РЕФЕРАТ
на тему:
“Символістичні образи в поезіях
Поля Верлена та його життєвий
і творчий шлях”
Поль Верлен – неперевершений поет-лiрик, який з непересiчною
майстернiстю розкриває у своїх творах найiнтимнiшi переживання людини.
Його поезiї властива сповiдальнiсть i свiжiсть почуттiв, гра напiвтонiв,
вiдтiнкiв барв i почуттiв, нюансiв вражень та емоцiй.
У серединi 60-х рокiв ХIХ ст. Верлен разом з поетами Рембо i Малларме
став засновником поетичної групи “Парнас” – могутньої течiї французького
символiзму. Вiн мав ще одного лiтературного вчителя – Шарля Бодлера, чиї
“Квiти зла” також вiдзначили тематику i загальну песимiстичну атмосферу
його творчостi. Верлен закликав до музичного звучання поезiї, до
осягнення тонких нюансiв i переливiв почуттiв. Сам Верлен володiв цим
мистецтвом досконало. Вiн вiдкинув поетичнi правила парнасцiв,
переглянув розумiння проблеми умовностi в поезiї загалом i в такий
спосiб повернув поетичнiй емоцiї дивовижну простоту, природнiсть i
рiдкiсну вишуканiсть.
Мабуть, найприкметнiшою рисою верленiвської нової поетичної мови є
музичнiсть. Пiд “музичнiстю” Верлена не слiд розумiти тiльки бездоганну
органiзацiю вiрша (використання фонетичних засобiв мови – повторень,
алiтерацiй, внутрiшнiх рим, ретельного добору голосних та приголосних
тощо – заради створення ефекту “милозвучностi”), “Музична стихiя” у
Верлена – новий тип поетичного мислення i зовсiм нова поетика. Верлен
послаблює логiчну зв’язнiсть поетичного тексту заради посилення
ритмiко-iнтонацiйної єдностi, єдностi враження вiд вiрша. Завдяки цьому
його вiршi сприймаються читачами безпосередньо, як сприймаються
слухачами музичнi твори. Це – крок у напрямку створення нової,
унiверсальної поетичної мови, про яку так мрiяли представники модернiзму
i авангарду. Не дивно, що Верлен є чи не найвпливовiшим поетом
новiтнього часу:
Так тихо серце плаче,
Як дощ шумить над мiстом.
Нема причин неначе,
А серце ревно плаче!
(Переклад М. Рильського)
Творчiсть Верлена дiстала вiдгук i в українськiй лiтературi. Перший
вiдгук на його поезiю є в листi Василя Стефаника до Вацлава
Морачевського вiд 22 квiтня 1896 р.: “За стан мiй я не годен Вам писати.
Щось так багато на душi накипiло, а таке журливе i безконечне, що
драпане пером на паперi загонить тоту сумовитiсть ще глибше, як перед
тим. I слiв бракує. А от хiба Верлен, може, хоч в частинi Вам скаже то,
чого я не гарен”.
Тихi ридання.
Сумно ридає
Осiнь вогкая,
Серце дрож обiймає,
Дика ж розпука,
Що на нiм грає.
Блуджу – зболений,
Свiтом зболеним.
Увесь змарнiлий,
Як вiтром битий,
По пустих нивах
Листок зiв’ялий.
“Осiнню пiсню” Верлена вперше переклав П. Грабовський 1897 року I.
Франко переклав два вiршi Верлена. Франко критикував Верлена за
аполiтичнiсть та песимiзм. М. Зеров i С. Савченко вивчали доробок
французького поета протягом 20-х рр. Його твори перекладали М.
Рильський, М. Лукаш, Г. Кочур та iн.
На мою думку, поезiя Поля Верлена загострює найсумнiшi вiдчуття. Поет
передає тонкi вiдтiнки i глибокi суперечностi душевних почуттiв. Лунає
“Осiння пiсня”, i вiдчувається, як осiнь впливає на пiдсвiдомiсть людини
i її минуле, немов вона хоче передати людинi свою лютiсть i хмурiсть:
Що ж? До краю треба плутать,
Вiтер лютий дме в кiстки,
Мов те листя мене крутить,
Та швиря на всi боки.
Франція шанобливо прозябала на мармурових форумах Леконт де Лиля і
злегка задихалася в оранжерейному теплі його тропічних пейзажів.
Великий Бодлер пройшов незрозумілим, налякавши прокурорів, що притягали
його до суду за “аморальність” його віршів, і академіків, що
називали його зважені на хімічних вагах образи “плоскими” і
“несмачними”.
На такому фоні поезії Верлена, абсолютно нові, не схожі ні на що і,
звичайно, незрозумілі і знехтувані протягом багатьох літ. Його книги
друкувалися тиражами в 500 екземплярів, та й ті не продавалися, у той
час як віршики Поля Деруледа, ця піна без Афродіти, розходилися по сто
тисяч екземплярів…
А коли молодь кінця вісімдесятих років раптом знайшла його, закохалася в
нього, проголосила його “королем поетів” і своїм вождем і метром, він
весь уже був у минулому, зломлений своєю життєвою катастрофою,
спантеличеними клерикалами, отруєний “зеленооким дияволом”, горілкою з
полині.
І він усвідомлював, що “кінчено”. Він запитав один раз в одного зі
своїх молодих друзів і шанувальників, як йому подобаються останні його,
Верлена, вірші. І вислухав жорстоку відповідь: “Метр, ви так багато
написали для нашого задоволення; ви вправі писати тепер для свого
Зовнішня біографія Верлена не складна. Він син французького офіцера
невисоких чинів, народився в Меці, у ранньому дитинстві кочував з
батьком і матір’ю по різних гарнізонах; у 1851 р. батько вийшов у
відставку (можливо, у зв’язку з узурпаторством Наполеона III),
родина оселилася в Парижі, Верлен був відданий у пансіон і
відвідував класи ліцею Бонапарта (перейменованого в ліцей Кондорсе,
потім у ліцей Фонтана і знову Кондорсе). У 1862 р. середню освіту було
закінчено, Верлен одержав звання бакалавра і записався на лекції в
училище правознавства, але займався там лише два чи три семестри. Далі
він надійшов на службу – спочатку в страхове товариство, потім в
одну з паризьких мерій, а потім перейшов у міську управу, де
працював до літа 1871 р. Батько його вмер наприкінці 1865 р., сильно
підірвавши невдалими комерційними підприємствами майнове
положення родини (мати Верлена мала значний стан, що доходив
спочатку до 400 тисяч франків, близько 150 тисяч карбованців золотом,
але до дня її смерті в 1886 р. у неї уже не залишалося нічого).
У 1869 р. Верлен познайомився з Матильдою Моте, нічим не чудовою
буржуазкою, і восени 1870 р., у перші тижні франко-прусської війни,
женився на ній. Сімейне життя незабаром ускладнилося. Явна
невідповідність інтелектуального і культурного рівня не дало
можливості чоловікові та дружині стати друзями. Крім того, Верлен уже
тоді був звичним споживачем алкоголю, і це спричинило ряд сімейних
конфліктів, що збільшувалися.
У дні Комуни Верлен не залишив, як багато інших чиновників, своєї
посади в міській управі і, таким чином, став “комунаром”. Утім, з
багатьма діячами Комуни, у тому числі з майбутнім її грізним
прокурором Раулем Ріго, він був знайомий ще в студентські роки,
зустрічаючи на лекціях і в кабачках, а з деякими, як Ксавьє
Рікар, дружив. По ліквідації Комуни Верлен, побоюючись репресій, залишив
службу і Париж, але жив, причаївшись, у родині тестя.
До цього часу відноситься його знайомство і дружба з Артюром Рембо,
яка привела до катастрофи. Рембо, тоді ще сімнадцятилітній юнак, але
уже визначився як зрілий і чудовий поет, після декількох невдалих
утеч з рідного дому (його родина жила в Шарлевіллі) у Париж, надіслав
Верленові, єдиному, кого він “визнавав” із сучасних поетів, свої
вірші і просив у нього гостинності. Верлен прийшов від віршів у захват
і розгорнув перед юним поетом двері свого будинку. Рембо оселився у
Верлена. Це внесло новий розлад у сімейне життя останнього. Рембо
відрізнявся важким характером, був грубий, неуживчивий і гарячковий;
Верлен же знайшов у ньому ту родинну душу і те розуміння, яких йому
бракувало. Друзі проводили час у нескінченних прогулянках,
бесідах, пиятиках, у результаті чого відносини Верлена з дружиною
розладналися украй. Після ряду важких сцен вирішено було, що чоловіки на
час роз’їдуться щоб “відпочити один від одного”. Мати Верлена
погодилася постачати сина грошима для подорожі.
Верлен і Рембо відправилися в Бельгію (улітку 1872 р.), – потім у
Лондон, де прожили до весни. Вони вели веселе бродяжницьке життя,
писали вірші, розмовляли і, звичайно, пили. Верлен, утім, часто
зустрічався з емігрантами-комунарами, що жили в Англії, а Рембо
ретельно вивчав англійську мову, що йому придалося в подальшій його
блукацькому житті.
У цей час дружина Верлена розпочала в Парижі справу про розвід, чим
Верлен була до крайності вражений.
Далі ускладнилися відносини з Рембо. Відбулося кілька розривів і
нових зустрічей, поки зрештою в Брюсселеві під час останнього пояснення,
при якому була присутня і мати Верлена, поет, що був у зовсім
істеричному стані до того ж нетверезий, вислухавши категоричне рішення
Рембо розстатися з ним, зробив у свого друга два постріли і легко
ранив його в руку. Відразу Верлен усвідомив що відбулося,
розридався, благав про прощення, просив убити його. Вирішено було, що
Рембо усе-таки виїде. Верлен відправився проводжати його на вокзал.
По шляху він знову став благати Рембо залишитися з ним; знову
спалахнула сварка, і Рембо, побачивши, що Верлен суне руку в кишеню, і
уявивши, що той знову збирається стріляти, пустився бігти, призиваючи
на допомогу. Поліція затримала Верлена, знайшовши при ньому зброю.
У дільниці Рембо розповів про ранкову стрілянину. Верлен був відданий
суду за обвинуваченням у замаху на убивство і присуджений до
дворічного ув’язнення.
Рембо незабаром залишив Європу і багато років прожив в Америці,
торгуючи слоновою кістою і відмовивши від писання віршів. Наживши
стан, він повернувся в Європу і незабаром помер від саркоми (1891).
Верлен затурбувався виданням його творів і радувався посмертному
успіху свого дивного друга.
Відбувши покарання, він повернувся у Францію, якийсь час жив у селі в
родичів, потім виїхав в Англію, де провів два роки, займаючись
викладанням французької мови в різних школах. Потім він перебрався у
Францію і кілька років викладав у духовному коледжі в містечку
Ретель, насолоджуючись, по власних словах, “щастям безвісності”. Але
іншого щастя в нього не було. Його дружина за час ув’язнення встигла
одержати розвід і назавжди розлучила його із сином, що народився в
перший рік їхнього шлюбу.
Верлен жагуче тужив за дитиною, і це було однією з причин нового
перелому в його житті. Серед його учнів знаходився деякий Люсьєн
Летінуа, син фермера. Верлен гаряче прив’язався до юнака, як би бачачи
в ньому втраченого сина, і, коли Люсьєн закінчив коледж і повинен був
виїхати на батьківщину, Верлен вирішив не розставатися з ним і стати
фермером. Мати Верлена, нездатна відмовити в чому-небудь своєму сину,
погодилася дати грошей і на цю витівку. Була куплена ферма на ім’я
Летінуа-батька, де Верлен і оселився разом з Люсьеном. Селянина з
Верлена не вийшло. Фізично слабкий, позбавлений всякої
наполегливості, він вів справу абияк, віддаючи перевагу прогулянкам і
бесідам з Люсьєном і писання віршів.
Ферма давала лише збитки, які покривалися з гаманця матері. Зрештою
Верлен кинув ферму і поїхав з Люсьєном у Лондон. Цей період дотепер
дуже слабко освітлений біографами. Восени 1881 р. обоє друга
очутилися в Парижеві, де Верлен відновив літературні знайомства і
швидко став здобувати популярність. Незабаром відбував військову
повинність Люсьєн занедужав тифом і вмер, поваливши Верлена в безутішне
горе. Батько Летинуа, “законний власник” ферми Верлена, продав її і
грошика привласнив.
Кілька років Верлен жив у Парижі, ведучи сіре і незабезпечене
існування, безуспішно намагався знову влаштуватися на службу і
потім раптово знову вирішив “сісти на землю”. Знову був куплений
клаптик землі, і Верлен оселився разом з матір’ю в селі. Справи йшла
погано. Верлен багато пив, відносини його з матір’ю стали псуватися, і
один раз розігралася важка сцена, під час якої Верлен грубо обійшовся з
матір’ю. У справу втрутилися треті особи, і Верлен знову потрапив під
суд і сів на місяць у в’язницю.
З в’язниці він повернувся в Париж, і почався останній період його життя
– період бродяжництва, пияцтва, жебрання (незабаром померла його
мати, і остання опора його зникла).
Верлен стає “богемою” у повному змісті цього слова,
завсідником шинків, постійним пансіонером госпіталів, куди його в
перші роки безгрошів’я поміщали впливові друзі. Він, крім молодих
поетів, водить компанію з усяким набродом, поділяє життя з підозрілими
жінками, живе на горищах і в підвалах і весь свій, уже чималий, хоча
нерегулярний, заробіток витрачає на алкоголь. А слава його здобуває
вже безперечні обриси. У 1894 р. помер Леконт де Лиль. Журнал “La
plume” запропонував поетам обрати йому “спадкоємця”, “короля поетів”.
Поети відгукнулися, і більшість голосів одержав Верлен (77 проти 38,
поданих за Ередіа). Але “корону” довелося йому носити недовго. Уже давно
хворий артритом, він умер 8 січня 1896 р. Похорон його прийняло на
себе уряд, і в мовах, вимовлених над його могилою, його вже називали
великим.
Літературна спадщина Верлена досить велика: 30 книг віршів і прози,
зведені в шістьох об’ємистих – по 400-500 сторінок – томів Повного
зібрання творів.
Літературна вартість цих книг далеко не рівноцінна. Насамперед проза
Верлена має лише історико-літературне і біографічне значення. Його
“Сповідь”, “Мої в’язниці”, “Мої госпіталі” є цінними, хоча не
безперечним, біографічним джерелом. Його “Записки вдівця” представляють
собою збори фейлетонів на різні теми, замальовок, міркувань про
самі випадкові предмети – начебто хвалебного слова штучним квітам і
т.д. Це не позбавлено інтересу, це дає штрихи до образа Верлена, це
який у чому збагачує наші знання (наприклад, стаття про збірники
“Сучасний Парнас”, що дає відчути літературний “повітря” епохи), але
все це – для історика чи літератури для літературного гурмана.
Його “Прокляті поети” – характеристики Корбьера, Рембо, Малларме,
Марселины Дебор-Вальмор, Вилье де Лиль-Адана і самого Верлена (під
маскою “Бєдного Лелиана”: Pauvre Leiian – анаграма з Paule
Vferiaine) – стилістично блискучі, неглибокі і неприємно манірні.
Його новели “Луїза Леклерк”, “Папаша Дюшатле”, “Верстовий стовп”
витончені, не позбавлені вигадки, але “таких новел” написані сотні,
їх “уміє писати всякий”. Серед збірників віршів багато хто не
заслуговують ніякої уваги. Сюди в першу чергу відносяться такі книжки,
як “Плоть”, “Жінки”, “Оди в її честь”, – і не тому, що еротичні
вірші, а тому що це грубі і несмачні вірші; у порівнянні з
еротикою елегій чи Хлопці “казок” Лафонтена вони – напис на заборі.
Прикре почуття викликають “Эпифаммы” і “Інвективи”, де зібрані
часто грубі, часто плоскі і майже завжди несправедливі нападки на
поетів і інших діячів, – плоди хвилинного чи роздратування п’яного
гумору. Деякі книги, як “Щастя”, “Любов”, “Елегії”, наповнені
слабкими віршами увядающего поета, що став балакучим, манірної,
сентиментальним. Особливе місце займає книга “Мудрість”,
написана у в’язниці. Її прославили як одну з прекраснейших книг
Верлена. Дійсно, вона відрізняється винятково чистою мовою,
витриманою єдністю тону, у ній є кілька неперевершених
прекрасних віршів. Але в цілому вона робить тяжке враження: це лірика
роздавленої і переляканої людини, що кинулись шукати розради і захисти в
релігії і що намагається піддобрити “вищі сили” своєю
лагідністю, покірністю, благоговінням перед самою в’язницею. Могутній
механізм вірша і слова в ній змазаний приторно благоухающим єлеєм.
Але кілька книг – драгоценнейшее надбання світової поезії,
першокласні добутки геніального майстра, не тільки прекрасні самі по
собі, але, як радіоактивна руда, що випроменили свою творчу енергію
в багатьох інших поетах, що викликали до життя багато чого і багато чого
в поезії останнього напівстоліття і що продовжують впливати і зараз.
Що ж вони таять у собі, що вони несуть читачу? Глибокі думки? Менш
усього Верлен може назватися мислителем. Ні з Пушкіним, умнейшим
поетом світу, ні з Байроном, ні з Гейне його і порівняти не можна.
Багата фантазія? Але Гюго і Верхарн разюче його перевершують міццю уяви
і комбінаторним дарунком. Художня майстерність? Воно у Верлена,
звичайно, винятково, але Леконт де Лиль і Эредиа – по-своєму – йому ні
в чому не уступлять. Новаторство? Але кожен значний поет – новатор;
у Чехова добре сказано: “Що талановито, те і ново”.
Геніальність Верлена в тім, що йому було дано побачити і відчути
світ зовсім по-новому, але так, як стали бачити і відчувати його
наступні покоління поетів, аж до наших днів. Я сказав би, що він глянув
на світ очима Каспара Гаузера. Каспар Гаузер… Мало хто зараз знає
про нього. У 1828 р. на вулицях Нюрнберга з’явився хлопчик років
шістнадцяти; він погано говорив; він погано орієнтувався в просторі;
він був украй чуттєвий до світла; він не знав, що сонце закочується не
назавжди; шкіра на його п’ятах була так само ніжна, як на долонях.
З’ясувалося, що цей підліток із самого раннього дитинства містився у
висновку в темному підвалі, спілкувався лише зі своїм тюремником; не
знав, що є світ, небо, інші люди. Потім його привели в Нюрнберг і
кинули на вулиці. У хлопчику взяли участь, улаштували його. Були початі
– безуспішні – розшуки, щоб дізнатися, хто він і чому над ним
зробили те, що зробили. Розшуки ці, очевидно, стривожили когось, і в
1833 р. нещасливий юнак був по-зрадницькому убитий ударом кинджала. Про
нього написано багато книг, але таємниця так і залишилася
нерозкритої… Верлен якось ототожнив себе з цією загадковою і
смутною фігурою (див. вірш “Каспар Гаузер пече” – у кн.
“Мудрість”). І він був значною мірою прав. Він прийшов у наш
надзвичайно складний і страшний світ, усі бачачи і почуваючи і не
вміючи в ньому визначитися. Усяке світорозуміння, правильно воно чи
помилково, завжди є орієнтування і встановлення тих чи інших ієрархій і
систем, справжніх чи ілюзорних. Ми “розставляємо” у нашій свідомості
речі, людей і явища в тім чи іншому порядку – по їхній “цінності” чи
“значущості”. Але Каспар Гаузер, вийшовши з підвалу і
вперше стикнувшись зі світом, не знав, що важливіше і цікавіше: чи
сонце почуття голоду, що біжить чи собака біль у п’ятах, чи дзвін
міський голова. Але він бачив, почував і чув це все разом – самими
чуттєвими очима, самим загостреним слухом, самою ніжною шкірою…
От так і Верлен. Це основна властивість його поезії: комплексність
переживання і взаємопроникнення найгостріших і найтонших вражень
при повній відсутності “иерархизирования”. Утонченнейшая чи наївність
наивнейшая витонченість пронизує поетичні концепції кращих його віршів.
Ця властивість корениться, звичайно, у психіці Верлена, “вічної
дитини”, але живильним для середовищем його з’явилася соціальна
атмосфера кінця XIX і початку XX століття, віяння якого він уловив
багато раніш, – чим і порозумівається його невизнання людьми його
покоління і запаморочливий успіх у покоління більш молодого. Ця
атмосфера є атмосфера грандіозної боротьби історичних сил, у першу чергу
праці і капіталу і в другу – капіталістичних угруповань, причому
ця боротьба втягла у своє магнітне поле буквально всі елементи життя,
починаючи від великих філософських концепцій і кінчаючи
“проблемами” тенісу. Чи обмінюються Жорес і Клемансо
парламентськими ударами, чи ставить публіка на “англійця” Ретца чи на
“француженку” Септр у тоталізаторі на Лоншанских стрибках, чи лається
Сезанн із керівниками виставок у “Салоні”, – усе це форми великої
Боротьби. А пропасне життя великих міст, всевидюча й оглушливо
репетує преса, безупинно мигтючої сенсації і “злості дня” –
смерчем уриваються в людську свідомість, уладно вимагаючи від нього
тверджень і заперечень, захватів і ненавистей. Звідси і “криза
свідомості” у представників проміжних соціальних груп. Але треба
визнати, що і при самій стійкій ідеології й упевненому життєвому
самоорієнтуванні особистість усе-таки виявляється у владі неясних і
нерозчленованих реакцій при зіткненні з багатьма і багатьма життєвими
явищами. Правовірний католик і войовничий матеріаліст однаково
можуть “визнавати” (чи “не визнавати”) Родена, однаково
випробувати (чи не випробувати) почуття непоясненого смутку при
спогляданні осіннього заходу і т.д. І Верлен затвердив
правомірність неясного і нерозчленованого, поліфонічного і
полихромического сприйняття світу, зробивши миттєве переживання
поетичним об’єктом. Це виявилося могутнім звільняючим фактором у
сфері внутрішнього життя людини. Нехай поетичні “діти” і “онуки”
Верлена переживали не те, що переживав він, але переживали вони
приблизно т а к, як він. В одній зі своїх полемічних статей Верлен
сказав про “непогрішність” (згадаємо, що парнасцы прагнули бути
саме “непогрішними”, impeccables у своїй майстерності), що вона є
щось “задушливе”. І справді: чудові у своїй закінченості і
досказанности строфи чи Готьє Леконт де Лиля приводять нас у захват,
трохи тяжіють над нами, порию обтяжують нас. А читання Верлена дає
відчуття нашої внутрішньої волі, почуття безпосередності переживання.
Недарма сказав він, що “усього миліше пісня хмільна, де Ясне в Неясному
протягає ледь”. Адже цією формулою визначається стан нашої
свідомості майже в кожен момент його діяльності. Є сербська казка,
герой якої був наділений чудесним дарунком: кожний у ньому бачив собі
подібного, – воїн воїна, рибалка рибалки, тигр тигра. Верлен дуже його
нагадує… Верлена називали “декадентом”, “упадочным поетом”.
Ні омани більш смішного. Ну, звичайно, він називав себе “породженим під
знаком Сатурна”, у юнацьких віршах вихваляв “мадам Смерть” (Ленский
теж “пік побляклий життя колір без малого осьмнадцать років”), він
любив говорити про “меланхолію” і порівнювати себе з Римом часів
упадка. Але разюче, що ніхто не доглянув у цьому протесту проти
буржуазного самовдоволення, мертвотного у своїй повсякденній
діловитості, не зрозумів, що якщо поету огидно жити “у цьому світі
брехливому, нечистому, злісному, некрасивому”, те, кричачи про це, він
уже боре за інший світлий світ! Нехай він малював похмурі пейзажі, –
цим він викликав спрагу інших, світлих. Дуже добре сказав у
“Театральному роз’їзді” Гоголь: “Хіба все це нагромадження
низостей, відступів від законів і справедливості не дає вже ясно
знати, чого жадає від нас закон, борг і справедливість?” І коли
читаєш вірші Верлена з підкреслено соціальним звучанням – його
чудовий “Вечеря”, його приголомшливої сили поему про комунарів
“Переможені”, його “Кульгавої сонет” і “Калейдоскоп”, де виражений
передчуття неминучих соціальних катаклізмів, – хіба не стає ясним,
що його прокльону Дійсності є мрія про Ідеал? Нехай він, замучений
і роздавлений, метався зі сторони убік, ища притулку навіть у
католицизмі, – він жагуче любив життя і красу і вмів знаходити те і те
в найнікчемніших порию малостях. І от ця жадібність до життя,
уміння лірично закохуватися в будь-яку дрібницю, і звідси – уміння пекти
всіма словами, від самих піднесених до самих грубих, – дали могутній
звільняючий поштовх усієї наступної поезії. Відбулося “тематичне
розкріпачення”. І коли Верхарн зображує чи скотарню молочний льох, чи
лабораторію банкіра, що “вирішує долі царств”; коли парижанин Луи
Арагон пише баладу про “27”, страчених Колчаком у Надеждинске;
коли Багрицкий малює вітрини МСПО, де “круглі торти коштують Москвою в
кремлях льодяників і зливши”, – цей тематичний розмах йде від
Верлена. Коли Ришпен складає “Пісні жебраків” на жаргоні нічліжок і
шинків, а Блок у “Дванадцятьох” відтворює ритми і словник фабричної
частівки, – ця мовна веселка йде від Верлена. Верлен перший дав
урбаністичні вірші. Верлен перший дав індустріальний пейзаж.
Верлен перший здійснив соціальну патетику без образливої “жалості”
до “приниженим і ображеної”, як те було в Гюго. Гюго звертався до
ситого: “Подивитеся на бідняків і пошкодуйте” (поема “Веселе життя” у
“Відплаті”); Верлен звертається до голодного: “Повстаньте і
помститеся!” (“Переможені”). І ці мотиви переможно пройшли по
всій передовій поезії від Верхарна до Маяковського. Про художню
досконалість віршів Верлена, про його новаторські образи, ритми,
звукозаписі можна написати ціле дослідження, – і вся його поетика, у
тім чи іншім переломленні, виявилася засвоєними його учнями, і в першу
чергу великим Верхарном. Верлен переведений на всі європейські мови
і багато азіатські, і це саме по собі свідчить, що кращі його книги
назавжди ввійшли в алмазний фонд загальнолюдської культури.
Список використаної літератури
Літературна енциклопедія. – К., 1999.
Історія світової культури. Том 3. – М., 2000.
Українська та зарубіжна культура. Підручник. – Харків, 2001.
PAGE
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
