Курсова робота

на тему:

Легенда про короля Артура. Хронологія Артуріани

«… праобразом всіх творів у жанрі фентезі є легенда про короля Артура та
лицарів Круглого Cтолу!»

Анджей Сапковський

З цим категоричним твердженням Сапковського можна не погоджуватись, але
з тим, що»Артурівна» — це основа в жанрі фентезі, спорити важко.

Історія Короля Артура –повість про часи доброчинства, благородства та
мужності, коли серед похмурого та сірого середньовіччя існувало чудове
королівство. Яке процвітало під мудрим правлінням ідеального правителя
та його благородних лицарів.

Легенди про короля Артура та лицарів круглого столу пройшли свій
еволюційний шлях в декілька етапів, відобразивши особливості та зміни
історичної та соціальної дійсності в давній Британії. Корені переказів
про Артура беруть початок в «темній» епосі V-VII ст.., і, як вважає в
перекази та вірування дохристиянської та до римської Британії, в
культуру древніх кельтів.

Вступ

Існує легенда…

Якось Верховний король Британії Утер Пендрагон закохався в Ігрейну
дружину герцога Горлуа Корн уельського, таємно пробрався в її спальню в
замку Тингель.

Через 9 місяців народився хлопчик, наречений Артуром, якого віддали на
виховання чарівнику Мерлину, щоб той попіклувався про ймовірного
наступника.

Розумний чарівник довірив виховання хлопчика, якому він передбачав
велике майбутнє, славному лицарю Ектору. Той виростив Артура, як
власного сина. Своїх дітей короля так і не з’явилось. Від шлюбу із
загинувши Горла у Игреяни залишилось три дочки, молодша з яких пізнала
ма2стерність магії і під іменем Деї Моргани зіграла рокову роль в долі
свого зведеного брата.

Після смерті Утера Мерлін відкрив шістнадцятилітньому Артуру таємницю
його народження. І після того, як юнак спромігся витягнути меча, який
стирчав у накувальні, що було під силу тільки «істинному з народження
королю Британії, він зайняв батьківський трон.

Володавки Озер чарівний маг Ескалібур, одружився на чарівній леді
Гвіневерс і щасливо зажив у замку Камелат.

При своєму дворі Артур зібрав всіх хоробрих і вірних лицарів королівська
– Ланселота, Гавана, Рала худа, Персиваля й багатьох інших.

Він садив їх навколо великого круглого столу так, щоб ніхто не вважався
першим і останнім. Марлін вчив лицарів не творити зла, уникати
зрадництва, брехні і безчестя, дарувати милосердя нижчим і приділяти
увагу дамам.

Потім члени круглого столу відправлялись подорожувати, робити подвиги,
перемагаючи велетнів, драконів та магів рятувати принцес. Але їхньою
основною метою був пошук Гралю-Гапмі, з якої Ісус пив під час Таємної
вечері і куди потім була налита його кров. Довгі роки лицарі рискали по
Британії в пошуках реліквії, але марно. В кінці кінців Крааль знайшов
юний Галахад, син Ланселата, після чого його душа піднялась на небо.

А поклав початок смертельної жахливої для Артура низки подій найкращий з
його лицарів – сер Ланселат. Він закохався в леді Гвінсверу і був не в
змозі дружини переступити цю страть до свого сюзерена.

Племінник Артура Мордред – син Феї Маргани, розкрив таємницю і заставив
Артура засудити дружину до смерті. Ланселот врятував королеву, втік з
нею у Францію. Перед тим, як разом з військом відправитись за ними
вслід, Артур залишив регентом Мордреда. Племінник, скориставшись
відсутністю дядька, скоїв переворот. Артур повернувся додому і зійшовся
з Мордредов в битві при Камланне, де смертельно поранив зрадника, але і
сам встиг постраждати. Мег Ескалибур був викинутий у воду, а вірні друзі
Артура поклали умираючого в ладью, яка віднесла його по морю на казковий
острів Авалон.

Щоб втішити лицарів, король пообіцяв повернутись, коли Британії буде
загрожувати велика загроза.

Таким був канонічний Міф.

Реальних документів, які підтверджують існування Артура, нема.

Не збереглось ніяких державних указів, прижиттєвих згадок в хроніках,
особистих листах.

Суворі факти

В 1 ст. до н.е. Британію заселяло кельтське плем’я бритів. До ІІІ ст. до
н.е. завоювання острова римлянами закінчилось, і з’явилась імперська
провінція зі змішаним брито-римським населенням, яка в ІІІ-ІV ст. стала
християнською.

В 407 році, оскільки загроза для Риму зі сторони готів, римські легіони
пішли геть з Британії фактично залишивши її на призволяще. Почалось
короткочасне кельтське відродження і забуття римських звичаїв.

Але в середині V ст. на острів почалась навала з моря германських
язичницьких племен: юти, англи, і сакси захопили частину земель на
узбережжі. На поч. VІ ст. брити та потомки римлян об’єднались і почали
боротьбу із завойовниками. До середини століття їм вдалося нанести ряд
поразок, але до 600 р. вторгнення на острів було завершено. Такі точно
встановлені історичні факти. А далі –тільки здогадки.

Перша згадка, яку можна віднести до Артура, з’явилась в історичній
хроніці. Про розорення і завоювання Британії валійського монаха Гильдаса
(біля 550 р.). Він згадував про якогось короля, який заросив в країну
саксів для того, щоб дати відсіч піктам. Але коли союзники-сакси замість
війни з піктами почали різати самих бритів, ті вибрали своїм правителем
з титулом «імператора» потомка римлян Амвросія Агремана. Текст хроніки
доволі не зрозуміли: неясно, хто керував цією битвою, але згадується
якийсь Медвідь (лат. Ursus), на валійському, «atru» (майже Arthur!)

Ще один монах з Уельсу, Ненниус, в своїй «Історії бритів» (точно час
написання не встановлено – від 796 до 826 рр.) також згадує про деякого
великого воїна під ім’ям Артур.

«Історія бритів» досить заплутана і переповнена відвертими байками.
Наприклад, як, за ненниусу, з’явились геманці в Британії. Король бритів
Вартигерн, зачарований чарівним напитком, закохався в дочку вождя саксів
Хегиста Ронвену і дозволив язичникам завоювати свою країну. Далі в
повість вливається Амвросій, який виявляється то знатним римлянином,
вождем бритів і наступником Вортигерна, то ясновидцем, який народився
без батька (Мерлин?). Пізніше згадується без всякого зв’язку з Амвросієм
вождь Артур, який розгромив саксів вдванадцяти битвах, при чому
вирішальною була битва при горі Бадон.

По даним археологічних розкопок, в місцях, вказаних Неніусом справді
відбулось багато битв, але які не могли відбуватись на протязі життя
однієї людини.

Після 956 р. невідомий валієць склав історичну хронологію «Кембрійські
анали» (Камбрія – стародавня назва Уальсу), де написав: 516 р. – битва
при Бадані, під час якої Артру носив на своїх плечах хрест Господа
нашого Ісуса Христа три дні і три ночі і брити були переможцями.

537 р. – Битва при Камланні, під час якої Артур і Мед раут вбили один
одного. І мор настав в Британії та Ірландії. Це послідня згадка про
Артура у відносно історичній праці.

Сучасні вчені відмічають наступний цілком реальний факт, який
підтверджується археологічними пошуками: у другій половині V ст.
експансія саксів в Британії протягом 50 років очолював певний великий
вождь, якому вдалося вибити з сил завойовників. Цей правитель, можливо
Амросий Авреман, вождем дружини якого міг бути валієць Артур, який наніс
саксам ряд відчутних ударів, особливо при горі Гадон. Міжусобиці, які
потім почалися в країні, призвели до загибелі Артура.

Абатство Гластонбері в Сомерсеті унікальний історичний об’єкт. В свій
час тут проводили обряди друїди, їх змінили римляни, але найбільший слід
залишили християни.

Церковні руїни, які збереглись до наших днів, відносяться до ХІІІ ст..,
вони залишились від храму, щоб був зруйнований за наказом короля Генріха
VІІІ пд. Час його боротьби з католицизмом.

Давно ходили чутки, що саму в Гластонбері похований король Артур, і коли
в 1184 р. величезна пожежа знищила абатство, під час реконструкції
монахи одночасно зайнялися пошуками могили легендарного короля.

В 1190 р. їх зусилля увінчались успіхом! Простукуючи кам’яні плити
підлоги, на триметровій глибині бенедиктинці виявили стародавню, древню
кладку з камерою, де знаходилась дубова колода у формі гробу, яка була
пропитана смолами і звідки витягли два скелети.

В архівах абатства берігся детальний звіт про огляд тіл померлих. Скелет
чоловіка вражав своїм ростом – 2,25 м.

У нього був пошкоджений череп (слід від пораження). На голові жінки
добре збереглись пасма білого волосся.

Над новою могилою королівської пари виріс великий свинцевий хрест з
латинським написам: «Тут, на острові Авалон, похований славний король
Артур». Цей хрест не то був знайдений на початковій могилі, чи то при
повторному захороненні (джерела тут розбігаються).

В 1278 р. залишки «Артура» були Пересеві в саркофаг, чорного мармуру
перед головним вівтарем монастирської церкви. Там вони залишались аж до
зруйнування в 1539 р.

В 1934 р. на місці головного вівтаря були знайдені залишки гробниці, і
тепер там стоїть меморіальна дошка. Кістки, якої збереглись, були
направлені на медичну експертизу, яка визначила, що залишки відносились
до V-VІ ст.

Розкопки в 1962 р. Виявили місце початкового захоронення і підтвердили,
що колись там існувала заглибина. А що до хреста, то він зник ще 200
років назад.

Але чи справді були знайдені останки тіл Артура та його дружини? Це
могли бути хто завгодно (з таким самим успіхом).

Але в літ-рі Артур продовжував жити – від хроністів та істориків
естафету, перейняли письменники. Ще в другій половині VI валійській бард
Аневрин склав поему «Гододній» один з героїв який – Артур, сміливий
воїн, мудрий правитель, керівник (командир) кінного загону. Якщо цей
текст не пізніша вставка ( а до нас поема дійшла з рукопису ХІІІ ст.) то
перед нами саме давня згадка про Артура в художньому творі.

В 1120-х роках Уїльям з Маглебери пише працю «Діяння англійських
королів», де переписує старі легенди про мужнього Артура.

Біля 1139 р. брат Джері (пізніше – Гальфрид Монмудський) завершив свою
монументальну «Історію королів Британії» в дванадцяти томах, два з яких
були присвячені Артуру. У них вперше Артур був названий королем,
з’являється чарівних Мерлін, меч Калібури, одруження Артура на Гвіневері
і її зваблення королівським племінником Медраугом, остання битва із
зрадником і поховання тіла Артура на Авалоні.

А коли в 1155 р. англо-норманський трувер Кейс перевів книгу Джеффрі
вченої латини на французький (вірші «Роман про Брита»), вона стала
улюбленим чтивом аристократів. Лао мон, створивши переклад праці Уейса
на повсякденний англ. — і повість про Артура вийшла в народ).

Кінцево перетворення Артура у зразок лицарства відбувся завдяки труер
Кретьєну де труа, який писав між 1160 і 1180 рр. Він написав п’ять
романтичних поем, вводячи ва обіходь «артурівни», тему лицарського
кохання і культу прекрасної дами, а також придумав назву «Калелот».

В популярних творах про лицарів Круглого столу Роберта до Борона.
Гармана фон Аус, Вольфрама фон Ешенбаха, Готорріда – фон Штрассбурга,
Томаса Гестера, Бернардо Тиссо Жака де Лоньйона. Артур і його двір
прсутні лише як декорація. Сюжет роману, як правило, такий: до Артура
з’їжджаються лицарі і розповідають про свої подвиги або в Камлот
прибуває якийсь відвідувач, чстим за все діва, яка вимагає скоїти квест
– вбити дракона, гародія і т.п. Лицарі роз’їжджаються в пошуках пригод
або прагнення знайти Трааль, дальше розповідається проїхні діяння Артур
в цих романах – старець-король. Який не бере участь в пригодах, але
являється гарантом спокою і порядку. А його королівство дає не
легендарна Британія, а видумана ідеальна Лонгрия.

Існувало також «християнський» напрям артурівських легенд, особливо
чітко виражений в колективному «Циклі Вуль гаті». Написану
монахами-цистерціанцями (1215-1236 рр.).

І на кінець. В кінці ХV ст.. — з’явився твір. Який став канонічним.

В 1485 р. Вестмінстерська типографія Кекстона випустила книгу
англійського лицаря сера, Томаса Мелорі «Смерть Артура»: обробку ряду
романів артурівського циклу і його подібних.

Пропонуючи обширний матеріал на англійській мові, Мелорі комбінував,
скорочував і змінював текст, роблячи власну вставки, в результаті виник
достатньо великий художній твір, в якому представлені всі ключові фігури
і події артурівської міфології.

Книга розбивається на велику кількість епізодів, пригод, часто без
особливої мотивації. Хоробрі лицарі заковані в броню, б’ються один з
одним, прекрасні дами знаходять собі притулок в дрімучих лісах;
провидець Мерлін розкриває таємні зв’язки між героями і передбачає
нещастя, які неможливо запобігти.

При цьому Мелорі нерідко вдається до моралізації, розсудливості і
практицизму, Світ куртуазної середньовічної поезії йому чужий: Мсюрі
осуджує кохання заради кохання, вважаючи ідеальним кохання тільки в
шлюбі. Тому образ Ланселота у нього значно інший і відрізняється від
тієї інтергритації, який він мав у французькій поезії.

«Сметь Артура» послуговувала джерелом для багатьох інших творів, став
ідеальною версією акртурівського міфу для всіх наступних поколінь.
Звідси черпали натхнення Спенсер, Мільтон, Вордсворт Кольридж, Теннісон,
Суінберн, Голейк, Твен, Ариосто, Петрарка, Данте, Брантом, Сервантес,
Гете, шлягер..

В цій роботі ми спробуємо детальніше прослідкувати в хронологічній
послідовності, як формувалась Артуріана.

Розділ 2

Кельтський елемент в артуріаських легендах – найдавніший і найбільш
знайний. Кельтська цивілізація уже на початку нашої ери розпалась на
декілька автономних гілок, між якими існував постійний обмін, яких були
спільні першоджерела, але шляхи різні, так само як і вклад у формування
артурівськоих легенд. Зганену роль відіграло те, що у багатьох
кельтських племен існувала заборона на запис сакральних і літературних
текстів.

Коли заборона була знята, а точніше забута, записаними виявились тільки
самі пізні версії кельтських легенд і переказів.

Сліди ірландських і валійських міфів і легенд в артурівських переказах
відчуваються набагато виразніше, наприклад, кельтський культ озер і
джерел дійшов до артурівської традиції, в якій про воду говориться дуже
багато: герої проводять в «недрах» води, цілі періоди свого життя
(Ланселот отримав виховання в підводному замку Володарки Озер), з озера
з’являється і в озеро повертається меч короля Артура – Єскалибур. Тема
броду, який не кожному дано відшукати і біля якого відбуваються
вирішальні сутички героїв, що досить характерно для артуріввських
оповідань.

Не можна не згадати також поширений з кольтів культ звірів, які досить
часто наділялись надприродною силою і перебувати з людиною в досить
складних відносинах по ворожнечі, то дружби.

В артурівських легендах коні, вепри, яструби, собаки майже завжди мають
свої імені і вступають в активне спілкування з людьми, зберігаючи в той
же час незалежність від них.

Тут цікаво згадати про роль ворона в артурівському циклі: за легендою,
Артур не помер, а перетворився у ворона, і, коли, Британії буде
загрожувати смертельна небезпека, він повернеться в врятує її. У кельтів
ворон був міфічним персонажем.

Було б помилково стверджувати, що кельтські перекази являються прямим
джерелом легенд про Круглий Стіл короля Артура, але вони лежать в основі
цих легенд, і, ймовірно, як підмітив Л.Д. Михайлов, «…ірландські гаси —
… паралель, в деякій мірі навіть модель легенд про короля Артура. Але
тут не варто вибудовувати прямолінійних генетичних рядів. Не варто
бачити в королі Улада Конхобарі прообраз короля Арморіки, а його двір в
Емайн-Махе нагадує артурівський Камлот.

«Справді всі доблесні воїни знаходили своє місце в королівському домі
під час свят, і там ніколи не було тісно. Блискучі, статті, прекрасні
доблесні воїни, люди Улада, які збиралися в цьому домі. В ньому
відбувалося.

Багато великих зібрань різного роду і давних веселих заходів. Були там
ігри, музика і спів герої показували подвиги, поети співали пісні,
артисти і музиканти грали на різних інструментах.

Однак, не дивлячись на подібність з круглим толом, двір Конхобара був
примітивнішим, Ерльм грубим, ніж двір Артура.

Крім різносторонності культурних традицій, які вплинули на становлення
міфів про Круглий Стіл короля Артукра, досить вагомі фактори їх розвитку
стало християнство. Британські острови, особливо Ірландія,
християнізувались дуже рано і досить мирно, як уже зазначалось кельтська
язичницька культура не була повністю знищена, але збагатила
християнську, яка в свою чергу принесла з собою традиції, грецької і
римської літератур, і вони здобули тут твердий ґрунт.

Саме завдяки не витісненим християнством, а пристосованим до нього
народним віруванням артурівські легенди виявились в такій мірі
населеними мотивами надприродного, чудернацького, фантастичного. Таким
чином, притаманні риси кельтського світосприйняття де-в-чому навіть
підсилились завдяки трансформаціям, викликаним християнством.

Це можна побачити на конкретних прикладах. Так, Мерлін, ймовірно
успадкував риси кельтського поета, передвісника Мирдіна, який був здатен
заглиблюватись у всі таємниці минулого, теперішнього і майбутнього. Цей
персонаж втілював в себе надприродні риси. Які притаманні. На думку
кельтів філітам. Мирдін, в середньовічних легендах, який перетворився в
Мирліна родився від діви і уже був мудрий, як старець.

Досить цікавою, є історія походження короля Артура і опис його шляху до
трону. За кельтськими традиціями, «при ходження на трон, нового короля
філід повинен був підтвердити благородне походження претендента і
прийняти від нього присягу на вірність звичаям.

Коли Артур витягує з каменю меч Ескалибур, при цьому присутні маг
Мерлин, який засвідчував про благородне походження Артура, і
християнський ари єпископ, який благословив його царство, а також
прийняв від нього клятву були істинним королем і стояти за
справедливість.

Деякі дослідники знаходять відголоси кельтських переказів в історії про
те, як Артур, син Утера та Ферни, з’явився на світ. Так, Х.Адольор пише
в своєму трактаті «концепція відображення в артурівськомцу лицарському
романі первородного гріха»: «Ми не знаємо що таке Утер – невірне
звучання ім’я, людина чи Бог; не знаємо ми що саме скоїла Ігорна: чи
належав простий воєнний чий вождь до правлячої сім’ї, чи був він новим
Геркулесом, чи походив від кельтського Бога.

Звертає також на себе увагу роль жінки в артурівському циклі.

У кельтів було прийнято «звичай успадковувати по жіночій лінії. Цікаво,
що ім’я дружини короля Артура, які відіграла значну роль в циклі,
зустрічається в старих валівйських текстах, де звучить як Гвінфевар –
«білий дух». В процесі розвитку і трансформації артурівських міфів на
традиції кельтів накладається культу діва Марії, що подорожує одну із
самих розповсюджених тем циклу – тему Прекрасної Дами.

Ще один образ артурівськиї легенд, Гавейн. На протязі всього розвитку
Артурівни ряд свої першочергових рис, які характеризують кінцевий етап
формування міфів про Артура. Під іменем Вальвенй або Гуалгмай він стає
один із самих ранніх персонажів артурівського циклу.

Валієць за походженням, він успадкував і був наділений такими грубими
рисами як важко прийняти англонорманом.

Багато рис Гавейн проносить черезх весь цик. Вони збережен навіть в
тексті Мелорі, який відноситься до ХСМ ст. сила його росте із заходом
сонця ы до полудня, ы зникає і заходом сонця, його родинні зв’язки по
материнській лінії набагато важливіші, ніж по батьківській лінії; на
всьому, що пов’язане з Гавейном накладено відбитки таємниці, і в
загальному, його пригодам властивий особливий елемент фантастики і
навіть гротеску. З самого початку він був одним з головніших
сподвижників Артура і був надто помітною фігурою, щоб просто зникнути. У
цьому не сталося, але по мірі появи нових персонажів він поступово
відходить в тінь.

Професор Е.Винавер пише: Історія Гавейна особливо цікава. Він один із
самих відомих лицарів Круглого столу, який поступається тільки
ланселоту. Безмірно відданий своєму королеві, він щедрий, благородний,
сміливий, могутній. Він наділений всіма земними людськими рисами, його
поважають і люблять як земляки так і чужоземці…

Але оскільки Господь не має відношення до його подвигів, ніякі
достоїнства не допомагають йому, і він закінчує як злочинець. Напевно,
було небезпечно роботи грішника наскільки привабливим, і вважалось
необхідним показати що його достоїнства і успіхи вже не приносять йому
винагороди». Йому не вдається зберегти навіть свої людські достоїнства.
До кінця ХІІІ ст. Гавейна превзошли багато інших лицарів, які з’явились
пізніше від нього.

Гавейн як натура проста і грубовата в якої ще сильно проявлялись риси,
характерні для феодальної епохи з точки зору церкви, були неприйнятними.
Спочатку, напевно він виступав у ролі коханця королеви, що позбавило її
від ув’язнення в потойбічному світі. Тільки набагато пізніше коханцем
Гвіневри став не Гавейн а Ланселот. І, звичайно. Саме Ланселот
успадкував багато рис, які були характерними для Гавейна.

Тим часом Гавейну, який уже не вважався зразковим персонажем, було
«дозволено» повернути собі старі риси. В результаті Гавейн став
достатньо неоднозначною особистістю. Наприклад, у Т.Мелорі Ламо рака,
відкрито не стрим слави. Спокусив Петарду після того як поклявся
відвоювати її для Пелеса. Все це ніяк не клеїлося з кодексом лицарської
честі, і Гавейн залишився настільки жорстоким і нечутливим, що навіть
власний брат осуджує його.

З іншої сторони в розповіді про війну Артура та імператора Люція Гавейну
відведена героїчна роль. І в кінці книги, не дивлячись на те, що
ненависть Гавейна до Лансалота і рішучість помститись за своїх рідних
тягнуть за собою трагічні наслідки, його образу набуває епічної величі.

Конфлікт Гавейну і Ланселота у Г.Мелорі символізує боротьбу двох різних
ідей. Двох світів. Гавейн представляє собою старий світ, його найбільш
глибокі почуття (наприклад, почуття кровного юродства). Ланселот втілює
вірність васала своєму сюзерену. В цьому поєдинку хитка рівновага між
двома світами, яка підтримувалась круглим Столом, рухнула.

Але не тільки образ Гавейна піддається такій трансформації в процесі
того, як під впливом соціокультурних причин трансформується Артурівна –
нового значення набуває і образ самого Артура (в ранніх мірах велике
зацікавлення викликає він сам, його діяння і взаємовідносини з
оточуючими; в пізніх версіях, як правило героєм являється один з рицарів
круглого столу. Артуру ж відводиться роль символу, ідеали, які
утверджували міфи: воєнні досягнення, норми куртазної поведінки.

Розглянемо детальніше перші письмові джерела формування Артурівни.
Згадки Непія про Артура, які датуються 858 роком, де говориться про
знаменитого воєначальника бритів. Який отримав дванадцять перемог над
англосаксами і кіптами, навряд чи можна вважати міфологічними.
Зауважимо, що деякі дослідники розглядають його як указаніє на легенду
про Артура, яка до цього моменту уже сильно завоювала симпатію людей.
Так, наприклад, М.П. Алексєєв, аргументує це тим, що: «Гільдас (VІ ст.)
ще нічого не угадував про Артура, хоча детально описує про боротьбу
кальтів проти англосаксонських завойовників, нічого не згадує про
нього». Так, подивимось, де беруть початок літературні версії
артурівського циклу.

Довгий період легенди про Артура існували тільки в усній народній
творчості, і латинські джерела повідомляють тільки про популярність
артурівських легенд в кельтському середовищі. Ці джерела, як вважав Є.
Фаграль, і послуживвідпрвним пунктом для Гальфрида Монмутскього, його
«Історія бритів» яка являлася приблизно «через» десять років після твору
Уільяма Малсберійського так як саме в цій книзі Артур – вперше
зображений як завойовник світу, монарх, який був оточений вишуканим
двором і лицарями.

Зупинимося детальніше на тому, як Гальфрд розповідає про легендарного
короля. Перш за все, в «Історії бритів» Артур – мудрий і справедливий
правитель.

Як пише Л.Д.Михайлов, він «в зображення Гапльфріди стає на рівні з
такими ідеальними правителями як Олександр Македонський або Карл
Великий. Але це ще не сивоволосий мудрий старець, який з’явиться Артур у
творах найближчих наступників Гальфріда Манмутського.

В «Історії бритів» перед читачами проходить все життя героя.

Найбільша увага приділяється його численним вдалим походам, тому, що він
старанно і мудро збирає землі і створює величезну і могутню імперію. І
згубить цю імперію людська довірливість. З однієї сторони, і віроломство
– з іншої». Поряд з воєнними успіхами Артура, Гальфрід повідомляє нам
про основні риси його характеру тим самим закладаючи основу міру про
«найсправедливішого з королів». Артуру було п’ятнадцять років, коли він
відрізнявся нечуваною доблестю і такою як щедрістю. Його природна
благожелательность настільки притягувала до нього, що не було майже
нікого, хто б його не любив. Отже, увінчаний королівською короною і
дотримуючись давніх звичаїв він прийнявся одаровувати народ своїми
щедротами.

Саме Гальфрід Монмутський вводить в розповідь про короля Артура
романтичний мотив про згубні жіночі чари – «причиною загибелі могутньої
Артурової держави є в кінцевому результаті невірність Гвіневри, яка
вступила в зв’язок з Мардером, племінником короля». (Треба підмітити, що
будь-яке змагання (суперництво) між пожилим дядьком і молодим
племінником найчастіше використовувався як сюжет для міфу. В подальших
літературних обробках Артурівни він зустрічається не тільки там, де мова
йде про Гвіневру, чиїм коханцем пізніх інтерпретаціях стає Вальвенн (він
же Гавейн) – ще один племінник короля Артура, а лиш потім Ленселот, але
в його історії Трістана і короля Марка, даефела якої криються в
міфології піктів.

У викладення Гальфріда прозвучали такі легенди, як битва короля з
драконом, який проживав на Горі Святого Михайла, а також створення
Мерліном кольца Велетрів – міф, який до сьогодні користується
популярністю. Взагалі Мерлін займає в творчості Ральфріда не менш значне
місце ніж сам Артур. Крім «Історії бритів», де Мерлін діє в якості
радника і помічника таких правителів, як Арелій Амбродії і Утер
Бендрагон Ральфрід Монмутський пише у віршовій формі «Життя Мерліна
повністю присвячуючи цьому персонажу і його діянням.

Таким чином було покладено початок літературним обробкам артурівських
легенд. Як під час Д.Н. Гребаниєр в праці «Основи англійської
літератури».

Написав те, що було в більшій мірі фантастичною історією Британії яко
почалась з міфічного поселення одного Брута, який походив з Афін,
Дасефрі зробив це головним чином, щоб виправдати обробку діять
найвеличнішого народного героя Артура. Різні французькі поети підходили
цей матеріал, скоро навколо особистості Артура виросла ціла легенда.

Розділ 3

Говорячи про класичну Артурівну, необхідно уявити собі особливості
менталітету середньовічної людини, а також, соокультурні процеси, які її
формували. Тільки тоді з’являється можливість розібрати, чому виникла,
необхідність саме в цій міфологічній реальності, а цьому ідеалізованому
світі, який представлений в творах Лай омана Кретьєна де Труа, Васа
Емелнбаха та ін.

Роздумуючи про історію попередні епох, люди не можуть не спів ставляти
їх зі своїм часом. Але, порівнюючи свою епоху або цивілізацію з іншими,
ми, як правило, застосовуємо до них свої власні, сучасні мірки. Але якщо
ми постараємося побачити минуле, яким воно було насправді, то по
висловленню Ранке, зіштовхнемся з необхідністю оцінити його об’єктивно,
намагались зрозуміти, як сприймав світ (оточуючий) й чи інша людина тієї
епохи.

І так, роздумуючи про культурно-соціологічне значення легенду про
Круглий Стіл короля Артура, потрібно по можливості, враховувати
своєрідність бачення світу, яке властиве середньовічній людині. Багато в
цій епосі здається ірраціональним суперечливим.

Постійним переплетенням полярних протилежностей: сірого і комічного,
тілесного духовного, життя і смерті – невід’ємна риса середньовічного
світосприйняття. Такі контрасти знаходили основу в соціальному житті
епохи – в непримиримих протилежностях правління і підкорення. Багатства
бідності, привілеювання і приниженості.

Середньовічне християнське світобачення ніби знімало реальні
суперечності, переводячи їх у вищий рівень надсвітових категорій.

Не можна не відмітити і той фактор, що світобачення у різних верст
населення було різним лицарі, міське населення, селяни відносились до
дійсності по-різному; що не могло пройти безслідно. Треба згадати, що
оскільки грамотність була привілеєм не багатьох в цій культурі автори в
основному звертались до слухачів, а не до читачів, відповідно в ній
домінували тексти для вимови, а не для читання.

VVV?

Роздумуючи про культурне значення артурівського циклу, не можна не
враховувати що самого початку існувало різке розмежування між обробками
цих переказів в Англії і Франції.

В Англії завжди зберігався той псевдоісторичний фон, яки привніс в
перекази про Артура Гальфрід Монмутський, хоча цей фон постійно
видозмінювався і розвивався під впливом французьких обробок тих самих
сюжетів. В цей самий час французькі автори віршових і прозаїчних
лицарських романів цікавились особистістю героя, різноманітно
омальовуючи його пригоди, а також події його особистого життя, і
перипетії витонченого і штучного кохання. Крім того, а англ. варіанті
завжди відчувається епічний розмах, який зовсім відсутній у французькому
варіанті. Ці розбіжності виявляються дуже рано – уже при порівнянні
Лайамона, який писав по-англійськи, та Васа, яки писав на
нормано-францезькому діалекті обидва автори запозичили сюжет
безпосередньо у Гальфріда Монмутського, але роман Васа відрізняється
відшліфованістю, стилю в порівнянні з простим народним та епічним
Лайамона.

Лаймон, наприклад, постійно пам’ятав, що Артур був не французьким, а
британським королем, для Васа це не має ніякого значення. Все, пов’язане
з Артуром в Англії спряло укріпленню національного духу. Хоч Круглий
Стіл вперше згадується в «Історії бритів» інетер (являє собою) становить
розробка сюжету про Артура лай лоном. Це сюжет, в ранньому вар фінті
зустрічались уже у валійських переказах, своїм розвитком був
зобов’язаний лицарським орденам, які виникли в ХІІ ст. Але він уже
асоціюється із легендами про воєнні загони королів або сподвижників
феодального «героїчного віку».

У французькому варіанті основним є лицарське начало, яке було невід’мною
частиною витонченої атмосфери королівських дворів, які в ту епоху
виникали всюди, і слугувало мотивацією різних фантастичних пригод. На
противагу цьому Лайамоном акцентуються стародавні мотиви, які звучали ще
у валійських переказах. Як істинно епічний поет він пов’язує легенду з
кровопролитними битвами за засоби проживання.

Стиль Лайамона досить відрізняється від стилю Васа, що пояснюється
різницею в задумає авторів. Так, Лаймон в початкових віршах свого
«Бруга» заявляв, що хоче розповісти «про благородне діяння англійців» і
ця тема справді є для нього основною. Він любить доблесть, енергію,
могутність. Хоробрі промови і героїчні битви, лицарські куртуазні
авантюри йому незвичні, а також сентиментальне трактування кохання».

Недивно, що Лаймон трактує одраз Артура зовсім по іншому, ніж Вас. Там,
де справа стосується воєнних втіх та забав, «якщо Лаймон не жаліє слів
для зображення пишності і блиску легендарного британського королівського
двору, то він робить це переважно з патріотичних мотивів для
характеристики могутності, сили і слави Британії, а не тільки з
живописно-декоративних, естетичних міркувань, які нерідко керували
Васом».

Різниця між цими двома авторами виявляється і в тому, що наскільки
присутні в їхніх творах релігійні мотиви. Якщо у Лаймо на всі герої
тільки захисники християнства, а всі злодії – обов’язково язичники, то
Вас намагається, по можливості, не торкатись теми віри і залишитись
суспільним письменником.

Одним з найбільш відомих середньовічних авторів, які вертались до
артурівської теми, був французький романіст Кретьєн де Труа,
Артурівський світ Кретьєна де Труа виник давно, існує досить довго, але
не переплітається з реальним світом, а існує у своєму вимірі. Не
випадково королівство Логр Артура не має у Кретьєна де Труа чітких меж,
не локалізовано.

Артур править там де існує дух лицарства. І навпаки, останній існує
тільки завдяки Артуру, який є його втілення і найвищим гарантом.
Королівсько Артура стає у Кретьєна д Труа поетичною утопією не
соціальною, перш за все моральною.

В своїх романах К.Т. відмовляється від детального опису всього життя
героя. Він ніби вибирає з вічної екзистенції артурівського світу
типового героя і яркий епізод, якому присвячений роман. По цій причині в
романі завжди один герой (і його ім’ям, як правило, названий роман) і
один конфлікт, навколо якого і концентрується вся дія. Можна, звичайно
говорити не про одного героя, а про одну закохану пару, а жінки займають
в романах другорядне місце, хоче деколи вони відіграються дуже важливу
роль. Сконцентрованість сюжету навколо одного епізоду в якому діє один
герой, приводи до того. Що король Артур, втілення, захисник справжнього
лицарства, практично не приймає участі в події. Наскільки герой є
молодим, активним і здатним на саморозвиток, наскільки король безмежно
мудрий, старий і статний.

Важливою особливістю романів К.Т. є наповнюючи їх атмосфера щасливого
кохання возвишеного уявлення про подвиг.

Осмислення кохання і осмислений подвиг «ідуть за руку», вони звеличують
людину, стверджують його право на глибокий індивідуальний, неповторний
внутрішній світ.

Герой кретьєнівських романі однотипний. Він – лицар, але це не головне,
він завжди молодий. Молод Ерек «Ерек і Енида»), який вперше приїжджають
до двору короля Артура; Івен («І вейн, або цилар Лева»), хоч і отримав,
уже визнання як член арутрівського лицарського барства, те молодий і
основні авантюри у нього ще попереду, не виключенням є Лансеют
(«Лансело», або Лицар Телеш») Його характер в його внутрішньому
становленні, в русі, хоч і не піддається таким сильним хмінам, як
характери Івейна та Ереки. Магістральний сюжет романів К.Т. можна
сформулювати так: «молодий герой – лицар в пошуках моральної гармонії».
Такі основні особливості артурівського роману Кретьєна де Труа.

Ось так формулюється суть романів Кретьєна де Труав. Дж, Бреттом в книзі
«Коротка історія французької літератури»: «безкінечні пригоди і подвиги
зі зброєю в руках, любовні історії. Одинока богиня темний ліс, жінка на
коні, змій гном – все виникає в детальних описах і з трудом може бути
названий символікою».Ці романи будуються не на алегоричному чи
символічному переказі: вони орієнтовані на міфологічне світсприйняття;
що обумовлює їх особливу композицію і особливу мотивацію сюжету.

AE oeoeoeoeoeoeoeoeoeoeooooeUeUeUe??UeUeUeUe

B?Coooooooooooccooooooooooooo

lalaelelulJpooooooooooooooooooooooooco

?oooooooooooooooooooooooooooo

uIyoooooooooocooooooooooooooo

H

ooooooooooocoooooooooooooo

справедливого короля Артура, а потім спокійно заявить, що лицар, який
виїхав із замку Камлот, одразу опинився в зачарованому лісі, який
переповнений противниками Артура».

Для автора в такому переході взагалі нема протиріч: адже він описує дві
різні реальності міфологічно співіснуючі, але не взаємопов’язані і
перехід героя з однієї в іншу є моментальним і ним самим не
усвідомлюється. Дж. Горетон виділяє дві теми, які цікавлять Кретьєна де
Труа більш за все: обов’язок лицаря – честь і престиж воїна – і
обов’язок по відношенню до його дами».

Очевидно, саме ці два мотиви і викликають найбільший протест у Пайена де
Мезієра, «автора» Романа «Мул без вуздечок» (якщо К.Т. як християнин де
іщ Труа», то Пайенз де Мкезієр — — язичник з Мезієра», містечка,
розміщене недалеко від Труа, хто приховувався під цим псевдонімом – один
чи декілька авторів – ми не знаємо). В «Мулі без уздечка» Голену –
головному герою – нема необхідності відстоювати свою честь і престиж
найсильнішого воїна – ніхто, і в першу чергу, сила героїня, по власній
ініціативі, нагородила його своїм поцілунком до виконаного їм завдання
не сумнівається в успіху лицаря. Мало того. В «Мулі без вуздечки»
достойним всякої поваги виявляється людина далеко не благородного
походження. І в романах Кретьєна де Труа віялани протиставлялись лицарям
грубістю і боягузтвом, тут же віялан ввічливий і відважний.

Взаємовідносини лицаря з дамами також далекі від ідеалівв Кретьєна де
Труа. Дівчина, яка пообіцяла стати жінкою тому, хто поверне їй вуздечко,
благополучно їде геть із замку Артура, очевидно забувши про дану
обіцянку, а лицар не думає її утримувати. Більш того перед тим, як
отримати уздечку Говен вечеряє в товаристві прекрасної дами, яка
виявляється сестрою героїні.

Безперечно, і ситуації далекі від ідеалів Кретьєна де Труа, всі
персонажі якого в тій чи іншій мірі боряться за особисте щастя
(виключення – «Ланселот». Цей роман автор писав на замовлення Марії
Шампанської) подібна полеміка є дуже цікавим прикладом того, як легенду
про Артура виражали і формували ідеали середньовіччя, що Найен де Мезієр
залишив незмінною міфологічну основу лицарського роману.

В середині ХІV ст. з’являється аналогічний англійський роман «Сер Гавейн
і Зелений лицар» Б.Гребнієр характеризує його наступними словами: «Із
всіх віршованих романів ні один не зрівняється по красі з романом
безіменного автора середини ХІV ст. Сер Гавей і Зелений Лифар одним із
вишуканих творів серед дійшовши до нас з середньовічної літератури. Це
також і алегорія, метою якої є привести приклад цноти, відваги і честі –
присутніх досконалому лицарю якості». Як досить пізній твір, роман
наскрізь алегоричний він у складних переказах прославляє християнські
чесноти і в цьому зіштовхується з типовим жанром епохи – дидактичною
алегоричною поемою, виниклою на цілком міському ґрунті.

До цього часу ми розглядали деякі характерні особливості працю
англійських і французьких авторів, які писали про Круглий Стіл короля
Артура. Але дану тему не обходять увагою і німецькі романісти. Так,
Гартман фон Аус (ХІІ ст.) переклав на німецьку мову два віршованих
Романа Крестьєа де Труа – «Ерек і Еніда» і «Івейн, або Лицар Лева»,
зробивши їх більш «благообразними» і доступними для німецької публіки.
Ось як характеризує цю працю Вільгельм Шерер: «…француз природній,
німець тримається на принципах, француз показує нам кольоровий світ,
німець робить його монотонним. Образи француза повинні бути занятими,
образи німця завжди повинні служити життєвим зразкам».

Для німецької традиції характерна епічна манера, яка виражена з чітко
вираженим дидактичним виховним елементом що було не властиво для
французьких і англійський авторів.

Приблизно в той же час, що що і Гартман фон Аус, творили видатний
міннезінгерх Волфрам фон Еніснбах. В романі «Парицафон» зовсім по-новому
відкривається тема граля, тільки намічена в однойменному романі Кретьєна
де Труа. У Ешенбаха цей дорого камінь, який наділений набором чудодійних
властивостей. Він стає символом і моральним центром священної общини,
членом якої може стати лише духовно чиста людина.

На початку ХVІІ ст. з’являється роман Готтфріда Страсбургського
психологічний твір. Який описує уже не скільки зовнішні події, скільки
внутрішні переживання і духовний ріст героїв. Готтфрід Страстбургський
активно використовує міфологічні засоби для створення особливої
атмосфери, яка викликає співчуття читача в чому Шерер його докоряє:
«Непереборна сила кохання символізується в сазі казковими засобами. В
той час, коли героїчна пісні в дванадцятому столітті всіма зусиллями
намагалась звільнитись від казкових рис, кельтські сюжети які прийшли з
Франції, знову ввели цілий світ чудес. Просвітництво минулого часу
звільнило місце романтичному смаку до привидів і неймовірності.

Цікаво відмітити, що в «Трістані та Ізольді» досить детально описуються
норми світського життя. При цьому автор намагається відповісти на
запитання: чи варто розглядати людські відносини виключно через призму
норм куртуазності? Деякі дослідники вбачають в цьому принак кризи
куртуазної культури, яка в той час була в самому розквіті.

Як ми бачимо різниця в інтерпретації артурівських легенд авторами різних
національностей або просто тих, які притримуються різних точок зору
безсумнівні. При цьому лицарські романи, які формують класичну
Артурівну, мають спільну особливість: вони будуються на одній і тій же
міфологічній основі. Піднімаючи різні проблеми або дискутуючи про
пріоритети тих чи інших цінностей, які створюють єдиний ідеальний світ,
іншу реальність, до якого відносять норми поведінки, якості, які
приписуються лицарям, особливості їх оточення та ін.

Артур та його двір стали взірцем лицарства. Розглянемо детальніше, які
риси пов’язувались з ідеалом лицаря.

Лицар повинен був походити з хорошого роду. Правда, інколи лицарі
посвячували виключно за воєнні подвиги, але практично всі лицарі
Круглого Столу красуються родовитістю, серед них немало королівських
синів, майже кожен має розкішне генеалогічне дерево.

Лицар повинен відзначатись красою і привабливістю. В більшості
артурівських циклів подається детальний опис героїв, а також їх одягу
який підкреслював зовнішні достоїнства лицарів.

Лицарю потребувалась сила, інакше він не зміг би носити обладунки, які
важили шість-сім кілограмів. Цю силу він проявляв, як правило ще в
юності. Сам Артур витягнув меч, який застряв між двома каміннями, будучи
зовсім юним (правда, тут не обійшлося без магії).

Лицар повинен володіти професійною майстерністю: управляти конем,
володіти зброєю і т.д.

Від лицаря очікувалось, що він буде безупинно піклуватися про свою
славу. Слава потребувала постійного підтвердження, постійного подолання
перешкод.

Івейн з роману Кретьєна де Труа «Івейн, або Лифар Лева» не може
залишитись з жінкою після вінчання. Друзі слідкують за тим, щоб він не
зніжився і пам’ятав до чого його зобов’язує слава.

Він повинне був подорожувати, поки йому не підвернеться можливість з
кимось помірятись силами, позмагатись. Нема змісту робити добрі справи,
якщо вони залишаються без розголосу. Гордість зовсім виправдана, якщо
суперництво через престиж веде до стратифікації в рамках еліти, хоча, в
принципі, всі лицарі вважаються рівними, що в легендах про короля Артура
символізує Круглий Стіл, за яким вони сидять.

Зрозуміло, що при такій постійній піклування про престиж від лицаря
потребувалась мужність і сайвласге звинувачення – звинувачення про брак
мужності. Страх бути запідозреним в боягузтві вів до порушення
елементарних правил стратегії. Інколи це закінчувалось гибеллю для
лицаря та його дружини. Мужність також необхідна була для виконання
обов’язку вірності і лояльності.

Постійне суперництво не порушувало солідарності лицарство еліти, як
такої, яка поширювалась і на ворогів, які належали дол. Еліти.

Якщо мужність необхідна була лицарю як людині воєнній, то своєю
щедрістю, якої від нього чекали і яка вважалась неодінною рисою
благородно родженого, він благородетельствовав залежних від нього людей
і тих, хто прославляв при дворах подвиги лицарів в надії на добрі
гостинці і хороші подарунки. Недаремно у всіх легендах про лицарів
Круглого Столу не останнє місце приділяється опису весіль, коронації та
інших подій.

Лицар, як вдіомо повинн берегти вірність своїм обов’язкам по відношенню
жо собі рівним. Добре відомий звичай принесення лицарських присяг,
клятв, які повинні були бути виконані незважаючи ні на що.

Класове братство не заважало лицарям виконувати свій обов’язок помсти за
любу образу реальну чи уявну нанесено самому лицарю чи його рідним. Шлюб
не відзначався особливою міцністю: лицар постійно перебував за межами
дому, а жінка переважно розважалась у його відсутність. Сини
виховувались при чужих дворах (сам Артур виховувався при дворі сера
Ектора). Але родина трималась вкупі, якщо справа торкалась помсти,
відповідальність теж несла вся родина. Не випадково в Артурівському
циклі важливу роль відіграє конфлікт між двома великими групами –
прихильниками і родичами Гавейна, з іншої сторони, — прихильниками і
родичами Ланселота.

Лицар мав ряд обов’язків по відношенню до свого сюзерена. Лицар повинен
був відчувати велику вдячність тому, хто посвятив його в лицарський сан,
а також повинен був піклуватись про вдів і сиріт. Слава лицарю приносила
не тільки перемога скільки його поведінка в битві. Боротьба могла
закінчитись смертю, але при цьому його честь залишалась незаплямованою.

Загибель в битві була дуже хорошим кінцем в обіг рафії – лицарю нелегко
було змиритись з роллю старця. Лицар повинне був по можливості надавати
супротивнику рівні шанси і можливості.

Навіть якщо супротивний упав з коня (лицар в обладунках не міг знову
туди вилізти без допомоги зі сторони) лицар, який вибий його з сідла теж
злізав, щоб порівняти шанси.

Використання слабості супротивника не приносло лицарю слави, а вбивство
ворога без зброї покривало вбивцю позором. Ланселот, лицар без страху і
докорів, не міг пробачити собі того, що якось в суєті боротьби убив двох
обеззброєних лицарів і замітив це, коли було уже пізно, він зробив
паломництво пішки в одній сорочці, щоб замолити гріх. Не можна було
наносити удар ззаду. Лицар в обладунках не мав права відступати. Все це
могли сприйнятись як боягузтво, а це було недопустимо.

Лицар, як правило, мав кохану людину. При цьому теплі почуття він мав
право появляти тільки до дами, яка була рівнею йому, або ж займала більш
високе становище.

Всупереч поширеній думці, туга на відстані була швидше винятком, ніж
правилом. Як правило, кохання було не платонічни, а тілесним, і відчував
її лицар до чиєїсь дружини, а не своєї (класичний приклад Ланселот і
Гвіневра, жінка Артура).

Любов повинна була бути взаємно вірною, закоханими долались великі
труднощі. Самому важкому випробуванню, якому тільки могла піддіти кохана
жінка лицаря, піддає Ланселота Гвеневра, яку він рятує ціною безчестя.
Закоханий шукає викрадену злими духами Гвіневру і бачить карлика, який
їде на фірі. Карлик обіцяє Ланселоту відкрити таємницю, де схована
Гвіневра при умові, що Лифар в повізок, — вчинок, який може обезчестити
лицаря і зробити його об’єктом насміхань(лицарів возили на фірі тільки
на страту. Ланселот зважується на цей крок, але Гвінсевра ображається на
нього.

Церква намагалась використовувати лицарство в своїх інтересах, але
християнська обонка лицарства була дуже тонкою. Перелюб вважався гріхом
і офіційно засуджувався, але симпатії були на боці закоханих, а на
Божому суді (ордаліях) Бог дозволяв легко себе обманути, коли мова йшла
про невірного чоловіка.

Гвневра, роман якої з Ланселитом тривав багато років, поклялась, що
ніхто з 11 лицарів, які спали в сусідніх покоях, не заходив до неї
вночі. Ланселот, який користувався цим привілеєм, був непередбачуваним в
розрахунках дванадцятим лицарем. Цієї клятви виявилось достатньо, щоб
врятувати королеву від спалювання на вогнищі.

Обмануті чоловіки нерідко відчували прив’язаність до коханця своєї
дружини (Артур відноситься до Ланселота) Бог теж, судячи потому, що
єпископу, який стриже тіло Ланселота, сниться, як ангели несуть лицаря
на небеса, — прощає йому гріховну любов.

Не можливо не відмітити що легендах досить багато уваги приділяється
матеріальній культурі: причому реальні вимоги до неї, обумовлені
життєвою необхідністю, тісно пов’язані з міфічними якостями, якими
середньовічні автори щедро нагороджували всіма можливими якостями
(непробиваємі звичайною зброєю). Зброя (яка пробиває загарбані
обладунки) чаші ( з яких можуть напитись, не проливши рідини тільки
вірні своїм лицарям дами), плащі (які можуть одягти тільки ті дами) і
т.д.

Розглянемо конкретніше деякі приклади. Говорячи про матеріальну
культуру, яка знаходить свої відображення в артурівському циклі не можна
не відмітити, що дуже велике місце відведено опису бойових коней, зброї,
одягу. І не дивно – функція лицаря помагала в тому, щоб воювати:
захищати свої володіння, інколи збільшуючи їх, захоплюючи сусідні
території, або просто підтримувати свою репутацію, приймаючи участь в
турнірах.

Бойовий кінь – це фактично одна з найважливіших частин екіпірування
лицаря в боротьбі. Коней навчали спеціальним способом, і вони часто
допомагали своїм господарям, вчасно піднімаючись на диби або відходячи в
сторону. Кожний бойовий кіно мав своє ім’я, його берегли. В багатьох
легендах розповідається про коней, які розмовляли, або давали корисні
поради своїм господарям. Немало уваги приділялось опису обладунків і
зброї лицарів, надійність і зручність яких були дуже і важливі для
успіху в поході і перемоги на турнірі.

Зброя лицаря, як правило, складалася з меча, списа. Нерідко меч являвся
родинною реліквією, мав власну історію, ім’я, часто символічне, при
посвяченні в лицарі меч був головним і обов’язковим атрибутом.

Дуже детально описується в легендах одяг лицарів з точки зору її
функціонального значення. Перед боєм під обладунки одягався одяг, який
повинен був пошитий з тим розрахунком, щоб обладунки не натирали шкіру,
а розпечений в жару металі обладунків не доторкався до тіла. Одежа для
подорожей була легшою, щоб далекі походи були менш втомлюючими.

Опис жіночого одягу теж мав своє функціональне значення. Він зручний і
практичний, коли дама – господиня і займається практичною діяльністю (їй
доводилось спускатись в підвали, підніматись на вежі). Нарядний одяг має
першочергове значення тільки якщо він парадний (тканини, золоті вставки,
хутро, прикраси) при цьому брався до уваги і колір, оскільки крім
геральдичного значення з його допомогою можна було підкреслити красу
героя чи героїні.

Практично в кожному творі артурівського циклу фігурує замок –
зачарований неприступний або який зі своєю рукою і серцем обіцяє чарівна
леді. Оскільки ми знаємо, що Артур був зачатий в замку Тинтажель,
розміщеному на скелі над морем.

Це один із замків раннього середньовіччя, який представляє собою
фактично одну башню, обгороджену стіною і оточену з усіх боків морем.

В романах Кретьєна де Труа ми зустрічаємо опис більш пізніх і
вдосконалених замків. Кожен з них був ніби міні-містом, огородженим
стіною з усіх сторін. В середині знаходився власний замок сеньйора,
приміщення для прислуги, конюшні, підвали де зберігалось їда і напики на
випадок голоду нерідко й часовня, в якій молився сеньйор. Тут часто
працювали ковалі, які підковували коней для господаря і робили вироби
для замку. Таким чином замок був об лаштований з максимальними
зручностями.

Хроніки тих років свідчать, що феодали не могли повністю покластись на
свої близьких і жили в постійному очікуванні зради. Всіма силами вони
прагнули уникнути ув’язнення, полону, і, коли діло доходило до відкритих
баталій, сеньйор, бачачи, що його військо (здається) терпить поразку
першим покидав поле бою. Якщо сеньйор попадав в полон, то з нього
насильно вимагали щоб ті, хто залишились в замку включаючи родину,
відкрили ворота.

Якщо вони відмовлялись це зробити, полоненого вішали біля входу в замок.
Інколи ворогові вдавалось взяти в полон дітей сеньйора. Вимагаючи
віддати замов, він погрожував повісити їх або осліпити (один з сюжетів
про короля Артура – викрадення його дружини Гвіневри, яку був повинен
звільняти Ланселот).

Життя в замку ставило перед воїнами зі свити короля вибір: або
підтримувати дружні відносини, або ворогувати. В любому випадку
приходилось толерантно відноситись до оточуючих і для цього
притримуватись певних правил, чи, по крайній мірі, не вдаватись до
насилля.

Утвердившись в світі, обгородженому муром, моральні норми пізніше на
другому етапі розвитку феодального суспільства в кінці ХV ст.
вдохновляли трубадурів. В їхніх гімнах оспівувались лицарство і кохання,
а по суті, у них прославлялись два соціальних досягнення – стабілізація
і освоєння нового простору. Багато знаменитих лицарів були спочатку
простими воїнами, але за виявлену відвагу в битвах доблесть отримали
високий ранг.

В той же час воїн не міг добитись почестей, якщо він не вів себе, як
справжній лицар.

З зміною поколінь поступово встановлювалась соціальна рівновага, нові
відносини закріпили певну спільність сеньйорів. Яка послабила відчуття
постійної тривоги. Замки відрили ворота своїм друзям і сусідам, війни
поступились турнірам, на лицарських щитах красувались тепер фамільні
герби. Де раніше панувала хитрість і жорстокість, тепер процвітали
доблесть і щедрість. Так, з другої половини розвитку феодалізму
закладаються основні того спадку, який залишила ця епоха і яка по праву
заслужила назву «замкова культура».

Всі процеси, які відбувались в реальному світі накладала відбиток на
іншу реальність, яка складала міфічну основу лицарських романі в і
балад. Якщо в книзі Гальфріда Монмутського розповідається про життя.
Діяння і подвиги самого Артура, то класична Артурівна звеличує братство
лицарів Круглого Столу, їх пригоди, практично не мавші відношення до
воєнних досягнень, які були описані в «Історії бритів». Це поодинокі
схватки між двома або декількома лицарями, або змагання на турнірах
(характерні для періоду феодальної роздробленості).

Але поряд з ідеалами куртуазності виникає і формується повий міф – міф
про святий Грааль, який вимагав від лицаря духовної чистоти і целомудрія
(яке далеко не завжди було притаманне лицарям).

Тема Святого Граалю набула найбільшого розвитку в період пізнього
середньовіччя, коли завершилось формування міфів про Круглий Стіл короля
Артура. По мірі того, як середні віки уступають місце епосі.
Відродження, процес формування цих міфів, підходить до завершення.

Розділ 4

Протягом ХІІІ-ХІV ст. легенди про короля Артура та його лицарів
продовжують надихати поетів. «Віршовані романи, переведені або
стилізовані на французький стиль присвячені тому чи іншому фрагменту
великої чарівної історії були популярні і серед благородних, серед
простих людей».

І ось в кінці ХV ст. з’явився твір. Яки об’єднав у собі всі ці міфи. В
1485 р. вест міністерська типографія Кекстона випустила роман
англійського прозаїка Томаса Менлорі «Смерть Артура». Цей твір завершує
артурівський цикл або подібних до них творів. П’ятдесят шість раз в
тексті своєї книги Мелорі повторює читачам, що джерелом для нього
служили «французькі книги, але він, очевидно, користувався також і
англійськими віршованими переробками французьких поетів артурівського
циклу.

Пропонуючи весь цей матеріал на англійській мові Мелорі комбінував
запозичені мотиви скорегував і видозмінював зразки і робив власні
вставки, в результаті виник чіткий художній твір, в якому, до речі,
король Артур з дружиною Гвінов не завжди опиняються на першому плані.
Викладені історії розбиваються на велику кількість епізодів, пригоди
змінюють одна одну часто без мотивації і особливої підготовки читача.
Хоробрі лицарі. Заковані в лати, б’ються один з одним чарівні вигнанки
знаходять собі притулок в темних лісах, карлики і чарівник Мерлін, який
володів чудодійним даром пророкування, викриває таємні зв’язки між
героями і попереджує про небезпеку, яку не можуть запобігти.

В багатьох розповідях авантюрних історій більш чіткіше вимальовується
образ Ланселота, який страждає від кохання до дружини свого сюзерена,
королеви Гвіеневри, і марно намагається відшукати Крааль, чому заважає
нависаючий над ним гріх, Трістан, який захоплений в Ізолодою, інші
помітні фігури – злий Мордред, який викрав Гвіневру і підняв повстання
проти Артура; в багатьох цих епізодах відчувається, що Мелорі або
використовував недоступні для нас редакції артурівських переказів, або
вніс в свою розповідь нові риси, ввів нових героїв.

Розповіді Мелорі переповнені чарівної наївності, простодушності і
безхитрісності. Хоча Мелорі нерідко виявляє схильність до моралізації,
твердості, розсудливості і практицизму. Світ французької середньовічної
поезії та її тонкий психологізм йому в значній мірі не притаманні.
Мелорі засуджує кохання заради кохання. Або кохання в шлюбі вважає
ідеальним. Правда, для того, щоб чітко висказати свою точку зору, у
автора мало причин, в його книзі рідко зустрічаються випадки щасливого
шлюбу – шлюб батьків Трістана, але образ Ланселота, Мелорі, наприклад,
значно відрізняється від тієї інтерпретації, яку він мав у французькій
поезії.

Ланселот – один з найцікавіших образів роману, як і в його джерелах
Ланселот Мелорі мав всі здібності для того. щоб зробили Крааль, але,
пропитаний гріховним коханням, до королеви, він був удостоєний тільки
здалека бачити чашу благодаті.

І Мелорі Ланселот не одружується не тільки через присягу лицарської
уноти, скільки через цілком практичні причини: весілля, думає він.
Прив’яже до дружини, заставить скласти зброю, забути про турніри, битви
та лицарські пригоди. Ланселот не хоче заводити і тимчасові романи, і
Мелорі через його вуста виказує мораль і протистоїть її прушникам.

В міру того як вдосконалюється зброя з’являється арбалет, а потім – в
епоху Відродження – і вогнепальна зброя, від якого людина уже не могла
захиститись обладунками, лицарі відходять в минуле. І тепер лицарство,
яке створює ідеальний образ світу, в якому людям притаманна відвага,
сила, доблесть, недоступні прости смертний, а дружба і кохання стають
абсолютними величинами.

Такі зв’язки міцні непорушні. Зі світом лицарства безпосередньо
пересікається світ чарівництва: персонажі лицарських романів постійно
спілкуються з чарівниками і феями, вони користуються різними чудодійними
предметами. Лицарі – особливі люди, які живуть в особливій реальності.

З самого початку ідеї лицарства являли собою організовуючі силу і в
суспільному житті, і в воєнній області – і служили виправданням норм
поведінки, яка була насаджена норманами, а також коректували
взаємовідносини між різними культурними слоями і соціальними групами.

По мірі того, як змінювалась структура суспільства і культурні норми, ці
міфи сильніше і сильніше відображали уявлення не про ідеальні норми
поведінки конкретного соціального прошарку, а про захоплююче, достойне
наслідування життя, про правила якості і почуття якого мріяти люба
людина.

Лицарські романи все більше відривались від реальності.

Ідея Круглого Столу пізнього Артурівни втілила традицію особистої
вірності вассала своєму сюзерну епохи феодалізму, яка була скріплюючою
ланкою всього феодального суспільства. В ній втілювалось також одно з
протиріч тогочасного суспільства – король постійно шукав спосіб
винагороди своїх воїнів і тим самим зберегти їх вірність, не
перетворюючи їх у феодальних лордів, чиї володіння вкушали би їм ілюзію
незалежності і диктували інтереси, які б розходились з його власними.

Лицарські ордена, які були створені в той період, коли ідея круглого
столу поширювалась особливо широко, мале значне воєнне і суспільне
значення. Але на поч. ХІV ст. становище різко помінялося.

Професійні армії стали витісняти окремі загони лицарів. Серед яких
порядок і дисципліна були не можливими. В той же час лицарство ставало
все більш замкнутим, всередині якого спостерігалась все більше
розробленість, оскільки лицарі, позбавившись воєнних функцій, повинні
були шукати собі нове поле діяльності і нові можливості для існування.

Таким чином, — і особливо характерно для Англії – в той час як
дворянська знать перетворювалась в придворних, дрібні дворяни все
частіше залишались жити в своїх володіннях. І якщо раніше вони існували
за рахунок натурального господарства і шукали додатковий прибуток на
війні, пограбуванням і викупами, то тепер вони почали виробляти шерсть і
продукти для продажу, нерідко заміняючи примусові роботи характерні для
більш раннього середньовіччя, найманою працею.

По мірі того, як лицарство втрачало своє першочергове значення,
артурівський цикл і лицарський роман в цілому втрачали зв’язок з
дійсністю і набували все більш релігійного і фантастичного характеру з
переважаючою темою Праня. Твори цього жанру ставали все більш
вишуканими, відображаючи штучність поведінки і манер лицарів; сюжети
робились все більш фантастичними.

В епоху Відродження історії про Круглий Стіл стали, скоріше, початковою
крапкою для міфотворчості, де у формі лицарського роману проповідувались
уже зовсім нові ідеї. Один з характерних крикладів – твір Гарсії
Родрігеса Монтальво «Амадіс Галльський».

Міфічна реальність цього твору знаходила самий живий відгук у іспанських
дворян, яким по традиції змалку внушались поняття воєнної честі,
доблесті і гордості.

З іншої сторони, епоха Відродження це період великих географічних
відкриттів. Пригоди конкістадорів і мореплавців сприяли живому
сприйняттю фантастичних подвигів лицарських романів. Герої Монтальво
були зовсім не іспанцями, кріт того, звертає на себе увагу «подібність
образів і навіть ситуацій, описаних у Монтальво, з французькими романами
про Трістана та Ланселота». Міф про людей з винятковими фізичними і
душевними якостями життя яких сповнене дивовижних пригод, приваблює в
цей час багатьох читачів.

Яскравим прикладом ренесансного лицарського роману є «Немстивий Роланд»
Людовіко Ариосто. В цьому творі під егідою «лицарства» знаходить
вираження відроджуваний міф про гуманізм.

Якщо для менталізму середньовічної людини ключовим є поняття Бога, то в
епоху Ренесансу на перший план виходить ідея антропоцентризму і міф про
всемогутність людського розуму (безумство всіх якостей якими він був
наділений, але коли Астольфо зцілює друга, лицар стає більш «мудрим і
мужнім»).

В творі Ариосто, сюжетна основа якої ніяк не пов’язана з артурівськими
переказами, в одній з перших глав з’являється Мерлін, який пророкує
Брадаманте його майбутнє.

В загальному, хоча лицарські романи епохи Відродження здебільшого уже не
використовували сюжетні лінії артурівського циклу, ім’я Артура і його
товаришів, очевидно, знайоме всім. Ф.Петрарка в трактаті «Про засоби
проти всякої долі», обмовившись, що це казка, але не сумніваючись в
тому, що всім відомо її походження, згадує Артура.

Таким чином, у героїв даного циклу з’являється нове значення Мерлін з
радника короля Артура стає добрим чарівником. Який сприяє і допомагає
достойним. Імена Артура та його лицарів набувають символічного значення.

На цьому етапі міфологічність артурівського циклу втрачає своє значення;
Круглий Стіл і пов’язані з ним люди і події набувають статус символу. На
відміну від міфу, символ не створює картини світу і нічого не пояснює,
він скоріше являє собою комплекс уявлень. Пов’язаних з тим чи іншим
поняттям. Причому ми не можемо однозначно сказати, що саме приховується
з тим чи іншим символом.

З однієї сторони Артур і братство Круглого Столу возвеличуються і
прирівнюються з ідеалами справедливості, братерства і взаємовиручки, з
другої – королівство Логр, яке покоїться на цих поняттях, гине разом з
Артуром.

З символізацією Артурівни закінчується її формування і розвиток – цикл
пройшов шлях від кельтських язичних міфів до символу, власне міфом уже
не являються.

Висновок

Здавалося б, щ відходом середньовіччя артурівському циклу не судилось
розвиватись дальше, правда, в казках (шотландських, ірландських,
англійських промелькало ім’я Артур або Мерліна, який допомагав тому чи
іншому казково героєві але цим справа обмежувалась, поки не наступило
ХІХ ст.

Справа в тому, що в ХVІІ- ХVІІІ ст. міфотворчість на лицарські теми
практично не існувала, так яке феодальні ідеали не тільки не були
актуальні, але могли і заважати розвитку суспільства, що і пояснює
відмову від них. На даному етапі знову інтерес до середньовіччя і
пов’язані з ним ідеали з’являються тільки у перед романтиків (Макферсон
«Пісні Оссіана»). Романтики підхопили середньовічну тематику. По мірі
того, як буржуазна ідеологія зорієнтована переважно на матеріальні
цінності, викликає все більший протекти, все частіше в якості протидії
використовують середньовічні сюжети і системи цінностей, які опираються
на традиції лицарства.

За час розвитку артурівського циклу з нього по більшій мірі, зникла
кельтська міфологія, яка лежала в основі цих переказів «Світ
артурівських легенд сам набував міфологічних рис. Камлот, Круглий Стіл
лицарське братство, пошука Грагаля ставали новими міфологемами. Саме в
цій ролі вони сприймались уже в кінці періоду середньовіччя. Тому
звернення до артурівських легенд в ХІХ-ХХ ст. А.Тенісона, Р.Вагнера,
У.Моріса, Д.Джойса і багатьох інших зароджувало старі міфи, але
основними філологами були тут не мотиви кельтського фольклору а «ідеї
куртуазного середньовіччя».

Вищезгадані автори вбачали в легендах про короля Артура морально-етичний
ідеал, Данте Габріель Росетті та ін. під враженням від Артурівни
створили свій художній стиль, черпаючи в ній імпульс для творчості. В
1889 р. Марк Твен пише книгу «Янкі при дворі короля Артура», замінюючи
морально-етичний міф, міфом, який побутував в ХІХ ст. про всесильність
науки (хоча М.Твен сам із захопленням читав книгу Мелорі, цілковитого
захоплення середньовіччям він не вдобряв).

В ХХ ст. Дж. Р.Р.Голкієн створює новий жанр = «фентезі» І протягом
досить короткого періоду часу з’являється ряд творів, присвячених Артуру
і його лицарям, — починаючи від переказів Мелорі та ін. авторів
(наприклад «Лицарі Круглого Столу» в переказі Е.Балабанової, О.Петерсон)
і закінчуючи серйозними філософськими творами Мери Стю.арт, Теренса
Х.Уайта, Мишеля Ріо та ін. Автори вибирають різну манеру розповіді;
кожен по своєму пояснює події, які він розповідає.

Популярність жинру «фентезі» ставить багато запитань, але основний –
чому люди, які знають що таке космічна ракета та ядерна бомби захоплено
занурюються в світ чарівників і мечей? Те, що інша реальність. Яка
пропонується міфом про Круглий Стіл являє собою культурну цінність і по
цей день. Підтверджується великою кількістю сучасних творів, присвячених
цій темі (рок-араторія Р.Уікмена «Артур» — мюзикл «Камлот», фільми
«Ескалібу», «Мерлін і меч», і т.д.) І відповіді шукати, напевно,
потрібно саме в світі міфів – іншій ідеальній реальності, куди так
хочеться втекти.

Жанр «фентезі» з’являється після Першої світової війни, яка стала для
людства великим стресом (створюється зброя масового знищення, від якої в
першу чергу страждають мирні жителі).

В світі цих подій нове звучання набуває і трагічний кінець королівства
Логр – недаремно у М.Сюарт і у М.Ріо настирливо підкреслюється, що свою
смерть Артур предрешает в момент свого підйому – після перших
переможницьких битв він дає життя Мордреджу, битва з військом якого буде
останньою для королівства Логр.

Особливої уваги приділяється наданню людських рис персонажам: якщо в
класичній Артурівні основне місце відводилось подіям, я через них
читачеві давалось зрозуміти які переживання випадають на долю героя і
які внутрішні зміни відбуваються в ньому, то романи про Артура, написані
в ХХ ст. ставлять в центр внутрішній світ персонажів, їх почуття,
роздуми.

В чудесній міфічній реальності діють живі, земні люди, яким властиві
слабкості, сумнів і помилки.

Міфи про ідеальну державу, де панує справедливість, тісно пов’язана з
філософським міфом про те, що в кожному доброму починанні закладений
його кінець, також з міфами про любов, дружбу взаєморозуміння.

Очевидно, подібна трансформація і часі властива кожному міфу, який
коли-небудь був створений соціокультурним суспільством. І не останню
роль в цьому процесі відіграв міф, про короля Артура і його лицарів. Для
Європи з її кельтським і германським міфом він був одним з європейським
суспільством своїх соціонормативних і культурних установок існування
кожного з індивідуалів.

Використана література

Алексеев МЛ. Литература современной Англии и Шотландии. — М., 1984.
Арнольдов АЛ. Введение в культурологию. — М., 1993.

Барт Р. Мифологии. — М., 1996. Берар Э. Диалог культур // Опыт словаря
нового мышления. — М., 1989.

Белль Г. Франкфуртские чтения // Самосознание европейской культуры XX
века. — М., 1991.

Библер В. Культура // Опыт словаря нового мышления. — М., 1989. Бур М.
Социальное значение средневековых укреплений мотт и бейли // В мире
науки. — М., 1983. — № 7.

Бэкон Ф. О мудрости древних // Сочинения. — М., 1978. — Т. 2. В мире
мифов и легенд. — Спб., 1995.

Гуревич АЯ. Категории средневековой культуры. — М., 1984. Гуревич П.С.
Культурология. — М., 1996.

Добрынина В.И. Культура и цивилизация. — М., 1992. Евсюков В.В. Мифы о
вселенной. — Новосибирск, 1988.

Введение в культурологию. — М., 1996.

История английской литературы. — М., 1943. — Т. 1. История зарубежной
литературы. Средние века и Возрождение. — М., 1987.

История французской литературы. — М., 1946. — Т. 1 История культуры
стран Европы и Америки. — М., 1987.

Конрад Н.И. Проблема реализма и литературы Востока // Избранные труды. —
М., 1978. Культурология. Теория и история культуры. — М., 1996.

Ладыгин М.Б. Английский рыцарский роман и проблема развития
романтического романа в Англии в XVIII-XIX вв. // Проблемы метода и
жанра в зарубежной литературе. — М., 1984. — Вып. 9.

Леви-Строс К. Структурная антропология. — М., 1985. Лосев А.Ф.

Проблема символа и реалистическое искусство. — М., 1976. Лосев А.Ф.
Философия. Мифология. Культура. — М., 1991.

Похожие записи