Реферат на тему:

Умберто Еко

Умберто Еко народився 5 січня 1932 року у невеликому містечку
Алессандрія, що у П’ємонті. П’ємонтійцям притаманне загострене відчуття
незалежності, їм властива радше флегматична вдача французів, ніж
бурхлива пристрасність італійців. Еко часто згадує своє п’ємонтійське
походження як джерело свого унікального темпераменту: «Деякі риси
залишаються основою мого світогляду: скептицизм і відраза до риторики.
Ніколи не перебільшувати, ніколи не виголошувати пишномовних фраз».

Його батько, Джуліо Еко, бухгалтер і ветеран трьох війн, походив з
сім’ї, де було тринадцятеро дітей. Еко полюбляє розповідати, що дідусь
його був знайдою і своє прізвище «Еко» одержав завдяки «винахідливості
муніципального службовця». З любов’ю згадує Умберто також свою бабусю і
твердить, що своє уподобання до абсурдного він великою мірою запозичив
від неї.

Коли вибухнула Друга світова війна, Еко з матір’ю перебралися в невелике
п’ємонтійське село в горах. Там Еко мав нагоду спостерігати за
перестрілками між фашистами та партизанами і шкодував, що замолодий, аби
брати в них участь. Згодом ці спогади лягли в основу напівбіографічних
епізодів у другому його романі, «Маятник Фуко», та роману «Таємничий
промінь королеви Лоани».

Оскільки батько вважав, що він має стати правником, після закінчення
класичного ліцею Умберто вступив до Туринського університету. Однак, як
це буваю з багатьма великими письменниками, він покинув правничі студії
і проти волі батька зайнявся середньовічною філософією та літературою.
Свою дипломну роботу, захищену 1954 року, він присвятив Томі
Аквінському, інтерес молодого науковця до проблематики середньовіччя
окреслився з самого початку його кар’єри. Хоч згодом його наукові
інтереси дуже розширилися, він знов і знов повертається до цієї теми.

Закінчивши університет, Умберто входить у світ журналістики — обіймає
посаду редактора культурних програм в італійській державній
телерадіокомпанії РАІ у Мілані. Це дало йому чудову нагоду досліджувати
сучасну культуру очима мас-медій. Саме тоді починають з’являтися статті
та нариси, які потім увійдуть у «Відкритий твір».

Перша книжка Еко вийшла 1956 року — це була його дипломна праця,
доповнена і розширена: «Питання естетики у св. Томи»

Того ж самого року він починає читати лекції у рідному університеті. З
1959 року працює головним редактором публіцистики у великому міланському
видавництві Бомпіані; цю посаду він обійматиме до 1975 року, а тісні
стосунки з видавництвом підтримуватиме ціле життя. У тому ж 1959 році
він публікує свою-другу книжку «Розвиток середньовічної естетики», яка
була важливою не лише тому, що утвердила Еко як одного з видатних
мислителів у царині середньовічних студій, але й тому, що врешті
остаточно переконала його батька, що Умберто зробив-таки слушний вибір.

У вересні 1962 року він одружується з Ренатою Рамге, німецькою
художницею-графіком, і того ж року починається новий етап його
академічної кар’єри — його дедалі частіше запрошують читати лекції в
університетах. 1964 року Еко перебирається в Мілан і працює викладачем,
а через рік його обирають професором кафедри візуальної комунікації у
Флоренції. У 1966 році він займає посаду професора кафедри семіотики в
Міланській політехнші і того ж року публікує працю «Поетики Джойса».

Водночас з академічною діяльністю, яка згодом приведе його в
найпрестижніші університети Європи та Америки, він співпрацює з цілою
низкою періодичних видань. Він був співзасновником часописів «Маркатре»
(1961) та «Квіндічі» (1967), з 1971 року редагував часопис «Версус», був
членом редколегії цілого ряду інших часописів.

Ще в 1959 році Еко почав дописувати до часопису «Іль Веррі»,
присвяченого авангардним ідеям та мовним експериментам, де вів рубрику
під назвою «Мінімальний щоденник». У цій рубриці він зі смаком
пародіював ті самі ідеї, що їх цілком серйозно пропахував часопис. Тут
вперше дістав повний вираз його іконоборчий дух і поцінування сміху як
способу пізнання дійсності. Чимало дописів з цієї рубрики вийшли друком
1963 року книжкою під назвою «Мінімальний щоденник»

У ці роки Еко почав серйозно розвивати свої ідеї про «відкритий» текст
та семіотику, пишучи цілий ряд есеїв на цю тему, а 1962 року опублікував
свою працю «Відкритий твір»

Тут він розважає про загальні проблеми культури, а зокрема про візуальну
комунікацію, використовуючи як матеріал телевізійні репортажі. Основна
ідея цієї» праці полягає в погляді на мистецький твір як на неоднозначне
повідомлення — означник, який має багато означуваних. Саме поняття
«відкритий твір» передбачає можливість багатьох паралельних
інтерпретацій, на противагу «закритому творові», який може мати лише
одну інтерпретацію.

У цей же період він бере участь у діяльності «Групи 63». Це був гурт
молодих італійських письменників-авангардистів, які ставили собі за мету
переосмислення дійсності, що сприймалася як сукупність уламків, котру
потрібно упорядкувати, надавши їй форми мистецького твору. До цього
гурту увійшли такі письменники, як Джорджо Манганеллі, Еліо Пальярані,
Едоардо Сангвінетті, Нанні Батлестріні. Захопившись новітніми течіями в
культурі, від феноменології до структуралізму, вони шукають і знаходять
нові способи вираження, більш придатні для відтворення цієї складної
дійсності. Тут Еко проявив свій неабиякий хист як теоретик літератури.
«Група 63» проіснувала до 1968 рок/, але з багатьма учасниками Еко й
пізніше підтримує дружні стосунки.

У наступні роки міцно утверджується його репутація як відомого
культурного оглядача. Його есеї з’являються у цілій низці періодичних
видань, серед яких «Іль Джорно», «Стамиа», «Корр’єре делла Сера»,
«Репуббліка», «Еспрессо» та «Маніфесто». Викладаючи в Міланському
університеті, він почав систематизувати свої теоретичні міркування з
семіотики і 1968 року опублікував текст, цілковито присвячений цій темі:
«Відсутня структура» Ця праця, яку згодом
він повністю перепише і 1976 року видасть англійською мовою під назвою
«Теорія семіотики», задала тон напрямкові його досліджень. Саме тоді
його цікавість до середньовічної естетики остаточно трансформувалася в
інтерес до культурних цінностей та літератури загалом.

У 1975 році він обійняв посаду професора семіотики у найстаршому
європейському університеті — Болонському, де працює й досі. Тут його
теорії набрали своєї остаточної форми, і впродовж 70-х років він
опублікував кілька книжок з семіотики. У 1974 році Еко організував
перший конгрес Міжнародної асоціації семіотичних досліджень, і під час
завершальної промови підсумував суть цієї дисципліни, твердячи, що
семіотика є «критичний погляд на предмети інших наук». У 1979 році Еко
підготував до друку збірку есеїв під назвою «Семіотичний ландшафт», в
основі яких лежали доповіді на цьому конгресі. В цьому ж році виходить
ще один його важливий твір, «Lector in fabula», де в центрі уваги автора
— зв’язок між автором та читачем, який досліджується на прикладі масової
літератури.

Хоч він і перейняв чимало елементів структуралістської теорії Клода
Леві-Строса та Романа Якобсона і теорії структурної лінгвістики
Фердинанда де Соссюра, Еко значною мірою відходить від них. У своїх
працях «Відкритий твір» він критикує погляд, що значення породжується
структурою, і показує, як читач здійснює інтерпретативну співпрацю з
твором, доповнюючи текст «можливими світами» і «фреймами», щоб довершити
його значення.

Впродовж 60-х та 70-х років вийшла ціла низка-його наукових і
науково-популярних творів, присвячених масовій культурі, серед яких
варто згадати «Апокаліптики та інтегровані» та «Масовий супермен».

f

h

ередньовічний монастир, помережана філософськими розважаннями та
іронічними натяками на сучасний нам світ забезпечила інтерес до роману
масового читача. Кожен знаходить у ньому щось для себе: і той, хто шукає
лише розваги, не намагаючись надто напружуватись, і той, хто прагне
інтелектуального збагачення.

Дев’ять років ця книжка трималася на першому місці в «гарячій двадцятці
тижня». У 1981 році Еко стає лауреатом відразу двох найпрестижніших
італійських літературних премій — Стрега і В’яредджо. Завдяки
популярності «Ім’я рози» помітно збільшується число студентів, що
записуються на відділення історії середньовіччя. Луже швидко роман
перекладають багатьма мовами. На досить великий період він заполонив
навіть північноамериканський книжковий ринок, що дуже рідко вдається
європейському письменникові. Раніше добре відомий лише в академічних
колах, Умберто Еко раптом стає світовою знаменитістю. Він і досі
зостається чи не найвідомішим з сучасних італійських письменників.

Вражений успіхом свого роману, Еко несподівано для себе опинився в
центрі уваги міжнародної громадськості та мас-медій, це було для нього
захопливим пережиттям. але водночас він відчув, шо популярність значно
сковує його свободу. Невдовзі після публікації роману французький
кінорежисер Жан-Жак Анно почав знімати фільм за мотивами «Ім’я рози», і
це ще більше привернуло увагу світової громадськості до Еко — хоч він
сам і дистанціювався від цього фільму, який вийшов у 1986 році («Це
робота Жана-Жака, а не моя»).

Еко далі провадив, як звикле, свої академічні дослідження, але його
почало переслідувати одне невідступне питання. «Відразу після написання
«Ім’я рози» я став питати себе: був це винятковий епізод у моєму житті,
чи я спроможний написати ще один роман?» Попри свою складність і
глибину, роман «Ім’я рози» не вичерпав всіх образів та ідей, які Еко
вважав придатними до втілення в художньому творі, і він почав писати
знову. Назва нового роману з’явилася легко — велике враження на Еко
справив побачений ще 1952 року маятник Фуко. Опублікований 1988 року,
«Маятник Фуко», знов приніс авторові великий успіх, утвердивши Еко
серед найвизначніших романістів світу.

Дія «Маятника Фуко» розгортається у світі, де факти непомітно змішуються
з вигадкою, де таємні товариства накреслюють правдивий хід людської
історії, а окультний світ тайкома здійснює підривний вплив на
реальність. Запозичивши структуру роману з Кабали, Еко використовує цілу
низку найрізноманітніших елементів, сплітаючи їх у тканину, в якій
зіставляється і протиставляється сучасність і давнина, чудесне і
наукове.

І попри його твердження, шо писати 6пыле романів він не планує. 1994
року з’явився наступний роман, «Острів напередодні».

Якщо стиль «Ім’я рози» відображає туманну незбагненність присмерку
середньовіччя, а «Маятник Фуко» постає як параноидальна гра нашого
фрагментованого постмодерного часу, оповідь третього роману Еко
виблискує численними оздобами, мов барокова споруда сімнадцятого
століття.

«Острів напередодні» — це історія чоловіка на ім’я Роберто, дещо
ексцентричного італійця, який після кораблетроші опиняється на якомусь
загадковому кораблі.

У романі застосовано подібний прийом, що і в «Ім’ї рози»: анонімний
оповідач відтворює історію на основі щоденника, залишеного Робертом. На
відміну від «Ім’я рози», тут Еко не декларує наміру вірно відтворити
оригінальний рукопис. Він вільно переказує знайдений текст, коментуючи
події, а іноді критикуючи й оцінюючи вчинки Роберта. Lie сповнює роман
непроминальним присмаком іронічного гумору.

«Острів напередодні», хоч більш грайливий та легковажний, ніж попередні
романи, так само щільно наповнений незвичайними образами та захопливими
ідеями. Еко знову робить свій твір трибуною для філософських ідей і дає
нам змогу свіжим оком споглядати дивовижі і божевілля минулого,
проектуючи їх на сучасність. Він витягає на світ Божий забуті поняття і
спростовані сучасною наукою теорії середини XVII століття — часу, коли
Галілей лиш недавно помер, а Ньютон був ще дитиною, — надаючи їм певного
авторитету, зіставляючи їх з метафізикою та релігією, а подеколи
змішуючи разом.

Третій роман Еко — це ще одна блискуча наративна спроба, оповідь про ту
запаморочливу добу, коли наука і розум розлучалися і магією та
забобонами, коли в політиці га релігії нуртували нові течії, а в
дзеркалах паризьких салонів вже можна було побачити передвістя
Просвітництва і революції

Пишучи романи. Еко не облишає наукової і публіцистичної творчості. У
80-ті та 90-ті роки з’являються такі збірки, як «Сім років бажання»
«Семіотика і філософія мови», «Другий
мінімальний щоденник», «Інтерпретація та
надінтерпретація», «Шість прогулянок лісами художньої літератури»,
цикл лекцій, прочитаний в Гарварді в 1993 році «П’ять есеіїв «я тему
моралі», «Кант і качкодзьоб», «Між брехнею та іронією»,
«Нотатки на сірниковій коробці» і багато
інших.

Насправді між науковою, публіцистичною і художньою творчістю Умберто Еко
ніякого розриву немає, ті самі ідеї мігрують з монографії в есей, а з
есею — в роман і навпаки, змінюючи свою форму, зіштовхуючись у
несподіваних зіставленнях, породжуючи нові ідеї, даючи поживу для нових
теорій.

У четвертому своєму романі. «Бавдоліно» Умберто Еко повертається до
середньовіччя, але цього разу це XII століття. Тут автор ховається за
особою головного героя, Бавдоліно, легендарного засновника міста
Алессандрія.

У романі панує атмосфера фантазійних веселощів, які передаються
читачеві, попри те, що книжка кишить кривавими сценами, описами воєнних
кампаній, крадіжок, пожеж та інших сумних видовищ. Бавдоліно —
невиправний фантазер і брехун з гострим язиком і золотий серцем.

Названий на честь «єдиного святого, який не вчинив жодного чуда»,
Бавдоліно обдарований багатою уявою, йому часто ввижаються то єдинороги,
то святі, то німецькі імператори.

У 2004 році видавництво Бомпіані опублікувало п’ятий, і поки що останній
роман Умберто Еко — «Таємничий пломінь королеви Лоани», з підзаголовком
«Ілюстрований роман». Головний його герой, міланський букініст
Джамбаттіста Бодоні на прізвисько «Ямбо» внаслідок нещасливого випадку
втрачає пам’ять. Але він не пам’ятає тільки свого особистого життя — не
пригадує свого імені, не впізнає дружину та доньок. А вся «книжна» його
пам’ять залишається — він чудово пам’ятає все, прочитане колись в
книжках. Невипадково ім’я і прізвище його збігається з іменем відомого
італійського друкаря XVIII століття. У пошуках утраченого часу Ямбо їде
в будинок, де провів дитинство. Комікси, щоденники, газети й афіші
розповідають йому і читачам про те, що означало зростати за режиму
Муссоліні. Через кілька днів з ним трапляється ще одне нещастя — він
впадає в кому, сповнену дедалі дивовижніших галюцинацій. Цей
напівбіографічний роман сповнений ностальгією за юністю.

З початком нового тисячоліття з’являються друком кілька збірок есеїстики
Умберто Еко, серед яких варто згадати книжку есеїв «Сказати майже те ж
саме: досвід перекладу»

. Це воістину унікальна книжка, адже її автор виступає тут водночас у
багатьох ролях — філософа, семіотика, теоретика перекладу,
перекладача-практика і автора, твори якого широко перекладаються і який
тісно співпрацює зі своїми перекладачами. Остання на цей час його книжка
— «Кроком рака» — це збірка статтей
та есеїв на актуальні політичні теми, які з явилися в періодичних
виданнях за останні роки.

Умберто Еко даті займає посаду професора в Болонському університеті і
веде рубрику в тижневику «Еспрессо». Він далі випалює за день кілька
пачок сигарет, працює допізна, звик розважати гостей і досліджувати
будь-яку околицю, в яку потрапляє. Йому властиві бурхливі жести, він
часто вигукує під час дискусій. Сам Еко описує себе як багатобарвну
особистість, яка «розпочинає багато речей водночас, а потім об’єднує їх,
творячи між ними безперервні пов’язання… Коли я не займаюся багатьма
речами нараз, я розгублююсь».

Використана література

http://ru.wikipedia.org/wiki/Умберто_Эко

Публицистика Умберто Эко на inosmi.ru:

http://www.inosmi.ru/stories/03/03/03/3288/

Похожие записи