Курсова робота

Представники польської літератури кінця ХIX — початку ХХ ст.

ЗМІСТ

ВСТУП

ПИСЬМЕННИКИ РУБЕЖУ СТОЛІТЬ

Еліза Ожешко

Болеслав Прус

Генрік Сенкевич

Марія Конопницька

Стефан Жеромський

Владислав Реймонт

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

І. ВСТУП

Актуальність теми. Початок нового періоду в розвитку польської
літератури зв’язують із національно-визвольним повстанням 1863 р.,
усвідомлення характеру й наслідків якого склало її найсуттєвіший
тематичний шар. У літературному процесі Польщі рубежу століть виділяють
два основних етапи: 60 — 80-і рр. XIX ст. і 90-і рр. XIX — 10-і рр. XX
ст.

Метою дослідження є виявлення особливостей польської літератури кінця
XIX – початку ХХ століть, висвітлення суспільних, національних причин
формування світогляду письменників цієї доби.

Об’єктом дослідження є літературна творчість таких польських
письменників як Еліза Ожешко, Болеслав Прус, Генрік Сенкевич, Марія
Конопницька, Стефан Жеромський і Владислав Реймонт.

Предметом дослідження є характеристика найвизначніших творів
вищезгаданих письменників, виходячи з особливостей розвитку літератури
цієї доби.

У літературі 60 — 80-х рр. в гострій боротьбі спочатку з романтичною
концепцією, а потім з різними декадентськими течіями, затверджується
реалістичний напрямок. Становлення реалізму відбувалося інтенсивними
темпами й мало специфічні національні риси, обумовлені насамперед
розчленованістю Польщі на три частини, у кожній з яких були свої умови
для культурного розвитку. Широке поширення одержав так званий
варшавський позитивізм, що носив, на відміну від західноєвропейського,
не стільки філософський, скільки суспільно-ідеологічний характер.
Польські позитивісти виходили з уявлення про незмінність існуючих
соціальних відносин і апелювали до всіх громадян із закликом
співробітничати в ім’я вдосконалювання суспільства через економічне
піднесення Польщі. Відповідно до позитивістської програми, ця «органічна
праця» повинна була супроводжуватися «роботою у основ» —
просвітительською діяльністю польської інтелігенції, її сприянням
вихованню й освіті народу. Варшавський позитивізм позначився на
творчості багатьох письменників, у тому числі реалістів. Не будучи
прямим додатком до позитивізму, добутки Ожешко, Пруса, Сенкевича являють
собою той або інший ступінь художньої реалізації його основних положень
[20, ст.193].

На формування польської літератури цього періоду впливали традиції
попередньої літературної епохи (зокрема, романтична поезія А. Міцкевича
і Ю. Словацького), а також інші види мистецтва, особливо образотворче
(графіка А. Гротгера, Ю. Коссака, М.Е. Андріоллі, живопис Я. Матейко, Ю.
Хелмонського, А. Геримського) і театральне (найвизначніші досягнення
якого були пов’язані з Краківським театром, під керівництвом С. Козмяна
з 1863 по 1893 р.).

Не останню роль у формуванні реалізму відіграли й польсько-закордонні
літературні зв’язки. Із західноєвропейських письменників найбільш
шановані були Ч. Діккенс, Е. Золя, з росіян — Салтиков-Щедрін,
Достоєвський, Л. Толстой і особливо Тургенєв. Дослідники вказують на
деяку типологічну подібність творів Сенкевича й Тургенєва, Пруса й
Достоєвського, Конопницької і Некрасова.

В 1890 — 1900-ті рр. реалізм продовжував зміцнювати свої позиції,
здобуваючи якісно нові риси. Загальна ж картина літературного процесу
виглядала набагато більше неоднорідною й динамічною, ніж на попередньому
етапі. Декадентські тенденції могли співіснувати в багатьох авторів з
реалістичними, от чому не піддається однозначній характеристиці
творчість таких талановитих польських письменників, як, наприклад,
Габріель Запольська (справжнє прізвище — Корвін-Петровська, 1860 —
1921), Казимеж Тетмайер (1865 — 1940), Станіслав Виспянський (1869 —
1907), Вацлав Берент (1873 -1940) та ін.

В 1898 р. Артур Гурський (1870 — 1959) опублікував цикл статей під
загальною назвою «Молода Польща», що послужила найменуванням цілого
напрямку (приблизно 1890 — 1918 р.) у польській літературі. Примітною
особливістю, творчості письменників «молодопольської» орієнтації
виявилося взаємопроникнення, переплетення реалістичних тенденцій з
натуралістичними, символістськими, імпресіоністичними й т.п. У руслі
декадентського мистецтва опинилися такі автори «Молодої Польщі», як
Станіслав Пшибишевський (1868 — 1927), Зенон Пшесмицький (1861 — 1944) і
ін. Загальними для них були виступи на захист асоціального, «чистого
мистецтва» [22, ст.213].

У цей же час у Польщі формується пролетарська література.

Вона була представлена й у поезії, і в прозі, і в публіцистиці.
Величезної популярності серед робітників далеко за межами Польщі набули
такі поетичні добутки, як «Червоний прапор» Б. Червенського, «Кайданова
мазурка» Л. Варинського й особливо «Варшав’янка» В. Свенцицького. 

 

ІІ. ПИСЬМЕННИКИ РУБЕЖУ СТОЛІТЬ

1. Еліза Ожешко

«Зіркою першої величини» на обрії польської літератури рубежу століть
назвав Елізу Ожешко (1841 -1910) український письменник І. Франко. Вона
залишила близько 60 томів художньої прози, критики й публіцистики. Всі
найважливіші проблеми життя польського суспільства: важке положення
селянства, економічна й моральна деградація шляхти, жіноче питання,
національно-визвольна боротьба — знайшли втілення у творчості Ожешко.
Багатообразна в її творах присутність Білорусі. Народилася Ожешко в селі
Мільковщизна, недалеко від Гродно, у сім’ї «вільнодумця й вольтерівця»
Бенедикта Павловського. У Гродно і його околицях пройшла більша частина
її життя. Істотний вплив на світосприймання письменниці зробило
повстання 1863 — 1864 р., до якого вона мала безпосереднє відношення як
зв’язна партизанського загону Ромуальда Траугутга, що діяв в
білоруському Поліссі. Після трагічного результату повстання Ожешко,
ризикуючи життям, переправила Траугутга до кордону Королівства
Польського [2, ст.95].

Життя наднеманського краю стало важливим фактором формування Ожешко як
художниці. У її доробки органічно ввійшли білоруські народні пісні,
перекази, звичаї, обряди. Знання етнографічних особливостей і
національного характеру, мови й побуту дозволило Ожешко створити яскраві
образи селян-білорусів, правдиво показати умови життя білоруського
народу. Не випадково І. Франко писав про необхідність перекласти на
українську мову «особливо такі бездоганні… твори, як… повісті з
життя білоруського народу» Ожешко. Білоруський поет Ф. Богушевич називав
її «королевою живого слова й болісної правди».

Розпочала Ожешко літературну діяльність із оповідання «У голодні роки»
(1866), однак незабаром стала працювати в жанрі роману. У статті «Кілька
зауважень про роман» (1866) вона говорить про таку основну і невід’ємну
його якість, як «тенденційність», що представлялася тоді письменницею ще
досить спрощено: головне в романі — та або інша публіцистична ідея, що
повинна затверджуватися не стільки через його художню структуру, сюжет і
характери, скільки за допомогою великих авторських відступів, а також
висловлень героїв — «резонерів». Згодом, однак, зникали дидактичність і
схематизм, підсилювалася виразність персонажів, чому в чималому ступені
сприяла естетична зрілість Ожешко, хоча й надалі її доробки, навіть
найбільш значні, не будуть вільні від позитивістських ілюзій. Саме ті
романи, у яких уже відчутно відхід автора від концепції
«тенденційності», і принесли Ожешко широку популярність: «Марта» (1873),
«Помпалінські» (1876), «Мейр Езофович» (1878) (останній було перекладено
незабаром після опублікування на багато мов) [3, ст.67].

Реалізм Ожешко у всій його багатогранності розкрився в «білоруських»
оповіданнях і повістях. Їм, як і її великим полотнам, властиві
значущість тематики, глибокий психологізм. Майстерно побудоване,
наприклад, оповідання «Тадеуш» — «сільська замальовка» про загибель
дитини, що залишена сама собі, тому що її батьки, що не мають клаптика
власної землі, змушені від темна до темна гнути спину на панів.
Злиденність побуту білоруського селянина й разом з тим прекрасні
щиросердечні задатки простої людини письменниця зображує в оповіданнях
«Романиха», «А…Б…Ц…», «Зимовим вечором», «Луна».

Одним із кращих доробків Ожешко є повість «Низини» (1884), у якій дана
широка картина життя післяреформеного білоруського села з її вбогістю й
затурканістю. У центрі повісті — доля батрачки Христини. Найтяжчою
працею зібрала вона небагато грошей для синів, а також собі на
поховання, але всі вони спливли в руки пройдисвіта Капровського, що
обіцяв урятувати її сина від несправедливої рекрутчини.

Все йде порохом: «чорні вагони» несуть одного сина «на край світу»,
інший віднині буде шукати розради в корчмі.

«Низини» — воістину обвинувальний акт проти суспільства, що дозволяє
сильним оббирати слабких, зневажати їхнє людське достоїнство. У повісті
є разюче влучна характеристика хижаків типу Капровського: автор порівнює
«адвоката» з «мікробом», що може існувати «у відомих суспільних умовах»
[14, ст.146].

У нещадному осуді середовища, що породжує відсталість і забобони, —
пафос повісті «Дзюрдзи» (1885). Вихідною точкою в побудові сюжету стала
сцена суду над чотирма селянами, що вбили дружину сільського коваля,
молоду красуню Петрусю, про яку подейкували, що вона чаклунка. Для
письменниці важливо було звернути увагу читачів на той факт, що
дивовижне злодіяння зробили не бурлаки або закоренілі злочинці, а
хлібороби, «трудівники зі зрошеним потом чолом». «Низини» і «Дзюрдзи» —
одні з деяких добутків Ожешко, позбавлених сентиментальності й
ідилічності в сприйнятті селянського життя. Повість «Дзюрдзи» цікава й
тим, що в ній описується відомий лише в білоруському фольклорі обряд
заклинання, відповідно до якого чаклунка повинна явитися на вогонь
багаття з осикових дров.

На білоруському матеріалі створена й одна із кращих повістей Ожешко —
«Хам» (1888). Морально-етична спрямованість доробку відбита вже в його
назві: польські шляхтичі презирливо називали селян хамами, але ці «хами»
нерідко перевершували панів своєю внутрішньою культурою, жагою до знань,
моральною чистотою. Такі якості повною мірою властиві й героєві повісті
Павлові Кабицькому, рибалці з принеманського сільця. Не тільки глибоким
почуттям, що зненацька народилося в його серці, керується Павло, коли
бере в дружин Франку, але й «святим людським обов’язком порятунку
ближнього». Цей обов’язок змушує Павла терпляче зносити неймовірні
душевні муки, прощати Франці лінь і зраду, втечу й навіть спробу отруїти
його. Багато дослідників констатували вплив на автора толстовського
вчення про непротивлення злу.

Неоднозначний, сповнений протиріч образ Франки, істоти, зіпсованої,
подібно багатьом іншим, «трагічними подіями й болотними випарами життя».
Ця гаряча, по-своєму чесна натура не може не викликати жалю.

Особливе місце у творчості Ожешко займає роман «Над Німаном» (1887). По
багатоплановості, епічності, його справедливо порівнюють із поемою А.
Міцкевича «Пан Тадеуш». Місцем дії в романі, як і в повістях, є
білоруська земля, однак стрижень сюжету становлять на цей раз відносини
між «верхами» і «низами» власне польського суспільства. «Низи» у цьому
випадку — нащадки дрібних шляхтичів, що колись переселилися в ці місця з
Польщі. Образ їхнього життя вже мало чим відрізняється від селянського,
та й мешканці панських садиб бачать у них «мужиків», недарма відхід «до
мужицької хати» Юстини Ожельської, її шлюб з Яном Богатировичем багатьох
з «панів» кидає в жах [14, ст.227].

Детально, у всіх подробицях відтворює Ожешко картину життя польської
шляхти, показує процес її соціально-економічної диференціації.
Представники всіх шарів шляхти знайшли в романі своє місце: тут і
багатий, процвітаючий поміщик Дажецький, і Ружиць, що промотав
мільйонний статок; тут і Бенедикт Корчинський, що належить до середньої
шляхти й залежний від тих, хто стоїть на станових сходах кількома
щаблями вище. У свою чергу від нього залежать, з ним перебувають у
постійних розбратах за ліс і землю оселянізовані шляхтичі, землероби,
численні мешканці селища Богатировичі.

Відбувається й внутрішньо становий поділ, але вже духовно-морального
характеру. Син Корчинського Вітольд вірить в «рівність і братерство
людей», в «демократичні ідеї й теорії, здійснення яких могло, як
здавалося йому, відродити міць народів і насамперед його батьківщини»,
призиває дворян до єднання з «малими й беззахисними». І таких, як
Вітольд, готових іти і йдуть в «тісні, темні нори, хоч це і
загрожувало… неминучою загибеллю», на думку автора, чимало. Саме
Вітольд допомагає батькові позбутися «тієї іржі, що так довго роз’їдала
його душу», від поволі укоріненої в ньому, не далекому ніколи піднесених
ідей, єдиної пристрасті — збільшення доходів. Вітольда, його двоюрідного
брата Зигмунта, Ружиця, що належать, по суті, до одного кола, розділяє
стіна абсолютного нерозуміння. У уявленні Зигмунта народ — це «сіра
юрба», і його батько, один з повстанських емісарів, що спочиває в
братській могилі, був, на думку сина, усього лише «найвищою мірою
шкідливим» безумцем. Із презирством говорить Зигмунт про батьківщину,
чиї соки харчують його «тлінне тіло», але «духовні потреби задовольнити
вони не в змозі». Не дивно, що йому не вдається стати художником. Не
менш відштовхуюче виглядає й аристократ Ружиць, «молодий старий», що
знаходить єдину розраду в морфії.

Тема повстання 1863 — 1864 р. займає істотне місце в романі. Відношення
того або іншого героя до цих подій є критерієм його моральності.
Спогадам персонажів про повстання присвячені самі хвилюючі, романтичні
сторінки твору [3, ст.100].

Багата й різноманітна художня палітра Ожешко в 1890 — 1900-ті рр.: від
гротеску й карикатури до тонкого ліризму, разючої поетичності в описах
любові, природи, праці. Очевидний вплив фольклору, у тому числі
білоруського, на творчість Ожешко (білоруському фольклору вона
присвятила ряд нарисів).

У творах Ожешко одержали плідний розвиток традиції польської літератури,
насамперед Ю. Крашевського, якого письменниця вважала «творцем сучасного
польського роману». Значну роль у формуванні її естетики відіграла
російська література, особливо книги Л. Толстого.  

2. Болеслав Прус

«Реалістом найчистішої води» назвав Г. Сенкевич Болеслава Пруса
(справжнє ім’я — Олександр Гловацький, 1847 — 1912). У новелістиці
Пруса, з якої й почався його вступ у літературу, знайшли вираження
реалістичні традиції Ю. Крашевського, В. Сирокомлі, західноєвропейських
художників — Бальзака, Діккенса, Золя. Розмаїтість людських типів,
точність у відтворенні морально-соціального вигляду героя, уміння в
повсякденному помітити значне вирізняють Пруса-Новеліста [12, ст.69].
Життя польського села, малокультурне і неосвічене, з’являється перед
читачем у новелі «Антек». Лаконічно, гранично скупо розповідає Прус про
те, як мати по підказці знахарки засовує в гарячу піч свою дитину, щоб
вигнати з нього хворобу, а дівчинка б’ється об заслінку, кричить
несамовито й, нарешті, затихає. І ось — після тричі прочитаної молитви
мати дістає те, що колись було її дочкою, — «труп з червоною, подекуди
вже облізлою шкірою». Страшнішої картини, здається, не можна намалювати.

Але мешканцям убогого села нерідко властивий природний талант («Антек»),
здатність до подвигу й самопожертви («На канікулах», «Михалко»,
«Жилет»). Шляхту ж Прус критикує за аморальність і духовну деградацію
(«Анелька», «Село й місто»), корисливість, що проникає в усі сфери життя
(«Прокляте щастя», «Скринька», «Навернений»).

Іронія й сарказм, біль і гіркота за зганьблене людське достоїнство
звучать у повісті «Форпост» (1885) — трагічної історії польського
селянина Слимака, що не побажав поступитися свою землю німецьким
колоністам. У той час як Слимак усім жертвує через десять моргів своєї
землі, поміщик підписує купчу, не замислюючись, у проміжку між танцями.
При всій актуальності теми боротьби з німецькою колонізацією головне в
«Форпості» все-таки — відносини усередині самого села, його соціальне
розшарування [13, ст.163].

Нові конфлікти й характери малює Прус у романі «Лялька» (1887 -1889), що
вразили сучасників значимістю й розмаїтістю соціальних типів, майже
документальною точністю у відтворенні дійсності, художнім новаторством.
Сам письменник у такий спосіб сформулював тему твору: «Охарактеризувати
громадське життя, взаємини й типи декількох поколінь». Дія «Ляльки»
розвертається в 1878 — 1879 р., однак, завдяки включенню в структуру
роману записів щоденника одного з персонажів, часові рамки розсовуються,
оповідання здобуває епічну масштабність і багатоаспектність [4, ст.126].

Неоднозначний характер головного героя Пруса — Станіслава Вокульського.
У молодості на власному досвіді пізнав він бідність і нестатки, пройшов
через участь у політичних подіях 60-х рр. і заслання, він поступово
перетворюється в процвітаючого комерсанта-мільйонера. І все-таки здорове
начало у характері Вокульського, обумовлене соціальним походженням і
ідеалами юності, не дає героєві духовно збідніти, спонукує його
допомагати біднякам, змушує постійно відчувати докори сумління. Стан
душевної кризи загострюється й особистою драмою, розчаруванням в
Ізабеллі Ленцькій, усвідомленням того, що «краще кинути серце голодному
собаці», чим віддати його цій ляльці. Автор навмисно не дає відповіді на
питання про долю Вокульського. Однак у кожному разі — чи пішов він з
життя, чи сховався в Парижу й присвятив себе науці — очевидна моральна
неспроможність суспільства, у якому, за словами самого Пруса, «гарні
люди животіють або біжать» з нього, а «негідники процвітають».

Примітною особливістю роману стало заглиблення в особистісні проблеми, а
безсумнівним досягненням автора «Ляльки» — уміння соціально мотивувати
поведінку своїх героїв, дослідження ж соціальних зв’язків сполучити з
«подробицями почуттів». Прус збагатив польську прозу новим жанровим
утворенням — соціально-психологічним романом, що виник не без впливу
російської літератури, у першу чергу Л. Толстого й Достоєвського.

У романі «Фараон» (1895- 1896) дія відбувається в Єгипті першої половини
XІ ст. до н.е. Багато що в творі є плодом авторської фантазії, включаючи
образ фараона Рамзеса XIII (на думку вчених-єгиптологів, історія цієї
династії обірвалася на Рамзесі XII), а також основну інтригу роману.
Соціально-політичні проблеми древнього Єгипту, мабуть, співвіднесені з
подіями сучасності. Однак безсумнівно й інше: драматичні сторінки
давньоєгипетської історії й самі по собі викликали в автора найглибший
інтерес. Прус пропонує свою концепцію подій, що протікали двадцять
дев’ять століть назад, розкриває їхній історико-філософський зміст [12,
ст.189].

Істотною особливістю «Фараона» є відхід від вальтерскотівського зразка
історичного роману, інакше кажучи — роману, центром якого була
любовно-пригодницька фабула. Традицію відмови від любовної інтриги на
користь соціально-політичного конфлікту, інтелектуалізації оповідання
продовжив європейський історичний роман XX в.

Реалістичні твори Пруса й сьогодні привертають велику увагу. Причина
цього, на думку відомого білоруського прозаїка Я. Бриля, який переклав
на білоруську мову ряд оповідань Пруса, у щирій людяності польського
письменника, у його «любові до всього прекрасного й шляхетному».  

3. Генрік Сенкевич

Ціла епоха в історії польської літератури пов’язана із творчістю Генріка
Сенкевича (1846 — 1916). У його перших творах знайшли відбиття сучасна
авторові дійсність, трагічні долі селян («Ескізи вугіллям», »
Янко-Музикант», «За хлібом», » Бартек-Переможець»), враження від поїздок
в Америку (книга нарисів «Листи з подорожі», повість «Через степи»,
оповідання «Орсо», «У країні золота», «Сахем») і Францію («Листи Литвоса
з Парижу»). Рання творчість Сенкевича свідчила про більші потенційні
можливості письменника. Для всіх його творів, про що б він не оповідав:
про смерть талановитого селянського хлопчика Янка й стражданнях його
матері («Янко-Музикант», 1879) або скитання і загибель бідних емігрантів
Топорека і його дочки Марисі («За хлібом», 1880), про політика
насильницької германізації поляків (» Бартек-Переможець», 1882) або про
винищування колоністами індіанців («Сахем», 1883), — характерний
органічний зв’язок патріотичного пафосу с трагічним світобаченням
автора. Художня сила, з якою відтворювалися письменником картини
реального життя, була настільки велика, що читачі у своєму сприйнятті
нерідко приходили до набагато радикальніших висновків, ніж сам автор,
багато в чому згодний з позитивістською програмою [7, ст.98].

Динамізм дії й пластичність у зображенні характерів, емоційність
оповідання й разюча композиційна стрункість, властиві «малій прозі»
Сенкевича, виявилися й у його романах про сучасність, найбільший інтерес
із яких представляє роман «Без догмата» (1890), натканий у формі
щоденника героя. Вмотивовано й психологічно переконливо малює художник
тип так званої «зайвої людини». Подібний тип створювався у свій час
Байроном, Пушкіним, Лермонтовим, Словацьким. Сенкевич акцентує увагу на
генезисі «зайвої людини», обумовленому новою дійсністю, що позбавляє
героя яких би то не було ідеалів, «догматів».

«Бездогматцем» є й головний персонаж роману Леон Плошовський. Освічений,
з тонким відчуттям, здатний багато чого зробити, він приречений на
бездіяльність, на паразитичне існування «ситого й веселого звіра». Він
цілком усвідомлює непривабливість власного життя, постійно зайнятий
«самокопанням» і зрештою кінчає життя самогубством.

Автор був стурбований тим, щоб читач усвідомив детермінованість героя
вульгарністю й бездуховністю суспільства і витяг урок із цієї історії
морального розтління. «Роман, — підкреслював Сенкевич, — повинен бути й
буде застереженням — до чого приводить життя без догмата розум
критичний, витончений, позбавлений простоти, який ні на що не
опирається. Правда, це не рятує Плошовських, але зверне увагу на
причини, які породжують Плошовських» [7, ст.140].

Є в романі й персонаж, що, на відміну від Плошовського, керується у
своїх помислах і вчинках саме догматом. Це Анелька, жагуче любляча,
глибоко страждаюча, але гнітюча в собі почуття відповідно до
християнських заповідей. Поставивши перед собою ціль показати зразок
життя «по догмату», Сенкевич, мимо волі, цей догмат розвінчує, тому що
не може бути духовною опорою те, що змушує людини калічити свою природу.

Захоплено озивалися про роман «Без догмата» Л. Толстой, М. Горький,
Чехов. Інші романи Сенкевича про сучасність («Сім’я Поланецьких», 1893 —
1894; «Вири», 1910) виявилися слабшими.

I ? X

`

hi

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

h?

G у світ в 1880 р. Але надзвичайний успіх письменникові приніс його
перший історичний роман «Вогнем і мечем» (1883 — 1884), що склав разом з
«Потопом» (1884 — 1886) і «Паном Володиєвським» (1887 — 1888) знамениту
трилогію, присвячену історії воєн Речі Посполитої в XVII ст. Саме із
трилогією дослідники зв’язують проблему рецепції творів Сенкевича,
дотепер не вирішену остаточно: поступаючись багатьом іншим книгам
письменника в плані історизму й реалістичності, вона сприймається
читачами як його найвище досягнення. Показове в цьому сенсі висловлення
польського письменника В. Гомбровича: «Могутній геній! — і ніколи,
мабуть, не було такого першорозрядно-другорядного письменника. Це Гомер
другої категорії, це Дюма-Батько першого класу. Важко знайти в історії
літератури інший приклад подібного зачарування народу, більше магічної
дії на уяву мас… Якби історія літератури прийняла як критерій вплив
мистецтва на людей, Сенкевич (цей демон, ця катастрофа нашого розуму,
цей шкідник) повинен був би зайняти в ній у п’ять разів більше місце,
ніж Міцкевич» [7, ст.169].

Центральне місце в літературній спадщині Сенкевича займають історичні
романи «Quo vadis?» і «Хрестоносці».

У романі «Quo vadis?» (1894 — 1896), за який письменник в 1905 р. був
визнаний гідним Нобелівської премії, відроджений один із
найдраматичніших періодів римської історії — останні чотири роки
правління Нерона (64 — 68 р. н.е.), який довів імперію до стану
цілковитого занепаду. «Ніхто не був спокійний за своє життя й власність.
Закон перестав охороняти. Зникли людське достоїнство й чеснота,
ослабнули родинні узи, і спідлілі серця навіть сподіватися не
наважувалися… Увесь світ представлявся суцільною кривавою й
блазнівською оргією…». У романі, за словами автора, дане «художнє
протиставлення двох світів, один із яких являв собою всемогутню правлячу
силу адміністративної машини, а інший — винятково духовну силу» [16,
ст.161].

Нерон, що ненавидить вітчизну, «нелюд» і «комедіант», — плоть від плоті
першого світу. Убивця матері, дружини, безлічі своїх підданих, він до
останнього подиху продовжує творити злодіяння. Кульмінаційні глави
роману присвячені опису пожежі, що перетворили Рим в «мертву пустелю»,
що обернулася небаченими нещастями для городян. Спалити місто наказав
імператор, провину ж за підпал він поклав на християн і піддав їх
кривавій публічній різанині. Страшною смертю назначено вмерти і самому
Нерону.

Майбутнє Риму й усього світу, нове життя, побудовану на духовних
цінностях і гуманності, автор зв’язує з такими героями, як Авл Плавтій і
його дружина Помпонія Грецина, їхня юна вихованка Літія й інші, багато з
яких прийняли християнство й сприяли його подальшому поширенню. Серед
сповідуючих нове навчання багато патриціїв, але ще більше людей нижчих
станів і рабів. Представників перших християнських громад Сенкевич малює
духовно гарними й стоїчно відданими своїм ідеалам, готовими заради них
на будь-яку жертву.

Очевидна різка поляризація персонажів, що належать до різних світів, але
разом з тим у романі чимало героїв складних, що морально перетворюються
по ходу дії, як це трапилося з молодим трибуном Вініцієм або плебеєм
Хілоном. Воістину трагічна у своїй суперечливості фігура Петронія,
«друга, співтрапезника й наперсника Нерона». Відомий своєю зніженістю
«арбітр добірності», що нехтує «юрбу» аристократ, що естетствує, він в
той же час любимий народом за щедрість і заступництво, талановитий,
незалежний у судженнях, не здатний на виказування. Його відхід з життя —
це відхід «поезії й краси» зі світу тотального зла.

Автор роману «Quo vadis?» виявив себе не тільки як великий художник, але
і як учений-історик, чудовий знавець античних авторів — Сенеки, Тацита,
Плутарха, Светонія й ін.

Події з епохи середньовіччя зображує Сенкевич у романі «Хрестоносці»
(1897 — 1900). Це був час героїчної боротьби слов’ян з Тевтонським
орденом, який довго й жорстоко мучив набігами східні землі. Її опис
увінчується широкою панорамою знаменитої Грюнвальдської битви 1410 р., у
якій об’єднані полки слов’ян розгромили німецьких «псів-лицарів»,
поклавши «кінець нещастям і мукам… цілих сторіч» і принісши своїм
народам довгоочікуваний і благословенний мир [7, ст.232].

Композиційним стрижнем оповідання є історія любові шляхтича Збишко до
лицарської дочки Данусі, що стала, як її мати й батько, «могутній і
хоробрий» граф Юранд, жертвою віроломства хрестоносців. В епічному
романі Сенкевича діють багато реальних осіб того часу — від знатних
вельмож до шляхтичів і селян: князь Владислав Ягайло і його двоюрідний
брат Вітовт, королева Ядвіга й гросмейстери ордена Конрад і Ульріх фон
Юнгінгени, полководці Завиш і Зиндрам, шляхтичі Мацько й Зих.

Блискуче володіння словом, психологічна точність, художня образність
дозволили письменникові створити предметну, відчутну, історично
достовірну картину життя польської держави на рубежі XIV — XV ст. Кожним
рядком роману автор відплачує «честь і хвалу» «великому, священному
минулому» своїх предків.  

4. Марія Конопницька

Польську літературу рубежу століть не можна представити без Марії
Конопницької (1842 — 1910), що її І. Франко назвав «поетесою польського
народу, або, краще сказати, польського селянства». З першими віршами
Конопницької читач познайомився в другій половині 70-х рр.(цикл
поетичних етюдів «У горах»). Широку популярність поетесі приніс цикл
«Картинки» (1879) — віршовані новели, до жанру яких вона неодноразово
буде звертатися й пізніше. Основним змістом «Картинок» стали драматичні
долі бідняків -робітників, чия «оніміла думка, затиснута меж коліс і
пив», і «люду селянського, нуждою вічно забитого». Яскравим зразком цієї
лірики Конопницької є вірш «Вільний батрак».

Сумні мелодії звучать у творах Конопницької, створених на різних етапах
її літературного шляху. Про цьому красномовно говорять самі назви її
поетичних циклів: «Сльози і пісні», «Пісні без луни», «Пісні сумуй».
Проте основним настроєм її віршів є оптимістична віра «у мужність, у
стійкість розумів і сердець», «в ідеали», «у те, що коли-небудь, у
майбутнє століття» людина прийде «до рівноправ’я й щастя». Філософія
активного життя відбита в безлічі творів Конопницької: у циклах «Рядки і
звуки», «Міцкевичевський день», у поемі «Імагіна» (1886 -1887), у
драматичних фрагментах «З минулого» (1881), одним з героїв якого став
Галілей. Конопницька освоює проблеми релігійної моралі («Без даху»,
«Дзвін»), національно-визвольної боротьби польського народу
(«Фрагменти», «Ходили тут німці»). Особливу популярність набув вірш
«Присяга» (1908), спрямований проти репресивної політики прусської
влади, а в роки другої світової війни він став гімном Війська Польського
[1, ст.137].

Заклопотаність народними долями визначила й художній лад поетичних
творів Конопницької, їх близькість до народної пісні. Речитативність,
повтори, паралелізми, зачини — всі ці прийоми, характерні для народної
пісні, використовувала поетеса. Віршам Конопницької властиві глибокий
драматизм, дивна емоційна насиченість, образна контрастність.

У багатьох творах поетеси простежується романтична традиція, що
сполучається з реалізмом, що йде в першу чергу від великих
співвітчизників — А. Міцкевича і Ю. Словацького, а також від улюбленого
письменника Конопницької — В. Гюго. Можливо, під впливом романтиків
Конопницька звернулася до настільки розповсюдженого в них жанру
лисичанської поеми. Селянська епопея в октавах «Пан Бальцер у Бразилії»
створювалася в 1892 — 1908 р. По художньому рівню це найбільш значний
доробок поетеси. Його герої — коваль Бальцер і інші бідняки, яких «лихо
лиха» змушує емігрувати в Бразилію, прирікає на найтяжкі випробування
вдалині від батьківщини. Виснажені стражданнями й тугою за вітчизною,
переселенці вирішують вернутися в Польщу, щоб тут, а не на чужині шукати
справедливість.

Основна дія розгортається на морі, а також у лісах і горах Бразилії,
проте образ Польщі постійно присутній у поемі. До батьківщини звернені
її заключні строфи, найвражаючі в творі, що представляють собою один із
численних ліричних відступів:

О Польща-Мати! У сяйво небозводу

Ти вийдеш знову в срібному пилу.

Обмита в купелі зліз народу,

І лик Зорі мигне тобі вдалину…

То Сонця промінь, то засяє Воля,

То Нове Світло у твоїй святій долі…

…О Матінко-Вітчизна! Ми йдемо до тебе.

    (Пер. М. Павлової) [20, ст.321]

Вірогідність реалій, мовна точність у зображенні селян-переселенців,
мальовничість оповідання — всі ці естетичні особливості цілком
відповідали авторському трактуванню поеми як селянської епопеї.

Нові грані таланта Конопницької розкрилися в її оповіданнях, перший
збірник яких — «Чотири новели» — вийшов в 1888 р. Тоді ж Конопницька
писала: «Хто в наші дні присвячує своє перо народу, той має перед собою
невичерпні багатства нових тем і породжених сучасністю конфліктів, більш
того – цілий світ і запас драматизму, яких вистачить на всю літературу».
Дійсно, її оповіданням — при всій їх «прихильності» до життя «маленької
людини» — властива велика тематична розмаїтість: трагічна щоденність
існування селян і міських бідняків (збірник «Мої знайомі»), аморальність
і жорстокість багатих (оповідання «Милосердя громади»), боротьба людини
зі стихією (збірник «На Нормандському березі»), національно-патріотичні
рухи в Польщі й роль у них народу (цикл «Повісті Сави»). Блискучим
зразком малого жанру в Конопницької є її оповідання «Зі зломом» (1892),
присвячене важкому, злидарському життю білоруського села. Разюче
драматична фабула оповідання. Суд розбирає справу маленьких підпасків,
яких голод зробив «зловмисниками»: вони украли й з’їли сир і масло, але
не насмілилися доторкнутися до святого святих — хлібу. Судді дивляться
на цей факт інакше: виходить, не настільки були голодні, щоб красти.
Крадіжка «зі зломом» — так кваліфікує суд «злочин» дітей і відповідно до
цього виносить суворий вирок. Характерно, що в оповіданні «Зі зломом»
Конопницька — як це часто робила Ожешко — використовує білоруську
лексику. Білоруські мотиви мають місце й в інших добутках письменниці, у
тому числі в поемі «Пан Бальцер у Бразилії», де, поряд з іншими
персонажами, діють і вихідці з білоруського Полісся.

Конопницька відома також як перекладач із чеської й німецької мов.
Особливо багато й охоче вона перекладала поезію Г. Гейне. 

 

5. Стефан Жеромський

Творчість Стефана Жеромського (1864 — 1925) увібрала в себе всі основні
тенденції польської літератури рубежу століть. Прозаїк, драматург,
публіцист, він відрізнявся активною цивільною позицією, багато чого
робив у культурно-просвітительській сфері (заснував народну школу, курси
для неписьменних, недільний університет для робітників, читав лекції).
Різке неприйняття дійсності, з одного боку, зробило письменника «совістю
польської літератури», «духовним вождем» сучасників, з іншого боку —
послужило причиною політичного цькування. Зокрема, уряд відмовився
підтримати кандидатуру Жеромського, коли постало питання про можливість
присудження йому Нобелівської премії.

У більшості ранніх творів Жеромського (переважно новелах) показане життя
сільських бідняків, «комірників», убогістю й непосильною працею зведених
до положення робочої худобини. Долям «принижених і ображених» письменник
присвятив новели «Забуття», «Собачий борг», «Непохитна», «Сутінки» і ін.
В оповіданнях Жеромського з’являються й герої-народолюбці, «громадські
працівники», що живуть заради служіння народу. Багато хто з них умирає
(Станіслава в «Непохитної», лікар Поземський в «Промені»), гинуть у
в’язницях і засланні, а хто залишився в живих, приречені на горе й
самітність [9, ст.93].

Нова тема ввійшла у творчість Жеромського з його «патріотичним циклом» —
збірником оповідань і повістей «Роздзьобає нас вороняччя» (1895), тема
польського національно-визвольного руху, що стала відтепер однією з
магістральних у творчості письменника. У збірнику переважають мотиви
безнадійності й суму, у тому числі в заголовному оповіданні,
присвяченому останнім дням повстання 1863 р. Про трагічну долю учасника
повстання Костюшко 1794 р. Жеромський повідав в одному із кращих своїх
творів — повісті «Про солдата-блукача» (1896). Ця повість у певному
змісті передбачила появу історичного роману «Попіл» (1900 — 1903), у
якому розповідається про формування національної самосвідомості поляків
у драматичний для них період історії — з 1797 по 1812 р. Тлом для
основної дії послужили такі події, як наполеонівські війни, утворення
Варшавського князівства, що розбудило в патріотів надію на возз’єднання
Польщі. «Мова йде тут про подвиги легіонерів, доконаних під італійським
і іспанським небом і навіть за Атлантичним океаном», — писав автор у
передмові до шведського видання «Попелу». Польські легіонери, що мріють
про звільнення власної батьківщини, змушені віднімати волю чужу, «палити
живцем» людей і винищувати міста й села, іти «проти совісті».

До національно-історичної проблематики Жеромський звернувся в повісті
«Праця Сизифа» (1897), романах «Вірна ріка» і «Врода життя» (обоє —
1912), драмі «Сулковський» (1910) і інших своїх творах.

Художнє осмислення у творчості Жеромського одержала й сучасна
письменникові дійсність. До неї він звертався в численних оповіданнях,
драмах, публіцистиці, а також романах, починаючи «Бездомними» (1900) —
про життя й працю промислових робітників. Жеромський не був
першовідкривачем цієї теми в польській літературі: про пролетарів уже
писали Прус, Реймонт, Немоєвський. Нове в трактуванні даної теми
Жеромським полягало в прагненні показати героїчне в характері свого
героя [9, ст.176].

Позитивний герой, утопіст-одинак, з’являється перед нами й у трилогії
Жеромського «Боротьба із сатаною» («Звертання Іуди», 1916; «Заметіль»,
1916; «Charitas», 1919). Одержимий задумом створити робочий кооператив,
Рішард Ненаський на мільйони, заповідані йому зненацька багатієм, що
прозрів, будує заводи й фабрики, обладнані новітньою технікою, але гине
на самому початку реалізації свого плану. Які б не були дорогі серцю
письменника мрії про соціальну перебудову, реалістичне чуття й на цей
раз привело художника до висновку про їхню нездійсненність за допомогою
праці однієї людини, яким би моральним максималізмом і відданістю народу
вона не володіла. Заслугою Жеромського є жагучий осуд імперіалістичної
війни, що пролунав в третьому томі епопеї й поставив її в один ряд з
такими антивоєнними творами, як «Вогонь» А. Барбюса, «На Західному
фронті без змін» Е.М. Ремарка, «На імперіалістичній війні» білоруського
письменника М. Горецького й ін. Останнім звертанням Жеромського до
сучасності став його роман «Переддень весни» (1924).

З дисонанс виткана поетика творів Жеромського, завжди емоційних,
побудованих на гостро драматичних конфліктах і трагічних фіналах, що
буяють символами.

Письменник часто використовує техніку дискусії, алегорію, підтекст,
з’єднує язикову й образну поетичність із фактичною точністю. Жеромський
успадкував традиції як польської, так і російської літератури.
Загальновизнаним є вплив на нього Тургенєва й Салтикова-Щедріна,
Толстого й Достоєвського. Типологічну подібність дослідники виявляють у
творчості Жеромського й творах Чехова, Л. Андрєєва. Не підлягає сумніву
романтична природа багатьох героїв польського художника, своїм моральним
максималізмом, непохитністю й трагічною самітністю, долею «обранців»
романтичних персонажів, що нагадують, А. Міцкевича і Ю. Словацького.

Уявлення про художній світ Жеромського було б неповним без обліку
елементів імпресіонізму в його поетиці (в описі пейзажу, переживань того
або іншого героя), експресивності його стилю, прихильності до
натуралістичних деталей.  

6. Владислав Реймонт

Одночасно з Жеромським, в 90-і рр., у літературу ввійшов Владислав
Станіслав Реймонт (1867 — 1925), першими ж оповіданнями заявив про себе
як великий художник. Специфічною якістю прози Реймонта, що дали про себе
знати вже в ранніх його творах, була «націленість» на дослідження
колективної психології, у той час як, наприклад, Жеромський волів
досліджувати «закони особистості». Переважний інтерес Реймонта до
середовища, до патологічних проявів людської психіки давав критикам
привід для зіставлення його творчості з натуралізмом. Поступово — при
незмінному інтересі саме до психології мас — підсилюється особистісне
начало у характерах персонажів. Особливо чітко ця тенденція виявилася в
романі «Мужики» (1904 — 1909), що приніс авторові славу. Твір з
енциклопедичною повнотою увібрав в себе всі аспекти життя польського
селянства — його побут і працю, звичаї й обряди. На прикладі села Липці
Реймонт показує розшарування селянства [15, ст.245].

До землі, «могутньої і безвладної», «мертвої й безсмертної», зводяться
всі помисли героїв. Вона у вирішальні моменти змушує мужиків
об’єднатися, вона ж і роз’єднує, рве, здавалося б, найміцніші — кревні —
узи, перетворює в непримиренних ворогів матір і синів, батька й сина,
породжує безліч драм.

Одна з таких драм є центральною в «Мужиках»: Домінікова видає свою
красуню дочку за старого Мацея Борину в надії, що Ягуся стане в
майбутньому господаркою шести моргів землі. Страшна доля очікує Ягусю:
«розлючене стадо» селян, що бачать у ній винуватницю всіх своїх лих, б’є
її до півсмерті й, «зганьблену навіки, нелюдяно принижену й невимовно
нещасну», виганяє із села.

Реймонт, однак, зовсім не вважає жадібність і озлобленість якимись
споконвіку властивими польським «мужикам» рисами. Ці бідняки здатні на
допомогу й жаль, на жалість і глибоку пристрасть, а багато хто з них,
подібно батракові Вітеку, від природи наділені справжнім талантом
художника. Пульс селянського життя б’ється в унісон пульсу Землі,
природа — повноправний герой роману. Про це свідчить і своєрідна
структура твору: чотири його частини («Осінь», «Зима», «Весна», «Літо»)
відповідають чотирьом порам року.

«Мужики» Реймонта — один з найбільш досконалих романів у польській
класиці. Він відрізняється композиційною стрункістю, тональною
розмаїтістю, сполученнями епічного розмаху з напруженістю дії,
мальовничою видимістю образів і сцен, що нагадують то «буйні» полотна
Рубенса, то ніжні акварелі. Про майстерність Реймонта-реаліста говорить
і вміння виділити з безлічі героїв роману фігури значні, складні, а всім
іншим — навіть епізодичним — персонажам дати глибокі
портретно-психологічні характеристики. Цими ж художніми принципами
Реймонт керувався й надалі у своїй творчості, у тому числі при створенні
історичної трилогії «1794 рік» (1913-1918). Проте роман «Мужики»
залишився кращим твором письменника.

ІІІ. ВИСНОВКИ

Польська література на рубежі століть збагачується в жанровому
відношенні. У першу чергу це стосується прози, що тяжіла до масштабних,
епічних форм (Сенкевич, Прус, Реймонт, Жеромський). Її характерним
явищем став історичний роман, що досяг у цей час апогею. Поряд з ним
успішно розвивався психологічний і соціально-побутовий роман. Проза
звільнялася від описовості, проникала в глибини людської психіки,
розкривала діалектичний зв’язок людини з об’єктивним світом.

Еліза Ожешко говорить про таку основну і невід’ємну якість роману, як
«тенденційність». Згодом зникали дидактичність і схематизм,
підсилювалася виразність персонажів, чому в чималому ступені сприяла
естетична зрілість Ожешко, хоча й надалі її доробки, навіть найбільш
значні, не будуть вільні від позитивістських ілюзій. Прус збагатив
польську прозу новим жанровим утворенням — соціально-психологічним
романом, що виник не без впливу російської літератури, у першу чергу Л.
Толстого й Достоєвського.

Динамізм дії й пластичність у зображенні характерів, емоційність
оповідання й разюча композиційна стрункість, властиві «малій прозі»
Сенкевича, виявилися й у його романах про сучасність. Вмотивовано й
психологічно переконливо малює художник тип так званої «зайвої людини».

У багатьох творах Марії Конопницької простежується романтична традиція,
що сполучається з реалізмом, що йде в першу чергу від великих
співвітчизників — А. Міцкевича і Ю. Словацького, а також від її
улюбленого письменника — В. Гюго.

Специфічною якістю прози Реймонта, що дали про себе знати вже в ранніх
його творах, була «націленість» на дослідження колективної психології, у
той час як, наприклад, Жеромський волів досліджувати «закони
особистості». Переважний інтерес Реймонта до середовища, до патологічних
проявів людської психіки давав критикам привід для зіставлення його
творчості з натуралізмом.

IV. СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Baculewski J. Maria Konopnicka. – Warszawa, 1978. – 239 с.

Bobrowska B. Konopnicka na szlakach romantykow. – Warszawa, 1997. – 248
с.

Bigay-Mianowska A. Spo?ecze?stwo polskie w tworczo?ci Elizy Orzeszkowej.
— Krakow, 1994. – 128 с.

Budrewicz T. «Lalka». Konteksty stylu. – Krakow, 1990. – 251 с.

Eustachiewics Leslaw «Quo vadis» Henryka sienkiewicsa.- Warszawa, 1983.-
252с.

Jankowski E. Eliza Orzeszkowa. – Warszawa, 1984. – 167 с.

Kosowska E. Posta? literacka jako tekst kultury. Rekonstrukcja
antropologicznego modelu szlachcianki na podstawie «Potopu» Henryka
Sienkiewicza. – Katowice, 1990. – 280 с.

Kowalczykowa Alina Stefan Zeromski w zamku.- Warszawa: , 1977.- 43с.

Markiewicz H. Prus i ?eromski. – Warszawa, 1994. – 280 с.

Mazan B. «Impresjonizm» Trylogii Henryka Sienkiewicza. – ?od?, 1993. –
257 с.

Nowakowski J. M. Konopnicka, Utwory poetyckie, t.1. Wybor i opracowanie
M. Zi?ba. – Warszawa, 1988. – 364 с.

Pie?cikowski E. Nad tworczo?ci? Boles?awa Prusa. – Pozna?, 1989. – 190
с.

Pie?cikowski E. Prus. Z dziejow recepcji tworczo?ci. Wybor tekstow,
oprac.i wst?p. – Warszawa, 1988. – 148 с.

Romankowna M. Na nowych drogach. Studia o Elizie Orzeszkowej. – Krakow,
1998. – 304 с.

Rurawski J. W?adys?aw Reymont. – Warszawa, 1987. – 364 с.

?wi?tos?awska T. «Quo vadis» Henryka Sienkiewicza. Od legendy do
arcydzie?a. – ?od?, 1997. – 278 с.

Wyka K. Reymont, czyli ucieczka do ?ycia. Oprac. B. Koc. – Warszawa,
1989. – 254 с.

Zimand R. Diarysta Stefan ?. – Wroc?aw, 1990. – 264 с.

Зарубіжна література.- К.: Просвіта, 2002.- 319с.

Зарубіжна література ХХ століття.- Львів: Світ, 2000.- 452с.

Історія Польщі (Методичні матеріали до курсу).- Запоріжжя: ЗДУ, 2003.-
39с.

Ковалева Т.В. и др. История зарубежной литературы (Вторая половина ХIX —
начало ХХ века). — Минск: Завигар, 1997. — 336 с.

Література та культура Полісся.- Ніжин: Вид-во НДУ ім. М.Гоголя, 2007.-
259 с.

Сенкевич Генрик Крестоносцы.- М.: Правда, 1985.- 608с.: 4л. ил.

PAGE

PAGE 26

Похожие записи