РЕФЕРАТ

на тему:

“Література в ХІХ столітті”

ПЛАН

Вступ

1. Розвиток класицизму в літературі ХІХ ст.

2. Літературний романтизм ХІХ ст.

3. Реалізм в літературі ХІХ ст.

4. Інші літературні напрямки ХІХ ст.

Список використаної літератури

Вступ

В історію світової культури XIX ст. увійшло як доба піднесення і
розквіту літератури, образотворчого мистецтва, музики. Саме в цей час
з’явилися твори, що становлять дорогоцінне надбання духовної культури
всього людства.

Аналізуючи розвиток культури за цей період, передусім варто зазначити,
що на нього вплинули значні світоглядні та соціальні зміни.
Поглиблювалася наукова революція, набирала оберти капіталізація
суспільства, посилювалися демократичні процеси в політичному житті.
Бурхливий розвиток більшості європейських країн сприяв поширенню
прогресивних ідей. Історія людства бачилась як цілісний висхідний
процес, на вершині якого знаходилися цивілізовані країни Заходу.
Пріоритет західної європейської культури не підлягав сумніву. Філософи
та історики першої половини XIX ст. прагнули з’ясувати закономірності
різних періодів світової історії, намагалися перекинути місток між
минулим, сучасним і майбутнім, використати так звані об’єктивні закони
історії для розбудови нового, «досконалого», суспільства.

Розквіт національних культур був зумовлений зміцненням національних
держав. У свою чергу, утворення регіональних літератур та мистецтва було
покликано до життя схожістю соціально-економічних умов, світогляду,
ідеології, поглиблення зв’язків між народами. Зростання міжнародного
культурного обміну відбувалося завдяки стрімкому розвитку світових
економічних контактів, удосконаленню засобів комунікації.

Література і мистецтво Європи проникає в країни Азії та Африки,
поширюється й зворотний культурний вплив. Так, Гете створює
«Західно-східний диван», стверджуючи тим самим новий поетичний стиль, а
«Східні мотиви» В. Гюго відкрили добу романтизму у французькій поезії.
Без «Східних поем» важко уявити творчість видатного англійського поета
Д. Байро-на. Орієнталістські сюжети, що були притаманні німецьким
романтикам (Шлегель, Гауф, Рюккерт, Платен), вплинули на формування
французького романтичного живопису (Делакруа, Шассеріо).

1. Розвиток класицизму в літературі ХІХ ст.

Розвиток культури в Європі XIX ст. був пов’язаний із протиборством і
послідовною зміною трьох художніх напрямів — класицизму, романтизму,
реалізму.

На рубежі XVIII та XIX ст. в європейській культурі складається новий тип
класицизму, який відрізнявся за своїм змістом та ідейною спрямованістю
від класицизму Буало, Корнеля, Расіна, Пуссена. Мистецтво класицизму
доби буржуазних революцій було вже виразно раціоналістичним. Воно
передбачало наявність чітких критеріїв величного та низького,
прекрасного та потворного. У творчості класи-цистів кінця XVIII —
початку XIX ст. переважали сюжети з втіленням ідеї про необхідність
підкорення приватно-індивідуальних інтересів окремих осіб інтересам
держави, суспільства, політичного або релігійного руху. Класицизм XIX
ст. не був однорідним явищем. Наприклад, у Франції він еволюціонував від
революційно-республіканського пафосу ранніх драм М. Ж. Шеньє (1764—1811)
та живопису Ж. Л.Давіда (1748—1825) до консервативно-академічного жанру
доби імперії та Реставрації. Розвивався новий класицизм в Італії,
Іспанії, скандинавських країнах, США, Росії. В останній він найбільш
яскраво втілився в архітектурі першої третини XIX ст.

Найвизначнішим художнім досягненням нового класицизму була творчість
видатних німецьких поетів Й. В. Гете та Й. Ф. Шіллера (1759—1805),
зокрема їхні твори, пов’язані з так званим періодом веймарського
класицизму («Розбійники», «Заколот Фієско», «Підступність та кохання»
Шіллера; «Римські елегії», «Егмонт» Гете). В цих творах відчувається
орієнтація на високі ідеали античності, які сприяли формуванню
гармонійної, вільної гуманної особистості. Раціоналістична виразність
образів та сюжету цих творів водночас переплітається з тонким ліризмом.

Проте стрімке піднесення класицизму було короткочасним. Поступово він
перетворювався в офіційне академічне мистецтво, що втрачало зв’язки з
реальним життям. Залежність класицизму від офіційних естетичних канонів
набувала гротескових форм, знищуючи живу душу мистецтва — творче
натхнення митця.

2. Літературний романтизм ХІХ ст.

Майже одночасно з новим класицизмом виник, розвинувся (врешті-решт
рішуче відтіснив його) інший напрям — романтизм. Романтизм як система
ідейно-художніх принципів, що протистояли класицизму, домінував у
культурному житті Європи в першій третині XIX ст. Різні суспільні
верстви відчували на цей час певне розчарування наслідками
антифеодальних революцій. Стан, в якому опинилося суспільство в добу
вільної конкуренції, мало нагадував «царство розуму» з його ідеалами
свободи, справедливості, рівності, про яке мріяли філософи-просвітителі
XVIII ст. Реальність історії виявилася непідвладною «розуму», сповненою
таємниць і непередбаченостей. Невіра в соціальний, промисловий, науковий
прогрес, який приніс лише нові соціальні контрасти та антагонізми,
призвів до духовного спустошення особистості, невіри в можливості людини
загалом. Настрої безнадії, світової «скорботи» притаманні героям
французьких письменників Франсуа Шатобріана (1768-1848), Альфреда
Віктора Віньї (1797—1863), Альфонса Ламартіна (1790—1869), ліричній
поезії Генріха Гейне (1797— 1856) та ін. Тема злого та страшного світу з
його сліпою владою матеріальних цінностей, ірраціональністю людської
долі, одноманітністю повсякденного життя пройшла крізь всю історію
романтичної літератури XIX ст., знайшовши найбільш яскраве втілення у
творах видатного англійського поета Джорджа Байрона (1788—1824),
німецького письменника, композитора, художника Ернста Гофмана
(1776—1822), американського письменника Едгара По (1809—1849), а також
російського поета Михайла Лєрмонтова (1814—1841), автора поеми «Демон»,
яка є геніальним символічним втіленням ідеї бунту особистості супроти
несправедливого і жорстокого загальносвітового устрою.

Разом з тим романтикам було властиве почуття необхідності радикального
оновлення світу, усвідомлення причетності людини до потаємного багатства
та безмежних можливостей земного буття. Ентузіазм, заснований на вірі у
всемогутність вільного людського духу, пристрасна, всеохоплююча жадоба
нового — одна з найхарактерніших рис романтичного світосприйняття.
Глибокому розчаруванню в реальній дійсності, в можливостях існуючої
цивілізації полярно протиставляється романтичний потяг до
«нескінченного», до ідей абсолютних і універсальних. Романтики мріяли не
про вдосконалення життя окремого індивіда, а про всесвітнє вирішення
суперечностей буття. Розлад між ідеалом та дійсністю отримує у
романтизмі надзвичайну гостроту та напруженість. Причому у творчості,
наприклад, поетів англійської «озерної школи» — У. Вордсворта, С. Т.
Колріджа, Т. Сауті — переважала думка про панування у світі незрозумілих
та загадкових сил, необхідність людини підкорятися долі, у творчості
інших — Д. Байрона, М. Лєрмонтова — переважали настрої боротьби та
протесту проти світового зла.

Зображаючи повсякденне життя сучасного «цивілізованого» суспільства як
безколірне та прозаїчне, романтики прагнули всього незвичайного, їх
приваблювала фантастика, минулі історичні епохи, народні легенди,
екзотичний побут та звичаї далеких країн. Письменники-романтики
відкривали читачеві глибину та красу духовного світу людини, безмежність
проявів людської індивідуальності. Людина для них — малий всесвіт,
мікрокосмос. Потяг до сильних та яскравих почуттів, до потаємних рухів
душі, до інтуїтивного та підсвідомого — суттєві риси романтичного
світогляду. Характерним для романтизму є захист свободи, суверенності та
самоцінності особистості. Близький до романтиків німецький філософ
Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775—1854) вважав, що саме у свободі полягає
весь пафос земного, вся «гострота» життя. Апологія особистої свободи
була ніби самозахистом від безжалісного руху історії. Романтики були
схильні розглядати свободу як розривання творчою особистістю соціальних
пут, а сам романтизм спочатку виникає як бунт проти догм та ідеологічних
обмежень офіційного «класичного» мистецтва. Відчуженість творчої
особистості від навколишнього консервативного середовища, а через це і
від світу взагалі — провідна світоглядно-естетична проблема, яку вони
намагалися вирішити. Не випадково, мабуть, «Меккою» європейського
романтизму була Франція, де можна було ковтнути свіжого революційного
повітря ЗО—40-х років. Як Голландія у XV ст., так Франція притягала до
себе емігрантів, усіх, хто тікав від реакційної задухи у себе на
батьківщині: з Німеччини приїздить Генріх Гейне, з Польщі — Адам
Міцкевич та Фридерик Шопен.

Романтики виявили глибокий інтерес до проблеми національного духу та
національної культури, а також до своєрідності різних історичних епох.
Принципи історизму та народності мистецтва — одне з найважливіших
досягнень естетики романтизму. Так, принцип історизму романтики
намагалися цілісно реалізувати у створеному ними жанрі історичного
роману. Твори американського письменника Джеймса Фенімора Купера
(1789—1851), англійця Вальтера Скотта (1771 — 1832), француза Віктора
Гюго (1802—1885) становлять неперевершений здобуток світової романтичної
літератури.

Об’єктом уваги західноєвропейських романтиків були й історія та фольклор
України. Зокрема, величний і водночас глибоко трагічний образ гетьмана
Мазепи знаходимо в однойменних поемах Байрона та Гюго, в Паризькому
художньому салоні 1827 р. була виставлена картина Буланже «Мазепа», яка
отримала високу мистецьку оцінку.

Безмежна різноманітність місцевих, епохальних, національно-історичних,
персональних особливостей мала в очах митців романтизму певний
філософський зміст, вона була виявленням багатства єдиного світового
цілого — всесвіту.

У галузі естетики романтизм протиставив класичному «наслідуванню
природи» творчу активність митця, його право на перетворення
навколишнього світу: художник створює свій особливий світ, більш
прекрасний та правдивий, а тому більш реальний, ніж емпірична дійсність.
Романтики вважали, що саме мистецтво становить потаємне єство, глибинний
зміст та найвищу цінність світу. Вони пристрасно захищали право митця на
творчу свободу, безмежну фантазію, відкидаючи нормативність в естетиці,
регламентацію в мистецтві.

Відчутним внеском у скарбницю світової художньої культури було й активне
звернення романтиків до народної творчості, використання сюжетів,
образів, мови, властивих народному епосу, пісням, баладам.

Саме за рахунок фольклору відбувалося збагачення національних
літературних мов, посилювалася морально-виховна функція літератури.
Прикладом народної моралі та фольклорних сюжетів слугують духовні засади
безсмертних казок датського письменника Ганса Крістіана Андерсена
(1805—1875), в яких романтика поєднується з реалізмом, а лірика — з
тонким гумором та іронією.

3. Реалізм в літературі ХІХ ст.

Хоча історія реалізму як художнього методу розпочинається ще за доби
Відродження, відсутність чіткої естетичної програми довго не давала йому
змоги оформитися в окремий напрям культурного життя, і лише в другій
половині XIX ст. реалізм поступово завойовує міцні позиції в літературі,
Одне з провідних завдань реалізму — виявити типовий взаємозв’язок
характерів та життєвих обставин. Герої реалістичних творів були не
просто носіями якоїсь однієї пристрасті, як це було властиво, наприклад,
героям класичного мистецтва, не поодиноким романтичним бунтарям. Це —
живі люди, які діяли за реальних типових обставин, породжених самою
дійсністю.

Реалізм виконував передусім критичну функцію відносно існуючих
суспільних порядків. Тому приблизно з 40-х років XIX ст. в
європейській^літературі оформлюється напрям критичного реалізму. Його
представники намагалися довести, що існуючий соціальний устрій
суперечить ідеалам дійсного гуманізму. У своїх творах вони стверджували
народні, демократичні духовні принципи та цінності. Провідним
літературним жанром критичного реалізму стає роман, який дає можливість
відтворити широку панораму суспільного життя, дослідити психологію
героїв у різних життєвих ситуаціях. Для багатьох реалістів критичне
ставлення до дійсності було єдиним засобом поширення революційних
ідеалів соціального та національного звільнення.

Становлення реалізму відбувалося поступово. Спочатку реалізм був тісно
пов’язаний з романтизмом. Показовими щодо цього є «Шагренева шкіра»
видатного французького письменника Оноре де Бальзака (1799—1850),
«Пармський монастир» відомого французького письменника Фредеріка
Стендаля (справжнє ім’я та прізв. — Анрі-Марі Бейль, (1783—1842) або
романи видатного англійського письменника Чарлза Діккенса (1812—1870).
Разом з тим типово романтичні мотиви все більше трансформувалися в
реалістичні, знаходячи опору в соціальному дослідженні («Червоне і
чорне» Стендаля, «Батько Горіо» та «Гобсек» Бальзака тощо). Складний
шлях до реалізму пройшов славетний німецький поет Генріх Гейне
(1797—1856). У його ліричній «Книзі пісень» змальовані почуття типово
романтичного героя, який страждає від нерозділеного кохання. Для
з’ясування тонких нюансів любовного почуття поет постійно використовує
співучі інтонації німецьких народних пісень. Не випадково на вірші Гейне
писали музику відомі композитори, зокрема композитор-романтик Роберт
Шуман, автор вокального циклу «Кохання поета». Драматизм XIX ст. Гейне
висловив словами: «Тріщина світу пройшла крізь моє серце». У збірці
«Сучасні вірші» він стверджує реалізм у німецькій поезії, звертаючись до
реальних соціальних проблем.

Найповніше принципи реалізму виявилися у творчості Бальзака. Всі його
твори пройняті історизмом. Якщо героєм твору був банкір, то це був не
банкір «загалом», а конкретний тип конкретної доби. Читач отримує
можливість відкрити для себе всі хитросплетення фінансових махінацій,
структуру «ділового життя» Франції 40-х років XIX ст., або «шляху
нагору» молодого честолюбця. Формулюючи провідну лінію своєї серії
романів під загальною назвою «Людська комедія», Бальзак зазначав:
«Складаючи опис вад та чеснот, збираючи найяскравіші вияви пристрастей,
зображаючи характери, вибираючи головні події з життя суспільства…,
мені, можливо, вдасться написати історію… звичаїв».

4. Інші літературні напрямки ХІХ ст.

Натуралізм (від франц. — природа) склався в останній третині XIX ст. Він
прагнув до об’єктивного, точного і безпосереднього зображення
реальності, людського характеру. Особлива увага зверталася на навколишнє
середовище, що в більшості випадків розумілось як безпосереднє побутове
оточення людини.

Теорія натуралізму була розроблена видатним французьким письменником
Емілем Золя (1840—1902) у працях «Експериментальний роман»,
«Романісти-натуралісти» та ін. Золя зробив талановиту спробу застосувати
принципи цієї теорії у своїй літературній творчості. Всередині 70-х
років навколо нього склалася ціла натуралістична школа — Гіде Мопассан
(1850—1893), Едмон Гонкур (1822—1896), Альфонс Доде (1840—1897), яка
проіснувала до кінця 80-х років. У 90-ті роки натуралізм втрачає
теоретичну чіткість і зберігається як загальна назва різних, проте
єдиних за походженням культурних явищ. Натуралісти ставили перед собою
завдання вивчати людину і суспільство подібно до природознавця.
Предметом спостереження проголошувалася «вся людина», про яку
натуралісти мали намір розповісти «всю правду». Художній твір
розглядався як «людський документ», а основним естетичним критерієм
вважалася повнота здійсненого в творі пізнавального акту. Переважний
інтерес до побуту, до фізіологічних засад психіки, недовіра до
будь-якого роду ідей, як наслідок, вели до обмеження можливостей
натуралістичної літератури. Одночасно вторгнення на книжкові сторінки
життєвої правди зумовило глибокий художній вплив кращих творів
натуралізму. французький поет Ж. Мореас, який запровадив термін
«символізм» у «Маніфесті символізму» (1886 р.), вказував, що символічна
поезія висловлює передусім «споконвічні ідеї», вона — ворог будь-якого
об’єктивізму. «Символічний образ знаменує собою існування «царини
таємного»,— вказував Малларме. За Метерлінком, він є втіленням
«невидимих та фатальних сил». Велике значення символісти надавали
музиці, адже музика краще від інших видів мистецтва передає відтінки й
напівтони, безпосередньо свідчить про потойбічне, символічний образ
завжди є музичним за своїм змістом. «Поезія передусім вимагає музики»,—
вважав Верлен. Характерною рисою символізму було протиставлення
мистецтва і реального життя. Багато хто із символістів обстоював ідею
са-моцінності мистецтва, його незалежності від соціальних завдань і
проблем. Наприклад, Уайльд вважав, що мистецтво нічого не виражає, крім
самого себе, мистецтво вище від життя. Як духовна сила мистецтво має
невичерпний потенціал впливу на людину і, за думкою багатьох символістів
(Г. Ібсен, Ф. Сологуб, А. Рембо та ін.), є магічною силою перетворення
життя. Так, російські символісти (М. Мінський, Д. Мережковський, К.
Бальмонт, Ф. Сологуб, 3. Гіппіус, В’яч. Іванов та ін.) мріяли про злиття
мистецтва та релігії, яке повинне сприяти «оновленню соборного духу»,
подоланню розпаду суспільних зв’язків людей, утворенню нової духовної
спільноти.

Символізм спричинив значний вплив на розвиток культури наступного, XX
ст., зокрема на мистецтво сюрреалізму та експресіонізму.

Поява наприкінці XIX — на початку XX ст. якісно нових культурних течій,
що відрізнялися як від романтично-гуманістичної традиції, започаткованої
ще за доби Ренесансу, так і від раціоналістичного та реалістичного
підходу до проблем людської життєдіяльності, поширення у філософії
ірраціоналістичних, а в мистецтві декадентських (від фр. сіесасіепсе —
занепад) настроїв були передвістям глибокої кризи, яка переслідує
культуру протягом усього XX ст., розпочинаючи з першої світової війни і
закінчуючи сьогоденням.

Список використаної літератури

Літературна енциклопедія. – М., 2001.

Література ХІХ століття. Посібник / За ред. Костянтинова В.І. – К.,
2002.

Українська та зарубіжна література / За ред. І.Козири. – К., 1999.

PAGE

PAGE 13

Похожие записи