Реферат з всесвітньої літератури

Едгар Аллан По

Едгар Аллан По — американський поет, прозаїк, критик, редактор, один з
перших професійних письменників США, який жив винятково літературною
працею, який знав, славу й популярність, але якого не відразу зрозуміли
й оцінували на батьківщині.

Едгар По народився у Бостоні 19 січня 1809 року в родині акторів.
Походив з давнього ірландського роду. Цей рік був зоряним в історичному
календарі: народилися поети Елізабет Баррет-Баррет (Броунінг), Альфред
Теннісон, Чарльз Дарвін, Шопен, Мендельсон, Лінкольн, Гладстон, двома
місяцями, пізніше народився близький за духом Едгару По Гоголь,
найфантастичніший з російських письменників. Коли Едгару було лише два
роки, його мати й батько майже одночасно померли вад. чахотки, залишивши
трьох дітей. Едгара всиновив багатий шотландський купець з Річмондз Джон
Аллан, меньшу дитину — шотландець Меккензі, а старшого хлопчика Вільяма
взяв дід, генерал По. Маленький Едгар вирізнявся серед дітей жвавим
розумом і дюжина Аллена, зачарована дитиною, умовила свого чоловіка
всиновити його. Вона та її сестра Анна Валентайн, «тітонька Ненсі»,
оточили хлопчика турботою і любов’ю, Едгар опинився в багатому домі.
Його названа мати любила хлопчика до самої своєї смерті. У віці
п’яти-шести років Едгар умів читати, писати, малювати, декламувати вірші
на розвагу гостей за обідом. Він був вдягнений, як маленький принц, мав
поні, на котрому їздив верхи, мав власних собак, який супроводжували
його, і ліврейного грума; завжди мав у достатній кількості кишенькові
гроші, і в дитячих іграх у нього завжди була якась улюблениця, яку він
засипав подарунками. Названий батько пишався прийомним сином, хоча часом
був запальним і суворо карав хлопчика. Едгар не завжди слухався містера
Аллена і, коли йому загрожувало покарання іноді, проявляв надзвичайну
винахідливість. Якось він попрохав містріс Аллен захистити його, але
вона відповіла, що не може в це втручатися. Тоді він пішов у садок,
назбирав цілий жмут дубців, повернувся додому й мовчки простягнув їх
містерові Аллену. На запитання. «Навіщо це?» він відповів «Щоб висікти
мене». Містер Аллан був скорений цією мужністю.

Перебування з Алленами в Англії (1815—1820), де Едгар По навчався в
престижному лондонському пансіонаті, прищепило йому любов до англійської
поезії і слова взагалі. Чарльз Діккенс згодом відгукнувся про
письменника як про единого хранителя «граматичної й ідіоматичної чистоти
англійської мови» в Америці. У №20 році Аллени повертаються на
батьківщину до Річмонда. Тут у По з’являються нові друзі, з якими він
мандрує, у тому числі й на човнах. У ньому рано прокинувся інтерес до
пригод, пристрасть до всього незазнаного. Після повернення з Англії
Едгара віддали до Англійської класичної школи, де дуже добре викладали
англійську літературу, що стимулювало творчий талант Едгара. До 13—14
років його поетичні спроби набули зрілості. Згодом він поїхав вчитися до
Віргінського університету (1826), однак, незабаром змушений був його
покинути, бо наробив «боргів честі». У житті Едгара По було кілька
важливих поворотів. Одним із них, що значною мірою визначив його долю,
було рішення вісімнадцятирічного Едгара, яке він прийняв у «безсонну ніч
з 18 на 19 березня 1827 року». Обставини цього рішення не зовсім
з’ясовані, але однієї лютневої ночі 1827 року між ним і вітчимом сталася
бурхлива важка розмова. Блискучий студент Віргінського університету,
тонни поет, який подає надії, улюбленець товаришів, Едгар повівся не
кращим чином. Певно, в університеті Едгар захоплювався грою в карти ї
вліз у борги, які не зміг віддати; великий програш поставив його у вкрай
скрутне становище, з якого його міг вивести тільки багатий, впливовий
опікун. Під час розмови опікун, можливо, висунув умови, що він сплатить
«борг честі», але Едгар віднині повинен буде підкорятися його волі,
слідувати його порадам і вказівкам. Опікун з його дрібною скаредністю
поставив свого приймака, палку й горду натуру, у скрутне становище. До
цього приєдналися гіркі переживання, викликані грубим втручанням опікуна
в інтимні почуття свого вихованця. Юнак не міг змирити гордині й залишив
багатий дім, у якому виховувався,— «маленький зухвалий вискочка» у
відповідь на безкомпромісну вимогу відповів рішучим «ні», і «було в його
непохитності і щось жорстоке, «невдячне», і, проте, це було гідне й
мужнє рішення. Поклавши на одну чашу ваг благополуччя, а на іншу —
гордість і талант, він зрозумів, що останнє важливіше, і віддав перевагу
славі і тесті. Більш того, хоч він і не міг знати усього наперед, але
тим самим були обрані голод і злидні. Утім злякати його не змогли б і
вони». Так вперше чітко й різко виявив себе основний конфлікт у житті
Едгара Аллена По — конфлікт творчої, шляхетної особистості й грубого
гендлярського утилітаризму, що все підпорядковує зиску. Те, що було
сконцентровано в натурі та поводженні опікуна, незабаром стало для
Едгара системою непохитних сил, що виражають провідні інтереси й
тенденції американського суспільства.

Починається смуга поневірянь. Він вирушає до Бостона и там на .свій кошт
видає першу збірку «Тамерлан та інші вірші», яка майже немала попиту.
Безпросвітна бідність, що доходила до повних злиднів, не могла не
пригнічувати Едгара По. Вона викликала, неймовірну-нервову напругу, яку
що ближче до кінця життя, те все частіше він намагався зняти спиртним і
наркотиками. Потім були заняття у військовій академії Вест-Пойнт (1830),
що тривали лише півроку. Та попри досить часті періоди бездіяльності, По
працював з величезною завзятістю, про що переконливо свідчить його
велика творча спадщина. Головна причина його бідності — «занадто мала
винагорода, що він одержував за свою роботу». Лише найменша частина його
творчості — журналістика — мала якусь цінність на тодішньому
літературному ринку. Найкраще з того, що він створив своїм талантом,
майже не цікавило покупців. Смаки, що панували в ті роки, недосконалість
законів про авторське право й постійний потік до країни англійських
книг, позбавили твори По всякої надії на комерційний успіх. Він був
одним з перших американських письменників-професіоналів і існував тільки
за рахунок літературної праці та праці редактора. До своєї праці й до
праці своїх побратимів він висував безкомпромісні вимоги. «Поезія для
мене,— писав він,— не професія, а пристрасть, до пристрасті ж слід
ставитися з повагою — її неможливо пробуджувати в собі за бажанням,
думаючи лише про жалюгідну винагороду ще більш жалюгідних похвал юрби».

Перше визнання, яке допомогло Едгару По повірити в себе, відбулось у
1832 році, коли місцевий журнал оголосив конкурс, у якому він отримав
приз за оповідання «Рукопис, знайдений у пляшці», і звернув на себе
увагу відомого в той час письменника Джона Кеннеді. Улітку 1835 року
Едгар По починає працювати в журналі «Південний літературний вісник». Це
зміцнило його репутацію. Однак виснажлива робота поглинала весь час,
позбавляла можливості серйозно творити.

Зустріч Едгара По із семирічною двоюрідною сестрою Вірджинією, яка через
шість років стала його дружиною, мала глибокі наслідки для його життя.
Ця зустріч, а потім одруження дуже добре вплинули на По. Вірджинія була
незвичайною людиною, вона «втілювала в собі єдино можливий компроміс з
реальністю в його стосунках з жінками,— таких складних і витончених».

Тяжка спадковість, сирітство, непосильна боротьба з перешкодами, що
стояли на шляху волелюбного духу й високих устремлінь, зіткнення з
життєвими дрібницями, хвороба серця, надзвичайна вразливість, травмована
й неврівноважена психіка, а головне — неможливість розв’язання основного
життєвого конфлікту вкорочували йому віку. Хвороба й передчасна смерть
Вірджинії стали для нього страшним ударом, початком глибокої душевної
недуги. Смерть По досі залишається таємницею. У вересні 1849 року він
з-великим успіхом читав лекцію про «Поетичний принцип» у Рїчмонді,
відкіля виїхав, маючи півтори тисячі доларів у кишені. Що сталося потім
— незрозуміло, але його було знайдено в одній таверні в тяжкому,
хворобливому стані, потім перевезено до Балтімора в лікарню, де він
невдовзі й помер.

Творчість Едгара По

Можна розглядати героїв і героїнь творів Едгара По всього лише як
багатоликі іпостасі самого По й улюблених його жінок, двійників, чий
вигадковий світ наповнював він стражданнями, намагаючись полегшити у
такий спосіб тягар сумнівів і розчарувань, що обтяжували його власне
життя. Палаци, сади і покої, населені цими примарами, вражають розкішним
оздобленням, воно — ніби вигадлива карикатура на злиденність справжніх
його мешканців і безвідрадну обстановку тих місць, куди доля закидала
письменника.

Творчість письменника, хоч би як повно відбивалася в ньому його
особистість, не обмежується «психологічною автобіографією». Як новеліст
По всерйоз показав себе в розповіді «Рукопис, знайдений у пляшці»
(1833). У традиції незвичайних морських подорожей написана розповідь
«Падіння в Мальстрем» (1841) і єдина «Повість про пригоди Артура Гордона
Піма» (1838). До «морських» творів належать розповіді про пригоди на
суші й у повітрі: «Щоденник Джуліюса Родмена» — вигаданий опис першої
подорожі через Скелясті гори Північної Америки, зробленої цивілізованими
людьми (1840), «Незвичайні пригоди такого собі Ганса Пфааля»(1835),
«Історія з повітряною кулею» (1844) про нібито здійснений переліт через
Атлантику. Ці твори — не тільки історії про незвичайні пригоди, але й
пригоди творчої фантазії, алегорії постійної драматичної подорожі в
незвідане. Завдяки ретельно розробленій системі деталей досягалося
враження вірогідності й матеріальності вимислу. У «Висновку» до «Ганса
Пфааля» По сформулював принципи того виду літератури, що згодом назвуть
науково-фантастичним.

Художній зміст таких розповідей, як «Лі-гейя» (1838), «Падіння будинку
Ашерів» (1839), «Маска Червоної смерті» (1842), «Колодязь і маятник»
(1842), «Чорний кіт» (1843), «Барило амонтільядо» (1846), звичайно, аж
ніяк не вичерпується картинами жахів, фізичних страждань. Зображуючи
різні екстремальні становища й виявляючи реакції героїв на них,
письменник доторкнувся до тих ділянок людської психіки, що їх нині
вивчає наука.

Перший свій виданий збірник розповідей Едгар По назвав «Розповідями
гротесків і арабесок». Назва творів спрямовує читача й критика, орієнтує
їх, дає їм ключ від входу у сферу, створену творчою фантазією. їх можна
назвати «розповідями таємниць і жахів». Коли Едгар По писав свої
розповіді, подібний жанр був а Америці дуже поширений, і він знав його
особливості й кращі зразки, знав про його популярність і причину успіху
в читача.

Едгар По був фактично засновником детективного жанру, дав низку
класичних його зразків. «Золотий жук» за жанровими його властивостями
звичайно приєднують до знаменитих детективних розповідей Едгара По —
«Убивство на вулиці Морг», «Таємниця Марі Піці» і «Украдений лист»,
героєм яких є наскрізна фігура, детектив-аматор Ш. Огюст Дюпен, котрий
допомагає розкриттю злочину. У цих розповідях з особливим ефектом
виявляє себе сила логіки й аналітичного розуміння. Звичайно ці
оповідання починаються з викладення факту злочину, а потім відбуваються
екскурси в минуле, де й розкриваються всі обставини його здійснення,
з’являються речові докази. Взагалі По широко використовує в новелах
мотив недомовленості окремих деталей і епізодів, апелюючи до уяви та
фантазії читача. Валерій Брюсов назвав автора цих оповідань
«родоначальником усіх Габоріо і Конан-Дойлів» — усіх письменників
детективного жанру.

ОСНОВНІ ТВОРИ:

«Тамерлан та інші вірші», «Аль-Аараф», «Лі-гейя», «Падіння будинку
Ашерів», «Золотий жук», «Ворон», «Убивства на вулиці Морг», «Таємниця
Марі Пиці», «Украдений лист», «Рукопис, знайдений в пляшці», «Падіння в
Мальстрем», «Повість про пригоди Артура Гордона Піма», «Щоденник
Джуліюса Род-мен. », «Незвичайні пригоди деякого Гансу Пфааля», «Історія
з повітряною кулею».

ЛІТЕРАТУРА:

Ковалев Ю. В Эдгар Аллан По: Новеллист и поэт.— Л.; Г984., 2. Герви А.
Эдгар По.— М., 1987.

САНД (Sand), Жорж [псевд.; наст, имя — Аврора Д ю п є н (Dupin), no
мужу Д ю д є в а н (Dudc-vant); 1. VII. 1804, Париж,— 8. VI. 1876, Ноан,
деп. Эпдр] — франц. писательница. Род. в дворянской семье, воспитывалась
в поместье бабушки, в Ноане (пров. Берри). Училась в англ. католич,
монастыре в Париже. Рано была выдана замуж. В 1831, уехав от мужа,
поселилась в Парпже. Ее университетом стала романтпч. богема, кумиром —
В. Гюго. С. посещала лит. кафе, участвовала в театр, боях за нов-ую
драму, носила мужской костюм и поклонялась идеалу свободной личности.
Печататься начала в Париже совм. с Л. С. Ж. Сандо (роман «Роз и Бланш» —
«Rose et Blanche», 1831, и др.). Ее первый самостоят, роман «Индиана»
(«Indiana», 1832) был страстным выступлением в защиту прав женщины. В
нем причудливая фабула сочетается с правдивым сюжетом о женщине-рабыне
отца, затем мужа; экзотнч. персонажи (креолка Пун) — с реалистическими
(муж Индианы Дельмар). Женскому вопросу посвящены все соч. С. первого
периода. В них выведены: женщина-философ («Лелия» — «Lelia», 1833);
идеальный муж, к-рый уходит из жизни, чтобы дать свободу жене («Жак» —
«Jacques», 1834); Н. Г. Чернышевский развил эту ситуацию в романс «Что
делать?», заменив подлинное самоубийство мнимым. С. считала героями
времени гётепского Вертера и Обермаиа (см. ее преднсл. 1840 к одиопм.
роману Э. Сенанкура). Бунтари се ранних книг свободолюбивы в духе Ж. Ж.
Руссо п Дж. Г. Байрона. Вместе с тем С. отдала дань романтпч.
разочарованности, многие ее герои завершают путь отрешением от жизни
(Жак, Индиана, Лелия).

В 1834 С. оказалась в гуще политич. событий, стала поборницей утонич.
социализма, а в 1836 сблизилась с левыми республиканцами. От
семейно-бытовой темы С. обратилась к роману социальному; ее герои —
рупоры нового социального строя. Устами нар. мудреца Пасьянса (из романа
«Мопра» — «Mauprat», 1837), к-рый понравился А. И. Герцену (см. Собр.
соч., т. 21, 1957, с. 381), проповедуются идеи «общественного до-гонора»
Ж. Ж. Руссо. С. отказывается от романтпч. отвлеченности: центр, персонаж
романа «Орас» («Horace», 1841—42) — романтик-мечтатель обратился в
буржуа, прячущего свою расчетливость и эгоизм под поэтичиской тогой
печальника. Образ использован Герценом: «Орас»— главный: виновник
бедствий, обрушившихся на Европу… Он увлек своими фразами массы…,
чтоб предать их…» (там же, т. 12, 1957, стр. 336). Положительные герои
С.— столяр Пьер Гюгенеп в повести «Странствующий подмастерье»
(«Compag-non du tour de France», 1840) — поборник равенства, Жан
Ларашшьер — революционер («Орас»).

Романы этого периода по широте охвата действительности близки к эпопее,
в центре — нар. волнения (апрельское восстание 1832, «Орас»), крест,
войны гуситов («Яи Жнжка», 1843). К. Маркс заканчивает свою «Нищету
философии» цитатой из книги С. «Яп Жижка». В дилогии «Консуэло»
(«Consuolo», 1842—43) и «Графиня Рудольштадт» («Comtcsse do Rudolstadt»,
1843—44) С. показывает тяжелое и бесправное положенно крестьян Богемии
18 в., восхищается мужеством гуситов, но во 2-Й ч. пытается примирить
плебеев н аристократов в ложах тайного об-ва «Невидимых». Эту же идею
утверждает романтпч. союз блудного сына дворянства графа Альберта
Рудолынтадта с талантливой певицей-цыганкой Консуэло — оба несут свое
иск-во народу. Всё здоровое и духовно чистое, что видит писательница в
народе, вкладывает она в пленительный образ Консуэло. С. не только
призывала идти в парод: она активно помогала поэтам-рабочим (каменщику
Ш. Попей, ткачу Магю и др.), писала предисловия к сб-кам их стихов. В
диалогах о поэзии пролетариев («Dialogue familier sur la poesie des
proletaires», «Second dialogue familier sur la poesie des proletaires»,
1842) C. впервые высказала свои эстетич. принципы. Она общалась со
многими выдающимися людьми своего времени: О. Бальзаком, А. Мюссе, Ф.
Листом; в 40-е гг. в доме С. и ее друга Ф. Шопена бывали А. Мицкевич, Г.
Гейне, Э. Делакруа. В 1844 С. организовала в Берри газ. «L’Eclaireur de
l’lndre» («Эндрский просветитель»), где печатала статьи об условиях
труда булочников, о положении крестьян, разоблачала местных клерикалов.
Ее очерк о Фаншетте, глухонемой девочке, погубленной монахинями, вызвал
скандал.

В последующих романах С. показано вторжение в деревню капитала: «Мельник
из Аижибо» («Meunier d’Angibault», 1845), «Грех г-на Антуана» («Peche de
М. Antoine», 1845). Выразит, портрет «кулака» Брпко-леиа из романа
«Мслышк из Анжибо» отмечен В. Г. Белинским (см. Поли. собр. соч., т. 9,
1955, с. 408) и А. И. Герценом (см. Собр. соч., т. 5, 1955, с. 33). Г5
этих романах сказались и слабые стороны утонич. социализма; С. не видела
прогрес, сторон капнталистич. развития. В ромаие «Грех г-на Аптуаиа»
постройка фабрики и плотины приводит крап к бедствию. В сел. повестях С.
противопоставляет городу моральную чистоту патриарх, деревни (преднсл. к
сб. «Чертова лужа» — «Маге au (liable», 1846). Повести написаны в манере
нар. сказа на беррипском наречии. Популярностью пользовались
«Франсуа-найденыш» («Francois le Champi», 1847 — 48; повесть переделана
автором в комедию, к-рая гала на франц. сцене) и особенно «Маленькая
Фадетта» («Petite Fadctte», 1848—49). Интерес С. к наивному сознанию
проявился в со рассказе для детей «История простодушного Грибуля»
(«Histoirc de veritable Gribouile», 1851). Герцен издал его в Лондоне в
18G0 со споим предисловием. Роман «Лукреция Флорианп» («Lucrozia
Floriani», 1846) и повесть «Теверино» («Teverino», 1845—46) дали
основание приписать С. идею свободной любви. Однако для С. любовь —
всегда чувство серьезное, возвышенное; как и ссн-симонистьт, она
отвергала лишь христ. аскетизм и ханжество. В 1841 Пьер Леру п С.
основали жури. «Revue Indepcndante» («Независимое обозрение»),
выходивший до 1848. По словам Ф. Энгельса, журнал защищал «…основные
положения коммунизма с философской точки зрения» (М арке К. и Э н-г е л
ь с Ф., Соч., 2 изд., т. 1, с. 533).

Санд приняла участие в революции 1848. Она была солидарна с левыми
членами Врем, пр-ва (А. Варбес, Луи Блан, А. О. Ледрго-Роллен). В
последние годы, поселившись вместе с сыном в Иоанс, С. отдалилась от
обществ, жизни. Она переписывалась с Г. Флобером, с начинающими
авторами. Ее романы этих лет написаны в ранней романтцч. манере:
«Снеговик» («L’Homrac de neige», 1858), «Жан де ля Рош» («Jean de la
Roche», 1859), «Исповедь молодой девушки» («Confession d’une jeune
fille», 1864), «Мадемуазель Меркем» («M-lle Mer-quem», 1870). В мемуарах
С. «История моей жизни» («L’histoiro de ma vie», 1854—55) подводятся
итоги эпохи расцвета романтизма, излагается его эстетика.

Наследница просветит, рационализма 18 в., Санд соединила
публицистичность с романтич. сентиментальностью и многокрасочностью.
Носителем гл. идеи у нее обычно выступает идеальный герой, помещенный в
реальную среду. С. создала ряд жанровых портретов (муж Индианы Дсльмар,
Бриколен в романе «Мельник пз Анжибо» и др.). Повествование ведется
ритмич. прозой в виде вольной ромаитич. импровизации. Ф. Лист восхищался
музыкальностью прозы С. и собирался создать оперу по роману «Коисуэло».

В России произв. С. переводились сразу же по выходе их во Франции.
Популярность С. в рус. об-ве достигла апогея в 40-е гг. 19 в. И. С.
Тургенев именовал С. «…одной из наших святых» (см. Собр. соч., т. 11,
1956, с. 268), В. Г. Белинский называл «…Иоанной д’Арк нашего
времени…» (см. Поли. собр. соч., т. 12, 1956, с. 115), считая ее одним
из создателей социального романа во Франции. С. высоко ставил и М. Е.
Салтыков-Щедрин (см. Поли. собр. соч. и писем, т. 14, 1936, с. 199). Ф.
М. Достоевский в «Дневнике писателя за 1876 год» отметил, что С.
«…заняла у нас сряду чуть не самое первое место…» (Поли. собр.
худож. произв., т. 11, 1929, с. 311). Романы С. оказали в России влияние
па борьбу за женское равноправие. Вслед за переводами возник ряд произв.
на эту тему: повести Е. А. Ган «Идеал» (1837) и «Напрасный дар» (1842),
роман Герцена «Кто виноват?» (1841—46), повесть А. В. Дружинина
«Полипь-ка Сакс» (1847), роман А. Ф. Писемского «Боярщина» (1846, опубл.
1858). Рус. писателей привлекала и личность С. По мнению Чернышевского,
она «…имела на развитие литературное и общественное более влияния,
нежели какой бы то ни было поэт со времени Байрона» (Поли. собр. соч.,
т. 16, 1953, с. 477).

Соч.: ОF.uvres, nouv. fid., t. 1 —IB, P., 1848 —4П: Oiuvres clioisies,
P., 1937; Correspondence, t. 1 — G, P., 1У64—09; в pvc. пер.— Собр.
соч., т. 1 — 18, СПБ, 1896—99; Собр. соч., т. 1 — 2, Л., 1929; Избр.
соч., т. 1—2, М., 1950.

Література

Белинский В. Г., Поли. собр. соч., т. 1 —13, М., 1959 (см. именной
указатель); К а р е н и н В., Жорж Санд, ее жизнь и произведения, т. 1 —
2, СПБ — П., 1899 — 1916; В е н к с т е р н Н. А., Жорж Санд, М., 1933;
С к а ф т ы-м о в А., Чернышевский и Жорж Санд, в его кн.: Статьи о рус.
лит-ре, [Саратові, 1958; Преображенская Е. О., К вопросу о социальных
взглядах Жорж Санд в эпоху июльской монархии и в годы Февральской
революции, «Уч. зап. Пермского ун-та им. А. М. Горького», 1959, т. 15,
в. 1; Г е д ы-м и н Л. П., Социальная проблематика романов ?Корж Санд
30—40-х годов 19 в., «Уч. зап. МГІІИ. Кафедра заруб, лит-р», 1956, т.
52, в. 2; его ж е, Историч. роман Жорж Санд, «Тр. Ун-та дружбы народов
им. П. Лумумбы», 1964, т. 4, в. 1; М о-руа А., Жорж Санд, М., 1967; La
rnac J., George Sand rfivolutionnaire, P., [1948]; G a 1 z у J., George
Sand, P., [1950J; Blanc A., Notre amie George Sand, P., 1950; «Europe»,
1954, ЛІ 102—103 (Numero special); Thomas E., George Sand, P., [19591;
Salomon P., George Sand, P., [1962].

Похожие записи