Тематична залікова робота

з зарубіжної літератури

„Життєвий і творчий шлях О.І.Купріна”

ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ КУПРІН

(1870-1938)

Олександр Іванович Купрін народився 26 серпня 1870 року в м. Наровчаті
біля Пензи в родині дрібного чиновника. Рано залишившись без батька, він
провів безрадісне «казенне» дитинство спершу в Будинку для вдів у
Москві, де перебувала його мати, потім у Розумовському благодійному
сирітському пансіоні. У десять років Купріна віддали у 2-гу московську
військову гімназію, реорганізовану незабаром у кадетський корпус із
суворим солдатським режимом і тілесними покараннями. Поривчастий,
гарячий, непокірливий хлопчик зазнав багато лиха через жорстокі корпусні
порядки. «Трирічним хлопчиськом мене привезли до Москви, і з цього віку
аж до дев’ятнадцяти років я не виходив з казенних закладів». З дитинства
Купрін зненавидів насильство, став чуйним до чужого страждання. Осудом
сваволі і мрією про свободу перейнято вже перші вірші Купріна-кадета.

У вісімнадцятирічному віці Купрін поступив до московського
Олександрівського військового училища. Тут він написав і анонімно
опублікував своє перше оповідання «Останній дебют». Цей твір про красу й
силу почуттів простої людини визначив наперед одну з провідних тем у
творчості Купріна.

Після закінчення училища Купріна у чині підпоручика було направлено у
46-й піхотний Дніпровський полк, що стояв у Проскурові Подільської
губернії. Будні глухого містечка, побут і звичаї здичавілого заштатного
офіцерства, провінційних міщан описав він згодом у оповіданнях
«Дізнання», «Похід», «Прапорщик армійський», «З вулиці», «До слави»,
«Напівбог», у повісті «Поєдинок».

Навесні 1893 року Купрін їде до Петербурга складати іспит в Академію
Генерального штабу. В академію він не потрапив, і, пішовши з армії, їде
до Києва, де співробітничає в київській щоденній пресі, а потім у
житомирських, одеських, ростовських, поволзьких газетах. Фейлетони,
судова хроніка, оповідання, передові статті, вірші, нариси, театральні
рецензії — такий діапазон газетяра Купріна. Багато чого з цієї строкатої
продукції, що нерідко друкувалася під псевдонімами, не враховано й
загублено. Велике місце у фейлетонах Купріна займає критика місцевих
київських чиновників.

За час свого п’ятилітнього перебування в Україні, з 1894 року, він
друкувався в газетах «Киянин», «Київське слово», «Волинь» (Житомир),
«Одеські новини». Написані для київських газет нариси склали цикл
«Київські типи», що викликають інтерес і донині.

Життя Купріна в 1895-1900 роках було особливо різноманітне й строкате.
Прагнучи, за власним висловом, «бачити все, знати все, уміти все й
писати про все», Купрін багато їздить по Росії, охоче змінюючи професії,
спосіб життя, оточення. Ким тільки він не працював: служив у технічній
конторі в Москві, керував маєтком у Ровенському повіті, працював у
ковальській майстерні на сталеливарному заводі в Донбасі, допомагав
псаломщику в сільській церкві, організував спортивне товариство в Києві.
Терплячи нестатки й голод, він тягав великі вантажі в артілі носіїв,
грав у театрі м. Суми, брав участь у землемірних роботах у Рязанській
губернії.

Найбільш цікавою та плідною для молодого письменника стала поїздка по
Донецькому вугільному басейну навесні 1896 року. Купрін оглядав ливарні
і рейкопрокатні заводи, спускався в шахти, детально знайомився з
технологією прокату, з доменною і мартенівською справою. Цікавлячись
становищем робітників і прагнучи наблизитися до заводського середовища,
він влаштувався комірником на один із заводів Російсько-бельгійського
товариства.

Приїхавши в Донбас із записною книжкою кореспондента київських газет,
Купрін вивозить звідти не тільки захоплююче і жваво написані нариси про
південну промисловість, а й цілу серію оповідань. До самого Купріна
можна віднести слова, що він колись сказав про свого улюбленого
письменника Редьярда Кіплінга: «Йому знайомі найдрібніші побутові деталі
з життя офіцерів, чиновників, солдатів, докторів, він знає найскладніші
подробиці сотень професій і ремесел. Але він ніколи не стомлює своїм
величезним багажем… усе це потрібно було йому для того, щоб знати
достеменно, не з книг, не за чутками, ті речі й факти, про які він
говорить у своїх книгах, щоб читач міг довіряти йому. І в цій довірі
полягає одна з таємниць дивовижної чарівливості його оповідань і його
великої і заслуженої слави».

Усеросійську популярність принесла Купріну повість «Молох» (1896). Назва
повісті символічна: головний «герой» твору — завод, що поглинає
«двадцять років людського життя в добу», — уподібнюється ідолу Молоху.

Повістю «Олеся» (1898) і «поліськими» оповіданнями «У лісовій
глухомані», «На глухарів» відкривається дуже характерна для Купріна тема
«природної людини», сильних, самобутніх «дітей природи».

Під кінець 90-х років для Купріна, письменника, який здобув
популярність, робота в провінційній пресі стала особливо великим
тягарем. Побував у Ялті, куди Чехов, як магніт, притягав літераторів,
художників, артистів. Там Купрін познайомився з Львом Толстим, артистами
Художнього театру, там же відбулася така важлива для Купріна зустріч з
Чеховим і Горьким, що визначила на багато років наперед роботу молодого
письменника. У 1901 році Купрін подарував Чекову «з почуттям великої
нерішучості» свою першу збірку «Мініатюри». Під безпосереднім
спостереженням Чехова створювалося Купріним оповідання «У цирку» — ця,
за висловом Чехова, «вільна, наївна, талановита річ», згодом високо
оцінена Львом Толстим.

У 1901 році Купрін приїхав до Петербурга і став працювати редактором у
белетристичному відділі журналу «Світ Божий», зблизився з Горьким, став
видним учасником «літературної дружини», яку збирав

М. Горький.

У травні 1905 року у шостій книзі збірника «Знання» з’явилася його
повість «Поєдинок» із присвятою Горькому. Того ж року Купрін став
очевидцем розстрілу матросів на крейсері «Очаків», допомагав переховати
кількох матросів, які врятувалися із крейсера, написав нарис «Події в
Севастополі», через який був вигнаний з міста. У роки першої російської
революції Купрін переживає почуття розгубленості перед життям, революція
уявляється йому з одного боку неминучою, а з другого — він боїться її
(«Огидне неуцтво покінчить з красою і наукою…»).

У роки Громадянської війни письменник разом з відступаючими військами
опинився в Ямбурзі, а потім через Фінляндію дістався до Парижа. В
еміграції він створює повість «Колесо часу», книги «Купол святого
Ісаакія Далматського», «Єлан». Купріна завжди приваблювали герої, які
хоча б раз у житті пережили миті «щасливих гармонійних станів», коли в
людині поєднуються «розум, сердечне почуття і добрий інстинкт життя».
Така гармонія, на його думку, властива насамперед «стихійним душам»,
людям, якими керують природні, несвідомі, але щирі й добрі пориви.

У написаній за мотивами біблійної «Пісні пісень» царя Соломона
«Суламіфі» провідною є та сама думка: лише кохання, всесильне й вічне,
зможе вберегти людей від морального виродження. «Багато століть минуло з
тих часів. Були і царства і царі, і від них не залишилося й сліду, наче
від вітру, що пробіг над пустелею. Були тривалі нещадні війни, після
яких імена полководців сяяли в століттях, ніби закривавлені зірки, але
час стер навіть саму пам’ять про них.

Кохання ж бідної дівчини з виноградинка й великого царя ніколи не
забудеться, тому що міцне, як смерть, тому що кожна закохана — цариця,
тому що кохання прекрасне!» —стверджує письменник.

У 1937 році Купрін, смертельно хворий, повернувся до Росії.

Похожие записи