Реферат

на тему:

Василь Стус – поет, перекладач, літературознавець, громадський діяч

Василь Стус

(1938 – 1985)

поет, перекладач, літературознавець,

громадський діяч

У 1985 р. за поданням Г.Белля на здобуття Нобелівської премії в
галузі літератури було висунуто Василя Стуса. Але здійснитися цим планам
не судилося. У ніч із 3 на 4 вересня Василь Стус помер у карцері від
серцевого нападу – на другий день „сухого” (без вживання води)
голодування.

Василь Стус – автор шести поетичних збірок: „Круговерть” (1964),
„Зимові дерева” (1968 – 1070), „Веселий цвинтар” (1970 – 1971). „Час
творчості — Dichtenszeit” (1972), „Палімпсести” (1972 – 1980, у кількох
редакціях) та прижиттєвої збірки вибраного з „Палімпсестів” — „Свіча в
свічаді”. Перекладав Й.В.Гете, Р.М.Рільке, І.Бахманн, П.Целана,
Р.Кіплінга, Ф.Г.Лорку, А.Рембо та ін.. Його власні твори було
перекладено англійською, французькою, португальською, польською,
німецькою, російською та ін.. мовами. Василь Стус був почесним членом
англійського РЕN-клубу (з 1978-го), лауреатом премії „Тhe Роеtry
Internatinal Аward” (Роттердам, 1982). Державної премії імені
Т.Г.Шевченка (1989).

1972 р. розділив шлях Стуса на дві дзеркально обернені половини,
поміж яких пролягло „квітування” особистого вибору поета. Позаду
залишився період гартування до життєвих випробувань, до того, що
призначено тобі Долею. Попереду – підтвердження того, що ти здатен
заплатити ціну, виставлену тобі суспільством за те, що ти, всупереч
усьому „радянському народові”, зберігаєш право на власну думку і вчинок.
На суді 1972 р. ніякої політики ще не було. Питання стояло так: зречешся
себе і друзів чи сядеш за вірність собі та їм. Зректися – означало
втратити себе, на що поет не погодився.

Нагородою долі стала щаслива віднайдена мова „палімпсестів”, яку
сприймали, навіть не розуміючи змісту. Перший вірш ранніх „палімпсестів”
— „Мені зоря сіяла нині вранці…” (книга „Час творчості”) – написаний на
п’ятий день перебування в камері попереднього ув’язнення київського КДБ.

А починалося все в таємничий святвечір – 6 січня 1938 р. – в
Рахнівці на Вінничині. Саме тоді (за паспортом – 8 січня, бо мати, Їлина
Стус, вирішила не дратувати радянську владу збігом дня народження дитини
з великим релігійним святом) у Стусів народилася четверта й остання
дитина – Василь. Попри цілковиту ворожість до влади, пронесену матір’ю
крізь усе життя, саме революція уможливила шлюб його батьків – дочки
заможного селянина й сироти, що прибився до села з російським військом.

Дід Стуса довго не бажав „добровільно” вступати до колгоспу,
вважаючи за краще платити здирницькі податки. Коли життя „не стало
зовсім” – перебрався до Криму, залишивши дочці та бідному зятю чималий
статок, який родина остаточно втратила у 1931 – 1933 рр. Попри весь
тягар голоду, схоже, для родини Стусів цей період минув не так трагічно
– обійшлося без втрат у вузькому родинному колі.

У 1936 – 1937 рр., коли тиск на заможних селян був нестерпним,
Семен Стус (батько поета) шукав можливостей вирватися до міста, аби
позбутися принизливого „безпашпортного” стану українського селянина,
проти якого диктатура пролетаріату почала неоголошену війну. Йому
вдалося „завербуватися” на один з хімзаводів міста Сталіна (нині –
Донецьк), куди він виїхав зі старшою дочкою Палажкою, не чекаючи
народження Василя.

Десь через півроку після появи сина переїхала туди й мати,
залишивши малих Марію та Василя з тіткою. Забрати менших дітей вдалося
лише восени 1940 р.

Перші враження хлопчика від донецького бараку – глум, на який
здіймали сільську традиційність сім’ї. Ще несвідомо він поділив світ на
„своїх” і „чужих” – тих, хто глузує з твоїх батьків, висміює мову.

До початку війни родина звела невелику халупку, в якій і перебувала
воєнне лихоліття. Надмірна робота підірвала здоров’я Палажки, яка
померла від менінгіту напередодні вступу німецьких військ до Сталіна (її
могилу після війни так і не знайшли). Нове випробування очікувало родину
вже після „визволення”: у 1944 р. на міні підірвався 15-річний брат
Іван.

Восени того року сестра Марія пішла до школи. За нею – і
шестирічний Василь. Згодом поет напише: „…шкільне навчання вадило. Одне
– чужомовне, а друге — дурне”.

У повоєнні роки родина бідувала – низька платня та небажання
зректися релігійності й традиційного селянського родинного життя
прирікали їх на роль „білих ворон”.

Дитяче протистояння з суспільством зародило перші паростки
сумнівів: чи ж правда, що ми живемо в „найщасливішій у світі країні”?

Саме в ці роки відбувається й перший спонтанний протест проти
антинародної політики: „Пам’ятаю, як 1951 р. я їздив у село, до бабуні.
Збирав колосся – по стерні. За мною гнався об’їждчик – я втікав, але він
– верхи на коні – наздогнав мене, почав видирати торбинку, а я кусав
його за його гидкі червоні руки. І таку злість мав, що одібрав торбу”.

Так у тринадцять років уперше виявився головний імператив його
поведінку. Готовність до опору заради своїх і байдужість до існування
ворожих рідній землі й здоровому глузду законів. Байдуже, що це – право
сильного. Я мушу чинити саме так, бо мене попросила бабуся, бо вона
бідує, бо зароблених трудоднів не вистачає на життя. Хтось таки має
лишатися мужчиною, не корячись сваволі держави-монстра. І що вдієш, коли
зберегти вірність роду, землі, а отже, й собі, означає протиставити себе
існуючим традиціям.

Цей свідомий вибір – традиції, а не закону, який порушує віковий
порядок речей, а відтак, за філософією Стуса, не є обов’язковим для
мужчини, поступово кристалізував позицію: ти – ніщо поза своїми
батьками, родиною, землею, краєм… І навіть коли весь світ проти тебе, ти
– поет, аби не втратити грунту під ногами під тиском усіляких „сучасних”
ідей та концепцій, маєш, нехай і на жилах, відстоювати своє, рідне,
національне. І хоч яким важким був би цей шлях, він значно легший за
зрадництво. Завдяки позиції матері й батьківській любові Василеві Стусі
вдалося зрозуміти це дуже рано. Гострий біль за батьків, котрі, аби не
зректися традицій та мови предків, зачаїлися в нірці власної хати без
жодних надій на життєвий успіх, примушував завжди жити на максимуму, аби
відплатити цьому світу за приниження роду. Може, саме тому для нього
стала такою близькою ідея екзистенціалістів: справжнє життя завжди на
межі, між життям і смертю.

У шкільні роки поет знайомиться зі світовою класичною літературою,
музикою… Конструює приймач. Було б спрощенням говорити, ніби на нього
зовсім не вплинула потужна обробка комуністичного виховання. Він
захоплюється класикою соцреалізму (роман „Мати” Максима Горького, „Як
гартувалася сталь” М.Островського). Але навіть у цих творах він бачить
не стільки конфлікт між робітничим класом і його визискувачами, скільки
конфлікт між добром та злом, людьми і нелюдами. Читаючи ці книги, він
вирішив, що й сам буде таким, як Павка Корчагін, як Павло Власов, аби
людям жилося краще.

„А коли я прочитав „Мартіна Ідена” Джека Лондона (це десь у
п’ятому-шостому класі), світ мені перевернувся. Як мучилася людина, а
змогла перевершити всіх, хто купався в молоці! І все тяжким трудом… і
все – солоним кривавим потом”, — пише Стус у листі про своє дитинство. І
далі: „… під час канікул „відпочивав” на залізниці, де міняв шпали,
рейки, бив „костилі”, вантажив рінь (щебінь). Нароблявся – мало не
падав. А проте 400-500 крб. старими грішми до татових 600-700 щось і
важило, все якась допомога”.

Невписаність батьків у соціальне середовище денаціоналізованого
Донбасу означала неминучий і болісний вибір: протистояння або з
батьками, або з однолітками. Вибір на користь батьків прирікав на
самотність.

Відсутні будь-які свідчення про друзів дитинства, сталі захоплення,
яскраві незаідеалізовані спогади про перше кохання. Проте, якщо з часом
людина знаходить сили здолати цей поріг і таки адаптуватися до
суспільства, ця початкова „непристосованість”, окрім негативного,
збагачує людину й позитивним досвідом – умінням бути не таким, як усі.

Несподіваним порятунком стала поема І.Франка про Мойсея. Очевидно,
саме з неї у Стуса й почався процес свідомого формування з себе людини,
потенційно здатної на вчинок. Якось він обмовився: „Ще в школі я щодень
влаштовував собі сповідь. Що за день зробив доброго, що — злого”. Уже в
інститутські роки поет був готовий до відповідальності за кожне слово й
кожен вчинок.

У дев’ятому-десятому класах ознайомився з українською літературою
„розстріляного відродження”, забороненою в УРСР. Готуючись 1954 р. до
вступу в інститут, поет цілком усвідомлював межі „дозволеного” й був
далекий від очікування райдужного майбутнього. Можна сказати, що „гарне
дитинство”, як визначив його сам Стус, виховало громадянина України, а
не Країни Рад.

Закінчивши школу зі срібною медаллю, він пробує вступити на
факультет журналістики Київського державного університету. Проте в нього
відмовляються навіть прийняти документи – не вистачило одного року, того
самого року, на який Василь Стус раніше пішов до школи. Він повертається
до міста Сталіна, і без іспитів вступає на історико-філологічний
факультет місцевого підінституту.

????????????!?ікації. Дебют у „Літературній газеті” (нині — „Літературна
Україна”) з напутнім словом А.Малишка (22.11.1959), що вийшов у рік
закінчення вузу, здавався багатообіцяючим.

Закінчивши з червоним дипломом інститут, Василь Стус, аби дати
змогу однокурсниці залишитися в Донецьку (йому, мовляв, однак служити),
їде працювати вчителем української мови та літератури у школу села
Таужного, поблизу Гайворона. Наприкінці жовтня – військо. Служив на
Південному Уралі, за якихось 400-500 кілометрів від Кучино, де
обірвалася його земна путь.

На Уралі, немов збираючись туди повернутися, він залишив фалангу
безіменного пальця, після чого вже не міг грати на гітарі. Бездумна
тупість і одноманітність армійського життя не зламали Стуса, а ще більше
зміцнили в ньому неприйняття системи, яку він мусив би „захищати”.
Особливо обурювало (саме тоді були підписані радянсько-американські
документи про скорочення чисельності армії) переведення військових
частин подалі від цивілізації, в ліси, де, чи то від сорому за погану
підготовку, чи то від американських розвідників, ці „розформовані”
частини„ховали”.

Лейтенантське звання на „дємбєль” не викликало позитивних емоцій.

Незважаючи на декларовану тугу за справжньою, не донецькою,
Україною, Стус повертається на Донбас і йде викладати українську мову та
літературу до школи №23 міста Горлівки. Працює він там лише один рік, і
швидко розуміє, що треба або заплющити очі на відверте небажання учнів
вивчати цей предмет, або… протестувати, або… йти.

Він обрав останнє. Стус пише листа А.Малишку:„ Коли хвиля
русифікації – це об’єктивний процес і потрібний для майбутнього
(історично справедливий), то чом нашим діячам культури і не служити
прогресові? Чому б тоді не „перекваліфікуватись”, щоб не пхати палиць у
колеса того воза, який котиться по трупах таких донкіхотів, як козацькі
літописці і Капніст, і братчики, і Тарас, і … Драгоманов, і Франко…”

У ті ж дні народився й чотиривірш, який випадково зберігся в одній
із численних папок, але, як цілком поетично недосконалий, випав із
пам’яті Василя Стуса:

Кубло бандитів, кагебістів,

злодіїв і ґвалтівників

у стольному засіли місті

як партія більшовиків.

Саме ці рядки й були основною підставою, щоб у 1972-му виписати
ордер на арешт Стуса. Байдуже, що ніхто, крім самого поета, їх доти не
бачив…

У 1962-му поет повертається до батьківського дому й починає
працювати. У ті роки приходить і перше велике кохання. Її звали
Олександрою. Але коли Василь привів цю дівчину до матері, вона не
„прийняла її”, ввічливо, але сухо виставивши з хати: „Не наша вона,
розбитна якась…” Так удруге перед поетом постала дилема невписаності й
відвертого протистояння традиційного укладу та реалій сучасного життя.
Не отримати благословення від батьків означало зрадити найвищу ідею,
якій перед собою зобов’язувався служити.

Отже, розрив. І швидкий від’їзд до Києва. Стус успішно склав
вступні іспити до аспірантури Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка АН
України і в серпні 1963-го переїхав до столиці – міста, яке майже не
вплинуло на його світогляд, але остаточно визначило його долю.

У перші ж роки поета цілком захоплює нове, вишукане товариство.
З-поміж близьких йому людей варто виділити двох – Івана Світличного та
Аллу Горську. І не тому, що вони були найближчими. З І.Дзюбою Василь
зустрічався аж ніяк не рідше, просто доля Стуса найтісніше переплелася
саме з їхніми.

У 1965-му, коли більш ніж на півроку було несправедливо
заарештовано І.Світличного, Стус, приєднавшись до організованого
І.Дзюбою та В.Чорноволом протесту проти арешту в колі українських
шістдесятників, під рев сирени, яка глушила спокійні слова Дзюби,
вигукнув: „Хто проти тиранії – встаньте!”

Зал, долаючи страх, таки звівся на ноги. А за кілька днів поета
виключили з аспірантури. „Нехай це залишиться на вашій громадянській та
партійній совісті”, — черкнув він, знайомлячись із наказом про
відрахування. Що ще було мовлено заступнику директора С.Зубкову, сказати
важко, але, мабуть, щось аж надто різке й принизливе, адже той доклав
надзвичайних зусиль, аби в 1966-му поета було звільнено з посади
наукового співробітника Історичного архіву, де він знайшов собі роботу.

У грудні 1965-го, не маючи постійної роботи й київської прописки,
Василь Стус одружується з Валентиною Попелюх – жінкою, яка в його
поезіях постає в образі незрадливої берегині, тієї, хто вірить у правоту
кожного вчинку Василя Стуса лише тому, що його зробив він – Василь.

У літературній творчості цього періоду більше розчарувань, аніж
здобутків. Збірка „Зимові дерева” – книга, виношувана роками, не здобула
прихильності навіть у найближчому колі друзів. Складний, не
публіцистичний текст губився за яскравою соціальністю та злободенністю
віршів І.Драча, В.Симоненка, М.Холодного. До всього, відразу ж після
відрахування з аспірантури, у видавництві „Молодь” „розсипано” вже
готовий набір „Круговерті” – збірки ранніх віршів письменника.

На кілька літ Стус полишає поезію, переорієнтовуючись на написання
критичних праць („Феномен доби” присвячено творчості П.Тичини, „Зникоме
розцвітання” – В.Свідзінському), займаючись підготовкою до перекладу
українською мовою поета його життя – Й.В.Гете. офіційна робота в
Міністерстві будматеріалів не приносить радості, але й особливо не
дратує.

Але так було тільки до грудня 1970-го. Як грім вибухнула звістка:
вбито Аллу Горську. Художника, приятельку, просто чуйну і красиву жінку.
Всіх, хто мав якісь плани на офіційне майбутнє, попереджено: „На
похороні вас не повинно бути”. Василя Стуса не попереджав ніхто. Однак
те, що він говорив над могилою, декого налякало і змусило пошкодувати
через факт свого приходу туди. Офіційно вбивць, які сокирою зарубали
художницю, не було знайдено, але над могилою пролунали слова Стуса: „ЇЇ
вбито представниками ДБ…”

Цього йому не пробачили. На нього, ще задовго до суду, було
заведено справу.

Укотре поетові довелося обирати: або я, людина, збережу вірність
друзям, або стану „мудрим”, не побачу чого не треба, а там, дивись,
може, і здобуду якісь шанси на офіційний статус.

На відміну від усіх попередніх, теперішній вибір був простим і
зрозумілим. Слова лилися трагічно й урочисто. Стус уже відчував, що йому
судилося „стати голосом опору й протесту”.

Репресії не забарилися. Незважаючи на те, що поет успішно витримав
творчий конкурс на московські Вищі сценарні курси, під тиском
українського ЦК йому відмовили у прийомі документів.

Стус повертається до поезії. Протягом місяця він пише збірку
„Веселий цвинтар” – образки сюрреалістичного танцю на цвинтарі
нездійснених надій та ілюзій.

Запущена в дію репресивна машина протягом року продовжувала збір
інформації проти поета й очікувала лише приводу для арешту. Приїзд
бельгійського студента Добоша, якого спіймали на кордоні з рукописом
якогось недрукованого словника, був добрим приводом для масових обшуків,
під час яких сподівалися знайти підстави і для арештів. У Стуса знайшли
чотири давно забуті рядочки, які, разом із недоведеним фактом
розповідання анекдотів про Леніна, потягли на п’ять років ув’язнення і
три – заслання (1972 – 1979).

Проте саме в неволі Василь Стус відчув, що врешті-решт знайшов нову
поетичну мову, яка впливатиме не на розум, а на почуття людини:

Мені зоря сіяла нині вранці,

устромлена в вікно. І благодать –

така ясна – лягла мені на душу

сумирну, що я збагнув блаженно:

ота зоря – то тільки скалок болю,

що вічністю протятий, мов огнем.

Ота зоря – вістунка твого шляху,

хреста і долі – ніби вічна мати,

вивищена до неба (від землі

на відстань справедливості), прощає

тобі хвилину розпачу, дає

наснагу віри, що далекий всесвіт

почув твій тьмяний клич, але озвався

прихованим бажанням співчуття

та іскрою високої незгоди:

бо жити – то не є долання меє,

а навикання і самособою-

наповнення.

Лиш мати – вміє жити,

аби світитися, немов зоря.

Відчуваючи цінність знайденого поетичного слова, Василь Стус (1972
р. він ще мав ілюзії щодо можливості діалогу з владою) здійснив спробу
порозумітися з каральними органами, адже жодною політичною діяльністю
він і справді не займався. Його почули й запропонували „розкаятися”,
давши свідчення на друзів. Стус обурився, і його замкнули в Павловську
психіатричну лікарню, звідки він вийшов із діагнозом „патологічно
чесний”.

Далі треба було знайти сили бути гідним свого вибору й навчитися
жити в умовах тотальної фізичної, але лише фізичної, несвободи.

У таборах та на засланні поет написав близько тисячі віршів та 400
перекладів, залишив чимало епістолярної спадщини. Він був символом
нескореності людини, яка бере відповідальність за все, що діється
довкола неї. Вибір зроблено, й тепер із гідністю треба було нести свій
хрест.

Друге ув’язнення – десять років табору особливого режиму і п’ять
років заслання – він одержав за головування в 1979-1980 рр. в
українській групі сприяння виконанню Гельсінських угод із захисту прав
людини (1980-1985).

Через чотири роки після смерті поета – в пізні листопадові дні
1989-го, коли прах Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого (всі
загинули в таборі ВС-389?36 селища Кучино Пермської області у 1984-1985
рр.) проводжали в останню путь жителі Києва та України, над траурною
процесією відверто майоріли сотні червоно-чорних та блакитно-жовтих
корогв і прапорів. Морозний Київ схилявся перед людиною, двічі
виштовхнутою ним у таборову невідомість.

Джерело інформації:

100 найвідоміших українців. Видання третє, виправлене й доповнене. – К.:
„Автограф”; Книжковий дім „Орфей”, 2005.

Похожие записи