Реферат на тему:

Трансформація американської новели у 20-ті роки XX століття

Двадцяті роки XX століття вважаються «золотим» періодом у розвитку
американської новелістики. Це період значних змін у проблематиці і
поетиці жанру. В ці роки сформувалася американська новела XX століття,
визначилися напрямки її подальшого розвитку. В.І. Олєнєва у книзі
«Сучасна американська новела» вказує нате, що ці зміни були пов’язані зі
змінами в соціальній, духовній та психологічній сферах життя країни. Ці
зміни спостерігаються і в плані змісту, і в плані форми новели [1, 112].

Відомий американський критик А.Райт у своєму дослідженні «Американська
новела 20-х років» пов’язує ці зміни із творчістю п’яти письменників
(Шервуда Андерсона, Ернеста Хемінгуея, Скота Фіцджеральда, Уільяма
Фолкнера і Ен Портер), які за його словами, удосконалили форму сучасного
американського оповідання і стояли першими у списку представників
періоду, що вважається «найбільш блискучим періодом у розвитку
американської новели» [7, 2].

Специфіка розвитку американської новели полягає в тому, що вона була й
залишається і жанром літератури, і жанром журналістики, а багато
новелістів є водночас журналістами. Попит американських журналів на
оповідання завжди був високим, а в кінці XIX – на початку XX століття з
поширенням комерційних видань, які продавалися за собівартістю, виріс як
ніколи. В дев’яності роки процес злиття американського оповідання з
журналістикою досяг найвищого рівня. З’явилися численні інструкції щодо
питань змісту і техніки побудови оповідань. Редакції виробили свої
шаблони, у відповідності з якими вони здійснювали відбір оповідань до
журналів, що призводило до нівелювання творчості письменників. У
стандартизації такого рухливого літературного жанру як новелістика,
відбився процес стандартизаціі усього життя США в період
індустріалізації. На початку століття цей процес спричинив недооцінку
психологічного оповідання, яке започаткували В. Ірвінг і Натаніель
Готорн, і привів до абсолютизації та ідеалізації фабульної новели. Але
численні інструкції з написання оповідань не внесли нічого нового в
теорію фабульної новели. Вони механічно переносили принципи побудови
драматичних творів Арістотеля на оповідання, передбачали обов’язковий
«хепі енд» і гостросюжетність. Щодо вимог до тематики оповідань, то вона
виключала критичні тенденції. Однак штучне поширення стандартного
оповідання з несподіваною розв’язкою не зупинило розвиток психологічної
традиції. її продовжили Генрі Джеймс, Теодор Драйзер, Шервуд Андерсон.

Засилля конструктивної фабульної новели було таким повним, що будь-яке
оповідання, яке не відповідало канону, оповіданням не вважалося. Його
називали «змалюванням настрою», «реалістичним скетчем» або
«психологічною сповіддю». Проте поступово американський читач почав
відчувати, що конструктивне оповідання в жертву структурі приносить
психологізм і що неможливість заглибитися в людську психологію в тісних
рамках загальноприйнятої моделі значною мірою збіднює твір. Нестандартні
оповідання, позбавлені експозиції, нерідко і кульмінації в
загальноприйнятому розумінні цього слова, а також популярної на той час
несподіваної розв’язки в дусі О.Генрі, все більше поширювалися в США.

Значною подією літературного життя Америки стала публікація в 1919 році
книги «Уайнсбург, Огайо» Шервуда Андерсона, у якій автор здійснив свій
задум створити роман у формі оповідань, з’єднаних загальною ідеєю і
дійовими особами. Андерсон виступив проти засилля фабульної новели в
американській літературі. Він заперечував необхідність сюжетної лінії у
загальноприйнятому розумінні. Він вважав, що головне – не створити
цікаву інтригу, а передати глибину почуттів і вражень. Він збагатив жанр
новели художніми прийомами, розширив його можливості. Свої новели
Андерсон будував з великої кількості позафабульних елементів:
повідомлень про минуле героя, ліричних відступів, коротких портретних
характеристик, тощо. Оповідь набувала, таким чином, імпровізаційного
характеру і нерідко мала незавершений вигляд.

Об’єднані в » Уайнсбург, Огайо» новели, завдяки єдиній центральній
ситуації, яка обростала рядом окремих ситуацій, розгорнулися в епічне
полотно, що показувало побут та звичаї американської провінції, яка
опинилася між індустріальним майбутнім та патріархальним минулим.
Доповнюючи одне одного, уточнюючи і поглиблюючи розуміння читачем суті
центральної ситуації книги, оповідання створювали картину суспільного
життя, ставили важливі суспільні проблеми, зберігаючи глибоко ліричний
характер оповіді. Андерсон робив нові акценти, порушував звичні закони
композиції, створював гротескних героїв і гротескні ситуації, показував
ненормальність того, що звичайно вважалося нормальним, і позитивні
сторони того, що виходило за рамки загальноприйнятих понять про норму. І
таким чином ставив питання: що таке норма і чи правильно відкидати явища
і людей, що не відповідають цій нормі.

Оповідання » Уайнсбурга» об’єднані перш за все мотивом життя, що не
склалося. Цей мотив поглиблюється і переходить у мотив недосконалості
цивілізації. В містечку Уайнсбург, як показує Андерсон, кожен нещасливий
на свій лад. У своїх оповіданнях Андерсон не завжди зберігає типову для
оповідання зосередженість на одній події. Він віддає перевагу
множинності подій, відображуючи цим багатогранність життя. Оповідання
скріплені в єдине ціле не лише центральною ситуацією, але й єдиним
настроєм і особистістю головного героя.

Циклізацію новел здійснював пізніше і Хемінгуей у другій редакції збірки
«В наш час». Загальний стан духовного сум’яття, розгубленість,
невдоволення життям об’єднує новели в єдину картину. Фрагменти цієї
картини скріплено наскрізним образом Ніка Адамса. На перший погляд
центральна подія в книзі відсутня. Перед читачем – значний уривок із
життя героя: картини дитинства, юності, війни, що виникають в його
пам’яті. Поступово вимальовується причина розгубленості і втоми Ніка
Адамса, його потягу до самотності. Стає зрозумілим, що війна перевернула
його уявлення про життя і що ця війна для нього не скінчилася, тому що,
як сказав один з героїв Ф.С.Фіцджеральда: «Після війни з людини, яка в
ній брала участь, виходить усе-усе, крім самої війни, а вона
продовжується і продовжується завжди» [6,578]. Через підтекст поступово
вимальовується центральна подія книги і центральна подія епохи – війна,
хоча формально вона і не стоїть у центрі оповіді.

У новелах Хемінгуея дія згорнута до мінімуму, кількість героїв обмежена,
показано не стільки події, скільки психологічний стан героїв.
Психологічний стан героїв, як правило, не змінюється, а лише
нагнітається. Ступінь узагальнення дуже високий «Кітка під дощем»,
«Гори, як білі слони» тощо.

>приклад, то в 30-ті роки в психологічних новелах Фіцджеральда з
послабленим сюжетом вона не проявляється відкрито, а визначається самою
логікою оповіді через тонкий відбір художніх засобів, що створюють
потрібний ефект «Паризькі новини п’ятнадцятирічної давності», » Три акти
музики», » Важкий хворий» і т.п.

Так, невеличке оповідання «Паризькі новини п’ятнадцятирічної давності»
охоплює тільки півдня з життя героя, але воно насичене дією. Герой в
постійному русі. В оповіданні часто згадується час , як час взагалі, так
і конкретні числові одиниці часу. Авторських описів дуже мало,
оповідання побудоване на діалозі. Діалог енергійний. Репліки короткі,
уривчасті, багато еліптичних речень. Все це створює інтенсивний,
хаотичний ритм прози, що передає ритм життя Генрі Дела, який увесь час
кудись поспішає, намагаючись не залишити незаповненими навіть невеликі
перерви між його світськими розвагами. Але в багатому подіями і людьми
житті Генрі Дела немає глибини, все поверхово. Почуття, як і люди,
приходять і йдуть на протязі кількох годин. Прекрасно передано
карнавальний, навіть дещо балаганний характер життя експатріантів.
Крайня об’єктивність автора лише формальна. Увесь ідейно-емоційний склад
оповідання сприяє розумінню того, що автор засуджує легке ставлення
Генрі Дела до життя і до людей. Він, як випадковий знайомий приходить в
оповідання невідомо звідки і зникає не знати куди, і цим теж
підкреслюється » випадковість» усього, що відбувається у його житті,
безглуздість і невиправданість такого існування.

Творчі пошуки привели Фіцджеральда також до створення змішаного типу
новели, яку можна назвати сюжетно-психологічною, оскільки вона об’єднує
риси фабульної і безфабульної новели. У творчій спадщині Фіцджеральда
знаходимо новий тип новели, в якому сюжет відіграє не менш значну роль,
що й в фабульній новелі. Сюжет тут гострий або інтригуючий, але в той же
час письменник намагається розібратись у внутрішньому світі героїв,
причинах їх вчинків, у складності їх відносин з іншими людьми, показує
процес формування особистості, тобто в новелі вирішує завдання роману.
Типовими зразками такої новели є «Алмаз завбільшки з готель Ріц»,
«Льодовий палац», «Старий друг», «Дерілімпл схибив», «Волосся Вероніки».
Такі оповідання складаються з кількох частин, часто охоплюють значний
період з життя героя. Вони динамічні, в них багато дії, але увага автора
зосереджена перш за все на герої, його переживаннях, настрої, психічному
стані. В цих оповіданнях часто використовується символіка. З’єднуючи
риси сюжетної і психологічної новели, Фіцджеральд у ряді оповідань
вводить дві кульмінації: кульмінацію подій – найбільш гострий моменту
розвитку сюжету і емоційну кульмінацію-найбільш напружений момент в ході
роздумів та переживань героя. Інколи вони співпадають (наприклад,
«Льодовий палац»), інколи ні. Так, в «Осадку щастя» кульмінацію подій
знаходимо в кінці II глави, коли чоловіка Роксани, головної героїні
оповідання, розбиває параліч. Емоційна кульмінація має місце набагато
пізніше, під час візиту героїні до Кіті, жінки друга її чоловіка.
Недоглянута дитина, марнолюбство і пиха Кіті, її скарги на те, що вони з
чоловіком мало розважаються, примушують Роксану особливо гостро відчути
несправедливість того, що з нею сталося. Усвідомлення того, що хвороба
чоловіка позбавила її можливості мати дітей, підсилює її відразу до цієї
жінки. Вперше за багато місяців Роксана втрачає контроль над собою:
«Вона відчула, що в неї тремтять руки. їй хотілося схопити цю жінку і
трясти її, трясти. їй хотілося закрити її десь і примусити скребти
підлогу» [5,226]. В ряді новел емоційну кульмінацію Фіцджеральд
переносить в кінець оповідання, в останній внутрішній монолог героя, в
його останню репліку. Тут читач дізнається, який настрій у героя в
результаті подій, що він пережив, як змінилися погляди героя. В
підтексті часто звучить гіркота втрати ілюзій. Ці заключні рядки
переважно складаються з коротких речень. У них Фіцджеральд дуже вдало
використовує ритм англійської мови, повтори. Тому вони нагадують поезію
в прозі. Прикладом можуть бути останні рядки оповідання «Зимові мрії».

Сюжети оповідань Скота Фіцджеральда і Уільяма Фолкнера в більшості своїй
драматичні. Обидва письменники часто роблять темою оповідання не епізод,
а ціле життя людини, або значний відтинок його, наповнюючи новелу
романним змістом («Посередник», «Остання сторінка», «Кришталева чаша»
Фіцджеральда; «Перемога», «Троянди для Емілі», «Броні» Фолкнера).

Жанр оповідання Фолкнер вважав другим за складністю та досконалістю
після вірша. «В короткому оповіданні, яке робить поступку лише віршу,–
писав він, – майже кожне слово має бути абсолютно точним. Роман може
бути недбалим, оповідання – ні» [3,199]. Оскільки завдання літератури
Фолкнер вбачав у тому, щоб врятувати душу людини» [3,199], його увага
була зосереджена передусім на характері героя. Майстерність у змалюванні
характеру як шляхом прямої характеристики, так і через сприйняття інших
персонажів, а нерідко за допомогою однієї влучної фрази, зміст якої
розкривається в різноманітних конкретних ситуаціях – одна з найбільш
характерних рис новелістики Фолкнера.

Так, в новелі » Палій» співвідношення сил у великому світі,
незрозумілому дитині, набуває ясності, коли хлопчик дивиться на
«великий, як палац» дім і раптом розуміє, що: «Вони батька не бояться»
[4,9]. І хоча далі ця думка деталізується і поглиблюється, основна її
вражаюча сила зосереджена в цьому коротенькому реченні. В цьому ж
оповіданні знаходимо деталь портрету, яка дуже точно передає характер
батька хлопця – «нога батька, яка не згиналася» [6,10] і тому батько
йшов «прямо, не відхиляючись в сторону» [4,10].

У. Фолкнер був схильний до об’єднання оповідань в цикли. Циклізація
приваблювала його широкими можливостями узагальнення. Структура циклів
оповідань Фолкнера наближалася до структури роману. Так, в книзі
«Непереможені», як справедливо зазначив О.Ю.Тангян, Фолкнер розмістив
оповідання в такій послідовності: «…пролог, кульмінація, епілог. Перше
оповідання «Пастка» вводить читача в історичний та психологічний
контекст того, що відбувається. Кульмінацією є оповідання «Riposte in
Tertio». Останнє спеціально написане оповідання «Залах вербени»
виконувало роль епілогу» [2,75]. «Романом в новелах» можна вважати і
«Збірку оповідань», яку Фолкнер поділив на глави («Країна», «Містечко»,
«Пустеля» і т.п.). Для цієї збірки характерна естетична цілісність,
єдність проблематики, взаємозв’язок і взаємопроникнення подій і доль.

Американським новелістам 20-х притаманна любов до людини, чуйність,
прихована авторська іронія як форма невдоволення недосконалістю світу і
людських відносин. їх цікавлять перш за все почуття і переживання людей,
але вони уникають сентиментальності, Для новелістики цього періоду
характерним є лаконізм стилю, глибокий психологізм, широке використання
підтексту.

Ці традиції в американській літературі продовжили Дж. Чівер, Дж. Ацдайк,
Дж.Д. Селінджер, І. Шоу. В творчості цих письменників на першому місці
інтерес до моральної проблематики, до опису кризових з точки зору моралі
ситуацій; в центрі їх творів, як правило, психологічний конфлікт;
основним для них є внутрішній сюжет, який відображає духовне життя
героїв.

Література:

Оленева В.И. Современная американская новелла- К. Наук думка, 1973

Тангян О.Ю. Новеллистика в творчестве У. Фолкнера // Филол науки. –
1987. – № З – С 72-76

Фолкнер У. О литературе/ Вопр. лит. – 1977 – СІ97-228

Фолкнер У. Собрание рассказов – М : Наука, 1978.

Fitzgerald F.S. The Diamond as Big as The Ritz and Other Stories –
Harmondsworth ( Middlesex): Penguin Books, 1963.

Fitzgerald F.S. The Price was High – New York ; London: Harcourt Brace &
Co., 1979.

Wright A. Mc. G. The American Short Story in The Twenties – Chicago: The
Univ. of Chicago Press, 1961.

Похожие записи