РЕФЕРАТ

на тему:

Життєвий та творчий шлях Вільяма Фолкнера

Я думаю, що мистецтво — це … найпотужніша сила винайдена людиною для
втілення своєї власної невідбутності, своєї мужності, що перемагає
будь-яке страждання.

У.Фолкнер

У контексті художніх пошуків століття в американського письменника
Вільяма Фолкнера своє місце, свій метод, стиль, слово. Письменника,
тепер уже визнаного класика, глибоко торкали проблеми нашого століття,
незважаючи на гадане самітництво. Легенду про самітництво підтримував і
сам Фолкнер, що заявив один раз, що він не письменник, а сільський
житель, що в нього немає ніяких ідей. Він уникав надокучливих
репортерів, столичний шум не захоплював його, більшу частину свого життя
проведеного в невеликому містечку Оксфорді південноамериканського штату
Міссісіпі. Неподалік звідси він народився 25 вересня 1897 року, тут
помер 6 липня 1962 року. Однак самота Фолкнера не була втечею від життя,
зарозумілим самітництвом дивака.

Пафос творчості Фолкнера в його незламній вірі в людину, її духа, волі.
Він вірив у силу її розуму й в одному зі своїх романів («Світло в
серпні» — 1932) писав: «Схоже, що людина може витримати майже все.
Витримати навіть те, чого вона не зробила. Витримати навіть думку, що є
таке, що вона не має сил витримати. Витримати навіть те, що їй якраз
впасти й заплакати, а вона собі цього не дозволяє. Витримати — не
оглянутися навіть, коли вона знає, що, оглядайся, не оглядайся, пуття
однаково не буде».

Письменника захоплює в сучасниках нескориме бажання творчості, прагнення
до досконалості, уміння протистояти мінливості долі. У Нобелівському
мовленні У. Фолкнер говорить про це: «Я знаю, що в ньому закладено щось,
що змушує його переживати навіть війни…І навіть після того, як
відзвучить і завмре останній дзвін прокльону, один звук не затихне: звук
його голосу, у якому – прагнення побудувати щось більше високе й міцне і
могутнє, могутніше й довговічне, чим все те, що було раніше, і все-таки
вихідне з того ж старого первородного гріха, тому що і йому, зрештою, не
вдасться стерти людину з лиця землі. Я не боюся… я поважаю його й
захоплююся ним».

Вільям Фолкнер народився 25 вересня 1897 року в Нью-Олбені, маленькому
містечку штату Міссісіпі. Батьки належали до старої рабовласницької
аристократії, що розорилася в роки громадянської війни Півночі й Півдня.
Юність майбутнього письменника, як і більша частина його життя, пройшла
в Оксфорді, невеликому містечку його рідного штату, на центральній площі
якого як данина традиції піднімався пам’ятник солдатам рабовласницької
конфедерації.

У роки Першої світової війни Фолкнер учився в школі. Він повинен був
бути відправлений на фронт у складі канадських військово-повітряних сил,
але літак, у якому він летів, потрапив в авіаційну катастрофу. Це
відбулося під час однієї із тренувань, але особиста участь у боях
Фолкнер уже не прийняв.

Повернувшись в Оксфорд, Фолкнер починає працювати. Змінив кілька
професій, перш ніж став займатися літературною діяльністю. Почав з
посади поштмейстера в університеті Міссісіпі. Одночасно він відвідує
університетські лекції, вивчає французьку та іспанську мови. Прослуживши
на цій посаді протягом 3-х років, залишає її, мотивуючи тим, що не хоче
«піддавати своє життя впливу грошовитих людей». Служить на міській
електростанції, потім переїжджає в Новий Орлеан, пробуючи свої сили в
журналістиці. Потім почав літературну діяльність.

«Єдина школа, до якої я належу, до якої я хочу належати, — це школа
гуманістів», — говорив Фолкнер. Незгода з роздвоєністю мистецтва й свою
гуманістичну концепцію мистецтва як зображення «старих великих істин –
любові, честі, жалості, гордості, співчуття й самопожертви, без яких
будь-який здобуток приречений на швидку загибель», Фолкнер сформулював у
мовленні (1950) при одержанні Нобелівської премії. «Проблеми душі, що
бореться, Фолкнер протиставляє модній темі страху, — самого низинного з
почуття». Зневажаючи людське і соціальне, говорить він, письменник пише
«не про любов, а про поразки, у яких ніхто не втрачає нічого коштовного;
про перемоги без надії й, що саме гірше, без жалості й співчуття…Він
пише не про людську душу, а про тривогу тіла. І поки він не зрозуміє
цього, він буде писати так, начебто стоїть і очікує кончину людини і сам
бере участь у цій кончині. Але я відмовляюся прийняти кончину людини…»

Фолкнер відкидає непереборну силу обставин. Чесні люди Фолкнера активно
втручаються в життя на боці правди й справедливості. Кайдани долі –
мертві, а людина – жива й повинна відстоювати свою гідність. Фолкнер
упевнений і тому, що людина витримає й перенесе всі обставини, які
встануть на шляху правди. Як і інші великі реалісти, Фолкнер постійно
ставить і активно вирішує питання «як жити?», «що робити?». Кредо
людської гідності Фолкнер сформулював у творі «Порушник тліну» (1948):
«Є речі, які ти ніколи не перестанеш терпіти. Речі, яким ти завжди
змушений відмовляти терпіти. Несправедливість, приниження, безчестя,
гноблення». Герої Фолкнера вступають у боротьбу з неправдою: Говин і
Чик, спонукувані почуттям справедливості, доводять невинність негра,
несправедливо обвинуваченого в убивстві. Готовність безкорисливо діяти
на користь іншим активно втручатися в життя — означає стати вище
обставин і інстинкту самозбереження; стати співучасником вищої,
людської, народної справедливості. Концепція людини Фолкнера активно
протипоставлена приреченості людини модерністів на бездіяльний розпач і
позбавлений усякий сенс існування. Здатність до діяльного добра
письменник знаходить найбільше в знедолених і експлуатованих. Тут і
визначається стихійний демократизм Фолкнера, антивласницька
спрямованість його творів. Справжня, за Фолкнером, людина є носієм
етичних цінностей. Письменник вважає, що початок «американських
трагедій» — у власності, у далекому рабстві й у пуританському
лицемірстві. Егоїзм і бездуховність ворожі людині. Рвачі й егоїсти
обтяжують землю. Джейсон Компсон і Флем Сноупс зображені Фолкнером як
«вилупки». Але сила добра для Фолкнера винятково етична. Це — доброта й
доброзичливість. Соціальних сил добра — колективізму й класової боротьби
знедолених — він не знає. За Фолкнером, непрямі моральні чинники не в
меншій мірі формують людину, ніж соціальні: людська натура двоїста,
одночасно соціальна й біологічна.

Погляди Фолкнера на літературу, на суспільство суперечливі. Його герой —
людина, бентежна в хаотичному світі. Вірячи в «горду» людину, Фолкнер не
вірить у можливість зміни навколишнього життя, пояснюючи це споконвічною
гріховністю людської натури. Фолкнер ідеалізує патріархальне минуле
рабовласницького Півдня й болісно сприймає втручання жителів півночі в
його справи. Суперечлива позиція письменника у відношенні до
негритянського питання. Свою Нобелівську премію (1949) він віддає на
будівництво негритянських шкіл, називав ганебну расову дискримінацію в
США, але був проти законодавчого рішення цієї проблеми, уважаючи його
передчасним.

Індивідуальності й творчості У.Фолкнера характерні риси уродженця
Півночі: деякі аристократичні подання про порядність і непідроблений
демократизм, патерналістичне відношення культурного білого до негрів і
добросердий захист їхнього людського достоїнства; закоханість у свій
край, зневагу до морального кодексу янкі, до діячів Півночі. Чудово знає
Фолкнер усний фольклор білих і кольорових жителів Півдня: відтіля
виходять колоритні жарти й небилиці в його добутках.

Фолкнера можна назвати Бальзаком американського Півдня, настільки добре
він обізнаний про деталі життя, порядки краю й умови оренди, ціни на
землю й про реальні матеріальні відносини. Фолкнер не пропускає випадку
розповісти читачеві, яка цифра прибутку в героя, як дичавіють і
заростають бур’яном родючі землі. Фолкнер, як і Бальзак, створив галерею
образів, які переходять із роману в роман.

Як літератор У.Фолкнер проявляв незмінний інтерес і повагу до традицій
світової реалістичної літератури. У той же час Фолкнер широко прибігає
до експериментальної поетики художнього авангарду на Заході, зв’язаного
в основному із Джойсом і його школою. У своїх творах він часто порушує
тимчасові зв’язки, і тому складання графіків і таблиць, що впорядковують
у часі події його романів, стало для літературознавців звичною справою.
Художня манера У.Фолкнера має стилістичні крайності. Чуйність
письменника до найрізноманітніших художніх віянь робить його творчість
одночасно й характерним для свого часу, і глибоко оригінальним.

З появою перших романів на літературній карті світу з’являється нова
країна – вигаданий округ Йокнапатофа на глибокому Півдні Америки,
«маленький клаптик землі завбільшки з поштову марку», що в перекладі з
індійського – «тихо тече по рівнині». Цієї маленької країни немає на
жодній географічній карті, країни зі своїм народом і драмами, легендами
й традиціями, зі своєю топографією, але вона найреальніша з усіх
реальних країн. Тут відбуваються дії чи не всіх романів письменника.
Пізніше Фолкнер писав: «Мені хотілося б думати, що світ, створений мною,
— це щось начебто наріжного каменю Всесвіту, що, як би ні малий був цей
камінь, забери його – і Всесвіт звалиться ».

Перша публікація Фолкнера – збірник віршів «Мармуровий фавн». У ньому
позначився вплив французького символізму. Потім з’являються перші романи
– «Солдатська нагорода» (1926) і «Москіти» (1927). У романі «Солдатська
нагорода» ми бачимо протест проти нелюдськості війни, біль покалічений
війною людські долі. Сама назва має іронічний характер. «Солдатська
нагорода» — це страшне каліцтво, отримане на війні вісімнадцятирічним
Дональдом Мэхоном. У романі «Москіти» письменник виразив своє
неприйняття до сучасної Америки. У романі «Світло в серпні» автор
звернувся до феномена провини білої людини, заявивши, що кожна дитина з
білими кольорами шкіри народжується на чорному кріслі. Він ідеалізує
часом відносини плантаторів і рабів, але в головному — в оцінці рабства
— його позиція реальна.

Тема Півдня починається у Фолкнера з роману «Сарторис» (1929), що
вважається перехідним у його творчості. У романі протипоставлені
сучасність і минуле. Головний герой — Баярд Сарторис. Його гнітить
безглузде життя, і ніщо не рятує від морального краху.

Роман «Шум і лють» (1929) – вершина його творчості, класичний зразок
модерністського мистецтва. Автор увів прийом «потік свідомості» з метою
характеристики духовного миру героя, що поміняють один одного думок,
почуттів, вражень, спогадів, часто не зв’язаних між собою. Назва роману
відбиває авторське розуміння миру як ірраціонального, що не піддається
поясненню початку. Чотири частини роману містять історію сімейства
Компсонів. У перших трьох частинах роману оповідання ведеться від імені
членів цієї сім’ї, в останній — від імені автора. Головний герой роману
— Квентин Компсон. Він відчуває страх перед дійсністю, панічно прагне
вкритися від неї — це приймає вже патологічний характер.

У повісті «Ведмідь» (1943) автор піднімає до рівня філософського
узагальнення стан людського духу в спілкуванні із природою. Фолкнер із
гіркотою пише про те, як гине природа під напором сучасної
механізованої цивілізації.

Роман «Святилище» (1931) приніс Фолкнеру скандальну славу через
жорстокість, яка зображена в ньому. Автор вивів як образ сучасної людини
гангстера лупатої, людини жорстокої, бездушної, позбавленої будь-яких
природних людських емоцій. Весь роман сприймається як лемент розпачу,
безнадійності в пустелі, іменованої сучасним суспільством.

Найбільше чітко й зріло відношення Фолкнера до проблеми расових відносин
виразилося в романі «Осквернитель пороху» (1948) . Головний герой — Чик
Мелісон. Головна проблема білого хлопчика, що виріс на Півдні, — це
головна моральна проблема (проблема взаємин з неграми), яку він повинен
для себе вирішити. Роман являє собою інтерес як спроба Фолкнера
досліджувати психологічний аспект расової проблеми на Півдні.

Роман « Авессалом, Авессалом ! » дає приклад іншим авторам «прози ідей».
У центрі роману – доля прибульця з «нізвідки» Томаса Сатпена, у
нелюдському зусиллі що намагається нав’язати мешканцям Йокнапатафи свою
демонічну волю, – заснувати нову плантаторську династію, він кидає
виклик людському достоїнству навколишніх його людей законам крові й
раси. Роман відбив намір автора знайти в дійсності Півдня титанічні
фігури, які нагадували б персонажів античних трагедій і старозавітних
осіб.

Роман «Непереможені» (1938) цікавий тим, що в ньому ми знаходимо легенду
про прекрасне минуле й її критичне дослідження. Твір автор присвячує
Громадянській війні, де головним героєм є полковник Джон Сарторис.

Більше емоційне й значеннєве навантаження несе у Фолкнера оповідач.
Оповідач сміється, уточнює, іронізує, дивується, він не у всьому
впізнаний, і оповідання його лише частково правдиве, тому що часом він
розповідає із чиїхось слів. Оповідач це занадто балакучий недалекий
простолюдин і завжди його висловлення примітивні й побудовані на
тавтологіях. Образ оповідача вніс у добутки Фолкнера багатоголосся.
Іноді та ж сама ситуація передається декількома оповідачами, і в подіях
відкриваються нові, учора не баченні грані. У такий спосіб Фолкнер хоче
пробитися крізь плутанину вражень і думок до багатогранної складності
життя. Він і не збирається руйнувати довіру до об’єктивної істини,
переказуючи розбіжність фактів, вражень і випадків. Проти такої манери
оповідання виросли безпідставні обвинувачення письменника в тому, що він
принциповий релятивіст і визнає тільки відносну й суб’єктивну істину.

Улюбленим прийомом Фолкнера є також оповідання від третьої особи. Часто
він використовує навіть не одного, а безліч оповідачів. Мнима
самовідстороненність автора від оповідання створює певний психологічний
ефект для читача. Замість авторського оповідання з ясними авторськими
оцінками подій, що відбуваються, і людей, читач зіштовхується з
переломленням подій і людей у свідомості певного персонажа. У результаті
ми довідаємося не тільки й не скільки про подію, скільки про те, як вона
зафіксувалася в того або іншого героя. Це дає можливість письменникові
глибше розкрити внутрішній світ різних своїх персонажів. Більше того,
оскільки читач не одержує готових авторських суджень, він волею-неволею
включається в пошук істини, не тільки в змісті відгадування таємниць
сюжету, якими Фолкнер щедро насичує свої романи, але й у плані
відгадування таємниць людської душі. Іншими словами, Фолкнер включає
читача в процес філософських роздумів, змушує його не просто сприймати
поданий йому сюжет, а й активно мислити самому над проблемами, що
піднімають письменником.

Проза Фолкнера виділяється – навіть у літературі ХХ століття – своєю
ускладненістю, своїм глибоким психологізмом. Письменника часто дорікали
в тому, що його стиль надмірно важкий для читання. Сам Фолкнер пояснював
особливості свого стилю в такий спосіб: «Кожний знає, що його чекає
смерть, що в нього залишилося порівняно мало часу, щоб зробити свою
роботу, і я намагаюся зібрати всю історію людського серця, якщо можна
так сказати, на кінчику свого пера. Крім того, для мене немає людини, що
був би сам по собі, людина є сумою минулого. У дійсності немає такого
поняття, як «був», тому що минуле існує сьогодні. Воно є частиною
кожного чоловіка, кожної жінки, кожного моменту. Предки людини, його
походження є його частиною в будь-який момент. Тому людина, характер в
оповіданні в кожний момент дії є не тільки самим собою, він являє собою
все те, що зробило його, і довга фраза їсти спроба увібрати його минуле
й, можливо, майбутнє в момент дії».

Оповідальну манеру Фолкнера допомагає зрозуміти концепція часу, втілена
в його прозі. Час у Фолкнера суб’єктивний. «Час, — писав він, — це
текуча свідомість, що не існує інакше, як втілюючись в окремих людей.
Немає ніякого «було», тільки «є». Якби існувало «було», ми не знали б
прикростей і суму». Це відбилося й у мові, використанні дієслів
теперішнього часу, у стильовій індивідуальності прози Фолкнера.

Для стилю Фолкнера характерний ще один прийом. Як правило, у його
романах немає єдиного, що поступово розвивається сюжету. Навколо
центрального сюжету звичайно співіснує ще безліч побічних сюжетів,
вставних новел, анекдотів, які, здавалося б, тільки побічно пов’язані з
безпосередньою дією. Не випадково, що багато шматків романів письменника
спочатку друкувалися як самостійні оповідання. Така багатоплановість
створює певне поліфонічне звучання добутку, одні історії доповнюють
інші, іноді контрастують із ними, і в результаті народжується як би
симфонія людського життя.

Навколо Фолкнера і його місця в американській і світовій літературі
ведеться не мало суперечок. Фолкнера зараховують до модерністського
напрямку в літературі. Насамперед, за ускладненість і витонченість його
стилю. Але якщо в більшості модерністів ускладненість стилю з’являлася
як самоціль, що як втрачає зміст гра зі словами, те Фолкнер,
експериментував, прагнучи розширити арсенал засобів, що дозволяють
глибше заглянути в душу людську, збагатити реалізм ХIХ століття новими
можливостями.

Є ще одна сторона творчості Фолкнера, що певною мірою зближає його з
модернізмом. Це зображення самих жорстоких, самих темних проявів
людської натури, що займає багато місця в його романах. Але якщо
модернізм по суті своєї антилюдяний, прагне принизити людини, показати
йому його мерзенність і незначність, те Фолкнер ставить перед собою інші
завдання, що зближають його з Достоєвським.

Найвищим досягненням Фолкнера – реаліста в зображенні типового «героя»
сучасного американського суспільства став Флем Сноупс – головний
персонаж трилогії «Сільце» (1940), «Місто» (1957), «Особняк» (1959).

Дія першого роману «Сільце» починається в 90-х роках XIX і доводить до
40-х років ХХ століття. Автор простежує історію роду на декількох
поколіннях. Сноупси більше від усіх інших персонажів Фолкнера
представляють сьогоднішню Америку. Дія відбувається в глухому,
придуманому письменником окрузі Йокнапатофе, розташованому на півночі
штату Міссісіпі. Крихітне сільце Французька Балка, перебуває в декількох
кілометрах від головного округу Джефферсона. Самим багатим хазяїном
колись пишної плантаторської садиби й навколишніх ферм є Білл Уорнер.
Йому належать життєві основні центри – крамниця, млин, кузня. У його
володінні й кращі землі цих місць, він править тут безроздільно й
владно, виконуючи функції світового судді, шкільного піклувальника,
політичного «боса».

Сноупси орендують у багатія Уорнера ферму, а один з них, Флем,
наймається прикажчиком у крамницю Уорнерів і починає потроху займатися
лихварством, а потім сміливішими фінансовими операціями. Життя
ускладнюється в окрузі з появою нового елемента, чужого, хижого й
безпринципного клану Сноупсів. Щось злісне ввійшло разом зі Сноупсами в
життя округу. Особливо злісним виявився син старого Сноупса розважливий
бандит Флем. Нерішучі фермери округу з відразою й жахом споглядають на
незрозуміле для них просування Флема нагору. Рік назад вони бачили його
в незавидній ролі прикажчика, а сьогодні він уже проходжується в
крамниці як хазяїн.

Волею випадку Флем жениться на дочці Уорнера красуні Юлі: та завагітніла
від заїжджої людини. У такий спосіб він впроваджується в шановну в
окрузі сім’ю Уорнерів. Шлюб цей був чисто номінальний, тому що як
чоловік Флем неспроможний. Спливає ще одна його махінація: хитрий Флем,
скориставшись слухами про скарби, нібито заритих у садибі Старого
Француза, підкинув кілька золотих у землю й продав ділянку втридорога.

Дія «Міста» охоплює вісімнадцятирічний період. Після переїзду в
Джефферсон Флем продовжує свою наступальну тактику. Він використовує
навіть те, що Юла стала коханкою мера міста Манфрела де Спейна,
віце-президента банку, на чолі якого стоїть полковник Сартонис.
Набравшись сил, Флем шантажує де Спейна, змушує його піти у відставку й
займає його пост віце-президента банку.

У боротьбу зі Сноупсами включається молодий юрист Гевін Стівенс,
представник респектабельного південного сімейства. Разом з ним проти
Снопсів діє й племінник Стівенса Чарльз Малісон.

Флем, здогадавшись про любов Гевіна до Юлі, розважливо експлуатує це
почуття. Знаючи про їхній зв’язок, він 18 років мовчав і, виждавши час,
заявляє, що знає про цей незаконний зв’язок і розраховує в обмін на
мовчання одержати президентське місце в банку. Юла кінчає життя
самогубством у прагненні врятувати свою дочку Лінду від ганьби. Де Спейн
залишає місто, а Флейм займає президентське крісло. Він «виграв» тричі:
в очах городян він – добропорядний чоловік, що постраждав від невірної
дружини, виграв як ділок, одержавши місце президента банку, виграв у
двобої зі Стівенсом. На могилі колишньої дружини Сноупс збудував
пам’ятник з написом: «Доброчесна дружина – вінець чоловікові. Діти
ростуть, благословляючи її». Чи треба говорити, скільки злої іронії в
цих словах, скільки лицемірства й святенництва. Флем далеко не
доброчесний. Флем втілює атрофію душі й мертву хватку бізнесмена. Він —
патологічний мерзотник. Автор не приховує своєї ненависті до
бездуховності Флема.

Дія третього роману – «Особняк» – розвертається в 30-40-ті роки. Флем
заволодіває будинком з якого виїхав Спейна й поселяється там,
демонструючи свою могутність і владу. Дочка загиблої Юла Лінди,
відкупившись від Фема грішми, заповіданими їй матір’ю, їде в Нью-Йорк і
виходить там заміж за скульптора — комуніста, вступає в партію сама й
разом із чоловіком бере участь в антифашистській війні в Іспанії.
Коулем, чоловік Лінди, гине в боях з фашистами, і вона вертається в
Джефферсон, контужена, оглухла, але не зломлена. Лінда продовжує справу
чоловіка й намагається вести комуністичну пропаганду в Джефферсоні, їй
загрожують куклуксклановці. Ліда повністю не сприймає мораль і практику
Флема — так званого «батька».

У роки Другої світової війни Лінда наймається клепальницею на військову
верф, щоб «будувати транспорти для Росії». У зображенні Фолкнера саме
Лінда Коуль стає справжнім ідейним супротивником буржуазного аморалізма.
Автор симпатизує своїй героїні. Вона для нього — втілення духовної
краси. Лінда приваблива не тільки внутрішньо, але й зовні.

І все-таки автор «Особняка» говорить про комуністів як про мрійників,
відірваних від дійсності. Не випадкова й така деталь: Лінда вертається з
Іспанії глухою — його героїня не може до кінця усвідомити реалії
навколишнього життя. Ілюзорність діяльності комуністів підкреслена
Фолкнером і такими сценами, як бесіда Лінди із двома фінами —
комуністами. Не знаючи мов один одного вони розмовляють «про надію, про
світле майбутнє, про мрію: навіки звільнити людину від трагедії його,
назавжди позбавити від хвороб, від голоду й несправедливостей…»

Але не Лінді і її друзям було дано розправиться із Флемом. Його вбиває
далекий родич Мінк — так входить у трилогію тема кривавої помсти. Мінк і
Флем знаходяться на різних полюсах, належать до різних шарів
суспільства. Від’їздом Лінди із Джефферсона й смертю Флема закінчується
останній роман трилогії. Але історія Сноупсів на цьому не закінчується.
У сцені похорону Флема з’являється на сторінках роману нові Сноупси які
видають себе, за словами автора, чимось хижим у виразі обличчя.

Прийоми «тваринного епосу» часто зустрічаються на сторінках роману. Мінк
схожий то на отруйну змію, то на осу, що виливає отруту. Цим прийомом
Фолкнер підкреслює відсутність або зникнення в Сноупсів людського
початку.

Події життя декількох поколінь Сноупсів дані в трилогії на тлі загальної
картини завоювання земель вихідцями з Англії, Шотландії, Ірландії, потім
їхнього освоєння прибульцями, посилення влади банків, монополій,
руйнування більш слабких, що не вміли керуватися у своїх діях
міркуваннями вигоди. У цьому й криється одна із причин ненависті Мінка,
«несправжнього Сноупса», до його багатого родича, Флем не побажав
заступитися за Мінка, який вбив свого заможного сусіда, як здавалося
вбивці він знущався над ним ( у романі «Сільце»).

Мінк, присуджений до 20-ти років каторжних робіт, сподівається рятунку
Флема, але той не тільки не відкупив його, а шляхом підкупу домігся
другого вироку для родича в надії позбутися від нього назавжди.

Лінда допомагає Мінкові звільнитися від в’язниці, не засуджує його за
вбивство Флема, навіть допомагає йому зникнути. Всі роки на каторзі Мінк
жив думкою про те, що повинен розплатитися за свою образу, що пропало
життя, за те, що Сноупси перетворили його в загнаного звірка. У нього є
людська гідність, є бажання трудитися, але немає умов, у яких ці задатки
могли б розвитися.

Прийомами «тваринного епосу» Фолкнер користується й тоді, коли говорить
про «сноупсізм», явище, характерному для Америки, заснованому на
«моральних принципах гієни». Така його оцінка американського
капіталізму. Вся трагедія в тім, зауважує письменник, що діяльність
Сноупса і йому подібних протікає в рамках буржуазної законності.
Супротивники Флема Сноупса Ретліф і Стівенс теж богаті люди, їхні
капітали, безсумнівно, виникають із тих же джерел, що й гроші Сноупса.
Однак є щось, їх що розрізняє. Це елементарна людська порядність, який
позбавлений Флем. Так, Стівенс відмовляється давати показання агентові
ФБР, що приїхав у Джефферсон, щоб зібрати відомості про «підривну
діяльність Лінди». Стівенс і Ретлиф — справжні друзі Лінди, і цей
природний і прекрасний прояв людської натури, на відміну від
«сноупсізму», бездушного у своїй основі, привнесеного в життя в погоні
за грішми, положенням у суспільстві, владою.

Похожие записи