РЕФЕРАТ

Маніхейські своди

План

Маніхейство як основа для маніхейських сводів.

Зміст маніхейської літератури, її особливості.

Своди – пам’ятка давньоіранської літератури.

Священна книга “Авеста” – перша за часом пам’ятка іранської писемності,
яка дійшла до нас.

Пізні своди релігійного характеру створювались у ІІІ – ІХ ст.н.е.
Частина з них оформилась ще при Сасанідах, а деякі пам’ятки – вже після
арабського завоювання, коли звернення до старожитностей відігравало
важливу роль у боротьбі з іноземних поневоленням.

Становлення літератури релігійного характеру було зумовлене потребами
зороастризму, маніхейства та маздакізму, що, розвиваючись, приймали
релігійні форми.

Для розуміння маніхейської літератури потрібно з’ясувати, яке ж вчення
було для неї основою.

Маніхейство набуло у свій час поширення від Риму до Китаю.

Засновник вчення, що мав почесний титул “Мані” (“Вічний”) був сином
вавілонянина і знатної іранки. У молоді роки багато подорожуючи, був у
Середній Азії та Індії. Розпочав свою діяльність як проповідник у 242 р.
в столиці Сасанідів Ктесіфоні, де мав великий успіх, створив свою
церкву. В Согді його вчення стало пріоритетною релігією.

За основу свого вчення Мані взяв зороастризм і спробував створити
всеохоплюючу релігійну систему, яка б увібрала найбільш істотне з усіх
інших. Зараз це вчення характеризується як теософський синкретизм. Його
суть: навколишній світ – арена жорсткої боротьби двох начал, добра і
зла, світла і темряви. Світ світла і добра асоціюється з духовним
началом, а темряви і зла – з матеріальним. Звідси випливає, що світ
навколо нас – світ зла. Мета світового процесу в тому, щоб врятувати
часточки світла, заховані в людині (людській душі), від влади матерії –
мета ця характерна для багатьох індійських релігій, включаючи буддизм.

Для цього використовують і відповідні засоби: істинні маніхеї,
“обрані”, зобов’язані були вести аскетичний спосіб життя, не мати
власності, сім’ї, житла, не вживати вина і м’яса, не рвати рослин,
Утримувати їх повинні миряни, що могли мати сім’ю та майно, нормально
харчуватись і яким надавався статус “обраних” лише перед смертю, в
якості своєрідного причастя.

Міфологія та есхатологія маніхейства являє собою трансформований
варіант зороастризму у суміші з іншими доктринами – від давньоіранської
ідеї вічного часу з її лінійним розвитком подій (її втілення Зерван) до
християнських біблійних уявлень.

Зороастризм, маніхейство і маздакізм конкурували не лише між собою, а й
з іншими релігіями. Тому в цих умовах мистецтво полеміки значно
вдосконалювалось. Доказом цього служить характер пам’яток
зороастрейського та маніхейського сводів, яких у свій час була велика
кількість. З маніхейської літератури збереглись лише уривки через
систематичне знищення її протягом віків зороастрійцями, християнами і
мусульманами.

Форма цих пам’яток тісно пов’язана з розвитком усної традиції,
використанням ораторського мистецтва. В них використовувався ускладнений
діалог.

Судячи із середньовічних джерел, частину маніхейської літератури
складали пам’ятки, створені нібито самим засновником зороастризму, і які
вважались священними у сфері його наступників. В Х ст. було відомо 7
таких книг, що збереглись у Хорезмі. 6 з них були написані на сірійській
мові, а сьома, як вважають, адресована сасанідському правителеві, на
якійсь із середньоіранських мов. Уривок цієї книги, що зберігся в
арабському перекладі, показує, що вона була складена у формі проповіді
від першої особи і містила деякі відомості із життя пророка Мані (“И
пришло пророчество в этот последний век при посредстве меня, Мани,
посланника истинного бога в страну вавилонскую”). Можливо, що, в основі
цієї книги була оригінальна проповідь Мані.

Відомо, що існувала і книга, що називалась “Авангельон”, тобто
“Євангеліє”. Певно, це був “свод” маніхейських істин.

мані приписували і “Книгу гігантів” – переробку апокрифічної книги
Еноха, з якої дійшли согдійські, середньоперські і парфянські фрагменти,
судячи з яких маніхейська проповідь, як і зороастрійська, широко
використовували елементи загальнонародної спадщини. Вводились
міфологічні імена і сюжети ( країна Еранвеж, Йіма, Сам, Керсаспа,
Ажі-Дахака).

Ця ж риса виступає і у зібранні маніхейських гімнів, що дійшли до нас
на китайській мові. Один з них, де оспівано країну світла, що
протистоїть світові мороку і зла, відбились давньоіранські уявлення про
обіцянки, відзначені раніше в “Авесті” (царство Йіми). В уривку із
середньоперського гімну, що теж напевно входив до якогось маніхейського
своду, оспівується дерево світла.

Багато міфологічних елементів містилось і в космогонічному трактаті
маніхеїв, складеному на подобі зороастрійського “Бундахішна”.

Укладачі маніхейських сводів, як і проповідники інших давніх вчень,
використовували й інші ораторські прийоми. Про це свідчать согдійські
фрагменти, що містять в якості притч сюжети байок, які прийшли з Індії і
були оброблені на іранському грунті ще в VI ст. н. е.

Індійські притчі відбивали ідеологію народу, його симпатії і антипатії,
а також його літературні смаки, часто співзвучні з інтересами і смаками
міських кіл різних іранських областей. Саме тому індійські “народні
книги” і їх окремі сюжети знайшли велике поширення серед іранських
народів, а їх вплив проник в літературу релігійного характеру.

Один з цих сюжетів відтворює індійську байку про лисицю і мавпу, інший
виразно повторює індійську притчу про 3 риби з “Панчатантри” і її
обробку з “Каліли і Дімни”. Це оповідання “Панчатантри” розказує про
корисність уважності.

В одній великій річці плили 3 риби: Анагатавідхатар (Той, що піклується
про майбутнє), Пратьютипаниниаматі (Той,
що зберігає присутність духу) і Ядбхавішья (Той, що каже: ”Хай буде, що
буде”). Перша риба почувши розмову 2 рибалок, що збирались наступного
дня прийти до річки ловити рибу, вирішила відпливти у безпечне місце і
попередила про можливу небезпеку друзів. Друга риба вирішила залишитись
і якось вберегти себе, а третя думала, що небезпека нереальна і нічого
не треба робити. Тоді перша риба відплила не дочекавшись товаришів, а на
другий день обидві риби, що залишились, були зловлені. Друга риба
прикинулась мертвою, а коли її положили на березі, знову пірнула у воду.
Третя билась у сітці, поки її не забили палицями.

Оповідання “Каліли і Дімни” майже дослівно відтворює притчу. Але риби
не мають тут повчальних прізвиськ, як у притчах китайського трактату
“Чжуанцзи”, де вони містять характеристику героїв, безпосередньо
пов’язану з навчанням. Тут риби просто названі розумною, менш розумною і
не розумною, а друга риба прикидається мертвою ще до того, поки її
зловлено, третю не б’ють, а просто ловлять.

Согдійський варіант притчі дуже лаконічний і, на думку

І.С. Брагінського, ближчий до народних витоків. У збереженому тексті

говориться: “Был большой пруд, а в нем жили три рыбы. Первая рыба была
однодумная, вторая рыба стодумная, а третья рыба была тысячедумная. Один
раз пришел рыбак и бросил невод. Он поймал двух рыб многодумных, но не
поймал рыбы однодумной”.

Образ, простої з вигляду, але розумної рибки, викликає симпатії. Вона
ніби говорить: “Нехай інші виставляють свій розум напоказ, час покаже
істину.”

В передмові до середньоперської версії “Каліли і Дімни” є сюжет іншої
согдійської притчі, що розповідає про скупого купця і свердлильника
перлів. Початок її не зберігся, а в “Калілі і Дімні” ця частина
викладена так: “Один купец нанял за сто динаров работника, чтобы тот
просверлил ему жемчуг. Когда сверлильщик пришел к купцу, тот показал ему
чанг – музыкальный инструмент и спросил, сумеет ли он сыграть на нем.
Ремесленник ответил утвердительно. Купец сказал: “Играй!”. Работник был
в этом большой искусник и до вечера развлекал хозяина прекрасной игрой,
а вечером спросил условленную плату.” А согдійський текст починається з
цього місця: “И вот произошел спор, который не мог быть улажен. На
следующий день они предстали перед судом. Владелец сказал так:

— Господин, я нанял этого человека на один день за сто золотых динаров с
тем, чтобы он сверлил мой жемчуг. Он не сверлил жемчуга, а теперь
требует у меня платы.”

Работник обратился к судье со следующим заявлением:

Господин, когда этот благородный человек увидел меня на базаре, он

меня спросил: “Эй, какую работу ты можешь делать?” Я ответил:
“Господин, какую бы работу вы мне ни приказали делать, я могу ее
выполнить”. Когда он ввел меня в свой дом, он приказал мне играть на
чанге. До наступления ночи я играл на чанге по приказанию хозяина.

Судья вынес следуешее решение:

Ты нашел этого человека, чтобы он выполнял работу для тебя, почему

же ты не приказал ему сверлить жемчуг? Работнику следует уплатить
полностью. Если же следует сверлить жемчуг, дай ему другие сто динаров,

и он тогда будет сверлить твой жемчуг в другой день.

И так, владелец жемчуга был вынужден уплатить сто золотых динаров,
жемчуг остался не сверленым до другого дня, а сам он был преисполнен
стыда и сокрушения”.

Притча закінчується алегоричним поясненням, витриманим у маніхейському
релігійно-містичному дусі, що звучить різким дисонансом з такою
правдивою і такою земною притчею. Сверлильник – тіло, сто динарів –
життя за сто років, володар перлів – душа, їх сверління – благочестя. У
перекладі на загально прийнятну мову це твердження повинно означати
приблизно таке: дух дарує тілу столітнє життя у тому випадку, коли тіло
буде рухатись по стезі благочестя, під яким розуміли самовідречення і
аскетизм.

Таким чином, у притчі розвинуто сюжет дуже близький до фольклору,
звідси теж видно, що всі симпатії знаходяться на боці винахідливого і
розумного робітника. Історія свердлильника перлів розказана з гумором.
Все це відображає народну тенденцію.

Згадані притчі показують, що в согдійській маніхейській літературі
мистецтво оповіді стояло на досить високому рівні розвитку. Це можна
пояснити тісними літературними зв’язками Середньої Азії – оплоту
маніхейства – з Індією та існуванням своєї літературної традиції у
маніхеїв, дещо відмінної від зороастрійської.

Вже після виникнення “Авести”, одночасно з формуванням вводів
релігійного характеру відбувалось оформлення пам’яток, що відносились
вже до певного літературного жанру.

Висновки

Маніхейська література є важливою складовою давньоіранської літератури.
З неї можна почерпнути відомості як чисто культурологічного характеру,
так і дуже важливий для становлення літератури матеріал, зокрема сюжети,
засоби художнього вираження та прийоми.

Ці твори є не стільки літературними пам’ятками, скільки джерелом
пізнання культури, релігії і самого духу народу, що їх створив і зміг
пронести через віки.

Використана література.

1) Никитина, Поевская, Познеева. Литература древнего Востока. – М., 1962
г. – С.97 – 161.

2) История всемирной литературы в ІХ томах. – М., 1983 г., — Т.І. –
С.262.

3) Васильев Л.С. История религий Востока. – Изд. ІІ. – М., 1988 г. – 415
с.

Похожие записи