Курсова робота
Психологічний характер героїв у повістях В.Бикова «Альпійська балада» та
«Вовча зграя». Конфлікт у творчості В.Бикова
План
І. Вступ.
ІІ. Основна частина.
Розділ І. Психологічний характер героїв у повістях В.Бикова «Альпійська
балада» та «Вовча зграя».
1.1. Осмислення героїв у художньому змісті творів письменника.
1.2. Образ – невід’ємний елемент підсилення морального пафосу повістей.
Розділ ІІ. Конфлікт у творчості Василя Бикова.
2.1. Змалювання процесу внутрішнього розвитку характеру героя через
подолання труднощів.
2.2. «Людина у нелюдських обставинах» у повістях Василя Бикова
«Альпійська балада» та «Вовча зграя».
ІІІ. Висновки.
IV. Список використаної літератури.
Вступ
Світ не повинен забувати жахи війни, розлуку, страждання та смерть
мільйонів. Це був би злочин перед загиблими, злочин перед майбутнім, ми
повинні пам’ятати про війну, про героїзм і мужність, що пройшли її
дорогами, боротися за мир-обов’язок усіх, хто живе на Землі, тому однією
з найважливіших тем зарубіжної літератури є тема героїзму у Великій
Вітчизняній війні.
Ця тема складна, багатогранна, невичерпна. Завдання сучасних
літературознавців, які пишуть про війну – величезні. Їм необхідно
показати значення боротьби та перемоги, джерела героїзму радянських
людей, їх силу, ідейну впевненість, відданість Вітчизні; показати
труднощі боротьби з фашизмом; донести до сучасників почуття та думки
героїв військових років, дати глибокий аналіз із найкритичніших періодів
у житті країн та їх власного життя.
Василь Биков йшов важким шляхом у творчості до визнання своєї роботи.
Його строга проза, звернена до подій Великої Вітчизняної війни, стала
фактом не тільки художнім, але фактом нашого суспільного життя [12; 33].
Письменник добре засвоїв істину: життя не вибачає пристосування,
лицемірства, духовного боягузтва та духовної глухоти, і правда на боці
совісті, людей, котрі не зраджують своїм принципам навіть ціною власного
життя.
Про це В. Биков говорить у своїх повістях «Альпійська балада» та «Вовча
зграя» про війну – без тіні невпевненості, песимізму. Навпаки, впевнено,
з гарячою вірою у смисл позиції своїх героїв [8; 63].
За своєю біографією Василь Биков належить до того майже вибитого війною
покоління, що й інші письменники-фронтовики: В.Астаф’єв, Г.Бакланов,
В.Богомолов, Ю.Бондарев, К.Воробйов, Д.Гусаров, В.Кондратьєв.
А ті, хто досяг зрілості та досвіду, достатнього для того, щоб дійти до
суті, продовжують святу і важку справу котру вони самі добровільно на
себе прийняли. Гнівне звинувачення війні у творах В.Бикова та його
літературних сучасників, котрі пережили найбільшу трагедію, звучить у
повний голос ще тому, що, познавши на собі не людяність, вони наповнені
глибоко особистою, гострою відповідальністю за майбутнє, котре так
необхідне сучасній людині і суспільству. [16; 90].
Художній світ прози В.Бикова акцентований на драматичних момент них
ситуаціях вибору, до речі, завжди неочікуваних у його повісті, де
потрапляє людина на війні.
Тут розвивається і приходить до свого завершення індивідуальний
внутрішній стан, котрий дозволяє визначити цінність літературного героя
як особистості. Альтернатива і антитеза надає В.Бикову можливість
висвітлити сутність зображуваного характеру у випробуваннях життя –
висвітлити різко і визначально, відкривають читачу міру співвідношення
художнього втілення задуму автора у його намаганні досягнути важких та
складних уроків минулої війни.
Побачити, осягнути, зрозуміти, що є внутрішнім двигуном вчинку героя
В.Бикова у кризові для нього ситуації і виявити складові вибору, перед
котрим опиняється людина і який перевіряє її духовні резерви за найвищим
рахунком; осмислити у різних значеннях протидію людей, де доведена до
межі націленість назустріч совісті, привід, навіть якщо це загрожує
смертю, і де чіпляється за скептицизм слабкість духу, демагогія,
честолюбство; вміти у конфліктному колі на ту головну крапку відліку, з
якої починається «зоряний час» однієї долі і моральна катастрофа іншої,
– у найбільш загальній формі можна сказати, що ці моменти і визначили
власні підходи автора до аналізу розділів «Альпійської балади» та
«Вовчої зграї» В.Бикова [11; 53].
Мета курсової роботи: вивчити твори Василя Бикова про Велику Вітчизняну
війну.
Завдання:
1. Розглянути настрої, почуття, переживання, які властиві ліричному
герою.
2. Визначити конфлікт у творчості Василя Бикова.
Предметом дослідження даної роботи є герой і конфлікт у творчості
В.Бикова.
ІІ. Основна частина.
Розділ І. Психологічний характер героїв у повістях В.Бикова «Альпійська
балада» та «Вовча зграя».
1.1. Осмислення героїв у художньому змісті творів письменника.
1.2. Образ – невід’ємний елемент підсилення морального пафосу повістей.
Розділ ІІ. Конфлікт у творчості Василя Бикова.
2.1. Змалювання процесу внутрішнього розвитку характеру героя через
подолання труднощів.
2.2. «Людина у нелюдських обставинах» у повістях Василя Бикова
«Альпійська балада» та «Вовча зграя».
Розділ І. Психологічний характер героїв у повістях В.Бикова «Альпійська
балада» та «Вовча зграя».
1.1. Осмислення героїв у художньому змісті творів письменника.
При прочитанні «Альпійської балади» та «Вовчої зграї» можна виявити ряд
подібних моментів у сюжеті цих биховських повістей. Від переслідування
рятуються у «Альпійській баладі» сержант Іван Терешка, який вирвався
після року полону з фашистського концтабору, та юна італійка Джулія. По
п’ятам переслідують німці партизана Левчука з малим на руках у «Вовчій
зграї». Рятуючись від переслідування, Терешка та Джулія потрапляють у
пастку, вихід із котрої один: у прірву. Німці заганяють Тимофія Левчука
у гинучу болотну трясовину, що не залишає, здавалося б, жодної надії на
порятунок. І в «Альпійській баладі», і у «Вовчій зграї» кохання молодих
людей отримує у сюжеті драматичний розвиток: Терешка йде на смерть
заради Джулії, на долю Левчук кохання Клави та капітана Платонова також
впливає найсильнішим чином, – він змушений прикладати нелюдські зусилля
для порятунку дитини загиблої радистки. У фінали «Альпійської балади»
читач дізнається, що, хоча білоруський хлопець Іван Терешка загинув, у
нього залишився син Джиованні, котрого виростила та виховала мужня
сеньйора Джулія. Початок повісті «Вовча зграя» – приїзд Левчук у місто
до врятованого ним у роки війни Віктора, сина загиблих однополчан.
Однак, якби мова йшла лише про зовнішні пересікання, то, напевно, не
було б сенсу зводити ці повісті В.Бикова між котрими пролягло ціле
десятиліття. І не лише тому, що для аналізу схожість у сюжеті – фактор
поверхневий. Ті відмінності. Що наділяють кожну книгу В.Бикова новим
виміром, ніби витісняють для нас всі інші враження подібності.
А між тим обоє названих повістей заключають у собі дещо таке, що робить
їх спільний розгляд не лише бажаним, але й необхідним. У них пронизливо
висвітлюється, напевне, одна з найпритягуючих ідей творчості В.Бикова:
спрага людяності. І хоча простір, у котрому діють герої, замкнутий, а
час строго обмежений, вчинки цих людей, їх почуття, їх психологія не
лише позначають вищу відмітку стану людини, але й характер відношення
самого письменника до зображуваної ним дійсності, де людяність героїв
вимірюється ціною їхнього вибору.
У такому погляді на героїко-трагічний характер прози В.Бикова, де людина
змушена кожного разу робити не лише те, що диктує їй необхідність війни,
але й своя власна совість, зрозуміло, немає великої відвертості. Разом
із тим образне осмислення життєвого матеріалу війни у повістях В.Бикова
не обмежується верхнім шаром, що бачить кожен. Концентруючи, максимально
ускладнюючи події на всіх моментах повісті, В.Биков намагається
розкривати у жорстокості війни, де чудо дуже рідко приходить на допомогу
його героям і де їх власний вибір дається обмеженою напругою волі та
особистої мужності, те, що дозволяє їм у кінці не зламатися духовно,
вистояти, знайти у собі сили бути людьми. Намагаючись йти в глибину
особистості людини, яка опинилася у нелюдських обставинах, бажаючи
дістатися до головного у ній, до ядра її характеру, письменник очолює ту
його внутрішню суть, що стає і внутрішньою темою його повістей, їх
глибинною опорою та їх героїчним змістом.
«Героїзм, – писав Ю.Бондарєв, – це подолання самого себе і це найвища
риса людяності. Людяність радянського солдата, і його героїзм не в тому,
що він нескінченно заявляє про презирство до смерті, а у тому, як він
чинить, про що думає, кого любить і кого ненавидить. Людяність його і в
тому, як він говорить про свою дружину та дітей, і в тому, як він вперше
в житті вбиває, а вбивати завжди нелегко».
Герої В.Бикова мають запал свободи у вирішенні моральних питань (нерідко
від цього рішення залежить і власне фабульний розвиток його повістей),
зазнавши поразки від долі, знаходять у собі сили для внутрішнього опору.
Котрий у вирішальний момент готовий переплавитися із зберігаємих у
куточках душі почуттів у само виражений вчинок, у дію. Подвиг
здійснюється не зовні, а всередині людини, у його серці. І такий подвиг
оцінюється письменником перш усього. І чим крутіші повороти воєнної
долі, тим твердіший характер биковського героя, максималізм котрого
ототожнює суворі, але необхідні вимоги людини до самої себе перед
обличчям випробувань, що стали на неї [1; 53].
1.2. Образ – невід’ємний елемент підсилення морального пафосу повістей.
Багато ще можна сказати відносно вище сказаних якостей, що відіграють
таку важливу роль у виборі героїв письменника. Необхідність морального
обов’язку, якщо у це почуття не перелилося усе – зміст, весь характер,
вся доля людини, буде залишатися просто риторикою До того ж у сюжетах,
про яких іде мова, у такій самій мірі цікавлять не лише картини та
епізоди, коли герої переживають обставини, але й сцени, де, піддаючись
перевірці з їхньої сторони, дають їм бій – ось той другий зміст, у
котрому вони також знаходять своє призначення.
Цей бій, якщо розставити сюжетні дії у хронологічному порядку, повинен
бути у «Альпійській баладі» з самого початку, коли п’ятеро радянських
військовополонених – моряк-чорноморець Галадай, одноокий Янушка, Жук
Терешка, який до цього тричі пробував вирватися на волю, та хворий на
сухоти Сребніков відважилися на небезпечне і майже безнадійне діло:
підірвати бомбу і, скориставшись панікою, втікти з полону, «в останній
раз спробувати здобути свободу».
Ми знаємо, чим усе це скінчилося. Лише один із в’язнів, Терешка, отримав
свободу. І хоча сама ця свобода знову прирікала на неволю, біди і в
кінцевому рахунку на смерть, – саме дні випробування волею, що
потребували неабиякої мужності, повного напруження фізичних та моральних
сил, стали для героя днями вищого щастя.
Говорячи так, я думаю про велику силу кохання, до котрої змогли
піднятися дві істоти, – Іван і Джулія, і котра світлом істини прояснила
усе їхнє життя – і те, яке трагічно скінчилося, – і дивом врятованої
Джулії, що всі ці роки дякувала долі, що звела її «на важких шляхах
переможної боротьби та величезних втрат» з відважним Іваніо із села
Терешки, поблизу Двох Голубих Озер у Білорусі».
Боєм закінчується «…Балада» – схваткою Терешки з псами, вовкодавами,
есесівцями. Останнім для Івана боєм з фашистами, у котрому він зробив
усе, що міг, і навіть більше – для порятунку коханої.
Поміж цими картинами і лежить вся повість, котра і сьогодні піддає
декого під сумнів: яким чином у «послужному списку» письменника
В.Бикова, який так відверто відхрещувався від романтизму, «виявилася
повість «Альпійська балада», де навіть сама назва говорить сама за себе?
Хіба балада – не романтичний жанр?
Я думаю, у «Альпійській баладі», як між іншим, і у «Вовчій зграї»,
проявилася не ухилення автора від реалізму, а виявилася його
різноманіття, продиктоване художньою турботою чіткіше донести до читача
той чи інший образ і підсилююче моральний пафос твору. «…Балада» … –
говорив В.Биков, – у такій же мірі романтична, скільки і реалістична
повість…»
Але найважливіше тут у тому, що соціальна правда характеру у художньому
світі В,Бикова цілком зрозуміла для читача, адже індивідуальна людина її
життя та вчинки співставлені тут з логікою розвитку конкретно-історичних
обставин, а не підмінюються абстрактними поясненнями. Разом з тим
письменник ніде не ставить метою зображати події в їх історичній
масштабності. Його цікавить інше: як відображається рух історії на
діючих у його сюжетах особах, їх моральності. Людина – причина подій,
але він і продукт їх. Що ж до «Альпійської балади» і «Вовчої зграї», то
автор сам визнає у ній «риси напівромантичного твору», підкреслюючи
одночасно, що «повернення до романтичної прози» для нього «неможливе.
Найбільш суттєвим виявляється те, що «…Балада» і «Вовча зграя» і
сьогодні читаються з неаби-якою напругою. [16; 79].
Розділ ІІ. Конфлікт у творчості Василя Бикова.
2.1. Змалювання процесу внутрішнього розвитку характеру героя через
подолання труднощів.
Вибравши стійкість проти слабкості, активність проти пасивності,
«пригоду» проти монотонності знущань та принижень таборного режиму.
Виклик смерті проти фаталізму життя, Василь Биков у своїй естетиці тяжіє
до напружених ритмів, до згущеної атмосфери дії, до різки контрастів
світла та тіні.
Разом з тим підкресленою реалістичністю багатьох деталей автор
«…Балади», можна сказати, вже тоді суперничав з майбутнім автором
«Вовчої зграї». Випробування почуттів, випробування кохання, перевірка
людської цінності героїв дані письменником із сильною точністю
психологічного аналізу матері, а сам процес духовного зблеження цих
людей показаний саме як процес, як складний, багатий змістом внутрішній
розвиток характеру людини – через подолання перешкод та власних
слабкостей, через послідовне розгортання своїх можливостей, збагачення
свого морального світу.
В.Биков «наводив красу» на сюжет, де втеча, переслідування, стрілянина,
де стільки небезпек підстерігає героїв, зробити інтригу ще більш
напруженою. Для автора найважливіше за все зрозуміти головне в людях, у
котрих виявилося стільки внутрішньої сили та хоробрості перед життям. А
це і є те основне, заради чого написані повісті, де відчувається
намагання В.Бикова йти вперед, просуватися далі у вибраному напрямі.
Ставши на цей шлях, письменник тоді на відміну від багатьох своїх братів
по перу у головному вже не змінювався.
Герої В.Бикова, котрих випадок випадково звів разом при втечі із заводу,
де працювали полонені, готові на будь-які зусилля заради остаточної
перемоги – дістатися до партизанського Трієста. Вони знали ціну цієї
перемоги, тому що спробували рабство. Спрага людяності, котрої вони
облишені у світі насилля та зла, повертається спрагою дії, веде Терешку
та Джулію вперед, стає у них дедалі сильнішою, і знею герої все ще
зберігають шанс на порятунок, на краще майбутнє для себе. Вони не
покірні, не піддатливі обставинам, не пасивні, і сформувалися всі ці
якості у них не за дні та часи втечі – втеча лише чіткіше висвітила їх,
а у випробуваннях життя. Війни, котрі пройшов кожен із героїв, перш ніж
вони зустрілися на скелястій доріжці. Саме звідси і починається для них
найважливіша точка відліку у житті. І саме тут виникає проблема
морального вибору, що вирішувалася автором на користь мужнього почуття,
що не відступає перед обличчям небезпеки, вибору, що визначає всі
наступні дії у «Альпійській баладі».
– , 6
:
?
?
>
>
?
6
~
?
?
*®*°*/cc//UIIIIIIIIIIIIIIIIU
-1/4-†.L/N/I/(9I;i?bG„J?O1/4OLPzT/c*C?C???§§§§§§§§§§
‘??ae??›?›j!THcV?¦«(oooooooccooooooooooooooooo
dh`„?a$
ерть Терешки розлучила їх. І усе життя Джулія зберігає у своєму серці
пам’ять про три дні жаху та щастя, що відміряла їй доля: коли вони бігли
з полону і коли покохали один одного. І коли німці наздогнали їх.
Це історія про людей, повних шляхетності та внутрішнього достоїнства,
які заслужили іншу участь. Але їм у пристрасній надії на краще майбутнє
протистоїть не одна сувора природа, «для боротьби з котрою потрібні були
лише сила та витривалість»; їх волю, нерви, саме життя тримає під
постійним прицілом облава, влаштована фашистами. І це накладає печать на
їх відношення один з одним і з цілим світом. Хоча на якусь мить вони і
вириваються з полону нелюдських обставин.
Композиція повісті досить збалансована, ефективна, економна і надто
підігнана. Тут усе в русі – не лише люди, але навіть природа, гори. Вони
то розступаються, приймаючи у своє лоно втікачів, оберігаючи їх, то,
впираючись хребтами в небо, заставляють Івана та Джулію із усіх сил
бігти вгору.
Показуючи потворне, страшне обличчя війни, котра грабує молодість,
майбутнє ,письменник разом з тим поетизує кохання Івана і Джулії, котрим
велике нещастя – війна принесла, дозволила відчути одне з найсильніших,
найсвітліших та найрадісніших почуттів, що випадає людині у житті. Без
цього почуття не могли б розкритися до кінця їхні характери, як і не
було б самої повісті. Кохання підвищує героїв, заставляє заново
відкривати у собі якісь, їм самим доти невідомі душевні струни.
Стремління кохати для них, вчорашніх в’язнів, обертається стремлінням до
добра, людяності. Їх кохання – це їхня грань життя, їх віра, їх щастя,
гірка радість, дорогоцінна нагорода за минуле та майбутні випробування
та їхня смерть. Історія цього кохання, його народження та загибелі –
особливий розділ у житті героїв – стільки ж нетрадиційна, небанальна,
скільки і достовірна, психологічно і морально мотивована.
У «Альпійській баладі» кохання двох молодих людей виконує не тільки
характеризуючи, але й сюжетну функцію. Нам дана можливість дізнатися
передісторію життя героїв, які важливі моменти їх біографій, морального
зростання, зрозуміти причини того драматизму, що не обійшов стороною їх
минулу долю [14; 58].
2.2. «Людина у нелюдських обставинах» у повістях В.Бикова «Альпійська
балада» та «Вовча зграя».
Здається три людських якості проглядаються відверто у повістях В.Бикова:
совість, достоїнство, мужність. Совість, що перевертається людяністю,
достоїнство, мужність – вчинком. Причому всі ці якості як нитки
пов’язані в один тугий жгут. У кінці «Альпійської балади» вони
позначилися з достатньою визначеністю. Звичайно, структурно завершена
картина у повісті, розбиваючись на ряд добре врівноважених сцен, де дія
будується на взаємодії героїв, ще не означала, що автором знайдений
оптимальний варіант художнього рішення проблеми «людина у нелюдських
обставинах», але, без сумніву, очолювана якісь важливі її грані. У
подальшому письменник не т е щоб наново переосмислює категорії людського
життя, він розвиває, поглиблює, ускладнює їх.
Тут хотілося б привернути увагу до однієї розмови у «Вовчій зграї»,
котру ведуть між собою Левчук та Клава Шорохіна. Щоб було зрозуміло, про
що йде мова, нагадаю у двох словах ситуацію.
У запалі його партизанів із противником пораненому в руку Левчуку
доручено вивезти у безпечне місце молоду радистку Шорохіну, котра
ось-ось повинна народити. Клава прибула у загін з Москви і тут
закохалася у начштабу Платонова – командира та товариша Левчука. Але
незабаром Платонов загинув, потрапивши в засідку, влаштовану зрадником
Кудрявцевим. Левчук змушений разом із Калістратом Грибоєдов, їздовим,
супроводжувати Клаву та важко пораненого десантника Тихонова у
Первомайську бригаду. Але на шляху вони були помічені німцями. Осліпший
Тихонов застрелився, а їм вдалося відірватися від ворогів. І ось тут
відбувається та цікава для розуміння характеру Левчука розмова, та й для
повісті в цілому.
«- Потрібно було вбити двох, – говорить Левчук Клаві, коли вони
згадують, як загинув Платонов. – А що? Якщо сумнів, то й обох. Щоб без
сумніву. Ось у Кислякова було: прибіг дядько з села, проситься у загін,
а у самого брат в поліції. Ну що робити? Як мовиться, бабця надвох
гадала: можливо, чесний, а можливо, і агент. Ну й вбили. І все добре.
Трохи спочатку совість мучила, але помучила і перестала. Зате жодних
сюрпризів.
– Ні, так не можна, – тихо сказала Клава. – Ви всі розлютилися на цій
війні. Воно зрозуміло, але недобре це. Ось Платонов був не такий. Він
був людяний. Він іншу людину почував як себе самого.
– Ось-ось-ось! – підхопив Левчук і сів рівно. – Людяний! Через цю його
людяність ось як тобі бути? Та й нам також…
– Що ж, можливо, і буде погано. Але все одно він добрий. А добро не може
стати злом.» [7; 122].
Левчук «у ті дві доби», про котрі написана повість і котрі стали «хоча й
найважчим, але й найзначнішим у його житті», веде себе так, що ми
розуміємо: саме внутрішня порядність, почуття провини, почуття чужої
болі, готовність ризикувати собою – все, без чого не може бути справжнє
добро, людяність, поєднані у Левчукові з особистою хоробрістю та
військовою хваткою, та визначили той його вибір, котрий склав «предмет
його скромної людської гордості» та залишився зарубкою тільки у ньому
самому.
Щоб характер Левчук до кінця розкрився, він повинен був пройти через те,
через що він пройшов і що штовхало його до переосмислення, здавалося б
давно вирішених для себе на війні питань. Це і Тихонов, який
застрелившись, у той момент врятував їх усіх, і Клава, яка залишила
після себе паросток нового життя, і Грибоєд з його сімейною трагедією, і
Колобок, який своєю смертю заплатив за життя Левчука, і нерівний бій з
поліцаями, де в повній мірі проявилися не тільки холоднокровність,
відвага та партизанське уміння Левчука, але й відкрилося його чесне
серце, і шалений біг з малим за пазухою від фашистської «зграї», котра
асоціюється у свідомості читачів з голодною вовчою зграєю, яка настигла
Колобова і Левчука, і багато іншого, про що автор написав з вражаючою
достовірністю і ще через біль своєї душі повинен був пройти Тимофій
Левчук, який вибрався із проклятого болота і внутрішньо спустошений від
усього пережитого їм – відчаю, смутку, від розрядки бувших до того на
межі почуттів, від того, що «виклався увесь ,можливо, навіть переріс
себе», – щоб мати право з надією думати про ті людські цінності, котрі
були для нього головними у потребі осмислення уроків минулої війни.
Саме на цьому шляху – на шляху осмислення моральних категорій життя,
обпаленого війною, пояснення їхнього смислу – виявляється з очевидністю
найбільш характерне у Левчуку, як, і ідея усієї повісті, «відкритий
кінець» котрої, на мій погляд мало що може дати для ускладнення
авторського задуму.
Повість за жанром є оповіданням в оповіданні. Однорукий Левчук через
тридцять років після війни їде за п’ятсот кілометрів у велике місто, щоб
своїми очима побачити того, кого він врятував. А на останній сторінці ми
бачимо Левчука, який натискає кнопку дзвінка квартири, де живе Віктор
Платонов – той самий, заради котрого він колись ризикував життям. Між
цими картинами, як і між боями в «Альпійській баладі», лежить авторське
оповідання – згадка Левчука про прожите і пережите їм у дні війни. Але
якщо «Альпійська балада» має епілог, то у «Вовчій зграї» автор,
користуючись фігурою замовчування, не ставить крапку у фіналі сюжетної
дії [10; 47].
У В.Бикова були свої мотиви саме так закінчити оповідання. «Час, на
жаль, часто розриває старі зв’язки, – говорить письменник, – розлучає
людей, їх контактність вбиває з роками… Шукаєш одного – знаходиш іншого,
зовсім несхожого на того, попереднього. Зате втроє дорожиш випробуваною
часом старою дружбою. Тим більше, якщо вона почалася на фронті,
перевірена у боях.
З іншого боку, час зводить з новими людьми, з котрими ти ніби йшов
різними дорогами життя, а вони виявляються тобі близькими та дорогими…
Тому я і залишив «відкритий кінець» – у житті все може бути… Ким він
став, цей врятований хлопчик? Нехай читач подумає» [6; 118].
Для читачів образ Платонова – молодшого, у квартиру котрого входить
Левчук, не загадка. Деталі, котрими оперує автор говорять проте, що
Віктор – син своїх батьків. Три десятки років після війни прибавили
Левчуку за його відвагу та героїзм, і врятований ним малий, як видно,
всі свідомі роки йшов по життю трудовим шляхом.
Це питання має пряме відношення до «Вовчої зграї» і ширше – до
проблематики усього розділу. Для Левчука, який «пройшов вогонь, воду» і
ось все стільки років жив мирною працею, все розвалилося, якщо б Віктор
обманув його «мрії, думки, передумані за довгі тридцять років – рівно
половину свого не дуже вдалого життя». Герой пристрасно сподівається
побачити у врятованому ним сині Клави і Платонова людину: він «перш за
все повинен бути Людиною», – як заклинання твердить самому собі Левчук,
– «він повинен бути кращим».
Тужливо-сумні роздуми про минуле, котрі переслідують колишнього
партизана Левчука у мирному житті, – про минуле та сучасне, що
переплітаються, де назавжди залишилися дорогі йому люди – Платонов,
Клава, Колобов, Грибоєдов, – зовсім не наслідок його рефлексії,
песимізму. Певні ситуації війни, у котрих йому якось довелося бути,
повністю повірили у його характер. І хоча він цілком щиро вважає, що
жодних подвигів у війну не здійснював, хай би була у нього найбільша
нагорода, і ту, напевне, без сумнівів віддав би за одну можливість
поглянути в очі Віктора. «… Ця зустріч більше, ніж будь-кому іншому,
була потрібна йому самому. Він не міг забути те, що тоді пережив, навіть
якби і хотів зробити це. Так само, як і ту ніч, коли йому пощастило
менше. Тоді за його життя заплатив власним життям інший, і ця дорога
плата, як неповернений борг, тридцять років лежала на його совісті».
Все, що було у Левчукові слабкого чи сильного, отримує потребу душі,
коли всі її частинки ввійшли у моральну роботу. І для Левчука це рішення
було настільки кінцевим, що починати його знову не було сенсу. З роками
залишилося одне: влаштовувати допит своїй пам’яті. Вона і привела його
через стільки років у велике мирне місто, з приїздом у котре починається
авторське оповідання про людські долі, що оголилися під всепроникненим
безжальним світлом війни [17; 36].
Висновки
Отже, Василь Биков пише про війну як трагедію, у якій намагається
зрозуміти та наповнити сенсом життя, відкриваючи перед читачем свій
світ, філософія котрого наповнює душу розуміючому.
Людське життя – ні початку, ні кінця, ні меж, ні горизонтів; усе
знаходиться у постійному безперервному русі. Нам, вкусивши від дерева
пізнання, властиве стійке відчуття, що світ абсурдний; нас страшить
повне загадок буття та його неминуче логічне завершення – смерть. Саме
існування – трагедія; зло у світі невичерпне, добро ефемерж, а людина
самотня і залишена на розсуд долі, жорстокої і таємничої.
В.Биков психологічно точно показує переживання героя, відкриває читачеві
його внутрішній світ, зітканий зі спогадів, то ностальгічних, то
байдужих.
Для виявлення повної картини конфлікту у повістях необхідно враховувати
спектр основних проблем.
Самотність – про це свідчать роздуми героїв, майже повне усвідомлення
розірваності між ними та рештою світу.
Бунт – активна реакція на абсурд; передбачає наявність права на
здійснення будь-яких вчинків. В’язень намагається звільнитися, прагне
свободи, волі, іншого життя.
Образ коханої – елементи конфлікту у стосунках двох людей, у щирості
почуттів, у прагненні знайти сенс, відчути щастя.
Отже, творчість В.Бикова є яскравим прикладом використання
екзистенційної естетики у білоруській літературі для зображення героя і
конфлікту твору.
Можна сказати впевнено, що перед нами письменник, який творив у дусі
екзистенціоналізму, власник зрілого та тверезого розуму та чистого
серця. Його світосприйняття самобутнє і допомагає нам очиститися
духовно, краще розуміти процеси, що мають місце і у сучасному
суспільстві [22; 33].
Список використаної літератури
Адамович А. Горизонты белорусской прозы. М., Советский писатель, 1974. –
с.216.
Адамович А. Что человек может. – Правда, 1986. – 189 с.
Астафьев В. Там, в окопах. Воспоминания солдата. – Правда, 1985. – 76 с.
Быков В. Великая академия – жизнь. Беседу вел Л.Лазарев. – Вопросы
литературы, 1975, №1. – 65 с.
Быков В. Верность дружбе солдатской. – Литературная газета, 1977.
Быков В. Произведения. В 2-х т. – М., Советский писатель, 1981. – 312 с.
Быков В. Произведения. Избранное. – М., Московский рабочий, 1963. – 176
с.
Бондарев Ю. Поиск истины. М., Современник, 1976. – 283 с.
Бочаров А. Талант – это ответственность. – В кн.: Бакланов Г. Избранное.
М., 1974. – 301 с.
Бугаев Д. Глубина и мощь правды. – В кн.: Быков В. Собр.соч. в четырех
томах, Т.1. М., Молодая гвардия, 1985. – 271 с.
Дедков И. Василь Быков. Очерк творчества. М., Совесткий списатель, 1980.
Дедков И. Василь Быков. Повесть о человеке, который выстоял. – М.:
Советский списатель, 1998. – 312 с.
Эльянивич А. Огненные доли. Книги 70-х о Великой Отечественной войне. С.
192.
Зак М. Истоки злободневности. – Искусство кино, 1985. № 8. – 58 с.
Залыгин С. Правда о войне и человеке. – Правда, 1984.
Золототусский И. Час выбора. М., Современник, 1976. – 232 с.
Иванова Л. Соразмерно времени. Проблема формирования социалистического
сознания в современной прозе о Великой Отечественной войне. – Москва,
1978, №5. – 36 с.
Кардин В. «Давайте после драки поташем кулаками…» – Вопросы литературы,
1986.
Коваленко В. Обидность судеб и сердец. Белорусская проза о Великой
Отечественной войне в контексте русской и других литератур. – Минск,
Наука и техника, 1985. – 198 с.
Лазарев Л. По-людски… Дружба народов, 1980, №5. с.258.
Лихачев Д. Беседы о далеком и близком. – Известия, 1986, 22
Огиев В. Возможности человеческого духа. Василь Быков и его герои. –
Юность, 1985, №3.
Потапов Н. Непокоренные. О новой повести Василия Быкова. – Правда, 1983.
Сартр Жан-Поль. Слова. М., Прогресс, 1966. с.281.
Симонов К. Уроки истории и доля списателя. – Наука и жизнь, 1982.
Шагалов А.А. Василь Быков. Повести о войне. – М.: Худож.лит., 1989. –
304 с.
Література.
Бальзак О. Передмова до «Людської комедії» // Оноре де Бальзак. Твори: В
10 тт – К., 1989 – с.13-15.
Затонський Д. Творець людської комедії. К., 1989 с.25-35.
Звиняцьковський В.Я., Свербілова Т.Г. Зарубіжна література. – К.:
Освіта, 2005. – с.96-150.
Коваленко Р. Таємна ціна векаля Анастазі де Ресто // Всесвітня
література та культура. – 2000. – №3 – с.45-47.
Моруа Андре. Прометей, або життя Бальзака. – К., 1969. – с.100-150.
Наливайка Д.С. Оноре де Бальзак. Життя і творчість. – К., 1985 –
с.201-209.
Пронкевич О.В. Зарубіжна література: Підручник для 10 кл. серед
загальноосвіт. шк. – К.: Педагогічна преса, 2002. – с. 94-124.
Пронкевич О.В. Зарубіжна література ХІХ ст.. – К.: Зодіак – ЕКО, 2004. –
с.65-103.
Пузиков А. Рыцари истины. Портреты французских писателей. – М., 1986. –
с.
Уліщенко В.В. Зарубіжна література. Хрестоматія 10 кл. – Х.: «Світ
дитинства», 2002 – с.182-223.
Фокс Р. Роман і народ. – М., 1939. с.98-99.
Щавурський Б.Б. Зарубіжна література. Посібник-хрестоматія 10 клас – Т.
Навчальна книга – Богдан, 2002. – с.107-153.
Шахова К.О. Зарубіжна література. К.: Світ знань, 2004 – с.49-70.
PAGE
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
