессер-хана був вибудований на місці явлення Авалокітешвари.
Ордосці ставлять перед будинком знамена п’ятибарвні – в кольори райдуги,
очікуючи прихід великої істоти – “Тенгірас Очіртай”.

… Біля Калацзе вказують багато місць, посвячених імені Гессер-хана: 1.
Гаруда – Гессер-хана; 2. Сідло Гессера; 3. Бубен Бругуми – жони Гессера;
4. Прялка Бругуми; 5. Фортеця Гессер-хана – висока скеля, біла пляма є
знаком дверей…

Весною в Ладаці буває свято Гессера зі співами та стрільбою з лука. З
назв пісень сплітається цілий вінок Гессера.

Запам’ятаймо назви: “Гессер-переможець”, “Гессер і скарб велетнів”,
“Мудрість Бругуми”, “Батько і Матір всемогутні”, “Повернення Гессера і
Бругуми”, “Голоси неба”, “Закляті стріли”, “Чотири перемоги Гессера”,
“Молитва Гессера на вершині Шрар”, “Гессер – володар блискавки”,
“Переможна пісня Гесера”, “Хвала Гессерові”…

Ім’я Оріона часто пов’язується з оповідями про Гессер-хана. На Алтаї
гору Білуху називають Уч-Сюре. Уч-Оріон. Сюре – житло богів,
відповідаючи монгольській Сумер та індійській Сумеру. На гору Уч-Сюре
сходять білим хідником. Небесна птаха на горі Уч-Сюре перемогла дракона.
Цаган-убугун – білий старець – завжди близький до Великої Ведмедиці…”.

Вражає, що сліди міфів про Гес(с)ера слід шукати у перському епосі про
героя Зарера (фарсі), Заріварайя (авест.), Заріадра (дв.-грец.), якому
сприяла богиня Ардвісура Анахіта (покровителька води і родючості,
персоніфікація планети Венера) у боротьбі з Арджаспом, вождем кочових
туранських (середньоазіатських та євразійських степів)
північно-іраномовних племен (конкретно згадується плем’я хьяна, що
співставляється з гуннами-хіонітами). Зарер також здобуває красуню
Одатіду, дочку царя Смарта (за Харесом Мітиленським, ІV ст. до н.е.; у
Фірдоусі вона – румійська, тобто грецька, царівна Кітаюн). Чародій
Відарафш підступно вбиває Зарера, а за батька мстить його син Бастварай.

В даному випадку частина тібетців, сприйнявши перський варіант,
протиставила цей переказ своєму більш давньому його аналогові міфу про
Пехара, який сам іменується “білим хмаровим небом” і сином “Білого бога
Неба” та матері “Лумо – обереги багатства”. Пехара вважається
покровителем тридцяти трьох небес, його шанували уйгури і хоори як
самого “Білого Бога Неба”. Пехара зображали у блакитній мантії, в
супроводі вовків та собак, він — провідник душ у потойбічне царство.
Більш пізніше зображення Пехара з білим левом вказує на його зв’язок з
культом білосніжних гір. Пізніше Пехара почали зображати верхи на
якові, або білому коні. У свиту Пехара входять дружина, чиє ім’я вказує
на зв’язок із зоряним небом, а також планетарне божество Раху.
Подальший мотив долі Пехара в уявленні тібетців теж індоіранського
походження: втікаючи від принца Муругценпо (корейськ. Мірик, кит. Міле,
буддист. Майтрейя), якого підтримує бог багатств Вайшравана – Кубера,
він перекидається на грифа або голуба і його вбиває один із супутників
Вайшравани. Цей мотив співвідносимо з ведичним переказом про те, як
стрілець Крішану, “швидкий думкою”, вистрілив з лука у орла (сокола) ,
який ніс із неба для Індри стебло магічної соми. Але стріла потрапила
тільки в одне махове перо, з якого виросло дерево парна (палаша) або
шальяка. Дана міфологема, як на нас, відобразилася навіть у родовому
гербі Рюриковичів – “Сокіл у піке” (більш відомий як “Тризуб”): одне з
“крил” герба уквітчує рослина чи деревце. У іранській “Авесті” Крішану
згадується як Кересан, вождь, пов’язаний із хаомою (сомою).

Сюжетно найближчою паралеллю є авестійська історія стрільця Керсаспи (де
“аспа”– “кінь”), сином Тріти (“Третього”). Він убиває демонічних
Сервару, Гандарву, Снавідку, синів Патани, воїна Арезошману, вовка
Капуд-Пехіно, гігантського птаха Камак. Керсаспу зачаровує діва – пері
Хнантаїті (пор.: Гесера зачаровує його колишня дружина, яка стала
дружиною демона Мези Бумджида, він же монгольський Тумен Джаргалан) і
герой засинає вічним сном на східній окраїні Ірану. Але в день Страшного
Суду повинен прокинутися і вбити демона Ажи-Дахаку, що вирветься з
вериг. За “Бундахішною”, сплячого Саму поранив отруєною стрілою туранець
Ніхаг, тому Сам спить досі, “покритий снігами”, над ним “стоїть небесний
арн”, його оберігають “99999 фраваші праведних”. Ю. Евола так
інтерпретує даний мотив: «… Поранений король, король, перебуваючий у
летаргії, король, померлий і тільки видається живим, або живий, але лиш
здається мертвим, і так далі — ось близькі і взаємнозамінні теми, котрі
ми постійно зустрічаємо в циклі Грааля, натхненному особливою живучістю
і силою останніх високих устремлінь Заходу (і ширше – Євразії, — О.Г.)
відновити свою сакральну структуру у згоді із законами великої,
духовно-чоловічої та традиційно імперської цивілізації».

Вважається, що існував першопочатковий міфологічний образ індоіранської
релігії “Сама керсаспа нарьямана” (букв.: “Сама, струнких коней маючий,
мужній”). Але надалі образ розпався на два: “Фравардін-яшт” (найдавніша
частина “Авести”) згадує героя Керсаспу з родовим іменем Сама (“Яшт”,
13.61, 136), а епітет “нарьямана” стає найбільш вживаним епітетом
Керсаспи. У пізньоавестійській та пехлевійській традиціях Саму і
Керсаспу вже розрізняють, хоча вони здійснюють одні і ті ж подвиги,
пов?язують з одним і тим же героїчним циклом (див. “Шахнаме”): Сам –
правитель (син Нарьямана, предок героя Рустама), а Керсасп – герой, що
здійснює подвиги (пор.: у давньо-руських билинах великий князь Володимир
Красне Сонечко і богатир Ілля Муромець; “муромець” як
народноетимологічне витлумачення сакрального на Русі, іранського за
походженням, епітету “нарьяман”). Далі вже в арабській традиції образ
Керсаспа розпався на Гаршаспа – останнього царя династії Пішдадідів
(Парадатів) і богатиря Гаршаспа.

Проте у деяких версіях сам Керсаспа (ср.-перс. Керсасп, фарсі Гаршасп)
виявляється у пеклі за те, що ударом палиці загасив вогонь під своїм
казаном. Герой просить пробачити його, посилаючись на свої подвиги, і
заступництвом Заратустри Гершаспові було прощено його гріх.

З даним мотивом покарання героя співставляємо ногайський переказ про
виникнення прадавнього порогу правого берега р. Молочної поблизу
Мелітополя, відомого як “Кам’яна Могила”, де знаходять релікти
дошумерського письма: “ …у ногайців існувало повір’я, що камені ці
нагромаджені богатирем Багуром, якому аллах на спокуту тяжкого гріха
звелів виривати руками з близького гірського кряжа камені і складати їх
на березі Молочної у такої висоти гору, з якої в усі боки було б видно
степ. Виконуючи повеління аллаха, Багур … для прискорення виконання
робіт … вдався до хитрощів, нещільно вкладаючи камені, і коли більш
ніж на половину справи було зроблено, Багур, тягнучи велику брилу,
необережно оступився і провалився в навмисне залишені ним між камінням
щілини (тобто гроти, — О.Г.), застряг там і помер з голоду. Таку кару
він зазнав за бажання обдурити аллаха … Місце стало називатися
Таш-Даг, що означає Камінь-гора… Іменем богатиря Багура, Багурдагом
(що означає Багурова гора) було названо ногайський аул, що розмістився
довкола кургану, з якого Багур, за розповідями, за свого життя виглядав
жертви для своїх богатирських подвигів”(І.К. Дзякович; Цит.за:).

На місці Багурдага виникло поселення з назвою Вознесенка (тобто наявний
у назві мотив сходження, виходу, повернення героя). Жителі цього
поселення досі використовують ногайську назву, що, можливо, закріпилася
тому, що слово “багур” , поряд зі звичним “бугор”, у мовленні жителів
вносить у структуру їхньої мови свій семантичний потенціал, реалізуючись
“… на своєму, тільки їй властивому внутрішньому просторі. А це, в свою
чергу, може поглиблювати сприйняття …, породжувати додаткові
асоціативні ряди”. Саме слово “багур” чи “багир” означає “печінка” (на
ногайській, киргизькій, казахській, узбекській мовах) і також
використовується як народний географічний термін на означення схилу
гори, боку. Це дає підставу ототожнити Багура і Керсаспу з порушниками
сакральності вогню і грішниками, а саме – з Прометеєм, прикутим до скелі
(чи у скелі) і у якого довбе печінку орел Громовержця. А також
співставити з Прометеєм ведичного Крішану (“худий”, “вимучений”)
(“Рігведа”, ІV:27), який посягав на приналежне громовержцю Індрі.

Без сумніву, з мотивом покарання за спорудження “неправильної вежі” з
блоків каменю Багуром виявляє зближення біблійний Німврод, споруджувач з
цегли Вавилонської вежі на славу людства (замість того , щоб будувати
міста), який у другій своїй функції – ловця птаства сітями – зближається
зі стрільцями по птахах Крішаном і Керсаспою. Мусульманський варіант
переказу про Німврода наводить на думку про паралель і у мотиві
закутості: за прокляттям Аллаха комар проник через ніс у мозок
Німврода, від чого той терпить жахливі муки, отримуючи полегшу тільки у
моменти, коли ударяють молотом об ковадло.

Похожие записи