Реферат

на тему:

Образ скупого

в українській та всесвітній літературі

В різні часи через художню літературу зображувалися різноманітні
людські вади, до їх числа потрапляле не один раз і така негативна риса
як скупість, жадоба, ненаситність, зажерливість. У художній літературі
різних часів і народів виникали яскраві образи скупих та користолюбців,
людей пожадливих на матеріальні достатки. Яскравим прикладом таких
образів виступають у світовій та українській літературах
всесвітньовідомий пан Гобсек французького письменника Бальзака, пан
Плюшкін українсько-російського письменника Гоголя, герої твору “Сто
тисяч” і багато інших.

Що об’єднує цих негативних персонажів?

Так, для Гобсека не iснує жодних задоволень, крiм усвiдомлення наявностi
свого багатства. Гобсека вбиває власна ж iдея про всевладнiсть золота та
його неперевершену самоцiннiсть. Вiн настiльки боявся втратити свої
надбання, що непомiтно для себе знищив їх у фiзичному розумiннi: дорогi
тканини, посуд, картини — все зiпсувалося, все виявилось втраченим для
свiту. Якщо зважити на наявнiсть авторського задуму, цей зумисний
зовнiшнiй абсурд — природне завершення подiбного ставлення до життя.

Автор “Гобсека” Бальзак суворо та безжально засуджує жагу накопичення i
власне процес збагачення людини. Анi Гобсеку, анi iншим не приносить
золото щастя. I хай образ Гобсека — гранiчний випадок, вiн свiдчить, до
чого призводить шлях користолюбства, а художня майстернiсть письменни ка
робить це застереження ще переконливiшим.

Якщо розглядати герою Гоголя Плюшкiна, то цей персонаж – скупиться
по-дрібному. Не випадково «плюшкiними» називають часом людей, що не
бажають викинути вчорашню газету чи щось подiбне: з Гобсеком їх
порiвнювати не стане нiхто. У цьому образi узагальнено риси
приватновласницької психологiї, доведенi до абсурду.

В українській літературі образом скупого виступає Терентій пузир з
комедії I. Карпенка-Карого «Хазяїн».

Мільйонер Пузир ступив на сходинку власникiв, які володiють тисячами
десятин землi, господарство складається з кiлькох економiй. На його
степах випасаються тисячнi отари овець. Управляти хазяйством йому
допомагає штат приказчикiв та економiв. У нього служить навiть iноземний
фахiвець з вiвчарства. «Княжество! Цiле княжество», — каже про його
володiння Маюфес, бо три днi їхав вiн Пузиревою землею. Крiм того, Пузир
придбав вагу в суспiльствi, бо його обрали в земську управу, i вiн став
членом правлiння банку. Але всi цi здобутки не можуть зупинити Пузиреве
прагнення до ще бiльшого збагачення. Вiн ненажерливий. I ця жадоба
збагачення не дає йому спокою. Йому властивi тi ж самi риси, що й
дрiбним власникам: жадiбнiсть, хвороблива скнарiсть, дрiб’язковiсть. На
всьому вiн прагне заощадити, всiх одурити. Маючи неосяжнi володiння, вiн
торгується за кожну копiйку.

Пузир — це хижак у людському втiленнi. Вiн нещадно i жорстоко експлуатує
людей, що найнялися до нього на роботу. За допомогою своїх управителiв
робить людей бiдними, одбираючи у них землю, i тим самим перетворюючи їх
у дешеву робочу силу. А згодом створює їм такi умови працi, що люди не
витримують та тiкають, залишаючи свiй заробок у хазяйськiй кишенi.
Звiсно, що для останнього — це добрий комерцiйний гендель. А ставиться
до робочого люду вiн гiрше, нiж до скотини. Годує людей таким хлiбом, що
i в горло не лiзе, бо «поки свiжий, то такий глевкий, що тiльки коники
лiпить», а коли зачерствiє, «тодi такий твердий, як цегла — i собака не
вкусить». Бiльше того, цей мiльйонер обурюється на економа за те, що вiн
платить робiтникам по 35 копiйок за день, а не по 25. Це ж який збиток
хазяйству! Задля прибутку вiн вдається i на шахрайськi махiнацiї.
Скнарiсть проявляє Пузир i в ставленнi до самого себе. Згадаймо,
наприклад, його знаменитий «халат мiльйонера» та кожух, який «аж
торохтить». «Нового купувать не хоче, а вiд цього халата i вiд кожуха,
повiрте, смердить». I хоча Пузир вважав, що його i в рогожi впiзнають, а
все ж у цьому кожусi Терентiя Гавриловича не пускали у земський банк.
Щоб придбати йому новий халат, дружинi треба було його обдурити, бо вiд
себе подарувати не могла через те, що Пузир гнiвався: «…такий розход
зробила, та ще грошi брала крадькома». Треба було зробити так, «щоб вiн
зразу побачив, що вєщ дорога, а продається дешево!» Не змiг побороти
свою жадiбнiсть навiть тодi, коли треба було платити свiдкам за брехливi
свiдчення, хоча тi свiдчення — єдине, що змогло врятувати його вiд
острогу. Коли його спiткала тяжка хвороба, i Пузир довiдався, що
збираються послати за лiкарем, вiн почав благати: «Не треба. Фельдшера
краще… Ой, фельдшера. Лiкаря не треба. Адже лiкаревi доведеться
заплатити бiльше». Пузир — людина неосвiчена, з дуже обмеженим
свiтоглядом. Газети у нього в домi читає тiльки дочка Соня, вiн же не
читає нiчого, крiм листiв. Коли мiж ним i Золотницьким зайшла мова про
те, щоб пожертвувать грошi на встановлення пам’ятника першому
українському поетовi, Пузир вiдповiв: «А Котляревський менi без
надобностi». У мозку Пузиря панують думки про хазяйство i прибуток. Як
пiдмiтив лiкар: «Хазяйство або смерть — такий девiз!» I таки хазяйство
та жадiбнiсть згубили цього мiльйонера. «У чоловiка двадцять двi тисячi
кiп однiєї пшеницi — ну i треба ж йому гнатись за гусьми, що скубли одну
копу!» Погнавшись, вiн упав i вiдбив нирки. Лiкуватись не захотiв,
вважав, що все обiйдеться, але не обiйшлося. Пузир реалiзував своє
символiчне прiзвище — його життя луснуло, як бульбашка.

На образах Гобсека, Плюшкіна, Пузиря автори показали, що не можна
жадібністю і матеріальним світом обмежувати коло своїх iнтересiв,
замикати свої iдеали лише на добробутi. Людина – сотворіння більш високе
і більш праведне. То ж чи варто присвячувати своє життя служінню речам,
які ти не в змозі використати за своє життя сам.

Гобсек вигукував: “Золото! Потоки золота. Щоб задовольнити нашi примхи
потрiбен час, потрiбнi матерiальнi можливостi i зусилля. У золотi все це
є у зародку, i воно насправдi дає все». Але час показує, що Гобсек і
йому подібні рано чи пізно стають самотніми, нікому не потрібними,
втратившими друзів, самого себе, і, зрештою, саме життя.

PAGE

PAGE 2

Похожие записи