.

Кощей Трипетович: слов’янський слід (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 16523
Скачать документ

Реферат на тему:

Кощей Трипетович: слов’янський слід

Весь цей прометеївський мотив в’язня, вогню і птаха спонукає шукати
паралелей у слов’янських міфологічних уявленнях. При цьому слід прийняти
зауваження відомих дослідників В. Іванова та В. Топорова, що при
реконструкції міфологічних реалій слід вважати суттєвим не тільки
семантичні та граматичні, але й звукові зв’язки, котрі навіть вважали
випадковими: “… Тому тут важливим виявляється встановлення зв’язків
не тільки між похідними від одного кореня, але й між словами різних
коренів з подібним звуковим складом. У зв’язку з такою групою слів можна
вважати потенційно ймовірним використання всередині одного тексту набору
близькозвучних основ, що належать до сакральної лексики”.

На наш погляд, такою паралеллю є казка про визволення закутого Кощея,
який мучиться у казематі войовниці (Василиси), у казані, під яким горить
вогонь, і з Кощеєм бореться герой після того, як сам напоїв і визволив
на волю через доброту свого серця (тобто «по-дурному», що зближує його з
Персефалем, який теж повівся «по-дурному»). Слід мотиву закутості Кощея
наявний у епосі “Слово о полку Ігоревім”, де поразка (полон)
осмислюється як пересідання у “сідло кощеєве” .

Тлумачення, за яким слово “кощей” походить з тюркського “кошчі”
(gosh-chy) – “полонений”, “раб”, “слуга при коні”, вірне у тому сенсі,
що в період ранніх тюрко-слов’янських контактів на основі тюркської мови
пояснене вже на той час незрозуміле слов’янське слово “кащей”, “каштей”,
вірогідно, беруче свій витік від етноніму “кассити” або праіндійського
теоніму “Кшітігарбха” (“лоно землі”). Остання — це ім’я божества, яке
зображалося тримаючим у лівій руці лотос із деревом бажань, а правою
доторкається землі (він же – китайський бог пекла Діцзан-ван і
японський Дзідзо). В античній традиції, що синтезувала в собі уявлення
Середземномор’я та Близького Сходу, “дитина на лотосі” символізує північ
(Антіох Афінський, ІІ ст.). Начебто дитина тут символізує Аполлона:
“Ти, котрий сидиш на лотосі та освітлюєш весь світ, котрий створив на
землі живі істоти … так само як ти приймаєш у північних частинах (??
??? ????? ??????) образ немовляти, сидячого на лотосі … в південних
частинах (?? ??? ????? ??????) – образ яструба, через котрого ти
надсилаєш у повітря спеку (у праці суфія Сухраварді “Посвист Семурга” цю
функцію виконує птиця Семург, — О.Г.)… у західних областях (?? ???
???? ??????) у тебе образ крокодила, хвоста змії, звідки ти надсилаєш
дощ і сніг; у східних частинах (?? ??? ????????? ??????) – крилатого
дракона і несеш повітряну царську корону, котрою ти перемагаєш у
боротьбі під небом і на землі”.

А Хіраньягарбха — це золотий яйцеподібний зародок (пор.: смерть
Кощея–Кшітігарбхи знаходиться поза ним, у яйці, тому він умовно
безсмертний), що, начебто, плавав у космічних водах і дав початок
Всесвітові. Він же — початкова форма Праджапаті (“Володар потомства”),
який прагнув згвалтувати свою дочку Ушас (планету Венера) і яка,
втікаючи, перетворилася на лань. У греків він відомий як “Той, хто ссе
лань (домагається лані)” (Телеф), син Геракла і Авги, цар анатолійської
Місії, якого тяжко поранив списом Ахіллес, а потім вилікував іржею зі
свого списа (пор. з мотивом поранення і лікування Короля–Рибалки у циклі
сказань про Грааль). Він же — вищезгаданий хатто-хетський Телепінус, бог
родючості, якого теж “лікують”(пробуджують від сну, через який гине
світ) жалом (бджоли, тобто комахи; пор.: Ахіллес — вождь племені
мірмідонян–“мурах”).

Бог Шіва–Рудра, син Ушас, обурився інцестом Праджапаті та Ушас, але
той пообіцяв віддати Рудрі владу над звіриним світом і, як на нас, це
мало узаконитися у вигляді шлюбу Рудри з дочкою Праджапаті — володаркою
лісу і звірів Артхамадхі (аналог Артеміди). Аналогічно Телепінус за
порятунок сонця з полону бога океану Аруни отримує за дружину дочку
володаря водної стихії.

Епітет Кощея “Трипетович” може бути пов’язаний зі старо-слов. “терпіти”
(трьпaeти), яким книжники Русі переклали грецьке ??????? (hypomeno)
“залишатися (певний час на місці), витримувати, терпіти”. У реаліях
праслов’ян молодші отроки – ініціанти, які називаються у джерелах
“кощеями” — “рабами”, дійсно терплять (пор. з тюрк. “сабур” —
“терпеливий, витривалий” > Сабуров): “… ініціанта завжди тримали в
стані жартів і насмішок, підкреслюючи цим його окремішність від
соціального світу і його ритуальну смерть і таким чином вчиняючи з ним
протилежне загальноприйнятному у світі людей. До таких насмішок належить
називання ініціантів – отроків кощеями”. Як правило, такі “кощеї”
прислуговували дружинникам, доглядаючи їх коней.

Грецька міфологія знає Гіппомена (Гіпомена), який здобув за допомогою
хитрощів у випробуванні ініціального характеру за дружину войовницю –
бігунку Аталанту, приналежну до кола міфів про вищезгадану Артеміду,
богиню лісів та звірів. Аталанта запропонувала Гіпомену змагання з бігу:
він повинен був без зброї бігти попереду, а вона зі списом за ним і у
випадку, якщо наздоганяла його, то героя чекала смерть. Гіпомен
перехитрив її за допомогою Афродіти, яка дала йому золоті яблука, котрі
слід було кидати під час бігу (на наш погляд, міфонім Гіпомен –
“Терплячий” через причетність його носія до бігу, а вірніше – після
проходження ініціації, було переосмислене на Гіппомен, де “гіппос” –
“кінь”; пор. з іменем Керсаспа, де “аспа” – “кінь”). Аталанта,
підіймаючи яблука, відстала від героя і змушена була вийти за нього
заміж. Тобто реально життя героя залежало від круглого золотого
предмета, як у Кощея – від яйця (щоб добути його, Іванові – царевичу ,
явно причетному до Купальсько–Куберського циклу, слід було відбути
невеличке “змагання”). Але Гіпомен забув віддячити Афродіті і та
розпалила у нього таку сильну пристрасть, що він обняв свою наречену у
храмі Кібели. Розгнівана богиня обернула їх на левів (пор.: сліди левів
зустрічають руські богатирі у билині про боротьбу Івана Годиновича з
Кощерищем).

Батько Гіпомена Мегар, беотійський герой, син Зевса і німфи Геранії.
Остання була врятована від потопу криком журавлів (“геран”), тобто
Мегарове народження пов’язане з водним хаосом і Мегар ( = Макара?) може
бути співставлений з Хіраньягарбхою (“золоте яйце”)–Праджапаті, іменем
якого називають праотців людства індуси.

Можливо, згодом на давньо-європейській основі відбулося
народно-етимологічне осмислення імені “Трипет” через наявність у ньому
того ж компоненту, що й у теонімі “Праджапаті” (pet- // pati- “володар,
пастух, батько”). Перший компонент імені — “Три-“ — слід, як на нас,
півставляти зі східно-романським (давньо-балканським) “дрегайка” –
прекрасні дівчата, святі, прикрашені квітами, котрі на день святого
Івана (“синзієне” – “святоіванці”), танцюючи, обходять поля,
“забезпечуючи” цим самим урожай. Декілька дівчат зодягнені у чоловічий
одяг, демонструючи схожий танок (у слов’ян цей обряд відомий у стосунку
до святої Трійці як “русальний”; у румун, навпаки, на Трійцю чоловіки
переодягаються у жіночий одяг і демонструють войовничість, т.зв.
“келушари”).

“Трипет”, отже, є означенням провідника сонму “дрегайок” –
східнобалканських міфічних істот (“амазонок”), відповідальних за
аграрний культ. Цього Трипета ми ототожнюємо саме з українським
фольклорним Дунайчиком, який “танок водив” і від небезпеки бути ним
поміченою і “взятою у танець” застерігає мати дочку (пор.: Агамемнон
попереджає Клітемнестру про те, що їй не личить перебувати у “натовпі
воїнів”, Евріпід, “Іфігенія в Авліді”, 35, cf. 1030, 1546; Іолай у
“Гераклідах” говорить, що “не можна дівиць пускати у натовп і саджати
бояться навіть біля вівтаря”, 43 – 44). У слов’ян фольклор фіксує
передання про красивого юнака Змія, який виглядає “красних дівчат” і
якщо зачарує якусь, то та невиліковна навіки і від цього кохання
народжується особлива людина, яку серби називають “Змій Вогняний Вовк”.

У греків бог Плутос, який у Арістофановому “Багатстві” оточений натовпом
– охлосом колись чесних і бідних, у своїй іпостасі Аїда – Плутона
викрадає Персефону під час її танців з подружками. Плутос як син Деметри
і Ясіона є братом Персефони, що є свідченням того, що у архаїчні часи
всі дівчата до заміжжя користувалися повною сексуальною свободою і жили
разом з юнаками у “загальному домі”. Міфологічними “двійниками” юнаків і
дівчат “загального дому” були войовничі гандхарви і апсари, що
віддаються любовним утіхам, співам, танцям у небесному “домі зібрання”,
як, наприклад, Сабха бога Індри. Греки називали таких дівчат “гетерами”
– “ровесницями”, “товаришками”, а семіти – “кудесами” від іврит.
“кедеша”, аккад. “кадішту” – “виокремленими, освяченими”. Намагання
героїв індійського епосу “Махабхарата” Кауравів насильно привести у “дім
зібрання” (”сабху”) спільну супругу Пандавів Драупаді та насильно
роздягти її, в той час як за “одвічним законом” заміжнім жінкам
перебувати у сабхі заборонено, призводить до війни між Пандавами і
КауравамиПавсаній у «Описі Еллади» зазначає, що саме «… Діоніса
називають «Мельпоменом» (ведучим хороводи) в тому сенсі, в якому
Аполлона називають «Музагетом» (Керівником муз)».

На нашу думку, даний індоєвропейський релікт наявний і в балтів. Від
Пасхи до дня св. Іоанна жінки та дівчата збираються групами і, взявшись
за руки, танцюють, повторюючи: “Lado, lado ir mano lado”. Начебто, як
зазначав хроніст М. Стрийковський (1582 р.), це вони роблять в пам’ять
про Ляду або Лядону, матір божественних близнюків Кастора і Поллукса
(пор. з мотивом балтських близнюків Відевдутом та Кріве—Крівайтісом).
Dzidzis Lado, мовляв, був богом язичників Прибалтики. У “Густинському
літописі” (1670 р.) Ладо вважається богом померлих, весіль, радощів та
успіху та ототожнюється з римськими богами Плутоном та Бахусом. Ладо в
жертву приносили півня і святкували від 25 травня до 25 червня, а жінки
язичників, взявшись за руки, співають: “Lado, lado, lado didis musu
dieve!”, тобто “великий наш бог Ладо!”. Князів, що поверталися з
перемогою, литовці зустрічають піснею “Lado, lado”.

Відповідно напрошуються паралелі литовському “ir mano lado” у східно- та
західнослов’янському Ладо і Лада та південнослов’янському Герман
(Джерман, Єремія), аналогу румунського Калояна та російських Костроми і
Коструба.

У піснях слов’ян Дунай — образ вільного дівочого життя: дівчина гуляє
біля Дунаю, прощається з ним, коли вона просватана і здійснює ритуальне
вмивання. Дунай за одно з дівчиною, коли вона не хоче вступати у шлюб;
перед шлюбом юнак здійснює обряд на Дунаю, “струже стрілки” і пускає їх
Дунаєм, щоб плили “до дівки”; Дунай у образі золоторогого оленя
допомагає на весіллі; переправа через Дунай–ріку — символічний образ
шлюбу; дівчину виловлюють з Дунаю (спасіння — шлюб), вона губить у ньому
перстень, хто дістане його, той стане її мужем; виловлювання вінка,
кинутого у Дунай, — смерть – весілля; юнак топиться у Дунаї — обручення
з річкою; у білоруській пісні внаслідок невдалого шлюбу молодець
кидається в Дунай: “розженюся, дунайчиком обернуся”; зваблена дівчина
шукає смерті у Дунаї; дитину (часто байстря) топлять у Дунаї тощо. В
генетичній легенді слов’ян, зафіксованій “Повістю временних літ”, Дунай
виступає головною водоймою їхньої прабатьківщини: “…съли суть Словени
по Дунаеви, кдъ есть ине Оугорьская земля и Болгарская”.

Таємниця персонажа не може бути з’ясована без аналізу гідроніму “Дунай”
(дв.-верх.-нім. Tuonaha, Tuoneva, гот. D?nawi, кельт. D?nuvis, латин.
Danubis, сірійськ. D?nabis, литов. Dunayus , ст.-слов. ДОУNАВЪ, ДОУNАИ),
етимолігія якого досі вважаєься нез’ясованою (щоправда, Ю. Мосенкіс у
своєму квазі-науковому словнику трипільської прамови співставляє з груз.
dineba “течія”, dnoba “танення”, але, як слушно зауважує Св. Вербич, він
не з’ясовує, як міг відбутися фонетично перехід картв. “і” в дв.-іран.
“а”). Також позиція дослідників Ю. Драздова Я. Розвадовського та Д.
Мачинського є половинчатою, вважаючи гідронім власне неслов’янським, а
балто-германським (і навіть ширше — північноєвропейським): слов. Дунай /
сканд.Dun (Двіна / Duna) *Duina > *Dvina; Я.
Розвадовський виводить першопочаткову формуорму *dhueina). Відповідно
Дунай пов’язується із балтійським культом *Duina як сакральної ріки
(аналог кельтської богині Дану, праматері Племен богині Дану, та
давньо-індійської Дану, матері демонів-данавів та Врітри, вбитого
громовержцем Індрою; до речі, вже у ведичних аріїв слово “дану” носило
реліктовий характер, тобто найбільшого поширення воно здобуло на
прабатьківщині аріїв — в ареалі на північ від Чорного моря). Начебто,
лексема “дунай” зустрічається у слов’янських та балтських мовах не
тільки на означення конкретного гідроніму: литов. dunas “глей”, dunajus,
dunojus “велика вода”, латв. dunuvas “запруджені води ріки”, укр. дунай
“розлив води”, блр. “дунай” — “тимчасова водойма, який утворився після
дощу або розливу ріки”. Але, як на нас, у такому некритичному
співставленні не врахований факт семантичного перенесення “більшого” на
“менше”, що характерне у дитячому світосприйнятті, коли, наприклад,
велика “калабаня” наділяється назвою “море” (тобто “така велика, ледь не
море”).

На нашу думку, гідронім слід співставити, на основі гіпотези про
циркумпонтійський до-індоєвропейський субстрат (виявлений, зокрема, у
грецькій мові), з пра-півн.-кавк. *twanHV “самець” > “баран, овен”, від
якого походять: чечен. to “баран” (“самець > “бик” > “баран”), андійське
dan “баран” , абхаз. ate “баран”, баск. idi “бик”, шумер. udu “бик”,
укр. “юдо” (“чудо-юдо”) – “казковий носій блага – води як сперми неба”,
болгар.-серб. “юда” — “войовниця — покровителька отар” (можливо, через
зіткнення субстратного терміну зі схожим за звучанням
праіндоєвропейським: литов. jauda “приманка”, дв.-інд. ud-yodhati
“хвилюється”, болгар. “юдя” – “зваблювати”, латин. iudeo “наказую”,
польск. judzic “рухомий”, литов. judu “рухатися”, дв.-інд. y?dhyate
“боротися”, укр. “під’юджувати”). Болгарська “юда” – істота жорстока
(утворюється з утоплениць), а “віла (самовіла)” – добра, сприятлива. Але
їхні функції тотожні. Остання індоєвропейська пов’язується зі
слов’янським колом поняття “віл” (праслов. volъ, дв.-ісл. boli, англ.
bull, нім. Bulle, грец. bolinthos) – “кастрований телець” > “носій
блага” > “старий верховний бог” (у греків – Уран) на часі домінування у
зодіаці сузір’я Тільця (в 4150 – 1710 рр. до н.е.), якого замінило
сузір’я Овна (1710 р. до н.е. – 20 р. хр.е.). Юда може належати до
оточення субстратного аналога сузір’я Тільця (Юди), який як “Чорний
Телець (Кінь)” (Чорнобог) в праарійській міфологемі бореться з “Білим
Тельцем (Конем)” (Білобогом). Або як у мітраїзмі бог Мітра вбиває
демонічного Бика, з утроби якого народжуються блага природи (пор. із
ведичними першожертвою Пурушею та вбивством Індрою бикоподібного Врітри,
сина богині Дану та її парного чоловіка Мітри-Варуни, з черева якого
виливаються земні води). Також в сенсі генетичного співставлення з
хурритсько-кавказьким богом грози Тешубом грецького міфологічного
персонажа Тезея, вбивці Мінотавра, виявляється мотив “бик — дарування
води” (Мітра — вбивця бика, вмістилища всілякого добра, Мардук — вбивця
Тіамат, Індра — вбивця бикоподібного Врітри, охоронця вод, тощо).

Бог-жрець Мітра індоаріїв, перемагаючи бика, здійснив перше космічне
жертвопринесення (аналогічно бикоподібного змія-дракона Врітру перемагає
бог-кшатрій Індра, а у греків перемагає змя Піфона бог Аполлон, з яким в
еліністичному світі і зливається культ Мітри). У “Ведах” Мітра виступає
зовсім як інший персонаж, де саме слово mitra означає “друг” (чоловічий
рід) та “союз”, “дружба” (середній рід), аналогічно як авестійське
mithra означає “договір” і обидва в індоіранську епоху означали гаранта
того поняття, яке визначається латинським fides “злагода”, а у грецькому
пантеоні цю функцію виконує Аполлон.

Думається, що міфологема вбивства космічного бика символізує перехід
точки весняного рівнодення із сузір’я Тельця до Овна (1710 р. до н.е.).
Тоді ж, як сказано у “Шахнаме” Фірдоусі, коли сонце підійшло до сузір’я
Овна (тоді відзначається свято Новруз), вперше був вінчаний на царський
престол перша людина Каюмарс (“Шахнаме”, І,487-499), хоча сасанідська
зороастрійська традиція згадує існування перед ним аж чотирьох династій.

Містерійний Мітра цікавий ще одним аспектом, досі чомусь не підміченим
дослідниками, а саме йому тотожний епічний Арджуна, син Індри. Свого
часу Арджуна теж здійснює “подвиг Якова-Ізраїля” (бореться з богом Шівою
у вигляді горця і отримує благословення — божественну зброю). І Арджуною
як ідеальним воїном, і Мітрою як покровителем легіонерів заволодіває
“комплекс Йони” — небажання здійснювати свою місію (битися з родичами на
війні, вбити бика), але після філософських напучувань вони здійснюють
належне їм. І як Мітра укладає договір із Геліосом і вони спільно
кермують сонячною колісницею (аналогічно й у китайській міфології є два
візничих на сонячній колісниці — Фен І та Да Бін), так і Арджуна, у
якого під час бою з кауравами колісничим був сам бог Крішна, для
вінчання Юдхіштхіри на світове царство завойовує для нього всі чотири
сторони світу (тісний зв’язок відчувається і між римськими богами
Сатурном та Янусом, де першому присвячено місяць грудень, а другому —
січень, і Сатурн прибуває на золотому човні в Італію, де царює Янус,
звідки дійсне значення двуликого Януса (тобто лики Януса і Сатурна), про
якого римляни з гордістю говорили: “Адже подібного божества Греція не
має !”; тому прихід мітраїзму в Рим не мав характеру якоїсь підміни,
доктринальної відмінності, зовнішнього конфлікту, а це було нове
пришестя, тобто нова подія суто трансцендентного рівня). Одночасно
Арджуна вважається втіленням божественного мудреця (ріші) Нари, який
виступає у парі з Нараяною (його втіленням вважається Крішна, а в
загальному — Нара-Нараяни — це двоєдине втілення Вішну), який одночасно
ідентичний Пуруші (“Шатапатха-брахмана”, 12, 3.4), якого приносять у
жертву і з його тіла створюють світ (аналогічно як у
ірано-мітраїстичному колі блага світу народжуються з принесеного в
жертву бика).

Факт, за яким вбачали у певних випадках аналогію Мітри і Гефеста
потребує прояснення. Відомо, що християнські апологети не дуже
розбиралися в язичкицьких ідолослужіннях, але певній традиції тлумачення
їх данину віддавали. Візьмімо розповідь про зруйнування в м. Багаріч
(Багарач, “Кумирні”) Григорієм Просвітителем ідола Аравазда-Бела-Зевса:
так, якщо у грецькомовному тексті мова йде про “Гефеста, сина Зевса”
(про ідола Гефеста згадує й літописець Мойсей Хоренський), то у
вірменськомовному його аналогові вже говориться про “Міхра, сина
Аравазда (Арамазда)”. Візантійська хроніка Іоанна Малали знає теж
Гефеста, сина Зевса, але давньо-руський літописець (під 1114 р.)
зазначає, що “Феостом, сином Еремії” (Гефест, син Гермеса ?) називали
єгиптяни слов’янського Сварога, батька Сонця-Дажьбога проливає світло
саме першообраз балканського Гермеса, викрадача стада корів Аполлона
(тобто аналог ведичного Врітри, і обидва мають стосунок до потойбічного
світу) і покровителя пастухів (сам він син Зевса, який, як відомо,
перекидався і биком), але він також, як і Гефест, є дарителем певних
речей-інсигній. Аналогічним дарителем, за літописцем, є й слов’янський
Сварог.

Думається, що спогад про першожертву-бика зберегли балканські слов’яни
у ритульному персонажі “Герман” (Джерман), аналога румунського
(фракійсько–ілліро–венетського) Калояна. В українців йому відповідає
Коструб, а у росіян – Кострома. У замовляннях розповідається, що він
помер від засухи (жертва богові сонця), а обрядово глиняну ляльку
Германа з чіткими фалічними атрибутами під час ритуалу жінки ховають на
піщаному березі ріки, щоб викликати дощ. Власне індо-європейська назва
“бика” (*gou-: слов. *govъ “бик, корова, говядина”, лтськ. guovs
“худоба”, вірм. kov “корова”, латин. bos, грец. bovs) є запозиченням зі
сх.-пн.-кавказ.: дагест. “гъведе” — “дощ” (~ абхаз.-адиг. bde “вода”,
груз. abdera, фріг. bedy). .

Власне у цьому субстратному іберо-кавказькому ареалі осідлих аграріїв
Циркумпонтійської зони виявляємо аналог теоніму старого верховного бога
слов’ян, Сварога : пра-нах.-дагест. *sw?rHo “старий” (у
праіндоарійському svarga – це не ім’я божества, а назва неба, можливо
первинно – зодіакального кола).

Поряд з до-індоєвропейським походженням гідроніму “Дунай” виявляємо
аналогічне походження інших гідронімів: Тиса ( ? абазин. “тІса”—
“свинець”), Псло (Псьол) ( ? абазин. “псыла» — «масний, жирний»), Сула (
? хатт. “шул” – “достаток”), Сож ( ? хатт. “шаг(х)” – “поганий”),
озеро ( ? абхаз. “аза” – “вологий”; баск. “езе” – “волога”), Буг ( ?
адиг. “бгы” – “течія”), Іква ( ? картв. “ква” – “яруга”) тощо.

Можливо, що цього ж походження гідронім “Дніпро” (у балканській традиції
– “Ніпру”, як “Дністер” – “Ністру”), де наявний субстратний компонент d-
( ? баск., абхаз., рутул. d- “показник третьої особи однини” ? англ.
it), а сам гідронім може стосуватися до картв.-баск. napiri “межа,
берег, край”, що підтверджує, на нашу думку, засвідчене греками тубільне
(праслов’янське) найменування ріки як “Бористен” ( ? болгар. діал.,
сербо-хорв. “бразда” – “межа”, “русло”,“канал”, “зрошувальний канал” ~
нім. Frche, англ. farrow, кельт.-валл. rhych “борозна”, італ. porca
“земля між двома борознами” ~ тохар. proksa “зерно”, слов. *proso
“просо”), а “борисфеніти” – “порубіжні” племена (надалі = “гуни”, від
адиг. “гьунэ” — “край, рубіж” = анти/ханти, від санскр. anti “край,
межа”, “периферія, околиця”). Можливо, що у праарійських кочових племен
територія довкола Дніпра, порубіжна з осідлими субстратними
до-індоєвропейцями (Трипілля А і В1) у своїй назві містила санскр. k?si
“борозна”, k?sti – “кордон”, “народ, плем’я” (> Рось; пор. з санскр.
sita “борозна”; з борозни народилася красуня Сіта, майбутня жона Рами та
причина війни Рами з володарем Ланки та ракшасів Раваною). В уявленні
тодішніх мешканців, як на наш погляд, власне Бористеном (Дніпром) був
масив води, що включав річку Рось та Дніпро нижче від місця її впадіння,
у той час як частина теперішнього Дніпра на північ, у лісостепу,
сприймалася як “чужа”, інша ріка, що впадає у Бористен (Дніпро).
Найвірогідніше, як на нас, що вона теж називалася Дунай, адже досі у
білоруській Могильовщині та українській Чернігівщині Дніпро у народі
називають Дунаєм, а з експансією слов’ян з півночі на південь у часи
сарматів та гуннів назва Дніпра (у джерелах того часу – Ебро, тобто
констатується член гідроніму “-іпр-/-ібр-”; див.: “… Гідрооснову
розглядуваної назви можна пов’язувати з фракійською глосою ?????? “der
Bock” … ?????? ?????? ????? “козел, коч”, “Bespritzer”, “fututor” від
і.-є. *jebhro-s або *eibhro-s … Досліджувані назви мають єдину вихідну
форму й сягають і.-є. *eibhro-s “пръскач” (Bespritzek)”…”)
переосмислилась у контексті з Дунаєм – “Самцем” на основі
індоєвропейської лексемії: *ibris, -us // *ipris, -us (пор.: і.-є.
*iebhros // *eibhros “цап, запліднювач”). Відповідно, на думку С.
Наливайка та О. Стрижака, давньо-арійська назва Дніпра — «Данапутра»
(«Син Дани», тобто бикоподібний демон-асур Врітра), аналогічно до
славнозвісної Брахмапутри. Проте, можливо, це просування праслов’ян на
південь відбулося значно раніше, десь на часі 2500 — 2000 рр. до н.е.,
коли пониззя Дніпра звільнили залишки пратохар (відокремилися від
праіндоєвропейців десь між серединою VII — кінцем V тис. до н.е., після
носіїв анатолійських мов), з якими слов’яни та балти мають найбільш
очевидні спільні лексичні форми як “просо”, “ректи”, “око”, “орати”,
“текти”, “дочка”, “нести”, “йти”, “зуб”, “сто”, “п’ять”, “три”,
“слухати”, “знати”, “коло”, “лосось”, “мати”, “брат”, “місяць”,
“молоко”, “під”, “великий”, “ти”, “кал”, “правий”, “лівий”, “писати”,
суфікси “-ище-“, “-ин/-ина”, закінчення інфінітиву “-ти”, префікс “по-”
тощо.

Аналогічно гідронім Дністер пояснюється на субстратній основі: картв.
str – “поспішати”, “бути попереду” (пор.: тюрк. “баран” – “той, хто
попереду”), тобто “швидка річка” (в нього впадають і ріки Бистриця –
Солотвинська і Бистриця – Надвірнянська) тощо.

Дунай в українських билинах виступає побратимом Добрині Нікітича у
поїздці до литовського короля, щоб висватати його дочку Апраксу за князя
Володимира (В.Ф. Міллер вважає, що тут мова йде про волинського князя
Володимира Васильовича, у якого був воєвода на ім’я Дунай; М.Г.
Халанський припустив, що Дунай – це маркграф Рюдігер з Бехеларен, що на
Дунаї, сват Аттіли до вдови Зігфріда Крімхільди в “Пісні про Нібелунгів”
та сазі про Тідріка). Розгніваний король ув’язнює героя, але того рятує
Добриня. Це дає підстави співставити билину з мотивом зникнення сонця і
врятуванням його Телепінусом. Своєрідним перехідним варіантом між
Добринею та Телепінусом виступає ісландський герой Тьяльв (в імені
якого, можливо, той же корінь, що в міфонімах Телепінус та Телеф) –
супутник бога-громовержця Тора в країну велетнів. Іноді супутником Тора
виступає Тюр, аналогічний Аресу (Марсу). У “Пісні про Хрюміра” Тюр
згадується як син Хюміра (кіммерійця?) і одночасно під іменем Тьяльві як
син Егіля (пор. з українською фольклорною “Ягілочкою”, “Ягілевою
дочкою”). “Дім Егіла” і “володіння Хюміра” – одне й те ж.

Свого часу Дунай таємно кохався з другою дочкою короля – Настасею (або
Мар’єю)–поляницею, перемігши її у поєдинку (варіант: героїня збиває
богатиря з коня і примушує того до шлюбу), яка була викупила героя з рук
катів і відпустила у Київ. Ображена неувагою Дуная під час його другого
приїзду та сватання Апракси, переодягнена Настася переслідує героя та
викликає його на герць під час весілля у Києві. Дунай вбиває стрілою
супротивника. “Розпластавши їй черево”, він дізнається, що вона вагітна
сяючим світлом немовлям (або навіть двома синами – близнюками). Дунай
кидається на свій спис і вмирає поряд з Настасею. З їхньої крові
утворилася велика ріка Дунай.

Нещасне дитя стає ізгоєм у людському суспільстві, “проданим у рабство” —
Кощеєм (тюрк. “кощчі” – “раб”), тобто перебуваючим частково у світі
живих, частково – у світі мертвих. Він — Страж (!) межі між світами на
“Калиновому (Каленому) мості”.

Деякі дослідники (Б. Рибаков, Д. Балашов) вважають, що билина засвідчила
факт контакту праслов’ян з сарматськими кочівниками-аланами (ясами;
Салтівська культура) в V – VІ ст.

У мотиві добування дитини з черева вагітної Дунаєві тотожний
північнокавказький бог полювання та диких звірів Абдал (у цахурів і
даргінців, Авдал – у лакців, Будуали – у аварців), який виймає з утроби
жінки ще ненароджену дитину, щоб зробити її пастухом турів. Генетично
цей персонаж пов’язаний із грузинською богинею полювання золотоволосої
Далі, матір’ю героя Амірані (абхаз. amra, amer “сонце”), який передчасно
народився і дозрівав у шлункові телиці (пор. з аналогічним грецьким
міфом про народження Діоніса). Він рятує від демона–вішапа людей, Сонце
і викрадає небесну діву Камарі. За богоборство Амірані приковують до
скелі у печері Кавказького хребта (греки, до того, як познайомилися з
культом фракійського бога Діоніса, ототожнили Амірані з Прометеєм).

Адиги називають бога лісів і полювання Мезітха (де “тха” – “бог” ?
ст.-грец. teos, латин. deus, санскр. dyaus, слов. ДИВЪ “бог”), який
витіснив божество жіночої статі Мезгуаше, що їздить на свині із золотою
щетинкою (пор.: богині картвельська Далі та германська Фрейя —
золотоволосі). Чи не від її імені територія Балкан, де протікає Дунай,
названа Мезією ще до-індоєвропейським населенням циркумпонтійської
єдності часів неоліту – енеоліту? Чи не пов’язана з цим теонімом і
назва анатолійського царства Телефа (Телепінуса хаттів) Місія? Мотив
народження дитини у вже померлої матері збережено саме албанцями Балкан
на кордоні зі слов’янами (в окресах м. Корчі): в день русалій вони
влаштовують “похорони матері сонця” Русу (Русіцу), а саме — ліпили з
глини фігурку людини, клали її в якийсь глиняний посуд і дуже урочисто
“ховали” за селом. Після цього наділяли всіх присутніх маленькими
хлібцями, спеченими з борошна, спеціально зібраної з усієї околиці, та
скормлювали їх худобі. У румунів же “ховають” саме “батька сонця” та
“матір дощу” (на Балканах її імена — Додола, Дордолеца, Паперуга,
Паперона, Рона, Добердоле, Даждоле). Албанці ж батьком називають
священну гору Томорі в центрі країни, в честь якого влаштовується свято
в середині літа. Спеціально йшли сім’ями та з отарами на висоти до 2
тис. м і запалювали там священні вогні, а на світанку здійснювали
ритуальне обмивання у гірських джерелах, а потім радісним вереском
зустрічали схід сонця.

В кавказькому епосі про нартів “неправильно” народжується, зі скелі
(theos ek petras), заплідненої пастухом, який побачив красиву земну
жінку, герой Сасриква-Сосруко-Сослан, тіло якого — розпечене залізо, а
його добуває зі скелі та загартовує коваль Тлепш). В печері ростила
адигського героя-нарта Вака-нама, готуючи його до помсти за вбивство
батька Хамица. Коли вбивці вимагали смерті Батразда, вона підкинула його
пастухам. У осетинській версії даного епосу — Батразд, син Хамица, був
вихований мудрою Сатаней. Також вихованцем доньки водяного нага Кауравья
Улупі був Бабхувахана, цар Маніпуру, син Арджуни та Чітрангади, який
стрілою вбив у бою батька, але Улупі, яка також свого часу народила від
Арджуни сина Іравата (пор. з аналогічним народженням Дівою-Єхидною від
Геракла родоначальника скіфів), повернула його до життя. Теж треба
згадати про виховання у крітській печері немовляти Зевса годувальницею
Амалтеєю та те, що пастухи-корибанти галасом своїх танців маскували плач
немовляти від його божественного батька. З печери народжується
індоіранський бог Мітра, тримаючи у руках ніж та смолоскип (тобто
первинно — символи розпеченого заліза). Ця подія була однією з таємниць
містерії Мітри: пастухи, котрі побачили таїнство, поклонилися
божеству-дитині, принесли йому в дар перший приплід від своїх стад і
перші плоди зі свого урожаю (пор. з християнським Різдвом). У сіамців
індоіранський бог Мітра — Брана Кхамбун, дух-охоронець держави Сукхотхай
(Сукотай), мешкає на пагорбі в печері на південь від столиці. В його
честь приносили в жертву буйвола. Саме ж ім’я походить від
мон-кхмерського “гірський хребет”. У Лаосі він шанується під іменем
Камфон, мешкаючий у скелі над злиттям рік Меконг і Намьу.

Співставлення Мітри зі східнослов’янським Кощеєм, смерть якого
перебуває поза тілом персонажа — у захованому яйці, може базуватися на
зображеннях Мітри на монетах Трапезунду, де бог на коні, як Мен,
місячний бог (Кощей як Місяць-Чахлик), а також — на теракотах України,
де Мітра зодягнений у анаксіріди (вид штанів) із широким вирізом, що
нагадує, на думку Ф. Кюмона, про оскоплення Аттіса. Якщо Кощей —
Безсмертний, то Мітра визначається семантично близьким цьому поняттю —
“Непереможний” (перс. Nabarze, грец. Aniketos, латин. Invictus),
“Нездоланний” (латин. Insuperabilis).

Мотивом “неправильного народження” героя, дуже близького за міфологічною
ознакою до слов’янського Кощея Безсмертного, є переказ валлійців
(кімврів) Уельсу про рід Дон у т.зв. “Четвертій гілці мабіноги”. Герой
її – Ллю Ллау (чи Ллев) Гіфеса (Чарівний Юнак Вміла Рука), син Аранрода,
дочки Дон, і яким опікувався мудрий Гвідіон. Його дружиною стала ельфиня
Блодуед (“Квітка”), але вона зраджує свого чоловіка з володарем Пенлліну
Гроном. Підступні коханці, знають, що Ллю Ллау неможливо вбити природним
чином (що схоже з мотивом захованої смерті Кощея). Але вражений магічним
списом Ллю Ллау не вмирає, а перетворюється на орла. Його знаходить
Гвідіон на верхівці світового дуба і бачить, що коли орел – Ллю змахує
крилами, на землю падають шматки гнилої його плоті (пор. з мотивом
Прометея, у якого орел клює печінку). За допомогою чарівного кия Гвідіон
повертає Ллю людську подобу і герой розправляється зі зрадниками.
Ірландським еквівалентом Ллю є герой Луг Ламфада–Самілданах (Сяючий
Довгорукий–Всевміючий), син Кіана, якому зраджує жінка з Керматом,
сином бога сонця Дагдою (пор. з мотивом зради жінки короля Артура). В
останньому випадку вже Дагда чарівним жезлом воскрешає сина і Лугові
мстить син Кермата Мак Куїл.

В германських сагах Лугові відповідає вже бог–трікстерЛокі, що постійно
капостить богам–асам. Його ловлять і підвішують. На Локі лежить вина
вбивства магічним прутом омели сонцесяйного бога Бальдра.

З цим переказом цікаво співставити героя міфічних дум Байду, якого
підвішують за гак за «нестандартну поведінку» («п’є–гуляє на риночку”) і
вбиває “сонцесяйного” Султана. Останні два мотиви — висіння на гаку за
ребро та звитяжний подвиг під час цього – співставляємо з мотивами
жертвоприносення–висіння Одіна шляхом прихромлення себе списом Гунгнір
до світового дерева Іггдрасіля (ясеня, нім. Esсhe; пор. з нім. Asche
“вісь”) та отримання внаслідок цього подвижництва знань про руни (певної
філософської сентенції). Galgenberg — «Гора повішених» наявна і в
поморському Воліні — знаменитому Йомсборгу скандинавських саг, де
відзначали культ Одіна. Також хочеться згадати про ритуальне страчення
давньо-руських князів Галича і розстрілювання вже їх повішених з луків.
Також вищезгаданий кельтський бог Ллеу Ллау Гіфеса вражений списом, коли
стояв однією ногою на краю казана, а другою на спині козла, зраджений
своєю чарівною жінкою Блодуед (Блоддведд; пор. з казковим мотивом зради
принцесою свого мужа — Кощея Безсмертного). Пробитий списом, Ллеу
перетворюється в орла, який злітає на Світове Дерево.

Також у Іоанна фон Гільдесхейма говориться: “Et in ipsa civitate in
templi Tartarorum est arbora arida, de qua plurima narratur in universo
mundo … ab antiquo in omnibus partibus Orientis, fuit consuetudinis,
et est, quod si quis rex vel dominus vel populus tam potens efficitur,
quod scutum ve l cliptum suun potentur in illam arborem pendet, tunc
illi regi vel domino in omnibus et per omnia obediunt et intendunt” (“В
цій країні у храмі татар є сухе дерево, про котре багато хто розповідає
у всьому світі… і здавна у всіх кутах Сходу, за звичаєм, і якщо хтось
хоче бути царем над царством або народом, повинен повісити на це дерево
щит, і тому королеві будуть всі підпорядковуватися і в усьому його
слухатися” (Ю. Евола, “Містерія Грааля”; пор. з цілим комплексом міфів,
проаналізованих Дж. Фрезером у “Золотій галузці” та мотивом перемоги
героя над Кощея здобуванням його смерті, що захована у скрині, що висить
на дереві).

Верховного бога германського пантеону *W??anaz (> дв.-ісл. O?inn) “Одін,
Вотан” римські тлумачі пояснювали як Меркурія (Гермеса), володаря доріг,
провідника душ померлих, аналогічного галло–романському Лугу–Меркурію. В
розташованих в Германії римських легіонах шанувався саме «Непереможний
Бог Мітра Меркурій», який зображався з немовлям Вакхом на руках (пор. з
мотивами вбивств Діоніса-Вакха титанами та сина Одіна Бальдра гілкою
омели). «… Возвеличення Вотана/Одіна слід, напевно, пов’язувати з
епохою Великого переселення народів, коли більшість германців з
мисливсько–землеробських перетворилися в рухомі войовничі племена.
Особливу роль Одін відіграв у норвежців (та їх нащадків – ісландців),
для котрих сільське господарство в глибині заток і в долинах мало менше
значення, ніж рибальство і військові набіги”. Одночасно Одін — цар,
родоначальник династій, завойовник, шаман, покровитель військової
аристократії. Йому приносять у жертву королів і він сам – жертва собі
самому і в наслідок цього жервопринесення отримує “з дерев” (тобто “з
того світу”) таємниче знання – руни. До того ж, зазначає Ж. Дюмезіль, “
… в індоєвропейському світі і поза ним магія, знання, розум не
розрізняються. Цей вплив, можливо, виражено і у самому імені бога,
похідному на –na германського кореня *W??a- (дв.-сканд. O?r) котре як
іменник означає розум (але і наснагу, навіть поезію), а як прикметник –
“excite, furieux, wutend, rasend” і споріднене італійському і
кельтському позначенням пророкувача (і поета), латин. vates, галльск.
??????? тощо. Furor, котрим Адам Бременський визначає Одіна і котрий він
начебто відносить тільки до військового збудження, треба розуміти в його
повному, релігійному значенні O?r”.

У греків, на нашу думку, — це Афіна (?????, дорійськ. ?????), в теонімі
якої корінь ???- слов. “бан”, — О.Г.) …”. Саме кельти поширили
дану назву теренами Європи: р. Віндо (тепер Віртах), міста Венеція,
Відень, Віндея, а також топоніми в Англії (Венти, Віндобела,
Віндоглотія, Віндолана, Віндоіра, Віндополіс), у Франції (Вандея) тощо.

8

?

вінди”. По-третє, венетські племена рушили з території Венеції та
Словенії на Одру та Віслу, де змінили в ІІ ст. до н.е.
прабалтійсько–кельтський симбіоз на кельто–германо–венетський
(пшеворська культура), який виступив з І ст. хр.е. під іменем “венеди” і
їх матеріальна культура проіснувала до часу, коли був затягнений у вир
подій епохи Аттіли (V ст.). Ті германські племена, які входили в цей
симбіоз, стали самовизначатися як “вандала(-ни)” чи “вандала(-ни)”,
“ванділа(-ни)”, де -ала(н)-, -ела(н)- та -іла(н)- є варіантами
зменшувального суфікса. Це були племена бургундів, варинів, аздингів,
харінгів, сілінгів, ругів, гепідів, готів та інших. Частина племен
об’єдналася довкола аздінгів і стала відома як “вандали”, з якими
суперничали готи, гепіди та бургунди.

Натиск в VIII-IX стт. в’ятичів та радимичів із заходу здійснювався на
схід та північний схід. На сході в басейні рік Ока і Угра проживали в
укріплених городищах племена балтів — носіїв мощинської археологічної
культури. Між шарами городищ балтів та слов’ян розташовується шар
пожарищ, в котрому присутні зброя та останки тиг, хто загинув від
насильницької смерті. Ту ж картину спостерігаємо у на Верхньому Дніпрі
-– на території тушемлинсько-банцеровської культури, колонізованої
кривичами, та й у всіх інших місцях, котрих сягнув колонізаційний
наступ. Як бачимо, “компліментарності” між прибульцями та тубільцями не
виникало… Лише значно видозмінена угро-мовними степовиками-буртасами
(відомі до XVII ст.) східнобалтська народність голядь (“гольтескіфи”
Геродота) збереглася в анклаві до ХІІ ст., але зрештою теж була
асимільована, починаючи з посягань Юрія Довгорукого, який встановив на
їх землі собі столицю — Москву.

Прихід в’ятичів змусив знятися з насиджених місць предків новгородських
словен та кривичів, чому є наукові факти: “… північноруський мовний тип
проник на північ у Приільмення з верхів’їв Дніпра, Західної Двіни…
Селітерським шляхом. Тоді перші носії північноруського мовного типу,
предки новгородських словен, йшли з верхів’їв Дніпра на верхів’я
Західної Двіни, в обхід центру основної території Дніпро – Двінської
зони у район озера Селігер і далі Селігерським шляхом на Ільмень,
Волхов, котрим опустилися до його низин, де заснували Стару Ладогу.
Таким чином, на цьому ранньому етапі предки новгородських словен
обійшли кривичів Дніпро-Двінської зони її південною периферією.
Новгородські словене йшли на Волхов … Починаючи з VІІІ ст., з початком
активних слов’яно–скандинавських зв’язків на базі мови словен виникає
північноруське новгородське наріччя, формуються північноруси
Поволхов’я… До приходу носіїв північноруського наріччя на територію
Пскова Псков слов’янської мови не знав. Хоча в принципі ніщо не
заваджає гіпотетично припустити наявність певної невеликої хвилі
полабських слов’ян, що проникла колись на територію східної Прибалтики”.

Звідси стає зрозуміла у літописах, переважно проновгородської
орієнтації, відсутність згадок про язичницьку вятицьку “королівську”
традицію, пов’язану з антропонімом В’ячеслав (Вацлав, Вячко, Войцех).
Тим більше, що прецеденти в історії існують. Жодні ірландські легенди та
пісні не згадують про мешканців острова — ірландську (гаельську) групу
племен скотів (“українців”, від ірл. sciathan “край, сторона”,
“крило”), які в пізнішому часі, в V ст. н.е., переселилися в Північну
Британію — Каледонію і власне заснували шотландські (скоттські)
королівства, ворогуючи з бритами (на півдні), англами (на сході) та
племенами піктів.

Можливо, що В’ячеслав — це ім’я особистості, котра стала каталізатором
для формування ідеологізованого образу “національного” героя праслов’ян
в усній традиції, навколо якого починають гуртуватися герої його
майбутнього кола, аналогічно до того, як довкола короля бритів Артура
(пом. 537 р.) групувалися герої Круглого Столу, і, одночасно, якась
частина праслов’ян усвідомлює свою значимість як “своєрідності”
(“нації”) під іменем “венеди” (> “в’ятичі”), тобто В’ячеславові (корінь
“вяч-“, на думку М. Будіміра, ідентичний латин. magis, франц. mais, а
отже “венети” означає “магнати”. Г. Вернадський співставив його з
осетин. faetaeg “лідер”, “вождь”).

Можливо, так фіксується перехід частини праслов’ян від avia potestas
“дідівського права” (культово-економічна община-“рід”, з формантом
“-ани/-яни” в самоназвах) до patria potestas “батьківського права”
(генеалогічно-сусідська община-“народ, нація”, з формантом “-ичі” в
назвах родів та племен). Аналогічно московська традиція почала вбачати
за такого героя саме Юрія Довгорукого, попирача “дідівщини”.

Ймовірно, що формування-самоусвідомлення “В’ячеславових” (венедів)
відбувалося саме у часі формування з протослов’ян майбутніх праслов’ян.
Начебто, саме на Ельбі та Нижній Саксонії культура городищ стала
каталізатором виникнення праслов’ян. Система городищ дозволяла створити
своєрідні “креольські острови” (ilha crioula), що різко відрізнялися від
навколишнього їх населення більш високою культурою, в котрій змішання
кельтів, етрусків, венетів/генетів (вже в IV ст. до н.е. ці три етноси
знає як сусідів Псевдо-Скілакс), іллірійців, італіків, фракійців,
германців, кіммерійців та інших (скіфів?) етносів було продуктивнішим.
Саме тоді виникли у слов’янських мовах слова “вогонь”, “море”, “орати”,
“порося”, “руда”, “весь” (поселення), “господь”, “говеть” (звичай,
суспільність), “*strojiti” (“домашнє господарство”), *pola voda (“місце
мешкання”), *роjьmо (русск. поймо “горсть”), *oticu (русск. “отец”) як
запозичені з латині (ignis, mare, arare, porcus, raudus, vis, hospes,
favere, struere, paludes, po-mum “плід, фрукт”
“свіжа (нова) кров, віддана богам” > “свіжа (нова) кров, влита в етнос
через шлюб та побратимство” > “о-своєний, свій” (*svoboda, де -d-a
суфікс у збірному значенні “чистий”, “білий”, “справжній”;
сталося це, напевно, внаслідок входження до держави свевів–праслов’ян
ще й германців – маркоманів). Спогад про єдність зберегли балканські
слов’яни у ритульному персонажі “Герман” (Джерман), аналога румунського
(фракійсько–ілліро–венетського) Калояна. В українців йому відповідає
Коструб, а у росіян – Кострома. У замовляннях розповідається, що він
помер від засухи (жертва богові сонця?), а обрядово глиняну ляльку
Германа з чіткими фалічними атрибутами під час ритуалу жінки ховають на
піщаному березі ріки, щоб викликати дощ. Тут одразу ж хочеться згадати
германського верховного бога (і жертву самому собі) Одіна (гот. woTHs
“одержимий”, “істовий” ~ праслов. *vent-). Аналогічне проголошує, як
вище зазначалося, й вішнуїзм: “… Я вчу вас цьому, грунтуючись на
Ведах. Згідно з Ведами, Вішну є той, хто вбиває і той, кого вбивають. У
жертвопринесенні битви вбивати або бути вбитим однаково не має
значення… Я однаковою мірою шаную війну, жертвопринесення і поклоніння
Вішну”. І звідси напрошується висновок про те, що й праслов’янський
аналог — король В’ячеслав — мусів був бути такою ж, як Одін і Вішну,
жертвою (не дивно, що реального історичного Войцеха наважується принести
в жертву його брат — чеський аналог Святополка Окаянного, куди, до речі,
останній і втікає, бо його аналог не те що зазнає якогось поганьблення,
а стає королем, тобто його вчинок розцінюється у відповідності з
традицією, визнавався ритуально законним; до речі, цей київський князь
здійснює жертвопринесення своїм амбіціям саме правителів вятицьких та
дотичних земель — Бориса, Гліба та Святослава).

К.Т. Вітчак запропонував реконструкцію імені саме для цієї
праслов’янської спільності, зафіксованого, за Г. Ловм’янським, лише на
периферіях Давньої Європи (у зв’язку з розселенням): *wenHtoi ( gu?ul
„розбійник, рекетир”..

Венети в І ст. до хр.е. в альпійських землях спільно з деякими
кельтськими та іллірійськими племенами об’єдналися довкола іллірійського
племені нориків, утворивши могутню державу Норик, згадану як
прабатьківщина слов’ян у “Повісті временних літ”. “… Протягом
тривалого часу основним населенням провінції Норик були кельти, котрі у
перші століття християнської ери зазнали глибокого впливу римської
цивілізації та латинської мови. Саме тут римляни впроваджували політику
інтенсивної урбанізації, внаслідок котрої все місцеве населення було
романізоване… Романізоване населення із Норику пізніше пересунулося на
схід і заселило Верхню Паннонію… Не слід забувати, що майже скрізь
романські мови сформувалися на кельтському субстраті. Інтенсивна і
глибока романізація північної Африки не призвела до створення тут
романських мов… Мовні сліди кельтського субстрату через романську мову
проникли в багато мов карпатського ареалу. Кельтське походження ряду
карпатизмів не викликає сумнівів. Одначе у деяких районах карпатської
зони кельтський вплив міг бути безпосереднім (не серез східнороманську
мову). Добре відомо, що у перші віки н.е. кельтський вплив мав місце на
території південно-західної Польщі та Верхньої Сілезії. Ще сильніше та
інтенсивніше воно було у Богемії, де перші слов’янські поселенці застали
ще багаточисельне кельтське населення…”.

Тут надзвичайно доречно згадати теорію О.М. Трубачова про прабатьківщину
слов’ян на Середньому Дунаї, в Західному Норику. Як на нас, саме тут
відбулася остаточна кристалізація “креолів” у етнос (усвідомлення
“свої” впротивагу “чужим”) та формування діалектного членування:
празахідні слов’яни — в Воєводині та Західній Паннонії, прапівденні — на
території теперішньої Словенії, північної Хорватії та північної Сербії,
прасхідні — в Трансільванії та Банаті.

Норик контролював знамениту “Бурштинову дорогу”, що починалася на
північному сході сучасної Італії, в Аквілеї (власне енети – венети
заснували Венецію та заселили Патавію – Падую та Аквілею), проходила
через міста Норика та Паннонії – Емону (тепер Любляна), Саварію (тепер
Сомбатхей), Скарбанцію (тепер Шопрон) і Карнунт (тепер Дейчальтенбург
під Віднем) на Дунаї. З останнього дорога йшла у напрямку до рік Морава
і Мура довжиною 600 римських миль (888 км), досягаючи Балтійського
побережжя та племені естіїв (Таціт, “Германія”, 45). Свідчення про
останнє наявне вже у Геродота: “… Адже я не вірю в існування ріки, що
називається у греків Ерідан, котра впадає у Північне море (звідти, за
розповідями, привозять бурштин)” (Геродот, “Історія”, 3 : 115). На
нижній Віслі у Вроцлаві (Бресляу, Переяслав) було перевалочне торжище.
Саме звідти поступав бурштин у міста північної Італії.

Дуже цікавим явищем цієї “Бурштинової дороги” був культ на ній
єгипетської богині Ісіди, який в І ст. хр.е. принесли італійські
колоністи – вільновідпущеники, що колонізували Норик та Паннонію. Ісіда
ототожнювала із Долею Достатку (Fortuna Abundantia), супутницею
Геркулеса, з котрими асоціювалися образи обіцяного Римською імперією
“золотого віку”. Культ Ісіди тут є тим більш знаменним, що вона є
матір’ю не лише Осіріса, але й Міна, бога торгівлі, караванів та
торговельного шляху.

Власне з Паннонії бурштин доставляли римлянам венети (енети), але
встановлення в 181 р. до хр.е. римської колонії у венетській Аквілеї та
перехід торгівлі бурштином до рук римських купців призвело до втрати
зв’язку венетів із Бурштиновим шляхом. Ю. Колосовська звернула увагу на
те, що буси з бурштину латиняни називали словом monilia, що дуже схоже
на болгарське та українське “моністо”. Щоправда, вона вважає, що це
слово занесене у Середнє Подніпров’я з берегів Адріатики, хоча логічніше
допустити його шлях із сходу на захід, аналогічно як латиняни запозичили
в якості синоніму до свого слова succinum (“бурштин”) ще й венетське
glaesum (буквальне значення “жовтий”). Так само італо-сабінське слово
rota у Варрона (RR,II,1,5) є контракцією з rohota ~ слов. “рогата”.

Пліній Старший повідомив свого часу, що Нерон відправив спеціальну
експедицію за бурштином для прикрашення амфітеатру і на чолі її був
прокуратор Клавдій Юліан. Експедиція привезла в Рим величезну кількість
бурштину, і найбільший шматок був у 13 римських фунтів (біля 4,257 кг).
Солін уточнює, що цей екземпляр подарував Неронові один із царів
Германії, а саме — володар племені свевів Ванній, ставленик Риму та
антагоніст язигів–сарматів.

Якщо з історичним кельто–бритським королем Артуром (VІ ст. н.е.)
передання співвідносить події кінця V – початку ІV ст. до н.е., то
логічним буде допустити, що схоже явище відбулося з королем венедів
В’ячеславом, на якого перенесли уявлення про легендарного короля племені
венетів (енетів, ??????? перс. xval (
“каста, ранг”), авест. ?ar?nah “фарн”, осетин.дігор. xo?run
“розфарбовувати”, xo?raen “колір”, дв.-іран. *hv?ra; латин.
sord?s“бруд”; гот. swarts “чорний колір”, дв.-англ. sweart,
дв.-верх.-нім. swarz , нім. schwarz “чорний”; дв.-ірланд. sorb
“бруд”, а також: і.-є. *mel- : ст.-грец. ????? , латськ. melns
“чорний”, литов. melsvas “синюватий”, латин. mulleus “червонуватий”;
герм. *m?l-a-n “пляма, знак, прикмета”: гот. m?la “знаки”, дв.-ісл.
m?l “прикмета”, дв.-англ.mael, дв.-сакс., дв.-верх.-нім. m?l “крапка,
пляма” ~індуїстське “тілак”), адже у індоаріїв синій колір зберігся на
означення варни шудр , до якої в давнину входили всі землероби (пор.:
брахмани – білий, кшатрії – червоний, вайші – жовтий). “Артхашастра”
засвідчила також традицію, за якою необроблені або закинуті землі
заселялися спершу землеробами – шудрами (s?drakarsaka, де karsaka –
“землероб”). Це не дивно, адже в умовах колонізації на новому місці слід
було спільно будувати укріплене поселення, освоювати земельні угіддя,
налагоджувати стосунки з тубільцями тощо. Це призводило до витіснення на
другий план станових норм, відокремленості, що існували на батьківщині
між різними родами та професіями. Тому не дивно, що пізніші прибульці з
арійського світу на нові землі, виявивши таке неприпустиме змішання у
нормальних умовах, цуралися першопроходців, оголошували їх
“недоторканими”, а себе — “благородними” (в індоіран arya, а їх земля —
Airyanam; ірланд. aire “вождь”, “знать”, boaire — “власник великої
рогатої худоби”, airig “вільні, котрі мають право обирати князя”, Eire —
“країна благородних”; хетт. ara — “вільний”; дв.-сканд. arjoster,
дв.-сакс. ir — “знать”, дв.-сакс. Irminsul — “дерево-ідол
родоначальника саксів Ірміна”, irmintheod — “людство” сорби, серби
“першопроходці; колоністи” (пор.: “… з англ. man “чоловік” можна
співставити також црк.-слов. тимено “рідка грязюка” (рус. тина) , грец.
?????? “земля” (пор.: дв. – інд. pu-man “людина”, латин. puer, pubes),
чеськ. kmnem “плем’я, стовбур роду”, пор.: ірланд. cnaim “нога, ляжка»,
лтськ. nams “дім” (букв. “те, що опалюється”, типологічно пор. дв.-рус.
племя, але пламя), латин. mensis, англ. moon (типологічно пор. латин.
luna
“бідний”; чеськ. chudy “бідний”, укр. худий латин. taxo, -nis “борсук” ~ латин. taxus “тис
(тисове дерево як Іггдрасіль-кінь бога Одіна)”), у скіфському середовищі
— в бога коней Тагімасада (тут наявний іранський компонент “-мазда”, як
от у теонімі Ахура-Мазда ~ дв.-інд. adhi-deva “вищий бог”, adhica
“верховний володар”, епітет Шіви з тризубцем-“шріватса”, “знаком
тільця”, з яким, до речі, зображався й верховний бог ассірійців Мардук),
ототожненого Геродотом з еллінським Посейдоном. Останній є, в дійсності
не стільки бог вод, а, за В. Топоровим, “Супруг Землі” — poteidavon, що
тотожний як ведичному змію Ахі-Будхня, з якого й виростає Світове
Дерево, так і слов’янському змію Бадняку, котрий обвився довкола
Горюч-Алатир-Каменю, що захований у коріннях Світового Дерева. Останнє
росте на Кіян-морі і на ньому орел звив багате гніздо із срубла, золота,
перлин, коштовностей і вивів дітей. Коли ж буря вирвала з коренем дерево
і втопила гніздо та дітей орла, то він не зміг винести горя, кинувся у
низ і розбився об “білгорюч камінь” або хоче це зробити, але сокіл
відраджує, і радить полетіти далеко і відшукати “прекрасне нове життя”.

Власне праслов’янамипредок-герой був ототожнений з архаїчним
індоєвропейським божеством, ім’я якого (на честь посвяти) початково
герой і носив.

Сам же епічний і історичний герой цілком встановлений. Той факт, що у
грецькій (у переданні іншомовних слів) та анатолійських мовах було
характерне асимілятивне чергування звуків d//l (т.зв.
“південносхідноіранське”, притаманне пушту, бактрійській і скіфській
мові, але невідоме у сарматській), дає нам підстави до вбачання в
прообразі Дагди-Дажьбога кіммерійського царя-героя Лігдаміса, ім’я якого
ассірійські джерела більш правильно передають як Dug-dam-me-i
(Дугдамме; факт тяжіння “кіммерійського світу” до індоарійського
відобразився і тут, адже саме останні фіксують -l- там, де в іранських
оригіналах – -d-: дв.-інд. Bahlika, авест. Baxdika “Бактрія”, дв.-інд.
lipi шумер.
GI?.BILGA.ME? “Більгамес” (>Гільгамеш)”, хуррит. dbil.ga.mi?, хетт.
GI?.GIM.MA?, що у греків набуло вигляду ????? “великий”, “довгий”,
“голосний, сильний”, а у пафлагонців–енетів могло набути ?????? та
означати те ж саме, що й словянське “Вяче-“ (у імені “В’ячеслав”) –
“більше” (праслов. *v?tj, сербохорв. Већи, польск. wi?ej “більший,
великий” герм.
*wahs(-an/jan-) “рости” > англ. wax “збільшуватися”, дв.-англ. weaxan,
нім. wachsen “рости”, дв.-ісл. vaxa, гот. wahsjan “збільшуватися, рости”
~ грец. aexein Август),
семітське Йосиф (Yosseph “збільшувати”) та ведичне Васіштха
(“Превосходнейший”, “найбагатший”) як назва однієї із семи традиційних
головних екзогамних брахманських груп — домашніх жерців-пурохітів
Сонячної династії (тут напрошується кельтський еквівалент: ірл. Ard-Ri
“високий, верховний король” > Артур, ім’я якого пояснене римлянами як
“страшний медвідь” ~ малоазійсько-галатська Артеміда, символом якої була
ведмедиця). Саме Васіштха, начебто, був зачатий від двох богів — Мітри і
Варуни і народився «з думок» апсари (водяної богині) Урваші (пор. з
народженням із голови іншої діви-войовниці — Афіни, яка у
північнонордичній традиції є еквівалентом Одіну, маючому стосунок до
“голови мудрості” Міміра). Васіштха — автор сьомої «мандали» «Рігведи»,
ідеал брахмана, власник «корови бажань», друг богів і щонайперше —
Варуни, який показує йому зміну дня і ночі, бере його на свій корабель
(пор. з мандрами Гільгамеша на кораблі та спробою змагання зі сном). На
іранському грунті, як на нас, вже наявне переосмислення антропоніму у
напрямку до загальноіран. *winda “той, який перебуває, набуває”:
дв.-перс. Vinda-farnah “Набуваючий фарн” = грец. ??????????, Інтаферн
(як правильна форма наведеного Геродотом та Арріаном імені Іданфірс /
Індатірс, хоча можливе й *vidamtrsu- “прагнучий до ведунства,
всевідання” на основі дв.-інд. veda “знання, пізнання”). Цікавим також є
факт, що початкове ім’я біблійного Авраама є Аврам (“отець високий”),
син Фарри з месопотамського міста Ур.

Надалі слов’янське плем’я в’ятичів у хазарських та арабських джерелах
засвідчене як “вантіт”. Дослідник В. Щербаков пише: “… у ХІ столітті …
відбулися походи Володимира Мономаха … на Ходоту, володаря землі Вантіт,
і на сина його. Головним містом “вантіт” – ванів був тоді Хордаб
(Корьдно у руських джерелах, можливо, Корьден [пор.: Гордієни – місто
Ванського царства, у якому цар Руса І встановив пам’ятну стелу на честь
перемог над Ассірією, — О.Г.]). Держава Вантіт була приєднана до Русі.
Вона розташовувалася у ті часи на берегах Оки і у верхів’ях Дону …
ванів потіснили на північ в епоху великого переселення народів… Адже
власне в’ятичі “сиділи” на Оці і верхньому Доні … Вани – це “вентичі”,
венети, венеди і, зрештою, в’ятичі – так це ім’я змінювалося за віки”.

Отже, відбулося перенесення уявлень про короля доби переселень народів
Європи (Venceslas), внаслідок чого у “Літописі Руськім” постала легенда
про відселення в’ятичів (venti?i, v?nti?i) “від ляхів” на чолі з
вождем Вятком (Ventko), котрий, отже, виводив свій рід від енетських
королів і носив той же титул “венетський” (“венети” — “піддані венета”,
тобто короля, де в титулі “венет” вбачаємо і корінь u?-: “вождь, вести,
воєвода”). Аналогічно, вважає О. Трубачов, ім’я готського короля
Вінітарія — Vinitharius — є саме прізвиськом, епітетом. Йордан сам
зазначає, що це слово означає “переможець венетів” (“Діяння готів”, XIV,
79), де правильно відображається догерманське *uenetes готським
*winith-, а другий компонент імені arjan означає “орати” (пор. з
літописним: “Романе, Романе, худим живеши, литвою ореши”). А сам
Вінітарій, проте, мав справу не з венетами, а з антами ІV ст., а з
венетами (венедами) сусідував у низинах Вісли.

Сам етнонім енети (генети, венети) міг походити від
північноанатолійського слова, як аналогічно походить іншомовне слово у
старогрецькій мові — ????? “блиск, краса, слава”, “волога”, відоме
також латинянам як h?nos “честь, почесть”, “достойність” (потрапивши від
етрусків), а саме — з хаттскої (до-індоєвропейської, протоабхазької)
мови Анатолії: hun- “великий”.

З причини того, що на ранній стадії розвитку для всіх мов характерне
значне нерозчленування понять, В.П. Кобичев, вказуючи на
нерозчленованість у старогрецькій мові понять “мова” і “народ”, виявляє
таку ж нерозчленованість у слов’янській лексемі “слово”: “…Дійсно, у
сербохорватській мові слово поряд з іншими має значення “річ, буква”
(пор.: гот. mathl “місце зібрання” > “ринок” > mathlein “річ”, “мова” >
mathlajan “говорити” ~ укр. “мотлох”, “мотлошити” (“перебирати” >
“пербирати чиїсь якості, обговорювати когось, щось” > “говорити”,
“базікати”); грец. homilia “зібрання віруючих” > “промова єпископа”, —
О.Г.), а дієслово словити – “носитися слухові”. У чеській мові похідні
від лексеми слово дієслова sluti, slovu, sluyu рівнозначні нашим
дієсловам “слити, називатися, бути відомим”. У словнику російської мови
С.І. Ожегова слово пояснено як “речь, способность говорить…” … Додавши
до основи слов суфікс прикметника ен або енин , у повній відповідності
із граматикою слов’янських мов отримуємо словен (пізніше словенин,
словянин) – дослівно “мовлячий, розуміючий (дану мову)”.

У зв’язку з цим північноанатолійське “генети”- “слав’яни” (пор.:
дв.-інд. sravah “слово” і ?ravas “слава”) теж виявляє аналогічну
нерозчленованість: хатт. hu- “говорити” (пор.: заг.-єніс. qaeG “слово” >
кет. qa’, заг.-тібето-бірм. ка- “слово”, “річ”, шумер. ка “рот”,
“слово”), що запозичене семітами (дв.-євр. gao “ревіти, вити”,
“тваринний рик як протилежність людській мові”) та індоєвропейцями:
*ghu- “звучати” > *gu- ( де ou // u) (наприклад, ст.-слов. говоръ “шум”
> “звуки мови”; дв.-інд. ghuka “сова”; ст.-грец. goos “плач”; нім.діал.
gauzen “тявкати”, польск. gwar “шум”, “говір”) та *guou “те, що видає
звук” > “бик” (ірл. go, латськ. guovs, вірм. kov, ст.-грец. ????, латин.
bos, bovis, сербохорв. говедо, укр. говядина) тощо.

Спершу германці переклали етнонім венетів (генетів, енетів) буквально як
“ставани” (????????): заг.-герм. stethn-? “голос”, гот. stibna,
дв.-англ. stefn, stemn, дв.-сакс. stemna, stemma, дв.-верх.-нім. stimna,
stimma “голос(ні)”, але згдом відмовилися від цього терміну, для того,
щоб передати “мовну гру” у нерозчленованість , переклавши “венети” –
“словени”, “слав’яни”, “скотарі–номади” фактами своєї мови як “роси”
(росомони; дв.-ісл. hros “слава”, дв.-верх.-нім. hr?d, hruod “слава” та
нім. das Ross , голл. het Ros “кінь”), що наштовхує на згадку про
дв.-інд. “го-вінда” – “пастух” (букв. “поводир корів”) – епітет бога
Вішну. Це знаходить підтвердження в тому, що у венетів Апенін існував,
за Страбоном, особливий культ коня, якого у жертву приносили
божественному герою Діомедові (див.:). Аналогічний обряд існував, за
Тацітом, у германців, що, на думку С. Зоговича, свідчить про співпадіння
даної міфологеми у всіх індоєвропейців.

Проте Діомед є власне ворогом троянської коаліції, а отже – і
венетів–пафлагонців, але тут переважає мотив викрадення Діомедом коней у
Реса (“мова, мовлення, річ”), фракійського володаря, та те, що Діомед
став засновником ряду міст у Італії (в Апулії). Проте існувало уявлення
і про фракійського царя Діомеда, який теж володів кіньми і які відібрав
у нього Геракл на прохання Еврістея. До того ж родовід першого Діомеда
чітко виводиться від предка Антенора, як ми знаємо, вождя пафлагонців –
енетів.

Як зауважувалося вище, пафлагонські енети(-генети) представляли собою
скотарський етнос, споріднений із хетто-лувійською спільнотою та
прототохарами, та, вірогідно, навіть були діалектно-етнічною групою
останніх. До хетто-лувійської спільності належали й гостинні щодо енетів
фракійці Балкан, що самі себе називали “місіями”, musai (фракійці
Анатолії, відповідно, називали себе фрігійцями або бригами, а в
“Рігведі” виступають як “бхрігу”, що славилися як творці колісниці бога
Індри; тут присутній і.-є. *bhergh- “високий; гора” ~ кельт. briga
“підвищення, пагорб”), від чого отримала своє ім’я пізніша римська
провінція Мізія. Як на нашу думку, ця самоназва (місії, Мізія)
споріднена етимологічно з хетт. mekis “великий, багато”, що цілком
узгоджується і з епонімним індо-європейським персонажем з іменем на
значення “великий, більший” (в сенсі анатолійських зв’язків етрусків
йому може бути тотожний міфічний володар етруського міста Цере, тиран,
який вимагав принесення собі, а не богам, перших плодів нового урожаю).

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020