Реферат

на тему:

Ежен Йонеско

Ежен Йонеско народився 26 листопада 1909 р. у місті Слатині, неподалік
від Бухареста. Батько його був румуном, мати — француженкою. 1913 р.
родина переїхала до Парижа, з яким Йонеско-старший пов’язував надії на
успішну юридичну кар’єру. За три роки він, покинувши дружину з двома
дітьми, повернувся до Румунії, де невдовзі створив нову сім’ю.

Тягар турбот ліг на плечі матері. Аби прогодувати дітей, вона була
змушена братися до будь-якої роботи. Ця ніжна жінка, яка без нарікань
терпіла важку працю та гнітюче відчуття занедбаності, стала для
майбутнього письменника прообразом гіркої людської самотності. Однак
попри те, що з раннього дитинства Ежен стикнувся з надірваністю людських
стосунків і доль, дитинство залишило в його пам’яті відчуття свята. Воно
й було джерелом його зачудування світом: «Це, — згадував письменник, —
час дива та дивовижного: ніби з пітьми випірнув сяючий, новенький і
зовсім дивний світ. Дитинство закінчується у той момент, коли речі
перестають дивувати. Як тільки світ починає видаватися вам знайомим, як
тільки ви звикаєте до власного існування, ви стали дорослими. Світ
феєрії, дива перетворився на щось звичне, на кліше. Таким новим був рай,
світ у перший день творіння…»

Свято дитинства завершилося 1922 p., коли Ежен із сестрою переїхали до
Бухареста. Життя в столиці Румунії було затьмарене постійними
конфліктами з батьком, людиною егоїстичною та деспотичною. Однак
тринадцяти рокам, прожитим на румунській землі, Йонеско завдячував і
своєю освітою, і залученням до румунської культурної традиції, і першими
літературними спробами.

Навчання у бухарестському ліцеї вимагало серйозних занять румунською
мовою, якої до цього часу Йонеско майже не знав. Занурюючись у стихію
нової мови, він дедалі більше відходив від французької. Досвід «забуття»
та нового «пізнання» смаку слів, коли розлучені думка і звук знову
сполучаються, набуваючи нової єдності та яскравості, пізніше вплівся у
мовну тканину п’єс Йонеско, зумовивши притаманну їм гру слів і зі
словами.

1929 р. Ежен вступив до Бухарестського університету, де студіював
французьку мову та літературу. За студентських років він почав
друкуватися: 1931 р. вийшла в світ збірка поезій, написаних румунською
мовою, а 1934 р. — книжка

з виразно авангардистською назвою «Ні», що містила добірку
літературно-критичних статей.

Посилення тоталітарних тенденцій у суспільно-політичній атмосфері
Румунії 30-х років негативно впливало на духовний стан молодого
літератора. Тому, скориставшись нагодою — пропозицією писати у Парижі
докторську дисертацію («Гріх і смерть у французькій літературі після
Бодлера»), він з радістю залишив Бухарест. Ще добрих десять років Е.
Йонеско існував «між двома батьківщинами», періодично проживаючи то у
Румунії, відносини з якою ставали дедалі напруженішими, то у Франції, де
задля фізичного виживання був змушений заробляти перекладами та
коректорською роботою.

Початком нового періоду життя стало створення п’єси «Голомоза співачка»
(1950).

Коли 1950 р. Нікола Батай, режисер паризького камерного театру
«Ноктамбюль», поставив дивну п’єсу з не менш дивною назвою «Голомоза
співачка», мало хто міг передбачити, що твір, який викликав обурення
нечисленних глядачів і зливу критичних рецензій, стане прологом до
потужного руху оновлення світової сцени другої половини XX ст. Очевидно,
і сам автор, на той час невідомий літератор, створюючи свою дебютну
драму як зухвалу «антип’єсу», не наважився б пророкувати їй щасливу
долю. Через багато років, ставши метром театру, Е. Йонеско згадував, як
разом з акторами театральної трупи він заманював випадкових перехожих на
виставу і як часто п’єса виконувалася лише для двох-трьох глядачів.
Важко було тоді уявити, що «блискучий» провал, яким ознаменувалося
сценічне народження «Голомозої співачки», був початком її майбутнього
сходження до світової слави. Позбавлена ознак сценічної дії та виразного
драматичного конфлікту, ця п’єса згодом була перекладена багатьма
мовами, включена до репертуарів найвідоміших театрів, покладена на
музику та неодноразово екранізована.

А сталося так тому, що в «Голомозій співачці», як, до речі, і в інших
п’єсах Йонеско, проступили обриси нової драматургії, для якої
літературна критика знайшла промовисте визначення «театр абсурду». Сам
митець доволі стримано ставився до цього терміна. Коректнішим, на його
думку, було б визначати написані ним п’єси як «дивні», «парадоксальні».
І в цьому був сенс: абсурдне у драмах Йонеско не було самоціллю.
Створюючи абсурдні ситуації на сцені, оздоблюючи їх оригінальними
театральними ефектами, драматург насамперед прагнув висловити своє
здивування буттям. Здивування, крізь яке, немов вода крізь пісок,
безслідно проходять всілякі філософські та обивательські пояснення,
соціологічні теорії та моральні вчення, ідеологічні та релігійні
доктрини. Адже жодне із численних тлумачень, твердив Йонеско, не дає
відповіді на головні запитання — як і чому створений світ, у чому мета й
сенс життя, чим є людина і чому вона є смертною попри те, що вміщує у
своїй свідомості цілий Всесвіт, з його «музикою сфер» і чорними сонцями
меланхолії… Повернути глядачеві первинне зачудування чистим
існуванням, відтворити на сцені відкриття несподіваного у звичному плині
життя і у такий спосіб відновити вищу реальність переживання буття — ось
чого прагнув у своєму театрі Е. Йонеско.

Найяскравішими його творами для сцени вважаються п’єси «Урок» (1950),
«Жертва обов’язку» (1952), «Стільці» (1952), «Етюд для чотирьох» (1954),
«Безкорисливий вбивця» (1957), «Носороги» (1959), «Повітряний пішохід»
(1963) та ін. Взагалі ж перу Йонеско належить понад три десятки п’єс.
Крім драм, митець писав також прозові твори (збірка оповідань
«Фотографія полковника», роман «Самотній»), спогади, есе, публіцистичні
статті тощо.

28 березня 1994 p. E. Йонеско помер. Його ім’я поряд з іменем С. Беккета
стало емблемою руху оновлення драматургічної естетики другої половини XX
ст.

«Кожне життя — єдине. Кожне — світ… — писав Йонеско в есе «Розкришені
думки». — Прожити життя — значить пережити світ по-своєму, по-іншому,
несподівано». Звідси — проголошувана ним цінність самотності. Поширену
серед критиків думку про те, ніби його театр — «це стогін самотньої
людини, яка не вміє спілкуватися з іншими людьми», Йонеско спростовував
твердженням, що самотність — річ украй необхідна і що біди сучасної
людини спричинені саме дефіцитом можливості бути наодинці з собою,
можливості без перешкод опановувати «імперію» індивідуального буття.

Головним ворогом самотності, за Йонеско, є дух колективізму. Він набуває
різних форм, починаючи з тоталітарних режимів, що знищували цілі народи,
і закінчуючи невинними спортивними іграми, які збирають на
стадіонах натовп

глядачів, доведених до істерії. Незалежно від миролюбної чи агресивної
спрямованості, переконував французький письменник, дух колективізму
розчиняє особистість, вбиває індивідуальність, а відтак — і людське
єство.

Феномен знеособлення людей набуває трагііронічного гротескного
забарвлення у п’єсі «Носороги», в основу якої покладений
абсурдно-фантастичний сюжет масового перетворення людей на носорогів.

На тлі цієї пошесті лише головний герой, Беранже, зберігає свою людську
подобу, через що й потрапляє у ситуацію протистояння натовпу.

Поштовх до написання твору, зазначав автор, надали враження французького
письменника Дені де Ружмона від демонстрації нацистів на чолі з Гітлером
у Нюрнберзі 1936 р. «Дені де Ружмон, — розповідав Йонеско, — бачив цей
натовп, який поступово поглинала якась істерія. Здалека люди з натовпу,
як шалені, вигукували ім’я цієї страшної людини. Гітлер наближався, і з
його наближенням зростала хвиля психозу, що захоплювала дедалі нових
людей. Цей безум, ця маячня спочатку здивували оповідача. Однак, коли
Гітлер підійшов ближче, він і сам відчув, що безум от-от захопить і
його, що він «наелектризований» заразною маячнею. Він уже готовий був
піддатися цій марі, але тут щось піднялося з глибин його єства і почало
протидіяти колективному урагану… У цей момент повстало все його єство,
все те, що було «ним», — жодних аргументів проти, розум був ні до чого».

Розповідь очевидця містила — в стислому і ще не «зашифрованому» вигляді
— зародок задуму «Носорогів». У ній простежуються тенденції, які
виокремилися в п’єсі у дві провідні темати-ко-сюжетні лінії — розвиток
колективної істерії (у драмі — пошесть «оносорожування») та
ірраціональний опір одинака масовому психозу (у драмі він утілився в
образі Беранже). Утім, слід зауважити, що змальовуючи бунт головного
героя проти хвороби жахливого «омасовлення», драматург певною мірою
спирався і на власний досвід. Адже, перебуваючи всередині процесу
«колективістських мутацій» свідомості співгромадян у Румунії 30-х років,
він усвідомив високу ціну самозбереження особистості.

Для розуміння проблематики та поетики «Носорогів» важливо мати на увазі
її літературний контекст. З-поміж літературних чинників, що вплинули на
художню своєрідність п’єси, Е. Йонеско називав «Перевтілення» Ф. Кафки.
Ця новела була прочитана ним під дещо несподіваним кутом, а саме, як
історія пробудження «чудовиська» у звичайній людині. Таке сприйняття
кафківського твору збіглося з провідною у художньому світі Йонеско
емоцією здивування і людською природою, в якій причаїлися тваринні
інстинкти, і історією, що з давніх-давен і до сьогодні повниться
жахливими виявами людських звірств. Відповідно до такого тлумачення
метаморфози кафківського героя, драматург розгорнув на сцені яскраве
видовище колективних «перевтілень» — масовий тріумф «чудовиськ», які
вивільнилися з глибин людських індивідуальностей.

Цим, до речі, п’єса Йонеско відрізнялася від близького їй епохального
літопису чуми, створеного А. Камю, де пошесть була інакомовним утіленням
насамперед абсурду зовнішнього. Йонеско ж наголосив на абсурді,
притаманному внутрішньому світові особистості. Показуючи широким планом
перетворення на носорога героя на ім’я Жан, драматург відтворює динаміку
росту «внутрішнього чудовиська» і його остаточної перемоги над
цивілізованою і гуманною частиною особистості. У гаслах про пріоритет
первісної сили над цінностями моралі та культури, які проголошує цей
герой під час свого перевтілення, лунає відгомін ніцшеанської ідеї
«надлюдини».

Отже, вигадане французьким драматургом «оносорожуван-ня» постає поряд із
такими знаковими метафорами модерністської літератури, як перевтілення
Грегора Замзи у Кафки та оранська чума у Камю. Так само, як її
попередниці, ця метафора не зводилася до однозначного тлумачення.
Скажімо, до інакомовного зображення фашистської навали. Йонеско
попереджав: «»Носороги», — звичайно, антифашистська п’єса, однак це ще й
п’єса, спрямована проти всіх видів колективної істерії і проти тих
епідемій, що вбираються в шати різноманітних ідей та розумності,
залишаючись при цьому небезпечними епідемічними захворюваннями…» Отже,
«оносорожування» — це й сліпе служіння людських «мас» ідеї революції, і
тоталітаризм будь-якого ґатунку, і конформізм, який набуває розмаху
суспільного явища, і навіть мода або єднання спортивних чи музичних
«фанів» на стадіонах. Інакше кажучи, це узагальнення розмаїтих форм
«омасовлення». І не самі по собі ці форми цікавили драматурга
(розбіжності між ними у п’єсі іронічно представлені різницею між одно- і
дворогими носорогами), а власне сутність процесу колективних мутацій.

Простежуючи етапи цього процесу, Йонеско відкриває у нібито абсурдній
навалі «оносорожування» певну логіку, яка відображає закономірності
поширення будь-якої колективної ідеї. Розповсюджуючись ушир і в глиб
суспільства, захоплюючи спершу тих, хто легко піддається спокусі
«омасовлення», далі — горезвісну більшість, що з покірністю стада прямує
за ватажком і, врешті-решт, «останніх з могікан», які начебто
сподівалися вистояти перед хвилею знеособлення, пошесть знищує всі
цінності людського життя. Обов’язок і дисципліна, декларовані Жаном,
віра Логіка у всесилля розуму, політичний активізм Ботара, пріоритет
комфорту, обраний Дударом, ідея чесного служіння порядку, що її сповідує
Папільйон, — все це з легкістю опереткових декорацій ламається під
натиском «оносороженої маси». Йонеско демонструє на сцені парад
збанкрутілих «сенсів життя», їхнього переродження у шаблони суспільної
думки. За його логікою, саме мислення

стереотипами робить людину сприйнятливою до колективістських ідей. І
вистояти під натиском колективної істерії може лише людина, свідомість
якої не спотворена стереотипами.

Такою людиною у п’єсі постає Беранже. Його бунт — не прикритий жодними
гаслами, не підтриманий жодними доказами «здорового глузду», не зігрітий
жодними надіями, інтуїтивний і природний, майже по-дитячому наївний,
надихається природженою нездатністю бути «елементарною часткою»
«оносороженої маси». Цей бунт і є вищим виявом людяності, адже він
стверджує індивідуально-неповторну своєрідність особистості.

«Мене вражає успіх цієї п’єси, — одного разу поділився своїми сумнівами
драматург. — Та чи розуміють її люди як слід? Чи розпізнають у ній той
страхітливий феномен омасовлення, про який я говорю? А головне, чи всі
вони є особистостями, які мають душу, єдину і неповторну?» Над цими
запитаннями не завадить замислитися і сьогоднішньому читачеві
«Носорогів».

Похожие записи